Я бачу те, що бачиш ти. Чую те саме, що й ти. Але між нами — невидима стіна: ти стоїш переді мною, мов скеля в морі думок, і я не можу проникнути вглиб твоєї свідомості. Ми разом блукаємо коридорами твого розуму, мов у чужому сні, натикаючись на химерні лабіринти, де немає навіть тупих кутів, тільки плавні, недосяжні вигини — як твої наміри. Твій настрій — це примхлива літня погода. Спершу ти теплий, лагідний, торкаєшся мов сонячний промінь крізь вікно дитинства. Потім розпалюєшся до обпікаючої спеки, і стаєш небезпечним — наче вогонь, що знищує, не питаючи дозволу. А згодом усе змінюється: ти холоднішаєш, насичуєшся вологістю мов передгрозове повітря, і блискавки гніву спалахують у твоїх очах. Я намагаюсь витримати всі твої сезони, та щоразу лишаюсь без захисту, мов птах під дощем. Іноді мені здається, що колись, із першими подихами осені, я просто підніму крила й злечу — далеко, туди, де небо не змінюється так часто. Але поки що я залишаюсь. Я блукаю знайомим нам лабіринтом, шукаю себе у відблисках світла, що торкаються стін, і кохаю — не знаючи, чи відчуваєш ти хоч крихту цього тепла. Часом здається, ти навіть не здогадуєшся про мою присутність. Ти живеш, керуєш цією непостійною погодою, навіть не думаючи про тих, хто під твоїм небом. Про таких, як я — маленьких, непомітних, але, можливо, тих, хто любить тебе найщиріше.
