Хотіла йти вперед - та все кочусь назад...
Не можу знайти відповідь: " Як побороти страх?"
В коханні, в роботі, в побуті - і всюди, я одна...
Немає навіть подруги: така біда моя!
Якісь неначе крутяться, ті люди навкруги,
Та серед них, я, як не я - кочусь з життя гори.
Блукаю в днях я відчаю, б'юсь об стіни ран...
А хотілось жити повнісіньким, щасливим тим життям!
І поки люди поруч вже знають, що й куди,
Я поверну ліворуч: і знову не туди!
Праворуч: теж немає цілі для життя...
Напевно: доля моя, звертати не туда!
Хапаюсь за можливості, знайти в житті талант...
А люди їдуть в гори і бачать зорепад!
Як бути відкритою до життя, мені, як вони..?
Коли: "Хто я?"- вже з самого ранку, не виходить з голови.
Й здавалося б: що ці питання?- живи собі й живи,
Та як бути з думками, що я йду не туди?
Можливо забагато думаю, можливо це тільки страх,
Та з тими думками дивними - в житті не до розваг!
Що б не робилось, не досягалось, все мені не так...
Бо я з тими думками клятими - постійно не в ладах!
І ніби маю успіхи, зароблені в житті.
Та все та думка думає: "Навіщо це мені?"
Чи цього прагну я, чи те зараз роблю,
Чи буду завтра зморена, сльозами від жалю..?
І край, до якого б мені притулитися - не бачу, я ніде...
Поки, хоча б, в думках - не збудую, я себе!
