Якщо ми непотрібні богам!
«Пивна хвиля» став його маленьким прихистком, місцем, куди Лео щодня приходив, щоб знайти розраду та забути про клопоти життя. Він звичним маршрутом пішов у бар, відчуваючи, як тягар робочого дня в порту Сіетла починає відступати. Після безкінечної біганини поміж суднами та вантажними контейнерами, виконуючи накази бригадира-ідіота, він нарешті міг собі дозволити розслабитися. У голові зазвучало знайоме відчуття — «пора відпочити».
Чоловік звичним рухом відкрив двері, які зустріли його вітальним скрипом. Лео ступив у бар, і в приміщенні панувала тиша, лише голос з телевізора наповнював простір. У залі було небагато народу — такі ж роботяги, як і він, які приходили сюди, щоб втопити втому в парі келихів дешевенького пива. Багатьох з них він знав, і багато з них знали його. Лео усміхнувся, відчуваючи, як його настрій починає підніматися. Сьогоднішній вечір обіцяв бути спокійним, як завжди. Лео це подобалося, він не любив зміни.
Він підійшов до барної стійки і привітався з барменом.
— Привіт, Дейв! — усміхнувся він, відчуваючи знайоме тепло.
Бармен, чоловік середнього віку з коротким, охайно підстриженим волоссям та добродушним виразом обличчя, відповів:
— Привіт, Лео! Тобі, як завжди?
— Як завжди, — кивнув Лео. — Немає кращого способу розслабитися, ніж келих пива.
Лео сідає на стілець біля барної стійки, спостерігаючи, як Дейв наповнює келих свіжим пивом.
— Перший! — задоволено промовляє Лео, дивлячись на бульбашки, що піднімаються на поверхню.
Бармен у відповідь лише усміхається, знаючи, як важливо для Лео це маленьке задоволення після важкого робочого дня.
Лео, потягнувшись до келиха, звертає увагу на групу чоловіків, які сидять за столиками, зосереджено дивлячись на телевізор. На екрані виступає якийсь молодий чоловік, і вирази обличчя глядачів видаються стривоженими. У когось помітно роздратування, а інші напружено обмірковують почуте.
— Що там таке? — запитує Лео, кидаючи погляд на Дейва.
Бармен, все ще за заняттям, відповідає:
— Як завжди, політика. Ніхто з них не задоволений тим, що чують.
Лео лише зітхає, розуміючи, що в цьому світі завжди знайдеться щось, що турбує людей. Він вирішує, що краще зосередитися на своєму пиві.
Бармен обережно нахилився до Лео і запитав:
— Ти чув новину?
Лео, пригубивши пиво, відповів:
— Ні, що сталося?
Бармен кивнув на телевізор, де молодий чоловік продовжував говорити.
— Ті вже хочуть, щоб ми перестали використовувати моря та океани.
— Як так? — здивовано запитав Лео, піднявши брови. — Це ж наша життя, наша робота!
Бармен зітхнув і розвів руками, наче намагався пояснити, що ситуація безвихідна. Потім, озираючись, тицьнув пальцем вгору, вказуючи на телевізор, і пішов в комірчину.
Лео залишився сам, спостерігаючи за новинами на екрані, намагаючись зрозуміти, що ж таке викликало таку реакцію у чоловіків навколо. Він відчував, як обстановка стає напруженою, і настрій вечора трохи змінився.
По телевізору виступав чоловік, як зрозумів Лео, з однієї з громадських організацій. Його слова звучали гучно і впевнено:
— Наші гості явили нам вищу істину — наше походження і призначення. Вони врятували нас від тисячолітнього невігластва та старої брехні, які туманили наш розум. Тепер наші покровителі повідомили нам ще одну неймовірну новину: вони будуть жити серед нас. Ми будемо в них вчитися, ми зможемо стати вищими, стати чимось більш цілісним, ніж були досі.
Лео слухав з недовірою. Чоловік продовжував:
— Взамін нам потрібно виявити повагу до них. Оскільки наші гості можуть жити лише в глибинах морів та океанів, ми погодилися, що з давніми і непотрібними традиціями треба зав’язувати. Людство пообіцяло їм припинити морські та океанічні перевезення протягом цього року.
Він відчув, як серце забилося швидше. Він не міг повірити в те, що чув. Чи дійсно люди готові відмовитися від своєї роботи, від своїх звичок? Це виглядало божевільно.
— Спочатку вони вкрали в нас бога, розказуючи, що це щось типу експерименту, а тепер вони ще й крадуть в нас роботу! — вигукнув один з гостей у барі, лютуючи.
— Кляті зеленопикі потвори! — стукнув кулаком по столу.
Люди навколо незадоволено загомоніли, обмінюючись поглядами. Ця новина викликала хвилю невдоволення, і атмосфера в барі різко змінилася. Ніхто не хотів миритися з такими змінами, адже в усіх були дружини, діти, кредити. Лео відчував, як напруга зростає.
— Кляті гімнюки! Вони вже шість років тут, і з кожним роком все гірше і гірше! — вигукнув ще один чоловік, його голос наповнився гнівом. — Звісно, я їм вдячний за те, що вони припинили війни. Але якою ціною?
З натовпу пролунав голос:
— У мене брат на авіаносці служив, так він одним із перших з ними зустрівся. Після їхнього візиту до психіатра потрапив — уже п'ять років пройшло, а його все ще від страху трусить, як тільки він їхні кораблі бачить.
Ці слова викликали ще більше невдоволення в барі. Люди, які сиділи навколо, почали активно обговорювати свої власні історії, усвідомлюючи, що їхні життя змінилися назавжди. Лео відчував, як хвиля гніву накриває приміщення, і розумів, що це лише початок нових суперечок.
— Вони роблять те, що хочуть, а ці, — він тицьнув пальцем у екран телевізора, де виступав той чоловік, — лише заглядають їм до рота. Чи що там в них, і ловлять кожне їхнє слово!
Лео поринув у спогади, і його думки повернулися до того дня, коли все змінилося. Це було шість років тому, коли з неба спустилися їхні кораблі. Спочатку вони виглядали велично — величезні, сяючі в сонячному світлі, таємничі у своїй красі. Місто швидко наповнилося чутками, а новини про незвичний флот розлетілися по всьому світу. Люди з усіх куточків планети збиралися, щоб подивитися на це неймовірне видовище.
Тоді в новинах лунали обіцянки про нові можливості, про мир і процвітання, які вони мали принести. Лео пам’ятав, як політики з усіх країн з нетерпінням очікували, що співпраця з ними відкриє нові горизонти. Але з кожним роком, коли їхня присутність ставала все більше звичною, почали з’являтися й проблеми.
Вони привнесли не лише мир, але й нові правила, які змушували людей змінювати свої звички. Робота ставала все важчою, а старі традиції відходили в минуле. Лео не міг стерти з пам’яті обличчя своїх товаришів, які втрачали впевненість у завтрашньому дні, і відчував, як гнітючий страх заповнює серця тих, хто залишився.
У його розумі все переплуталося: надія на краще і страх перед невідомістю, бажання змін і ностальгія за минулим. Він повернувся до реальності, коли почув гучний голос чоловіка, що знову вигукував у барі.
— От побачите, колись вони захочуть, щоб ми залишили їм наші домівки і нашу свободу!
Бар заповнила брудна лайка та непристойні жести. Хтось тицяв пальцем у стелю, мабуть, до неба, а хтось — у екран телевізора.
Бармен вийшов, щоб вгамувати натовп, зібравшись з силами. Він стукнув кулаком по барній стійці, привертаючи увагу всіх присутніх.
— Мовчки пийте своє пиво або забирайтесь геть! — прокричав він. — Уже набридли!
Лео, відчуваючи, що атмосфера в барі не скоро заспокоїться, підсів ближче до Дейва. Він дивився на бармена, котрий з похмурим виразом обличчя тер його звичну стійку, наче намагаючись витерти з неї всю ту брудну лайку, що виливалася з уст гостей.
— Дейв, ти бачив, як вони розлютились? — ледь чутно запитав Лео, намагаючись не підвищувати голос над галасом.
Дейв, не відриваючи погляду від свого заняття, тихо буркнув:
— Та бачив, Лео. Не вперше їх слухаю.
— Сам що думаєш? — Лео дивився на нього чекаючи відповіді.
Бармен, нарешті відірвавшись від своєї стійки, зітхнув і, поглянувши на Лео, зізнався:
— Я боюся, що це лише початок. Те, що ми чули, — це ще квіточки.
— Ти думаєш, що вони будуть контролювати все? — Лео не вірив у цю можливість. — Ми ж нікому не дозволимо цього!
— Та хто ж його знає, хлопче, — він посміхнувся, але посмішка була гіркою. — Я пам'ятаю, як вони прибули... велично... незвична краса. Ніхто не очікував нічого поганого.
Лео мовчки кивнув, згадуючи той день.
— З кожним роком, хлопче, з кожним роком їхні вимоги стають все жорсткішими. А ми нічого не можемо зробити. Найгірше, що вони нічого не пояснюють! — Дейв з обуренням стиснув кулаки. — Наче ми якісь... не варті пояснень.
— А хто знає, можливо, вони й не можуть пояснити? — Лео задумливо знизав плечима. — Вони ж інопланетяни.
— Це не виправдовує їхніх дій! — він обурився. — Вони приходять і змінюють наше життя. Боляче дивитися, як старі традиції ламаються, як картковий будиночок.
Настрій у Лео був зіпсований, і навіть пиво не радувало. Допивши келих, він потягнувся в кишеню, щоб заплатити. Бармен, помітивши це, зупинив його жестом.
– Сьогодні за рахунок закладу, – усміхнувся він. Лео кивнув на знак подяки і, неквапно зібравшись, попрямував до виходу.
Коли він уже стояв біля дверей, озирнувся і помітив, що в барі знову почалися суперечки. Дейв сидів, задумливо дивлячись у вікно, як ніби шукаючи відповіді на питання, яких не було. Лео, глибоко зітхнувши, вийшов на вулицю, де свіжий повітря освіжив його думки.
На вулиці вже стемніло, лише вуличні ліхтарі м’яко освітлювали місто. Прохолодний вітерець обдував обличчя Лео, змушуючи його застебнути блискавку куртки по шию. Він підняв погляд до неба і зупинився, заворожений видовищем.
На фоні повного місяця виднівся величезний корабель прибульців, його контури нагадували плавні, органічні форми, що ледь виблискували в темряві. Поверхня корабля була покрита іржаво-фіолетовими спалахами, які, здавалося, танцювали, наче вогники на воді. Лео глибоко вдихнув, намагаючись зрозуміти, як саме побудовано цю інопланетну конструкцію. Наскільки ж вони нас випереджають?
Корабель вже багато років висів над містом. Спочатку це спричинило острах, але з часом люди звикли. Вони до всього звикають, і тепер цей загадковий об'єкт став невід’ємною частиною їхнього життя. Лео запитував себе, що ж їх цікавить і чому вони тут? Чи спостерігають вони за повсякденним життям, радістю і смутком людей?
Але судно висіло горою в небі над містом, таке ж загадкове, як і кілька років тому. Загадки. Загадки. А де ж відповіді?
Лео почув чиїсь кроки і, озирнувшись, побачив літнього чоловіка, який також дивився на небо. Поряд з ним на повідку сидів пес, уважно вслухаючись у навколишній світ. Для Лео це вже стало звичним, але все ж…
— Цікаве видовище, чи не так? — запитав чоловік, озираючись на небо.
— А я тут вигулюю свого пса, — продовжив чоловік, вказуючи на пса. — Його звати Рон.
Рон, почувши своє ім'я, весело замахав хвостом, ніби гордо вітаючи незнайомця. Лео усміхнувся, і відчуття ізоляції на мить зникло, замінившись теплом простого спілкування.
— Він, певно, також любить дивитися на корабель, — зауважив Лео, знову повертаючи погляд до небес.
— Як же, — зітхнув чоловік. — Рон завжди вважає, що там є щось цікаве. Може, йому справді щось відомо?
Лео засміявся.
Лео і літній чоловік присіли на лавочку, а Рон, щасливий від уваги, почав бігати навколо них, весело махаючи хвостом. Іноді він підбігав до свого господаря з гілочками, витягуючи їх із трави, ніби запитуючи, чи той готовий погратися.
— Життя змінюється так швидко, — мовив чоловік, спостерігаючи за собакою. — Ще вчора ми просто гуляли, а сьогодні ось вже розмовляємо про прибульців.
— Справді, — погодився Лео. — Може, це і є те, що ми так цінуємо? Миті, коли можемо просто зупинитися і поглянути на небо, незалежно від того, що відбувається навколо.
Чоловік кивнув, кидаючи Ронові гілочку. Пес з радістю кинувся за нею, а потім знову приніс, готовий до наступного запуску.
— Я пам’ятаю часи, коли все було простіше. Не було таких запитань, — продовжив чоловік. — Але ми всі адаптуємося. Як Рон, наприклад. Він завжди знаходить радість у простих речах.
— Так, у цьому є своя мудрість, — відповів Лео, спостерігаючи, як пес знову біжить за гілочкою. — Можливо, варто навчитися у наших чотирилапих друзів. Вміти радіти моментам, поки життя змінюється навколо.
Лео з певним жалем поділився своїми страхами щодо прибульців.
— Я не розумію, що вони від нас хочуть, — сказав він, дивлячись на небо. — Чому вони тут? До чого ці всі вимоги? Куди це все йде?
Чоловік не відповідав, просто милувався, як його пес весело ганяється за гілочками. Рон, безтурботний і щасливий, бігав навколо, наче втілення радості.
Але в Лео було відчуття, що всі його слова були почуті. Ніби навіть в тиші, що оточувала їх, було якесь розуміння. Він спостерігав за собакою, яка без жодного зусилля знаходила радість у простих речах, і це заспокоювало його. Можливо, йому потрібно просто дати час, щоб все стало на свої місця, як це робив Рон, не переймаючись ні про що.
— Якщо вони боги, то що вони від нас хочуть? А якщо ні? — промовив Лео вголос, його думки знову мандрували вглиб незрозумілого.
Літній чоловік встиг встати, чіпляючи повідок до ошийника Рона.
— Пора, друже, додому. Вже пізно, пора спати, — сказав він, лагідно погладивши пса.
Рон подивився на господаря, ніби розуміючи, що настав час повернутися.
— Так, мій хороший, — продовжив чоловік, — і тобі теж треба спати.
Вони пішли, а Лео залишився сидіти на лавочці, спостерігаючи за ними. Вулиця потроху заповнювалася тишею, а думки про прибульців знову накривали його. Він дивився їм у слід, відчуваючи, як таємниці, що оточували його, залишаються без відповіді, а ніч повільно опускалася на місто.
Раптом чоловік зупинився і обернувся до Лео.
— А якщо ми богам зовсім не потрібні? — видав він, очевидно, свій найбільший страх.
Лео глянув на небо, де на фоні місяця висів корабель.
