в ці дні бабака
спекотні, як пекло
вологі, як губи
нескінченні, наче ріка
що вийшла з берегів
чи пустилася берега
чую, як торохкотять кулемети
чую виходи, влучення й збиття
чую, як поранене місто
скориставшись вдалим моментом
скинувши кайданки сум’яття
промиває на тілі своєму
абсцеси абсентом
в ці дні, коли жахи лелеки марабу —
це й твої жахи
в ці дні, коли скрегіт металу об метал —
це й твоїх зубів скрегіт
найчіткіше відчуваю, що живу
попри сни уві сні й наяву
попри сонця беззвучний регіт
в ці дні бабака
липкі, наче паща
мухоловки
венериної
брудні, наче спогади
землі
обпаленої
прагнув віднайти себе
та віднайшов жах тиші
прагнув віднайти себе
та віднайшов «іншого»
«інший» тримав мене на ланцюгу
зносив в моє гніздо пух тополиний
облизував мене язиком шорстким котячим
варив мені чай з медом та полином
«інший» промовляв: «не спіши,
за сонцем не вженешся»
«інший» складав панегірики смерті
й виконував їх у прямому ефірі
наче пакетом із поліетилену
огортав моє обличчя
наче шматком платівки the doors
краяв мою шкіру
та однієї ночі
коли коників серенади
вривалися симфонією в тишу
коли суха трава пахла
домом, мріями й дитинством
я
вбив
«іншого»
викинув його тіло в чагарники забуття
посіяв у його рани шипшинове насіння
заліпив його пащу розмоклими суглинками
заклеїв його очі світанком передосіннім
повернувся туди, де щурами стали ті, що були «крисами»
де мовчати не те що неприйнятно, а просто негоже
де фото кота з поплавленими після прильотів вібрисами —
це єдине, що змусити мене заплакати може
знав, що буду за ним сумувати
шкодувати, що не знайшов з ним спільної мови
що солодка вата смакуватиме, як скловата
і пітьма продиктує умови
все ж непогано
виринати із цього серпанку
гірше знати, що тебе це
колись дожене
я забрав це звідти
з вічного лютневого ранку
бо інакше
в мені
не залишиться
більше мене
знав би я
що та крига
настільки
тонка
в ці дні бабака
спекотні, як пекло
вологі, як губи
нескінченні, наче ріка