"1933"
– Мамо, я так хочу пити...
– Будь ласка, потерпи, дитино...
– Мамусю, я ще хочу жити.
– О ні, дитя, навіщо це ниття?..
– Я хочу їсти...
– Я теж, мій любий.
Лишилися удвох – самі.
І тяжко він підняв сокиру,
Відтявши матері пів голови.
– Мамусю, вибач... я терплю погано.
– Нічого, – шепотів він сам собі,
І доїдав останні пальці,
Що колись тримали руки ці малі.
Та це ж нічого, – думав він щоночі.
А вдень, виходячи між людьми,
Казав, що мати помирала
Від холери чи чуми.
"Будь ласка, сину, потерпи..."
Ті слова текли по венах,
Наче річка з кислоти.
"Дитя, не треба..." –
Тьмяно чуючи у скронях,
Він не міг піти в забуття,
Бо болем розривалася душа.
– Мамо, вибач...
Вибач, батьку...
Але я досі хочу жити,
Й досі біль – в нутрі.