Харків прокинувся рано,
мов хлопець,
що звик засинати під шум комендантської ночі.
Він витирає пил з під’їздів,
дихає паром кави.
Тягне маршрути до центру,
де вуличні пси, охороняють бетон.
Вулиці носять імена,
ті хто пішли, залишили тут свої голоси.
Вони звучать у метро,
де жінки у беретах, читають Семенка.
Весна тут завжди приходить запізно,
так ніби боїться.
Але все одно вкриває клумби барвами,
розмальовує тротуари світлом.
І навіть обгорілий фасад будівлі,
виглядає майже живим.
І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу.
Харків живе із серцями, що б’ються.
Любить, навіть коли любов пахне згарищем.