Війна: життя до і після…..
Як часто ми кудись поспішаємо, намагаємось все встигнути, сваримося через всяку дурню на роботі та в побуті та не думаємо про завтра… Завтра, яке може змінити твоє життя назавжди…. І головне, добре, коли в тебе настає це ЗАВТРА….
Я теж так думала, доки не прийшла ця клята дата- 24 лютого 2022 року. Дата, яку Україна запам'ятає назавжди. Дзвінок мами о 6 ранку зі сльозами: «Прокидайся, війна почалася…». І ще не розуміння всього, що відбувається, але страшне розуміння, що вся сім'я під обстрілом: рідний братик з сім'єю в Харкові, я в Київській області в Гостомелі і мама з донькою в Прилуках. І між нами сотні кілометрів, які вже окуповує клята русня. Ось він, початок пекла, який триває вже четвертий рік. Тоді ніхто з нас не розумів, що відбувається і що робити….
Я втратила дорогоцінний час і не змогла виїхати з Гостомеля вчасно. Тут і почалося... Пекло, яке не побажаєш нікому. Робота, конфлікти на роботі та вирішення всіх цих сварок зникли. Випарувалися та розлетілися як мильна булька. Все, війна.
Ці страшні гелікоптери в небі як зграя коршунів з першого дня. Перша думка- свої… та де там, ворожі. Які летіли захоплювати Гостомельський військовий аеродром. Ці коршуни летіли знищувати нашу Мрію, мрію у світле майбутнє та мрію в добро…
Все, життя зупинилося. Було таке враження, що годинник просто зупинило. Коли ми на роботі, в навчанні, просто в русі життя- час летить дуже швидко, але не під час війни в заручниках. Час зупинився, почуття, що годинник не рухається взагалі. І саме в цей момент приходить усвідомлення, що робота і всі наші повсякденні конфлікти- просто дурня, на фоні того, коли приходять дурнуваті сусіди з війною.
А далі було три тижні пекла, дурки, психозу і відчаю… Головне було не зійти з розуму. Була нас цікава компанія- троє дорослих і собака породи маламут: три танкіста і собака… Готовий літературний твір і сміх крізь сльози. З другого дня війни понеслося пекло у повному обсязі: вуличні обстріли під двором, життя без світла і води, виживання в погребі і постійні обстріли, обстріли. Часом ми вже просто не розуміли, що куди летить і по яку сторону ворог, а по яку сторону наші захисники.
Щоб не поїхати кукухою (по іншому і не скажеш), в проміжках між обстрілами ми просто записували хронологію подій війни в селищі на нашій вулиці, спостерігали у вікно події і рахували ворожу техніку – скільки і куди поїхало. Ось, воно справжнє пекло, справжня війна.
До 24 лютого я, як жінка, абсолютно не розбиралася у військовій техніці та тим паче у снарядах. Життя внесло свої корективи. За всі дні окупації ми вивчили наглядно всю ворожу техніку, всі засоби, які вони застосовували. Це справжнє жахіття. Жахіття, яке і в самому кошмарному сні не присниться. Тим паче, в Європі в 21му столітті виявляється можливий такий жах.
За дні окупації довелося пережити дуже багато всього: страшного, жахливого, кошмарного і терористичного. Просто питання: за що? Чому талановита та квітуча нація має потерпати від рук дурнувато-зомбованих сусідів? Дуже хочеться назвати їх менш цензурним словом, але цензура все ж має місце бути…
З кожним днем у лютому і березні, доки ми перебували в окупації, були свої асоціації і свої спогади. Кожен день тоді сприймався як другий день народження. Насправді, це дуже страшно, коли не розумієш чи безпечніше в будинку, чи то на вулиці чи насправді в погребі. В погребі, як на мене саме страшне- в любий момент укриття може стати «братською могилою» і ніхто тебе ніколи не знайде…
Я безмежно вдячна долі, що вона нам надала можливість виїхати з окупації. Це реально день, який запам'ятовується на все життя. Такого більше не буде і не треба. Проте чітко можу сказати, якщо вдалося вижити в цій дурці, значить у Бога є на нас плани і дуже сподіваюсь, що позитивні.
На початку війни дуже хороша людина мені прислала смс: все, що почалось, має закінчитися. Час минув, війна триває, але я свято вірю в ці слова. Клята русня вся здохне, Україна вистоїть і переможе. А всім українцям бажання тільки одне: дожити до ПЕРЕМОГИ і не поїхати кукухою від щастя.
Україна- сильна, могутня і найкраща держава в Європі, яка здолає гниле болото під назвою довбана русня.
P.S. Кожен день пережитої окупації можна писати окремою розповіддю. Це мої пережиті емоції, страхи та історії. У кожного вони свої, але всіх нас об’єднує велике бажання дожити до перемоги.