Сонячним ранком у Каїрі пекар Ахмед без вагань подарує виснаженій літній жінці теплий лаваш з усмішкою “Альхамдуліллях”. На єрусалимській автобусній зупинці випадковий юнак допоможе незнайомій жінці з дітьми, звернувшись “адо́ні” (пані) чи “ахо́ті” (сестро), і це не викличе нічого, крім вдячності. Не через камери, не для піару, а тому що так треба. Бо віра так велить. Бо громада так живе. Там братство не в лозунгах – воно в діях. А тепер перенесемо сцену на український базар. Людина, яка ризикнула підійти до торговки з благальним: “Можна пиріжок? Грошей нема, дуже голодний”, – з великою ймовірністю почує щось на кшталт: “Йди звідси, бомжара!” чи “Не заважай працювати!”.
Ми звикли вважати, що живемо в дуже релігійній, традиційній нації. Що ми – християни, православні, гостинні, добрі, з широкою душею. Але ця «широка душа» кудись зникає, щойно йдеться про буденну людську допомогу. Зовні – ми ніби добрі. Але всередині – ми часто злі. Або швидше, байдужі.
Для мусульман поняття умми (термін в ісламі, означає сукупність усіх мусульман як релігійну громаду) – це не метафора, а цілісний соціум. Кожен віруючий для інших – брат чи сестра, і це звернення ретельно культивується. У Рамадан під час іфтару (зустрічі розговіння) не запитують, чи ти знайомий: стіл відкритий для всіх. Обов’язковий закят (милостиня) – один з «пʼяти стовпів» ісламу – гарантує, що жодна вдова чи сирота не залишиться без уваги громади. Саме завдяки цим практикам навіть у найвіддаленіших селах Марокко чи Індонезії незнайомець може розраховувати на прихисток і допомогу.
У єврейських громадах – аналогічно. Рабин у Нью-Йорку допоможе нужденному єврею з Харкова знайти дах, роботу й адвоката. Успішний ізраїльтянин інвестує в навчання чужої дитини, якщо та з «його» кола. Не через вигоду. А тому що розуміє: ця дитина – частина великої родини, яку він називає народом. Тому що девіз Всесвітньої єврейської спілки звучить так: «Кол ісраель аревім зе лазе» (Усі євреї відповідальні один за одного). У єврейській традиції благодійність – не просто абстрактна чеснота, а обов’язок. Концепт цдака (צדקה – благодійність) передбачає регулярні пожертвування: часом навіть власник невеликої крамниці відкладає частину прибутку для потреб нужденних. Навіть на вулиці Тель-Авіва пекар може подарувати свіжий бублик стареньким чи безхатькам — і це вважається нормою. Відчуття спільної відповідальності підкріплюється релігійно-етичними настановами Талмуду: «Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ».
А українці? Ми теж маємо слово «браття» в гімні України. Ми цитуємо Шевченка, у якого «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!». Але це слово давно втратило сенс. Ми не живемо як брати. Ми навіть як сусіди не живемо. Ми – як конкуренти, які постійно міряються нещастями, грошима, авто, квартирами, пенсіями, горем. Ми гриземося між собою за «правильність» мови, за політичні прапори, за те, хто більший патріот. Але забуваємо, що справжній патріотизм – це не вишиванка і пост у фейсбуці, а вміння підтримати, прийняти, не зрадити, не принизити.
Згуртованість не народжується в урочистих промовах. Вона виростає з буденності. Не в часи великих трагедій, а в дрібницях: коли ти підвозиш бабусю на зупинці, коли не смієшся з чужого акценту, коли не обманюєш клієнта, бо “всі так роблять”. І ось головне питання: ЧОМУ ТАК? Чому єврейська та мусульманські спільноти здатні триматися разом – а ми, українці, ні? Відповідь, хоч і болюча, але проста: вони виховані в культурі спільноти. А ми — в культурі виживання.
Українська історія – це історія зради, грабунку, війни, чужих панів, голоду, в’язниць, заслань, доносів. Нас століттями вчили не довіряти. Вчили мовчати, ховати правду, ховати хліб. І себе. Ми виживали окремо – не разом. І ця звичка жити «моя хата скраю» вросла в ДНК. Але євреї теж пережили Голокост, мусульмани — колоніалізм, війни. Чому вони зберегли згуртованість, а ми – ні?
Але головна правда в тому, що це можна змінити. Мусульмани не народжуються «братами». Їх вчать бути такими. Євреї не стають згуртованими за замовчуванням. Їх виховують у цьому. І українці теж можуть. Уже є такі приклади. Подивіться на волонтерів під час війни. Вони допомагають абсолютно незнайомим людям. Без вигоди. Без користі. Просто бо розуміють: якщо не я – то хто? Погляньте на добровольців, які ризикують життям заради чужих дітей у прифронтових селах. Це і є справжня нація – не на словах, а вчинками. Але біда в тому, що ця згуртованість з’являється тільки в кризу. Тільки коли притисне. А в мирному житті — знову байдужість, знову зло, знову конкуренція, зневага і хамство.
І ось головний висновок:
Україна почнеться тоді, коли кожен українець перестане бути чужим для іншого. Коли ми самі почнемо говорити одне одному: «Брате! Сестро!» замість байдужого: «Жіночко! Юначе!» І не просто говорити, а ДІЯТИ як брат, як сестра. Не лише на мітингах. А в магазині, у маршрутці, на роботі, в під’їзді, в черзі, у лікарні. Посміхніться незнайомцю. Допоможіть літній людині донести сумки. Скажіть “дякую” і “будь ласка”. Поступіться місцем. Не проходьте повз, коли бачите, що хтось потребує допомоги, навіть якщо це дрібниця. Ці акти набудуть масового значення, коли стануть звичкою. Бо саме з таких дрібниць зліплюється те, що називають «велика нація». Це важко. Це боляче. Треба ламати себе через коліно. Випалювати зсередини байдужість. Бороти в собі злість. Навчитися співчувати. Думати не лише про себе. Не чекайте, що хтось почне першим. Зміна починається з кожного з нас. Наше глобальне братерство – це не лише гасла і прапори над містами. Воно починається з щоденного вибору – бачити в іншому українцю брата, сестру. Євреї й мусульмани довели світу, що однакова віра чи спільне походження здатні побороти будь-яку соціальну дистанцію. Українці ж мають величезний ресурс: національна ідея, гімн, література, героїчне минуле, козацьке братерство. Так, ми різні. Але ми маємо спільну землю, спільну історію, спільну мову, спыльний біль. Цього достатньо, щоб стати братами.
І коли це станеться – світ побачить нову Україну. Справжню. Не лише сильну на фронті, а і велику в душі.