Він сидів на своєму посту та дивився у небо, затягнуте хмарами. Воно було абсолютно чорним – ні зірок, ні тужливого місяця. Непроглядна, суцільна темрява, яка ніби мовчки засуджувала це кровопролиття. Адже така жорстокість – це неприродньо, неправильно, дико навіть для матінки природи.
Солдат був занурений у думки, але це не відміняло його уважності. Ба, навпаки, мотивувало до роботи, стримувало від сну навіть у найважчі години чергування. Саме це давало сил та наснаги боротись, захищати рідну землю, а основне – вижити. Раніше, він не розумів навіщо берегти себе, якщо потрібно битись до останнього подиху. Але тепер він зрозумів, що після перемоги в нього є ціль, що його чекає щасливе майбутнє, що йому є куди повертатись і кого любити понад усе. В нього є вона.
Він знав її напевне що досконало. Знав запах її волосся – ніжний, квітковий аромат, який схожий на період весняного цвітіння дерев. Знав, що її улюблені парфуми пахнуть цитрусовими фруктами, і залишаються тонким шлейфом попри її справжній запах, та навіть підкреслюють його. Щоразу, уявляючи її він відчував цей запах – так пах дім. Справжній дім, де є любов, ніжність, відданість, довіра. Вона пахла домашніми солодощами, яблуком з корицею, свіжим хлібом, свіжовипраною білизною, новими книгами. Він не міг передати цей ансамбль запахів, але це було прекрасно.
На фоні темного неба він бачив її обличчя, кучері, які неслухняно падають на плечі, грайливо прикривають чаруючі оченята. Бачив легку, замріяну усмішку, яка майже завжди була з нею. Пам’ятав родимку на лівій щоці, яку він так обожнював цілувати, а вона морщила носика і заливалась дзвінким, як наче дзюрчання гірського струмка, сміхом. Він пам’ятав її руки. Часом натруджені, іноді у чорнилі чи фарбах, бо вона любила писати від руки та малювати. Пам’ятав, як ці руки вміють погладити по плечам, вчасно зжати його руку чи як вони відкидають неслухняну прядку, закладаючи її за вухо. Він бачив, наче наяву, її жести – постукування пальцем по губі, коли замислена; як руки розминають шию після навчання чи роботи; як вона грайливо тицяла його ніс і, показуючи язичок, підморгувала.
Він обожнював її голос. Був справді зачарований ним, міг слухати його вічність. Він просив розповісти йому щось, коли був злий, а вона ніяковіла, не знала про що говорити, соромилась і розповідала милі дрібнички. Щебетала, ніжно і спокійно, заколисуючи його злість, тугу, біль. Він лікувався її голосом, слухав, та йому завжди було мало. А вона сміялась і грайливо злилась, що ніби то вже розповіла йому все на світі. Цей голос рятував його у найгірші моменти життя, давав надію та сил.
Безмежно любив і сумував за її обіймами. Лише вона горнулась як маленьке кошеня до нього, притискалась щільніше, не дивлячись на міцність його обійм. Вона єдина викликала в нього таку бурю емоцій, лише її йому хотілось захистити від усього світу, а особливо від жаху війни. І навіть коли він був розлючений, чи сварився з нею, вона підходила і обіймала його зі спини. Іноді він відчував як вона тихо плаче, як здригається від сліз, і в такі секунди він ненавидів себе. За те, що образив її чи налякав. Вона не повинна плакати. Тільки не вона.
Він кохав її повністю, усю, не намагаючись змінити. Але при цьому відчував, як змінюється сам. Не міг не розуміти, що його світ замикається на ній, але не міг цьому перешкодити. Він хотів цього підсвідомо, і тепер він тут – аби не зруйнували її світ. Бо якщо вона зламається, то його маленький і комфортний всесвіт перестане існувати.
Насправді, він завжди любив свою країну, був її патріотом, завжди хотів захищати свій рідний край. Але зараз це більше ніж бажання, це справжня потреба. Зберегти країну і віру у добро його кошеняті, його ніжності, його коханій. Лише це заставляло його рухатись вперед, боротись за країну і за життя. Бо до неї йому не було сенсу жити. До неї не треба було берегти себе.
А тепер вона є його янголом. Він знає, що вона думає про нього завжди, навіть у сні, не бажаючи цього. Він відчуває це всім своїм нутром. І відчуває тепло в грудях, коло серця, де лежить її фотографія у бронежилеті.