Втеча

Повернутись назад
Знову ховатися. Відчувати себе звіром, загнаним тим, від кого чекав допомоги. Невже справді довірюся? Втікати більш звично. Так можливо чесніше. Нас двоє, тільки я і мій переслідувач. Здається, наче вже чую кроки за спиною. Не важливо хто він насправді, зустріч із ним фатальна. Чи все ж неминуча? Поки ще гра триває. Хай так буде якомога довше. Якби ж не діймала втома. Втікати більше без сенсу і все ж зупинятись не можна. Хіба втечеш від того сірого міста, що навалило своїми стінами з усіх боків? Хіба втечеш від світла автомобільних фар у темряві на мокрій дорозі? Не можливо, але досі намагаюся. Було б все інакше серед густого лісу, але і там видає шурхіт під ногами, там теж так легко залишити слід, який приведе до тебе тих, кого так хотів уникати. Немає місця, яке б гостинно прийняло і заховало мене. Не вартий? Невже аж так непростимий мій гріх? Можливо, колись все закінчиться. Можливо, навіть так, як повинне було б. Хоч і не повернути втрат, не відкупити майбутнього. Те майбутнє буде для інших. Моя втеча минеться не даремно? Та ще надто рано мріяти про закінчення, надто пізно боятися того кінця, адже поки є просто дорога в нікуди, якою все ж можна віддатися руху і забути про те,що чекає. Якби ж то не чути того, хто позаду, якби ж не уявляти того, що попереду. Порятунок міг бути іншим, але я відмовився вибирати і тепер його просто немає. Треба забути, що було інакше, забути, що залишив позаду, бо там більше немає того, чого прагнув, там тільки біль і пустка. Я знаю, але ж пам’ять говорить інше, адже ж не можна змиритися з тим, що повертатися нікуди і неможливо повірити, що обернутися так боляче. Невже більше ніде не знайти тепла? Невже порожня тиша – єдине, на що можна сподіватися? Тепер тільки темрява? Тепер тільки сліди і уривки? Забувається все, що було колись мною. Що ж залишається? Ні хвилинки перепочинку? Зупинка – смерть. Можливо так краще? Але ноги несуть самі. Не думати про бажане, Забути про все окрім втечі. Тепер тільки так. Але очам нічого видивлятися у темряві, окрім того, що всередині. Інакше не вийде. Не обернутися важко. Втрата так близько. Чи можна втекти від неї? Чи можна втекти від пам’яті? Шукатиму відповідь сам, доки ноги ще тримають і терпіння не зовсім зникло. Можливо, там, попереду таки є денне світло і чистий листок, який можна заповнити заново. Чи можливо для мене? Чому так хочеться вірити? Хочеться, щоб небо хоча б розрізала блискавка, хоч намокнути, та на мить позбутися темряви вже зараз. Немає й малої зірки, а місяць давно за хмарами. Ночі такі холодні, та не для мене, адже мені давно ще холодніше. Здається час зупинятися. Втома стає нестерпною і доведеться впасти, тільки б не озирнутися, тільки б перемогти те нестерпне бажання озирнутися назад. Там немає нічого, хоч як не переконуй себе в іншому.
11-07-2020, 15:49