померти у 27 - це найпростіше. розснести собі голову дробовиком, закинутись чим завгодно і стікти кров'ю у брудній ванній готелю. розтринькати усе дане тобі від природи, всі рими і рифи, всю свою глибину та не полізти далі третього десятка. перегоріти.
це ж так легко. піти героєм.
не зрозуміли. недолюбили. о, яка драма.
я дивлюсь на молодих поетів. бачу, як вони кричать, як бунтують. вони думають, що гучніше - означає яскравіше. вони думають, що говорити лише про себе - означає бути щирим. забери з їх поезії надрив, і від цієї поезії не залишиться й трьох міцненьких метафор. найбридкіше те, що надрив чудово тиражується і продається.
це ж так просто. жити рок-зірковим життям. богемним життям. життям "творчої інтелігенції". пити з усіма поспіль, спати з усіма поспіль, знущатись з жінок любовними трикутниками. крутитись навколо своєї осі. який драйв, яка краса. тому я зневажаю молодих поетів.
вони забувають, що чим менше конкретно тебе у тексті, тим більше в ньому величної мови і навколишнього Всесвіту. що найважливіші речі говоряться напівтихо. що за цифрою 27 є ще безліч поверхів, куди піднімаються з задишкою.
значно страшніше старіти. коли у тебе за спиною 20 років списаних сторінок, а вигадувати треба щораз нове. сьогодні, тут, зараз. коли у тебе крутить суглоби, ниють коліна, випадає волосся. іти далі, коли спадає хвиля молодості, залізобетонної печінки, киплячих гормонів. коли письмовий стіл - це щоденна праця. коли так легко перетворитись на мармуровий зліпок самого себе, але треба бути живішим за усіх живих. говорити з молодими поколіннями новою мовою, не спускатись у ностальгію. тому Бродський і Пастернак для мене значно більші герої, ніж Маяковський чи Єсєнін.
будь ласка, розмовляйте тихіше. дивіться у вікно, а не в дзеркало.