Частина 1. Глава 1
Коли мені було від восьми до десяти років, ми з ма мою вже жили в Чехії, біля кордону з Німеччиною. Містечко було зовсім маленьке, мало назву Їрков. Але ті часи я погано пам’ятаю.
Ті два роки мама була щасливою з Вацлавом – своїм третім чоловіком, а потім щось знову пішло не так і ми повернулися в рідну Україну, на Закарпаття, в один із найтуристичніших регіонів. Жили в маленькому містечку серед гір – Мукачеві. Мама працювала продавчинею в крамниці одягу. Вихідними ми гуляли чи сиділи вдома. Нам було добре удвох. Але рік тому вона познайомила ся з Олександром, він тоді допоміг їй у не дуже приємній ситуації: мама, повертаючись з роботи, загубила гаманець. Але чоловік, знайшовши його, не забрав, а повернув власниці. Яке ж було її щастя та навіть здивування, бо губила гаманці та інші речі не вперше, але ніхто ні коли нічого не повертав. А тут так пощастило! Якось закрутилося в них, і згодом він переїхав у нашу квартиру. Але зараз, рік потому, ми тут, у Чехії, але тепер не в провінції, а в туристичному мальовничому місті Кар лові Вари. Це саме серце цілющої мінеральної води. Не знаю, що відчуваю зараз, але точно впевнена: нам із мамою все доведеться починати знову.
Глава 2
Звичайнісінький собі день у цій залитій дощем країні. Автобусна зупинка, стою чекаю транспорт, у вухах навушники, а там грає гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – «Най би вже весна». Шкода, що тут до весни далеко: початок осені, хоча душа так і волає в такт музиці.
Настрій кепський, як і погода, а ще жахливо хочеться спати, бо лише на світанку повернулася додому. Учора була вечірка на честь початку навчання, а сьогодні намагаюся потрапити до школи, але автобус ніяк не приїздить. Не вистачало запізнитися в перший навчальний день.
У бік штовхає Яніна – новоспечена подруга, вона ж – сусідка, учора саме вона потягнула мене на ту кляту вечірку.
– Ось приїхав наш автобус, і витягни банани з вух нарешті! Ти ж зовсім не слухала, що я тобі про Марка розповідала, того, з рудим волоссям. Пам'ятаєш, симпотний такий? Я вас учора познайомила, ти сподобалася йому, Ірен.
– Ага, а як сьогодні побачить, то в річку з мосту кинеться від моєї небесної краси.
– З якого ще мосту?
– Яка різниця з якого, тут що мостів мало? Довкола одні мости та річки куди не глянь.
– Гей, ти, не розкисай, я розумію, хандра через переїзд, я такий стан теж пережила три місяці тому, але ти не сама, у тебе є я. А до Марка все ж придивися, він красунчик, та ще й із Карою розійшлися ще влітку.
Ми зайшли в автобус. Яніна продовжувала теревенити без упину, я непомітно заткнула друге вухо без дротовим навушником та дивилася всю дорогу у вікно, за яким тільки посилювався дощ. У вухах кричало: «Зачекай, зима. Зачекай, невідома».
Глава 3
Звичайна школа, довкола купа душ, хтось купкується та голосно регоче, намагаючись привернути увагу однолітків і показати всім, який він крутий. Інші навмисно тримаються якомога далі, щоб не привертати до себе зайвої уваги та не стати причиною насмішок. Але зараз усі очі були прикуті до нас з Яніною. Ми з подругою ішли шкільним двориком поміж сотні душ, тримаючись під ручки. Не дам цим дурням приводу пореготати! Ступали ми впевнено та граційно. Я чудово чула, як хтось перешіптувався чеською, добре хоч, що цю мову знаю, як рідну. Але це були схвальні репліки. Не те щоб мені була справа до того, хто що думає про мене, та все ж це було приємно й змусило моє еґо єхидно потанцювати всередині та показати язика всьому світу.
Ми зайшли до середини та взяли розклад на наступний семестр. Усі заняття з Яніною майже збігалися, окрім літератури й історії, бо подруга математику та фізику полюбляє більше.
Ще трохи покупкувавшись і познайомившись з декількома крутими особами, ми попрямували до актової зали, де нас збирали, щоб наш шановний директор міг виголосити промову. Зала виявилася затісною для п’яти сотень учнів, викладачів та батьків, які наважилися прийти.
А далі – нудьга несусвітня, сорок хвилин тиради про те, яка це прекрасна пора. Викладачі один за одним розповідали про успіхи й плани на наступний рік.
Усі «уважно» слухали, декому довелося стоячи, бо сидячих місць на всіх не вистачало. Хтось намагався перешіптуватися, як ми з Яніною, але одразу зустрічали на собі суворий погляд батьків, що сиділи між учнями. Тоді, недовго думаючи, ми вирішили строчити sms. Поки нам розповідали про досягнення та глобальні проблеми, ми з подругою домовилися, що по закінченні сходимо на каву. Яніна запевняла, що там, куди вона хоче мене повести, найсмачніші у світі вафлі.
По завершенні «каторги» в актовій залі на нас чекало ще одне випробування: знайомство з класним
керівником та «співкамерниками». Нашим наставником виявилася Лівія Тиберіївна, літня, дуже миловидна пухленька жіночка з фарбованим білим волоссям, скрученим у калачик на потилиці. Але залишатися до самого кінця не хотілося, тому ми, недовго думаючи, за першої можливості вислизнули з кабінету. Регочучи, бігли по коридору. Завдання не з легких, враховуючи, що обидві на високих шпильках. Того вечора ми весело провели час, вафлі були й справді надзвичайно смачними, гарячий чай ароматно парував, а ми безтурботно теревенили. Додому я повернулася, коли вже було зовсім темно, і, звісно ж, промокла, бо парасолька була лише в Яніни, а розійшовшись з нею на розі, перебіжками йшла додому, було недалеко. Дві хвилини, але дощ періщив не на жарт.
Глава 4
Мама колотила ложкою цукор у чашці та слухала, підперши іншою рукою щоку.
– Звісно, сходимо, Іринко. А викладач ваш як вам? Ну, знаєш… Класний?
– Вона дуже мила, зовсім не сувора, звати її Ліана. Е-е, ні, Лівія Тиберіївна. Здається, вона угорка, їй уже майже шістдесят, принаймні так виглядає. Уроків сьогодні не було, але, думаю, треба скласти книги на завтра й випрасувати сорочку, ту, синю. Тому я піду до кімнати. А потім можемо приготувати вечерю разом. – Залюбки, сонечко. Що готуватимемо?
– А може, картопляний пиріг? Давно не куштували. І ти ж помиєш чашку?
– Ага, звісно, – почула я, зачиняючи за собою з гуркотом двері.
У першу чергу ввімкнула музику. Лунали «Дельфіни» Кузьми Скрябіна.
І взялася за справу: повісила випрані речі на вішак, попрасувала сорочку та штани, виклала непотрібне із сумки, склала ті книги, які знадобляться на завтра. Визирнула у вікно – усе, як завжди: лив дощ та задував сильний вітер. Як удома добре, тепло та затишно.
А потім приготували вечерю, повечеряли. Я пішла до кімнати, а мама з келихом вина дивилася щось по телевізору. Вона нікуди не ходить, прирекла себе на самотність, а я просто не хочу лізти зі своїми порадами.
Увімкнула нічник і, порившись в одній із коробок, які досі не розпакувала, знайшла не читану книгу Діани Сеттерфілд «Тринадцята казка» та з головою поринула в читання.
Глава 5
День був як усі інші: прокинулася, умилася, одягнулася. Забриньчав телефон – від Яніни прийшло повідомлення: «Готова? Через вісім хвилин виходь!».
Чмокнула в щоку маму, яка читала щось у телефоні. – Сідай снідати!
– Мамо, та я не хочу, хіба чаю поп’ю. А лавандовий у нас іще залишився?
– Здається, так, – не відриваючись від телефону, промугикала мама. – Глянь на верхній полиці. Там і справді знайшла те, що шукала.
Закинула заварку в чашку, залила окропом, додала ложку цукру, зробила ковток і скривилася – зовсім не солодке, додала ще одну.
– Ірен, не можна стільки цукру вживати, ти ж знаєш. – Софі, воно зовсім несолодке.
Саме так я час від часу називала маму, а вона була зовсім не проти – їй, здається, подобалося.
– Не поспішай так, бо обпечешся, або візьми термочашку, якщо так квапишся.
Я глянула на годинник, що висів над дверима. Справді безбожно запізнювалася.
Таки послухала поради мами й перелила напій, що парував, у термочашку, закрутила кришку, на ходу чмокнула Софі. Побігла взуватися та одягатися.
– У нас сьогодні багато роботи, тому вдома буду пізно, а ти, якщо хочеш, можеш у гості свою нову подругу покликати. Ніна її звати, здається?
– Ти найкраща! Так, звісно, якщо прийде, ми просто подивимося разом серіал, а потім зробимо уроки, може, залишиться у нас ночувати. І звати її Яніна – це польське ім’я.
Ми перегукувалися: я з коридору, а мама – з кухні. – Мамусю, люблю тебе! Я мушу бігти, гарного тобі дня! – Парасольку візьми, – долинуло наостанок, і дуже доречно, бо я знову забула б її.
Ну не люблю я парасолі, як і дощ не люблю. Яніна вже чекала на зупинці, недобре поглядаючи на мене.
– Ти запізнилася аж на три хвилини, – прошипіла вона мені на вухо, чмокаючи в щоку. – Добре, що автобус запізнюється. Наступного разу буду писати раніше, щоб ти виходила.
– Не бурчи із самого ранку. І, до речі, може, після уроків до мене? – запропонувала я. – Щось подивимося, уроки зробимо разом. У мами на роботі завал, вона пізно повернеться. Можеш з ночівлею залишитися.
– Це чудова ідея! Не впевнена, що можу залишуся на ніч, але уроки можемо зробити разом, усе ж цікавіше, ніж одному.
Глава 6
Шкільна програма мені завжди видавалася нудною, особливо література. Ні, я обожнюю книги, але страшно не люблю, коли мене змушують читати. Ну, розумієте, книга, яку читаєш, має бути власним вибором, а не обов’язковим завданням, яке мусиш виконати. Більшість із того, що доводилося читати за шкільною програмою, було або надто нудним, або я ще не настільки подорослішала, щоб це зрозуміти.
Сьогодні на уроці літератури ми розбирали роман Булгакова «Майстер та Маргарита». Вирішила, що для всіх буде краще, якщо я просто помовчу. Я вже прочитала її ще минулого року, але глибини так і не зрозуміла. Чортівня якась та й годі. Я не кажу, що вона погана, просто мені здається, що змушувати читати цю книгу в сімнадцять занадто рано.
Мої глибокі філософські роздуми перервав учитель, зовсім молодий. По школі ходили чутки, що це перший його рік викладання.
– А що ви думаєте із цього приводу, Ірино? – він застав мене зненацька, адже питання я, звісно ж, не чула. – Пробачте, Леопольде Андрійовичу, я не зовсім почула питання. Чи не могли б ви повторити для мене ще раз? Класом пробіг смішок. Так, ім’я в нашого викладача було й справді смішне, я б сказала, котяче. Але я не розгубилася. І з розумним виглядом дивилася на нього. – Яка головна проблема твору? Розкажіть нам, що ви думаєте із цього приводу, – повторив учитель. Я стояла як заклякла, адже те, чого так боялася, таки трапилося. На щастя, пролунав дзвоник, і я з полегшенням видихнула.
– Усі вільні, оголосив викладач.
Я забрала книги й збиралася прошмигнути, але голос Леопольда Андрійовича мене зупинив:
– Ірино, напишіть на аркуші свою думку щодо питання. Я сподіваюся, ви ще пам’ятаєте, про що я вас запитував?
– Так, звісно!
– Ось і чудово, наступного тижня чекатиму.
Глава 7
Ідучи коридорами школи до їдальні, Яніна тішила мене, як тільки могла, але в неї погано виходило. Я вперто не припиняла бурчати.
Не хотіла вірити в те, що мене викликали, а я не мала що сказати. І все це сталося через книги!
– Здається, ми з Леопольдом, як його там... А... Ан... Андрійовичем не зможемо порозумітися, – ніяк не могла заспокоїтися. – Чому я? Чому мусила попастися саме на цьому Булгакові? Ну важко дається мені така література, що маю робити? Знаєш, а таки доведеться щось написати та здати наступного тижня.
– Та не парся ти так, усе вирішиться! А тепер давай їсти, бо я зголодніла, як собака, а то й ще більше. Ми сіли поряд із Марком та ще двома дівчатами. Яні на нас познайомила.
– Ірен, знайомся це Єва та Хана. До речі, у нас усіх разом біологія, тому сьогодні ми ще побачимося. В очі одразу кинулося довге каштанове волосся Єви, воно було заплетене у дві тугі коси та сягало стегон. Я ніколи такого не бачила, тому вирвалося схвальне «Ого!». – Так, знаю, – сказала Єва, – багато хто в захваті від моїх кіс, тільки не я. Давно б зістригла все й зовсім би не шкодувала, але, боюся, мій тато зречеться мене та викине з дому.
Ми всі зареготали, Єва теж видавила посмішку, та було схоже на те, що вона говорила цілком серйозно. Єва здалася мені приємною співрозмовницею. А ось Хана була мовчазною та надто серйозною, а ще я помітила, що вона досить часто дивиться на Марка, завжди спідлоба, так, щоб було непомітно. Марк сидів у нашій дівочій компанії, як принц. Він знав, що красунчик, і цілком зручно себе почував серед нас. Він жартував, сміявся, обіймав Єву або плескав по руці Хану. Було цікаво за цим спостерігати.
– Щось ти принишкла, – озвалася Яніна. – Якщо ти все ще хвилюєшся через літературу, то просто забий. – Ні, не парся, усе ОK, я вже й забула. Пусте, не варте того, усе буде добре!
– Ну звісно. Хочеш, можемо разом посидіти, можливо, тобі знадобиться моя допомога.
Здається, інші не чули нашої розмови, вони про щось голосно сперечалися, а потім Єва та Хана залилися сміхом, але це було на краще.
Глава 8
Наступного дня після уроків я вирішила піти в бібліотеку, щоб знайти Булгакова та освіжити в пам’яті колись прочитане. На диво, шкільна книгозбірня була досить великою, забитою джерелами знань і порожньою. Мене це влаштовувало. Я взяла потрібну книгу, відмітила її в бібліотекаря та сіла в дальньому куточку, щоб перечитати.
Яким же було моє здивування, коли за стелажами з книгами я помітила викладача з літератури. Саме йому завдячую своїм візитом сьогодні сюди замість вафель у «Тіффані» з Яніною.
– Добрий день, – привіталася я першою. Не хотіла показати себе ще й невихованою.
– О, добрий день, ви доповідь готуєте?
– Так, вирішила освіжити в пам’яті деякі епізоди, – промовила я гордо.
– Ну що ж, це хороша ідея, – сказав учитель. – Зараз мало хто користується шкільною бібліотекою, адже весь навчальний матеріал можна знайти в інтернеті, як для учня, так і для вчителя. Приємно вас тут бачити.
– Так, але я надаю перевагу паперовим книгам, адже електронні не мають сторінок, що шелестять при перегортанні, та не хрустять при відкритті.
– Цілком з вами згоден. Що ж, бажаю вам успіху в написанні, радий буду прочитати вашу роботу, але наступного разу раджу вам уважніше слухати викладача.
Я почервоніла від сорому, а ще почала злитися через те, що він таки не забув.
Він розтягнув губи в посмішці. І продовжив щось шукати на полицях, а я втупила погляд у книгу та почала перечитувати один із розділів, роблячи при цьому нотатки в записнику.
Глава 9
Час від часу я продовжувала поглядати на Леопольда. Обраний ним столик був з іншого боку кімнати. Не звертаючи ні на що уваги, той наполегливо працював над якоюсь товстою книгою.
Не могла не зауважити, що наш викладач був дуже молодим. Напевно, наймолодшим в учительському колективі нашої школи. Згадалися слова когось із учнів, що це його перший рік у школі на цій посаді.
А ще він був привабливим чоловіком, з кучерявим каштановим волоссям, зеленими очима та пухленькими чутливими губами. Час від часу поправляв окуляри.
Я дивилася в його бік довше, ніж це вважалося б нормальним, а коли нарешті відвела погляд до книги, помітила, що він глянув сюди, і машинально підняла очі. Наші погляди зустрілися, і ми обоє опустили голови. Мені стало соромно, і, напевно, щоки, як завжди, почервоніли.
Ще деякий час я посиділа в бібліотеці. Але майже без користі. Тоді зібралася додому, здавши книгу.
Глава 10
Дорогою додому я заглянула до Яніни. Розповідати про ситуацію в бібліотеці не стала, але поділилася нотатками. Вона дала декілька порад та зауважила, що я надто збуджена.
Справді, якою я могла бути, якщо мені з голови не йшла усмішка нашого викладача? Але розказати про це подрузі я не могла. Та й зізнатися собі в тому, що я, мабуть, закохалася у викладача, було страшно до бісиків. Тому лише невинно знизала плечима, ніби я тут ні до чого. Мовляв, просто настрій такий. Ми ще трохи поспілкувалися, попрощалися, і я пішла.
Удома на мене чекала втомлена мама та ще тепла вечеря. Мовчки повечерявши, пішла до кімнати. Хотілося самоти та книги, яка б заглушила всі думки. Так і зробила, тільки-но відкрила книгу, уся вже була там, в іншому світі потвор та нечисті Сапковського.
Глава 11
Прокинулася від верещання будильника та крику мами з кухні, щоб негайно вставала, бо вже спізнююся. Зиркнула на годинник, що стояв на тумбі біля ліжка, – дійсно спізнююся. Виповзла з-під ковдри, книга з гуркотом упала з постелі, а я аж уся здриґнулася від несподіванки. Учора таки заснула з книгою, але цей звук допоміг прокинутися. Швидко вдягнулася в те, що першим потрапило під руку.
– Добрий ранок, мамусю, – привіталася я, поцілувавши її щоку, та сіла снідати.
– Доброго, донечко! Щось ти пізно сьогодні прокинулася, не спізнишся?
– Ні, якраз устигаю.
– Іринко, тільки ти розчесати волосся забула. Чи це зачіска в тебе така?
– От халепа, тепер точно спізнюся!
Поки чесала свої три пасма, вирішила, що не зайвим буде запитати про роботу. Мама зовсім стомлена, а тільки початок дня. Та моє питання так і залишилося без відповіді.
Глава 12
За автобусом довелося майже бігти, Яніна вже чека ла всередині та з посмішкою на обличчі махала крізь замурзану шибку.
Коли я нарешті добігла, вона з ходу запитала: – Ти можеш виходити раніше?
– Ага, аякже, якщо навчуся прокидатися з першим дзвінком будильника, а не з десятим. Ну пардон, я справді проспала, і нема мені прощення. Ми удвох розреготалися.
Я голосно віддихувалася, бо спорт, а особливо біг – це явно не моє.
– Як там твоя доповідь?
– Ніяк, лежить мертвим тягарем у мене на душі. – Ого, що, усе так серйозно?
– Не знаю, ніяк не можу закінчити, а залишилося всього три дні.
– Ти обов’язково впораєшся, – підтримала мене Янка. У школі із щасливою мармизою з нами привітався Марк.
– Можете мене привітати, мене обрали капітаном футбольної команди!
– Ого, це круто, ти молодець, – я щиро похвалила його. Він потягнувся до мене, щоб обійняти. Я не звикла до настільки тісних контактів із хлопцями. В Україні так не заведено, а ось чехи, навпаки, люблять таке, тож відповіла йому взаємністю. Хоча мені було не дуже зручно, коли мій новоспечений друг обіймав мене до хрускоту в кістках.
Після уроків ми разом з Яніною, Марком, Євою і Ханою пішли в «Тіффані».
Главав 13
Тут, як завжди, приємно пахло випічкою, грала хороша музика й було просто комфортно перебувати в цьому кафе. Недаремно ж його вважали кращим у місті, і підлітки на кшталт нас часто тут «зависали».
Кожен замовив собі порцію вафель, а Марк наполягав, що пригощає.
– Я давно мріяв і багато працював для того, щоб стати капітаном, але не можу повірити, що таки добився свого.
Хана всміхнулася йому. Ця усмішка була адресована виключно Маркові, але хлопець не помічав закоханої в нього дівчини. Риси її обличчя були м’якими, вона мала великі сині очі, маленький носик та червоні губки, що розтягувалися в щасливій усмішці щоразу при зустрічі з Марком.
– Ти як ніхто інший заслуговуєш на це, – похвалила його Хана. – Я думаю, що всі із цим погодяться. Ми пили фруктові коктейлі, жартували та весело проводили час.
Коли всі зібралися розходитися, Марк запропонував провести мене, але я відмовилася, бо планувала йти додому з Яніною. Пізніше, на вулиці, коли ми прощалися, я бачила його погляд на собі, мене це збентежило,
а ще занепокоїло, як засмутилася Хана з приводу того, що він запропонував мені, а не їй, свою компанію. Я вирішила відійти з Марком убік і поговорити. – Мені дуже приємні твої знаки уваги, але я не готова їх прийняти, і мені здається, що буде краще, якщо ти проведеш Хану. Ми з Яніною живемо поруч, а Ха на – далеко, думаю, їй небезпечно повертатися додому самій, буде краще, якщо ти проведеш її.
– Ви йдете, чи нам вічно чекати на вас? – крикнула Яніна.
– Та вже йдемо! – гукнув у відповідь Марк і вже тихіше, звертаючись до мене, промовив: – Ти справді подобаєшся мені, і ця розмова між нами ще не закінчена.
Глава 14
Робота над доповіддю була завершена. Сьогодні мала її здати Леопольду Андрійовичу. Я багато працювала, тому вірила у свої сили.
На уроці ми продовжили розбирати «Майстра та Маргариту», викладач натхненно розповідав про події, а мені, як не дивно, було цікаво його слухати. Перечитуючи роман удома, я зрозуміла його приховані сенси, подвійне дно точно було в цій книзі. Виявляється, що все не так просто, як здавалося на перший погляд.
Я підняла руку, щоб поставити запитання. – Ірино, ви хочете щось сказати?
– Так, мені здається, що автор не пише все прямо. Тут багато прихованих підтекстів. Чому вони так сильно замасковані? Чому Булгаков не міг написати простіше, доступніше для читача? Для чого було так усе заплутувати та ускладнювати?
– Дуже цікаве запитання, – зауважив учитель. – Справа в тому, – продовжив він, – що не завжди письменники могли відкрито виражати у творах свої думки та переконання. Були часи, коли все було набагато складніше, не про все можна було написати, багато тем було під забороною. Серед таких тем – кохання, релігія та політика. Тому багато авторів мусили хитрувати.
– Для чого це комусь могло знадобитися? Адже ця книга нічого поганого в собі не має.
– Бо вона, Ірино, могла спонукати людей боротися за своє право на вибір віри, на кохання. А боротьба – це спосіб самовираження, а самовираження – це вже особиста позиція, а не думка юрби, але політики хотіли, щоб ми жили в колективі, як отара овець, не маючи власної думки.
– Не думала навіть, що все було так погано. Нам розповідають не таку історію.
– Бо історія має різні сторони, залежить ще від того, хто її розповідає.
Ця звичайна розмова на уроці літератури змусила мене замислитися над тим, як багато ми маємо та чо му припиняємо цінувати те, що в нас уже є.
Я перезирнулася з Яніною, в її очах було порозуміння і ще щось. Ми не перекинулися ні словом.
Глава 15
Думаю, що з того дня ми всі почали дивитися на Леопольда Андрійовича іншими очима. Я стала ще більше поважати його, він виявився не просто прискіпливим викладачем, а ще й мудрою людиною, яка знає про що говорить. Мені подобалося на його уроках, а ще мені подобався він.
Я посміхалася йому, коли зустрічала в коридорі. Він, напевно, вважав мене божевільною.
Яніна інколи косилася на мене, можливо, щось підозрювала, а я просто не могла зізнатися.
Ми так само ходили до школи, гуляли. Марк ще кілька разів намагався залицятися або просто поговорити, та що я могла йому сказати? Ну не подобався він мені! А потім Хана, щаслива як ніколи, сказала, що Марк покликав її в кіно. Я була щиро рада за неї.
Єва наважилася пофарбувати кінчики волосся в рожевий. Думаю, батько був не в захваті, зате вона від щастя аж сяяла.
Прийшов час складати іспити першого півріччя, довелося відкласти вечірки, навіть візити до «Тіффані», і взятися за підготовку.
Час від часу ми займалися з Яніною або в мене, або в неї вдома. Сьогодні я запросила її до себе, ми зробили чаю та сіли за книги. Вирішили почати з літератури.
– Слухай, ти скажеш мені, що між вами з Леопольдом Андрійовичем? – раптово запитала подруга. Я заклякла.
– Що ти маєш на увазі? – запитала я, намагаючись не видати себе.
– Ну, між вами точно хімія. Ти би бачила себе збоку на його уроках, – промовила Яніна.
– Що ти таке мелеш? – я намагалася віджартуватися. – Я тиснути не буду, але ж ви в курсі, що це протизаконно?
– Яно, не мели дурниць. Усе, займаймося, іспити на носі.
Глава 16
Ми один за одним складали іспити. Усе було просто чудово. Зовсім скоро мали розпочатися зимові канікули, залишився останній іспит – з літератури. До нього я готувалася найретельніше, найбільше хвилювалася.
Але все склалося якнайкраще, адже випало питання, яке я добре знала. Мені було навіть цікаво писати твір на цю тему. Я найпершою закінчила роботу, усе здала та вийшла. Леопольд Андрійович тільки стверд но махнув головою та опустив очі до журналу.
Пізніше я зустріла його біля «Тіффані», чемно привіталася, він також.
– Ірино, – окликнув мене вчитель, – я почав перевіряти екзаменаційні роботи, ваша дуже цікава. – Дякую, приємно це почути від вас, я багато часу готувалася.
– Мушу зауважити, що ви дуже здібна учениця. Це останній рік навчання, чи не думали ви щодо літературного майбутнього чи, можливо, пробували писати щось власне?
– Ні, але я вже думала над написанням власної книги.
Це не були просто слова, я і справді неодноразово думала написати книгу, щось про кохання чи фантастику, але боялася, що не вийде й просто опущу руки.
– Ну що ж, раджу вам спробувати. У вас дійсно хист до цього, ви гарно поєднуєте слова та знаєте, як гарно забарвити текст.
– Це дуже приємно почути, – відповіла я, а серце забилося частіше.
– А ви прийшли поласувати вафлями? Якщо так, то, може, складете мені компанію? На десять хвилин буквально, я би дав кілька порад.
Я завмерла, не могла повірити в сказане вчителем, невже це можливо? Я знала, що це неправильно, містечко маленьке, обов’язково почнуть обговорювати, це не мине безслідно. Та все одно погодилася.
Глава 17
Мій старенький «Samsung» був недбало закинутий на постіль, з його динаміка лунало «Галю ж моя, Галю». Ну що сказати, люблю український фольклор, особливо коли сумно, а зараз мені таки було кепсько. Бо всі тільки й мали роботи на канікулах, як про нас із Леопольдом говорити. Так і думала, що та зустріч у кафе не мине безслідно.
Вирішила зайвого разу не показувати носа з будинку. Як не дивно, та мама підтримала мене, сказала, що все гаразд і цей переполох минеться. Проте я більше хвилювалася через мого викладача – він нічого поганого не зробив, тільки допоміг порадами, а на нього мало не все місто накинулося. Але я не шукала зустрічі з ним, щоб вибачитися, не шукала неприємностей, хоча відчувала провину, адже там, біля «Тіффані», я могла просто відмовитися. Та пізно зараз гадати.
Натомість я знайшла розкреслений у лінійку запис ник, ще із середньої школи. Тоді я хотіла завести особистий щоденник, але ідея видалася надто модною, а я не хотіла як усі, та не про це зараз. А якщо коротко, то я майже всі канікули провела за столом із ручкою в руках та в коловерті ідей, серед вигаданих мною персонажів, робила перерви лише на їжу та сон. Було приємно перебувати у своєму ідеальному світі, він був таким, яким я його створила, герої були такими, якими я хотіла їх бачити.
Яніна час від часу приходила в гості, ми пили чай, спілкувалися. Я була вдячна їй за те, що вона не зачіпала болючої теми. Інколи я наважувалася та читала для неї уривки з написаного мною, вона вражено охала й ахала, мені була приємна така її реакція.
Так минули мої канікули та зимові свята. Вітчим прислав поштою подарунок, але я ще досі не розпакувала його. Якщо чесно, не дуже горю бажанням знати, що знаходиться всередині.
Мама подарувала кілька книг – усе, як я люблю. А я зв’язала для неї теплі шкарпетки та шарфик. Хтось скаже, що плетіння спицями – це старомодно, а я скажу, що це по-справжньому приємно й цікаво, особливо коли ти в’яжеш щось для рідної людини.
Мама теж на свята мала багато вихідних. Нарешті відпочине як слід, бо нова робота зовсім її виснажувала. Але вона похвалилася, що отримала власний кабінет і помічника, тому тепер стане легше.
Матуся у своєму дусі: усі свята провела вештаючись країною. І мене намагалася волочити за собою, та я твердо наполягла, що залишуся вдома, писатиму. До кінця канікул я написала майже третину книги.
Глава 18
На щастя, мої друзі залишилися зі мною, незважаючи ні на які перепони, особливо Яніна. Вона веселила мене як могла, підтримувала та тішила. А втім, після канікул усе було так само, окрім того, що Леопольд
Андрійович звільнився за власним бажанням, а ще деякі учні косо на мене дивилися. Мені було шкода репутації мого викладача.
Уроки були так само нудними. Інколи ми з друзями ходили до «Тіффані». Усе почало налагоджуватись. Мама не ставила зайвих запитань, вона й так усе знала із загальних описів її колежанок, бо про це всі говорили. Я лише сказала мамі, що викладач не мав наміру зробити зі мною щось погане. Вона вірила мені, тому втішала, коли я плакала, сміялася разом зі мною. Ми завжди були удвох, і ми були хорошими подругами. Мама підтримувала мене, не втручалася в особисте життя, а коли я хотіла чимось поділитися, то сама приходила.
Глава 19
Якось, прогулюючись містом, зустріла Леопольда Андрійовича. Він першим привітався, я також у відповідь. Чоловік наполягав, щоб я називала його просто Леопольдом. На щастя, він більше нікуди мене не запрошував, але розпитав про мої творчі успіхи, я похвалилася наполовину написаною книгою, а сама дивилася на всі боки, щоб нас ніхто не помітив.
– Не хвилюйся ти так, тепер не буде такого ажіотажу. По-перше, вечір, людей майже немає, а по-друге, я більше не вчителюю, тому мало хто може щось говорити та розпускати паскудні плітки.
– Мені дуже шкода через ту прикру історію, я не хотіла, щоб так вийшло.
Тільки тепер я помітила, що на ньому ідеально підібраний костюм, зачіска також змінилася, декілька каштанових прядок волосся падали просто в зелені очі, що аж світилися життям.
– Знаєш, Ірен, я навіть вдячний тобі за все, що сталося. Я завжди думав, що моє покликання – викладати, але реалізував себе як бізнесмен. У мене були заощадження, на які я відкрив книжковий магазин. Ця оригінальна ідея давно зародилася в моїй голові, але я не мав сміливості втілити її в життя. Це не просто книжковий магазин – сюди можна прийти почитати, випити чаю чи кави з вершками. А можна прийти, щоб просто подумати.
– Це дуже цікаво, я здивована. І знаєш, рада, що в тебе все вийшло.
– Так. Якщо хочеш, приходь у гості, ну, точніше, у книжковий магазин. Він зовсім недалеко розташований, за дві вулиці звідси, біля кінотеатру. Знаєш де це?
– Так, звісно, я залюбки прийду, якщо ми більше не залежні від громадської думки.
Зрозумівши, що я бовкнула, зніяковіла. Але цю мить перервав телефонний дзвінок Леопольду.
– Пробач, Ірино, мушу відповісти. Приходь до нас у «ViviBook», важко помилитися.
Ми ввічливо розпрощалися, і кожен пішов у своїх справах.
Та серце ще довго шалено калатало від такої приємної зустрічі. Я, правду кажучи, думала, що після того неприємного інциденту він переїде в інше місто, щоб усі успішно забули про все це непорозуміння. Але він вчинив дуже сміливо: відкрив свою справу. А той синій костюм так пасував до його зелених очей. «Ех, прекрасний Лео», – подумки додала я.
Глава 20
Я досить довго відкладала візит до магазину Леопольда, хоча справді дуже кортіло, та не хотілося бути настирливою. Не могла наважитися чи змусити себе, хоча пропозиція була звичайнісінькою.
Тим більше, останнім часом багато уваги приділяла самовдосконаленню, підтягувала рідну мову, багато писала, ще більше читала. Навіть Яніна якось зауважила, що ми зовсім не проводимо разом часу. Я чудово розуміла, що випала з реальності, що занурила ся у свій маленький вимріяний світ, де могла дати своїм персонажам ідеальне життя. Мені було комфортно, але я щиро та сильно сумувала за друзями, за нашими довгими посиденьками в «Тіффані», аж поки нас не просили піти, «бо вже час зачинятися!».
І все частіше я думала про викладача, який звільнився з роботи через мене. Між нами нічого не було. Ми просто спілкувалися, він не мав у голові ніякої лихої ме ти, та я мала… я кохала його. Зараз те дитяче кохання маленької дівчинки стало чимось більшим, справжнім глибоким почуттям. Я часто мріяла про нього, як жінка мріє про чоловіка. Він приходив до мене в снах, і важко сказати, що це були просто невинні сни. Я хотіла його, але це було неможливим. Тому простіше було просто ховатися від усіх у своєму світі, де ніхто не зможе розкрити твого збоченого нутра. Я готова уникати Леопольда, друзів, навіть розмови з мамою.
Ми стали чужими за останній час, майже не спілкувалися, я ховалася від неї, як і від решти світу, за дверима своєї кімнати.
Її спроби поговорити зі мною завершувалися запевненнями, що все гаразд, що в школі проблем немає, що із друзями не сварилася, і що я щаслива. Усе було правдою, чи майже все – я була не щасливою, а нещасною, та це хай залишається лише при мені.
Зрештою мене припинили чіпати. Лише Яніна час від часу намагалася витягнути мене в реальний світ. Сьогодні після школи вона знову вперто не полишала своєї божевільної спроби.
– Ну Іринко, що сталося з тобою, де поділася та щаслива мала, яка реготала без упину?
Вона говорила бадьорим голосом, але я бачила, що вона хвилюється, що їй не байдуже.
Ми йшли до автобусної зупинки. Коли до мети залишалося метрів двісті, мене немов струмом ударило, не мов прорвало дамбу моїх почуттів, і все що я стримувала місяцями, вирвалося. Глянула на Яніну й зрозуміла,
що реву як бовдурка. Вона мовчки мене обійняла. Ні хто не сказав і слова, ми просто пройшли вглиб парку, стали за дубом якомога далі від зацікавлених роззяв.
Вона не питала, чому я плачу, не намагалася заспокоїти, просто дала мені можливість вилити емоції, що я так старанно, так довго пхала досередини.
Потім ми все ж таки пішли до «Тіффані», випили по склянці полуничного коктейлю з вершками. Подруга нічого не питала, а я не хотіла говорити, та мені таки полегшало.
Частина 2. Глава 1
Пройшло цілих шість років, вони промайнули мов одна мить. Після закінчення школи я вступила до Нью-Йоркського університету в Празі. Зі шкільних друзів спілкувалася лише з Яніною. Вона також навчалася в Празі, але в Карловому університеті, на економіста. Ми час від часу зустрічалися.
Вона була єдиною, хто підтримував мене після смерті матері три роки тому. Лікарі сказали, що серце не витримало. Я дуже картала себе, адже ми так і не поспілкувалися нормально. Вона вже ніколи не дізнається,
як болить за нею моє серце. Я ніколи не зможу розповісти, що тоді відчувала та чому так різко закрилася від усіх. Я ніколи не почую від неї, як вона мене любить.
Тоді я була в Празі, почався другий семестр навчання, на канікули додому не приїздила, уникала рідного міста. За два тижні після канікул мені зателефонували з лікарні й повідомили, що матері немає. Я приїхала, щоб усе владнати з кремацією. Я хотіла, щоб її поховали, як заведено в Україні, а не спопелили, але тут закони інші, а клаптик землі мені просто не по кишені. Жоден з маминих колишніх чоловіків попрощатися так і не приїхав, були її колеги, Яніна, декілька сусідів та її подруга Марго. Після церемонії саме вона до мене підійшла, міцно обійняла та сказала:
– Тримайся, дитинко. Софія хотіла б, щоб ти була сильною. Вона страшно любила тебе.
– Я її також!
– Я знаю… Думаю, варто сказати тобі про те, що ти не винна ні в чому, не звинувачуй себе!
Я здивовано глянула на неї, не могла зрозуміти, звідки вона знає, що я вважаю себе винною. Тоді Марго продовжила говорити, мені здалося в ту мить, що вона прочитала мої думки.
– Ми багато спілкувалися з твоєю мамою, вона знала, чому ти всіх уникаєш, знала, що важко пережила той випадок, і про те, що ти любиш її, теж знала.
Усі потроху розходилися, аж поки ми з Маргаритою не залишилися удвох. Ми якийсь час просто мовчки сиділи, потім Марго мене обійняла однією рукою та притиснула до себе. Це було так дивно, але мені потрібні були зараз обійми та підтримка.
– Знаєш, – продовжила вона, – твоя мати була доброю людиною, завжди прагнула справедливості, але життя її не пожаліло, воно часто жорстоко з нею обходилося. Софія ніколи про це тобі не розповідала, але в тебе могла бути старша сестричка або братик. Але якось її перший чоловік, його Кирилом, здається, звали, прийшов п’яним з корпоративу, почалася сварка, він штовхнув її, вона вдарилася животом об кут столу, почалася кровотеча, на шостому місяці вагітності Софія втратила дитину. Була довга депресія, а потім вона мовчки зібрала речі й пішла від нього. Тоді твоя мама вперше й приїхала до Чехії, хотіла тут почати все спочатку, якийсь час навіть виходило. Я тоді працювала адміністратором у готелі, а Софія прийшла туди в пошуках роботи, так ми й познайомилися. Вона була найщирішою з усіх, кого я знала, ніхто інший не вмів так сумувати та сміятися, як вона.
Марго продовжувала говорити, а я плакала, не намагалася навіть спинити сльози. Уперше за довгий час дала волю емоціям.
– Потім вона зустріла Фреда, твого татка. Вони разом прожили вісім років, у них довго не було дітей, а коли вона нарешті завагітніла, Фред помер, у нього була саркома, ліки вже не допомагали. На його похороні вона зомліла, усі подумали, що просто вагітність, але до тями її привести так і не змогли. Викликали швидку. У лікарні сказали, що в неї серйозні проблеми із серцем та склеротичні зміни легеневих судин. Лікарі категорично заборонили їй народжувати, але твоя мати була впертою жінкою, нічого й чути не хотіла. Вона так бажала народити дитя, що ладна була віддати власне життя. По при все, їй потрібне було хірургічне втручання, та вона була проти, аж поки ти не народилася. Коли тобі було шість місяців, їй таки зробили операцію. Тоді напередодні вона прийшла до мене й сказала, що лікарі не дають ніяких гарантій, операція надскладна, але є ризик не прокинутися взагалі. Вона слізно благала, щоб я забрала тебе та виховала як власну дочку, якщо її не стане. Я була шокована, адже ніколи не чула про все це, навіть про її хворобу не знала. Іринко, ти маєш знати, що я б забрала тебе до себе, навіть якби мама не просила, – Мар го продовжила, поки я мовчки сиділа та слухала, намагаючись зрозуміти все, що мені говорила співбесідниця. – Потім післяопераційна кома, що тривала три тижні, а потім піврічна реабілітація. Ти весь цей час жила зі мною. Ти ж знаєш, що я бездітна, так і не змогла завагітніти, а ти замінила мені донечку хоч на трохи, завдяки тобі я теж змогла хоч ненадовго стати матір’ю.
Марго замовкла, і я, захлинаючись від сліз, обійняла її. Ми довго так сиділи.
– Я нічого про все це не знала, – тільки й змогла вимовити.
– Твоя мама не хотіла, щоб хтось знав, тоді навіть її батьки не знали. Я раз на місяць надсилала за її проханням листівку та трохи грошей.
Я глянула на Марго, її очі також були червоними від сліз, хоча голос увесь час був твердим, вона ні разу не зіпнулася.
– Дуже вам вдячна, що розповіли мені про неї. Виявляється, я так мало знала про її життя. Мені дуже шкода, що ми так і не поспілкувалися відверто.
– Вона все знає і бачить з небес. Вір у краще, Ірен. Ми вийшли на вулицю, сніг замів усе довкола, стояв собачий холод. Ми обійнялися, прощаючись. Я розвернулася, щоб іти, але мене зупинили теплі руки Марго. Я повернулася і побачила у світлі лампи, що висіла на стіні церкви, її сірі щирі очі та сумну посмішку. – Ось, візьми, сонечко, – вона тицьнула мені свою візитівку та ще один папірець, теж із номером. – Іринко, телефонуй мені вдень і вночі, з причини й без, просто давай знати про себе час від часу. Ти така доросла! – жінка оглянула мене з ніг до голови, у неї по щоці скотилася сльоза. – Тут номер страхової компанії. Я двадцять років тому відкрила для тебе рахунок, щороку клала туди трохи грошей, ну ще відсотки якісь накапали. Ти можеш зняти ці гроші будь-коли та витратити на що захочеш. Не відмовляйся. Витрать їх на користь собі. Я знову розревілася. Мені було важко повірити в це все, важко було прийняти гроші, але була вдячна за них. Я обійняла Марго, забрала з її рук урну з прахом матері та, шмаркаючи носом, пішла додому.
Глава 2
Після завершення навчання на вручення диплому з усіх, кого могла очікувати, приїхала лише Марго. Після урочистої частини та моєї промови ми обійнялися як добрі подруги чи як дочка з матір’ю. Марго тицьнула мені до рук пакунок із подарунком та букет червоних лілій. Вона знала навіть про такі дрібниці, це було так приємно, адже я справді обожнювала ці квіти. Майже цілий день ми гуляли Прагою, їли смачні вафлі із шоколадом. Пізніше до нас приєдналася Яніна. – Привіт, щастя п’янить мене сьогодні!
Я лише посміхнулася на її слова, адже теж була щаслива. Нарешті після шести років важкої праці над собою ми отримали довгоочікувані дипломи. Зараз, здавалося, увесь світ біля наших ніг. Адже могли стати будь-ким, і кожна з нас уже обрала свій шлях. Яніна мріяла повернутися в рідне місто, ще до завершення навчання надіслала резюме в декілька готелів, і буквально вчора їй прийшла ствердна відповідь із запрошенням на місце керівника готельного комплексу «Spa Hotel Imperial». Ну, думаю, нічого говорити не треба, адже помпезна назва вже все сказала. І справді, це п’ятизірковий готель у Карлових Варах, куди приїздять зірки з усього світу, щоб подихати чистим гірським повітрям якомога далі від світського життя та репортерів.
Моє серце переповнювалося радістю за подругу. Та я не була упевнена у своєму майбутньому, бо так і не знайшла прихистку в Празі, хоча це чудове місто і я щиро обожнюю його вулички та шпилі, але, на жаль, так і не назвала його рідною домівкою. Я прагнула тиші та спокою, а столиця завжди занадто гомінка, занадто шале на, тут постійно снували натовпи туристів. Прага ніколи не спить! Тому, добряче поміркувавши, я прийняла рішення повернутися в Карлові Вари разом з Яніною, бодай не буду сама. З Марго ми вже обговорили цю ідею. Вона була рада це почути, навіть запропонувала пере їхати до неї, а коли я люб’язно відмовилася, то пообіцяла наглядати за мною, що не могло не викликати усмішки.
– А я надіслала документи в місцеву газету, чекаю на відповідь. Можливо, вони візьмуть мене чи журналістом, чи редактором, – вирішила таки похвалитися бодай чимось.
Яніна мені щиро посміхнулася, узяла мене за руку й промовила:
– Звісно, візьмуть! Кого їм брати як не тебе – ти закінчила навчання з відзнакою!
– Якби все так просто… У маленькому містечку завжди бракує вакансій. Якщо там немає місця, то, найімовірніше, я отримаю відмову.
– Не програмуй себе на погане, серденько, – промовила Маргарита. Її слова звучали пафосно, але вона це сказала щиро.
Вечір добігав кінця, на вулиці зовсім стемніло. Марго ще годину тому нас залишила, вибачившись, але пояснила це тим, що в неї потяг до Кракова, куди вона зібралася з чоловіком на конференцію лікарів, де він як головний лікар обов’язково мав бути присутнім. Тому вона нас щиро розцілувала, попрощалася та викликала таксі. Ми з Яніною продовжили вечір у Празі, гуляючи містом, багато теревенили про все на світі. А потім подруга запитала:
– Ти не шкодуєш, що повертаєшся додому? – Ні, зовсім ні. Прага надто багатолюдна для мене, щоб тут жити.
– Я не те мала на увазі. Чи не боїшся ти там зустріти Леопольда? Чи, може, він став тобі байдужим і ти не звернеш на нього уваги, зустрівши на вулиці?
– Знаєш, щодо цього, думаю, що я однолюб, але мушу жити далі. Тим більше стільки років минуло, він напевно одружений, може, навіть дітей має. Живе собі щасливо, чому я маю страждати?.. А якщо чесно, то чи має мене це хвилювати?
Яніна покосилася на мене, але мовчки.
– Дуже хочу просто все відпустити, і нехай усе буде так, як має статися!
Глава 3
Карлові Вари зустріли мене, як завжди, дощем та вітром, але я щиро була рада повернутися в це місто, та і Яніну нічого не могло засмутити. Єдине, що заважало, – це дощові хмари та вітряна погода, бо стали перепоною подрузі зробити в дорозі нормальні селфі. Зате ми слухали класну музику та підспівували. Одним словом, нам було весело.
Минуло два тижні, за цей час життя увійшло у звичну колію. Яніна стажувалася, а от мені довелося спуститися з небес на землю, а якщо точніше, я просто мала рацію, адже мене до газети так і не взяли, навіть шансу не дали. Тому зараз укотре активно та уважно перечитувала місцеві оголошення, шукала роботу на сайтах, але все виявилося марним.
Вирішила привести себе до ладу, адже обіцяла подрузі, що ми ввечері зустрінемося.
Ми все ще жили по сусідству, але, на жаль, на місці улюбленого кафе тепер був нічний клуб.
– Як прикро, ми так багато часу тут провели, – із жалем у голосі промовила я.
– Знаєш, а тут є ще одне нічогеньке місце, я зараз тобі покажу, – сказала Яніна, узявши мене за руку, і по тягла в невідомому напрямку.
Я до останнього навіть не підозрювала, куди ця моя горе-подруга мене волочить, поки не побачила назву «ViviBook». Доки я допетрала, ми переступили поріг, і опиратися було пізно.
Місце виявилося дуже затишним, тут і там сиділи відвідувачі, хтось уважно читав, хтось просто за чашкою смачної кави гортав журнал чи сторінку в соцмережі. Палітра відтінків вражала: усе було таким мальовничим та різнобарвним, а після вечірніх сутінків світло тут здавалося надто яскравим.
Ми сіли за дальній столик, спиною до книжкових полиць, але ближче до вікна. Я недобре глянула на Яні ну, але промовчала, адже атмосфера тут справді захоплювала подих: було так мило й не надто гамірно,
хоча майже за кожним столиком хтось сидів. – Я лише сподіваюся, що нікого знайомого ми тут сьогодні не зустрінемо.
Та Яніна, здається, мене зовсім не чула.
– Тут чудово, чи не так?
Тут було й справді прекрасно, та визнавати цього зовсім не хотіла.
До нас підійшов офіціант, спочатку запропонував книгу, а потім прийняв замовлення.
Ми давно вже не були дітьми, та все ще обожнювали молочні коктейлі й солодкі тістечка, а ще не могли не замовити пляшку вишневого бальзаму, до якого принадились у Празі. Він так смакував до наших дівочих посиденьок. Яніна розсміялася так, ніби ми робили щось протиправне, я ще раз упевнилася, яка в мене щира подруга.
– Ірен, ти як, роботу ще не знайшла?
– Та поки в процесі, це складніше, ніж може здаватися. – Я маю одну пропозицію, лише не знаю, чи погодишся.
– То кажи вже, не тягни кота за одне місце! – В іншому кінці міста відкривається новий книжковий магазин, я бачила сьогодні оголошення, коли до дому їхала. Загалом, вони шукають працівників, там умови хороші. Ось я номер тут написала, – із цими словами вона дістала телефон із кишені, зняла з нього чохол та вийняла папірець, який простягнула мені. Я глянула на неї, а вона ніби прочитала думки, не дала й слова сказати.
– Іринко, я знаю, що це не зовсім те, чого ти прагнула, але, можливо, хоч спробуй, а у вільний час пиши! Зараз усе можна в інтернеті просувати. Будь незалежною, із цього має щось вийти, адже ти чудово пишеш!
– Я дуже сумніваюся в собі як безсмертній письменниці, але десь ти маєш рацію. Думаю, що варто принаймні спробувати, хоча б тому, що вдома сидіти вже просто несила. Тим більше, ти – головний мій редактор та критик, мушу тебе слухатися.
Ми голосно зареготали, але, побачивши на собі осудливі погляди, притихли.
– Ну й чудово, нумо це святкувати, а також те, що сьогодні офіційно закінчився мій випробовувальний термін і тепер я офіційно влаштована, мені навіть премію двісті крон дали за наполегливу працю.
Глава 4
Уже наступного ранку я збиралася на співбесіду, хоча тіло вперто протестувало. Воно вимагало, щоб я ще трохи поспала, ще трохи відпочила, адже вчора ми майже до опівночі гуляли, тому, підозрюю, Яніна почувалася не на багато краще.
Але я так хотіла не спізнитися, що прийшла раніше, ще навіть магазин не відчинився. Усі кафе поблизу були теж іще зачиненими, отже, навіть кави не поп’ю.
– Дідько, просто чудово! – вилаялася я собі під ніс. – Міс, у вас усе гаразд?
Від переляку та несподіванки я впустила з рук сумку, з якої, як за законом підлості, усе висипалося.
Незграбно попросивши, я присіла навшпиньки, щоб зібрати речі.
Мій співбесідник допоміг мені, але від цього почала ще більше нервувати.
– Я можу вам щось підказати? – запитав чоловічий голос.
Тоді промайнула думка, що цей голос знайомий мені, але одразу ж відігнала її.
– Так, я прийшла на співбесіду. А ви працюєте тут? Ми закінчили прибирати мої речі із землі, і чоловік підвівся раніше та елегантно подав руку, допомагаючи мені.
– Так, я керую цим магазином, Ірино.
Тільки тоді я підняла на нього очі, подих перехопило. Мене мов у цементі залили, не могла поворухнути ся, просто очі полізли на лоб, його я менше за все очікувала тут побачити.
– Дуже несподівана зустріч, Ірино.
Та я майже не чула його, продовжувала стояти, мов приліплена до землі. Ми ще мить постояли в німій тиші, а потім Леопольд запропонував увійти досередини. Лише тоді я трохи оклигала й почала реагувати, але все ще мов у сповільненому перегляді. Та все ж слухняно попрямувала за власником магазину.
Глава 5
Я ще довго мовчки сиділа, просто не могла прийти до тями від зустрічі з Леопольдом. Усі органи всередині зробили потрійне сальто, а серце рвалося з грудей. Він говорив і метушився в комірчині, заставленій книгами та коробками. Знайшов на полиці цукор і печиво, залив окріп до чашок з розчинною кавою.
А я спідлоба роздивлялася його. За ці роки він змужнів, відпустив щетину, я б навіть сказала, акуратну борідку, вона дуже пасувала йому. Його очі випромінювали життя та втому.
– Що тебе привело сюди?
Його запитання перервало мої розглядання, ще мить змовчала, а тоді відповіла:
– Я повернулася додому після навчання в Празі. Спробувала влаштуватися за фахом у місцеву газету, але отримала відмову, а подруга сказала, що відчиняється магазин. І ось я тут.
– Так, справи добре йдуть, вирішив відкрити книгарню для тих, хто любить класичне читання. – Зрозуміло.
Між нами повисла тиша, відчувалася напруга. – Тут такий безлад, бо ми ще навіть не відчинилися, так би мовити, у процесі, – вирішив заповнити тишу Леопольд, але це було якось недоречно, ми обоє від цього ще більше зніяковіли.
А потім Леопольд глянув на мене – і мене аж жаром обдало: у його очах палало бажання.
– Ти продовжуєш писати?
– Так, – автоматично відповіла я, дивлячись йому в самі очі, але там був лише теплий приятельський вогник, і я переконала себе в тому, що просто здалося. – Насправді я майже закинула цю справу, після смерті матері зовсім зникло бажання.
– Так, я чув, прийми мої співчуття.
Уся розмова виходила недотепною та скованою. Ні хто з нас не міг відпустити ситуацію.
– Знаєш, тут не дуже комфортно, я прийшов зарано. Можемо прогулятися і поговорити, якщо ти не проти, – запропонував мені мій колишній учитель.
Я з радістю погодилася. І справді, гуляючи, я трохи розслабилася, і нам таки вдалося поспілкуватися.
Як виявилося, справи в Леопольда дійсно були дуже вдалими: він зміг відкрити власне видавництво та друкарню, а також відділ перекладів, до того ж його компанія навіть брала участь у створенні шкільних підручників.
– Знаєш, Ірино, з грішми приходить відповідальність, а ще ти втрачаєш друзів, точніше, дізнаєшся, що вони тобі зовсім не друзі. Тепер я справді багатий і незалежний, до речі, частково це твоя заслуга, але не про це за раз. Річ у тому, що коли я розширював свій книжковий бізнес, до мене звернувся мій давній друг із пропозицією. Ми поговорили, усе звучало чисто та досить привабливо, ми разом створювали бізнес чотири роки, поки я не дізнався, що я будую, а він грабує. Ми розійшлися, і вже пів року в мене немає заступника, – Лео мить помовчав, а потім продовжив: – Справа ось у чому. Мені потрібен помічник, секретар, асистент, називай це як завгодно, але чи не пристанеш ти на цю пропозицію? – Що? Мені не почулося?
– Ірино, ти шукаєш роботу, а я – помічника. Чи згодна ти? У курс справи я тебе введу, про оплату домовимося.
– Але я не маю досвіду! Тим більше, я книгознавець, перекладач, філолог, але ніяк не бізнесвумен. – Ірино, це все не проблема, я знаю, що ти здібна та старанна, а ще я знаю, що в тебе все завжди виходить. Ну а ще мені здається, що сьогодні ми зустрілися не просто так. Загалом, подумай і приходь завтра до мого офісу, там усе обговоримо, – він витягнув із гаманця візитівку та простягнув мені. – А зараз пробач, уже мушу йти, багато справ. Я радий бачити тебе. Сподіваюся, ти приймеш правильне рішення!
Глава 6
Наступного дня, звісно, я нікуди не пішла, і через тиждень також. Усе ще вперто шукала інші варіанти. Я швидше не хотіла, ніж хотіла з ним працювати. Коли вже майже переконала себе в тому, що це погана ідея і я знайду щось інше, прийшли рахунки. Зрозуміла, що, можливо, і знайду роботу колись, але зараз мушу прийняти пропозицію. Тієї ж миті зателефонувала Леопольду й запитала, коли приступати до роботи.
– Ірен, я радий, що ти прийняла правильне рішення. Думаю, завтра можу почати вводити тебе в курс справи, – трохи помовчав, а потім додав: – Я думав, ти вже не зателефонуєш.
А далі – два місяці стажування, наполегливого навчання, ознайомлення з документами та обов’язками. Жахливо втомлювалася, а вільного часу зовсім не було, і, окрім Леопольда, я не бачила іншого світу. Навіть Яніна протестувала проти такого мого графіку, бо бачилися ми з нею справді дуже мало, зазвичай вихідні я проводила або відсипаючись, або вивчаючи графіки та іншу маячню, що стосувалася роботи.
Але я зовсім не скаржилася на такий свій розпорядок. Спочатку було дуже важко, але потім усе стало буденним, звичним: кава, пробіжка до автобуса, бо звички все робити в останню мить я так і не позбулася, далі – купа роботи, бо завжди знаходилися якісь проблеми: то книги пошкоджені прийшли, і треба було негайно потурбуватися, щоб їх відправили назад та замінили на нові, то труднощі з виданнями.
Загалом, я часто забувала про обід, але Леопольд ніколи не забував. Не важливо, наскільки багато роботи й проблем, він завжди змушував мене все залишити та йти на обід. Спочатку я ходила сама, а потім дедалі частіше він складав мені компанію. Ми ніколи
за обідом не обговорювали робочі моменти. Це було ще одне табу, проте він багато розпитував про мої майбутні плани, про творчість, про написання книг, які вже давно покрилися павутинням десь у файлах ноутбуку. А я просто щось мекала невпевнено та потуплювала ся в тарілку з їжею, розуміючи десь у душі́, що всі мої юнацькі амбіції заросли та загули. Було прикро, та все ж намагалася переконати себе, що все не так погано. Я отримувала солідну зарплату, і це тільки стажувалася, а ще мала власний дах над головою та почала відкладати на власне авто. А головне, уже з наступного тижня закінчиться моє стажування і я буду повно цінним працівником. А це означало нормований робочий день: роботи менше, і часу, проведеного на роботі, – також. Принаймні ми так домовлялися з Леопольдом.
Глава 7
– Завтра о восьмій у тебе конференція, ти ж не забула?
– Звісно, що забула, але в мене все записано в щоденнику, збиралася переглянути його вдома перед сном, – відповіла я впевнено.
Леопольд схвально глянув на мене й похвалив: – Ти дуже правильно робиш! Це дивує мене, бо працюєш тут уже сім місяців, ніколи нічого не пам’ятаєш, якщо запитаю, але завжди всюди вчасно приходиш і голову не забиваєш зайвою інформацією, проте все в тебе так чітко.
– Усе дуже просто: я записую інформацію на папір, замість того, щоб тримати це в голові. А зосереджена не на тому, що маю робити далі, а на справі, якою займаюся. До речі, тобі теж раджу завести записник чи щоденник, він незамінний, на мою думку, для такої поважної людини в місті, як ти.
– Ірен, ти ж знаєш, я намагався, але щоразу його десь забуваю, а потім ще на додачу забуваю, що мав зробити, тому краще розраховуватиму на свою голову, або принаймні на твою.
– OK, я не проти. А тепер, якщо можна, я поїду додому, бо жахливо втомлена й мушу відпочити, завтра багато роботи.
– Гарного вечора!
Їдучи на новенькому авто, яке нещодавно купила, думала про те, як добре в мене складається життя і разом із тим яка я самотня. Окрім Яніни, у мене нікого немає. Ну ще Леопольд, з яким ми стали не лише колегами, але й хорошими друзями, але більше цікавості він ніколи не проявляв. А я, у свою чергу, звикла до нього як до частинки свого життя, чогось буденного. Ми багато часу проводили разом, навіть могли спілкуватися на якісь особисті теми без сорому, але нічого зайвого. Раніше чекала, коли він дасть якусь слабинку, покаже, що відчуває до мене щось більше, бо вірила чи хотіла, щоб так було. Але цього так і не сталося, у якусь мить я припинила на щось сподіватися і прийняла все як є. Навіть пробувала почати стосунки, але від інших чоловіків мене просто відвертало, я гидувала. Можливо, через те, що моє серце завжди належатиме тому, кого я зовсім не цікавила як жінка.
Глава 8
Я, напевно, так прагнула уваги від Леопольда, що мої бажання почув космос, бо одного ранку, зайшовши до офісу, побачила великий оберемок червоних троянд. Спочатку навіть припустити не могла, що вони призначені мені, але коли прочитала маленький клаптик
паперу, що був прикріплений стрічкою до одного зі стебел квітів, була не в собі від щастя.
На клаптику акуратним учительським почерком було виведено: «Дорога Ірен, сьогодні маю справи в Празі, але прошу про зустріч увечері. Я зволікав багато часу, та більше не хочу приховувати своїх почуттів. Намагався забути, але, як виявилося, це неможливо. Ти снишся мені, марю тобою. Я мало не ігнорував тебе на роботі, намагаючись удавати дружні стосунки, та все дарма, бо серце прагне взаємності від тебе. Увечері заїду по тебе, чекай на мене! Навіки твій Лео!».
Спочатку декілька хвилин просто стояла, мов укопана, поки із цього заціпеніння мене не вивів шалений стукіт власного серця. Не могла повірити, що це відбувається тут і зараз, та ще й зі мною. Хотілося стрибати до небес і плакати від щастя одночасно, проте не людськими зусиллями я зібрала свої емоції докупи, зроби ла серйозний вигляд та приступила до роботи. Адже попереду ще довгий робочий день, а я не хочу, щоб всі дізналися про стосунки, які ще навіть не почалися.
Глава 9
Сьогоднішній робочий день тягнувся для мене довго як жоден інший. Лише те й робила, що поглядала на годинник. Між роботою, у вільну хвилину, написала Яніні sms, про що пожалкувала вже за мить. Бо та почала завалювати мене питаннями, але я змогла лише коротко відписати, що зараз зайнята та поясню все пізніше.
Роботи, як на зло, було надто багато. Вийшла нова книга, і треба було відправити її по магазинах, дати завдання рекламним аґентам поширювати її, та ще багато паперів, накладних і всяких інших дрібниць.
Мабуть, ніколи ще не почувалася настільки збудженою. Колеги помічали мою неуважність і ставили за питання, на які поки не могла відповідати, лише стверджувала всім, що зі мною все гаразд. Робочий день на решті добіг кінця, я швидко зібралася та поїхала додому, щоб причепуритися, хоча гадки не мала, що б таке одягнути. Дорогою отримала від Леопольда повідомлення: «Уже їду!». Я посміхнулася до екрана телефону. Зараз моєю найбільшою турботою було те, що буде на мені під час такої довгоочікуваної події.
Удома перебрала майже весь гардероб, але нічого, що би подобалося аж надто та що б ідеально підходило, так і не підібрала. Хотіла зателефонувати Яніні, але коли взяла телефон до рук, він почав вібрувати. На екрані вибило ім’я Леопольда, одразу подумала, що він хоче щось сказати або вже під’їздить до міста. Підняла слухавку, механічно посміхаючись до вікна, біля якого стояла.
Але вже за мить моя посмішка зникла, мною опанували біль та відчай, бо телефонувала медсестра. Вона повідомила, що Леопольд у лікарні, сталася аварія, а мій контакт був першим у його списку. Він потрапив до реанімації, і його стан украй важкий, а ще їм був потрібний номер його страхового поліса.
Я вирішила не панікувати. Спочатку зателефонувала Яніні, вона була ще на роботі. Я не вдавалася до подробиць, але сказала, що це терміново, на що вона лише відповіла, що вже їде. Зібрала деякі речі, хоча не знала, чи надовго туди їду.
Сіла в авто, набрала Яніну, сказавши, щоб їхала не до мене, а до Леопольдового будинку. Подруга була розгублена, та нічого не питала. Я ж поїхала до офісу. У кабінеті начальника зібрала всі документи зі страхування та деякі інші, потім поїхала до будинку Леопольда, де бувала час від часу через роботу, навіть знала, що ключ він ховає під садовим гномом. Зайшла, зібрала
все найнеобхідніше, у тому числі засоби особистої гігієни. Не була певна, що все це знадобиться, та вирішила про всяк випадок, бо дорога довга, щоб не їзди ти по десять разів. Замкнула будинок і сховала ключ на
місце. Яніни ще не було видно, вирішила не турбувати зайвий раз, просто очікувала. Лише тепер зрозуміла, як паніка підступає та огортає всю мене. Я готова була плакати й навіть кричати, але не могла дозволити собі цього. Серце нервово стискалося і гупало, як шалене, у грудях, живіт скрутився в тугий вузол.
З-за рогу виїхало авто, блимнуло фарами, що яскраво світилися, тоді лише зрозуміла, що вже сутеніло. Яніна заїхала на під’їзну доріжку, я закинула дорожню сумку в багажник, теку з документами на заднє сидіння та сіла поруч.
– Господи, що трапилося?
– Це моя вина! Він їхав до мене… Це все моя вина, – по щоці покотилися гарячі сльози.
– Та що трапилося? Куди ми їдемо?
– Нам потрібно до лікарні, вона знаходиться за десять хвилин від центру Праги! Леопольд потрапив в аварію, зараз у важкому стані!
– Як це взагалі могло статися?! І в чому твоя вина?! – Бо він зранку залишив листа, де зізнався мені в коханні. Ми домовилися про побачення ввечері. А потім мені зателефонували з лікарні.
– Іринко, не плач, нам ще нічого не відомо. Можливо, усе не так страшно, Леопольд – сильний чоловік, він оклигає, тим більше, має заради чого жити!
Усю решту дороги ми їхали в повній тиші. Я лише казала, куди варто звертати, та і Яніні зателефонувала лише тому, що розуміла, що в такому стані не зможу проїхати таку відстань.
Нарешті приїхали до лікарні, але вже біля рецепшену мені повідомили, що я спізнилася – Леопольда більше немає…
Ніхто з нас не мовив і слова. Я просто ридала, а подруга міцно обіймала мене. Нам треба було вирішити деякі формальності з лікарем, підписати папери, а по тім мала піти на розпізнання.
Після завершення всіх дрібниць із лікарем спустилися ліфтом до мінус першого поверху, щоб могла підтвердити, що це саме Леопольд.
Я не хотіла бачити його пошматованим. Лікар сказав, що він виїхав на зустрічну на шаленій швидкості, весь удар прийшовся на його бік, інший водій має лише декілька переломів. А ще він сказав, що саме Леопольд був винним у аварії. І від того я картала себе ще більше, адже він їхав до мене. Мій стан ставав дедалі гіршим.
Ми зайшли до моргу, мені відкрили простирадло, і я заклякла від подиву, а потім пам’ятаю лише потемніння в очах.
Глава 10. Завершення.
Я прокинулася в лікарняній палаті, страшно боліла голова. Біля мене сиділа подруга, яка подала мені води. – Ти знепритомніла й вдарилася головою, струсу не має, але буде боліти якийсь час – лікар сказав. Я вже зателефонувала мамі Леопольда, попросила приїхати до лікарні, але не сказала чому, сил не вистачило. – Яніно, звідки в тебе номер?
– Мені дали його телефон!
– Але там, у морзі, не він! Сталося якесь непорозуміння, бо там лежить якийсь інший, незнайомий мені чоловік.
– Як це можливо? – я бачила подив і недовіру в очах подруги. – Але телефон і документи... Ти впевнена?
– Так, стовідсотково. Треба сказати лікарям, що це помилка. Боже, а що я скажу його матері? – Значить так, я піду спочатку до лікаря, поясню йому ситуацію, а далі будемо думати...
У мене на душі стало легше, але все ще не розуміла що сталося. У голову прийшла думка. Я дістала зі столу свій телефон, хотіла зателефонувати спершу на мобільний Леопольдові, але згадала, що той тут, у лікарні, і набрала його домашній – ніхто не відповідав. По тім – свій домашній номер. Після четвертого гудка підняли слухавку, і на тому кінці я почула теплий і такий бажаний голос:
– Алло, це хто? Алло, слухаю вас.
– Леопольде, це я.
– Боже, Ірен, що трапилося? Ти де? Не повіриш! Я вийшов з авто, щоб купити тобі квіти... Одним словом, мене обікрали! Поцупили авто, документи – усе, окрім гаманця, він був зі мною. Довелося їхати автобусом. А ти де?
– Я в лікарні!
– Що трапилося? Я сотню разів телефонував з домашнього тобі та навіть Яніні, не знав, куди бігти, а телефони мовчать.
– Лео, довго розповідати. Ти зателефонуй матері та скажи, що вже нікуди їхати не треба. А ще забери мене звідси.
Продиктувала адресу, закінчила розмову, а потім почала істерично плакати – чи тому, що на тому боці телефону я почула рідний голос, чи тому, що він був живий. А далі провалилася в глибокий сон.
Прокинулася від яскравого сонця. Поруч сидів Леопольд, він дрімав на стільці біля мене. Я спробувала підвестися, але скрикнула від болю в голові. Чоловік теж прокинувся, протер сонні очі та посміхнувся мені.
– Мені так шкода, що наше перше побачення було та ким, мені так шкода, що ти була змушена пережити це. – То ти все знаєш?
– Так, Яніна розповіла. До речі, просила передати, що вона мусила поїхати – робота й усе таке. – А ти чому тут?
– Я чекав, поки ти прокинешся, щоб забрати тебе до дому. А ще, знаєш, уся ця ситуація змусила мене переосмислити своє життя. Не хочу більше все зважувати, сумніватися. Життя надто коротке. Ти вийдеш за мене?
Він витягнув із кишені каблучку, але вона була не но вою, а скоріше антикварною. Я не вірила, що це відбувається зі мною, та відповідь давно чекала цього питання.
– Звісно, так! Я цього чекала ще зі школи, – пожартувала я, а він лише поцілував мене. Цей поцілунок був палкішим від вогню та солодшим від меду.
– Каблучку віддала мама, після дзвінка й після того, як я все розповів їй. А ще дуже розпитувала про ту дівчину, яка так турбується про мене, наказала не баритися з онуками.
Уже за годину ми їхали додому, а через три тижні я стала його дружиною. Ми вирішили не зволікати. Весілля було невеликим – лише найрідніші та найближчі.
Зараз, сім місяців потому, я готуюся стати мамою, а за місяць чекаю з друку свою першу книгу. Наклад лише три тисячі примірників, але це вдалий старт як письменниці та вкладення грошей, що дала Марго. Вона, до речі, була організатором нашого весілля.
А тепер, після виходу на пенсію, полетіла до Венеції, де відкрила квітковий бізнес. Яніна зустрічається з одним дуже милим хлопцем, та це вже зовсім інша історія…