Цей твір присвячується конкурсу жасних і моторошних оповідань “Кошмар триває” фензіна “Бабай”.
Олег у люті стукнув кулаком по клавіатурі. Та жалібно затріщала, підскочила після удару й перевернулася, з десяток клавіш вилетіли та розсипалися по столу, декілька впало додолу.
Юнак схопився за голову та трохи не закричав уголос те що крутилося у нього у голові. Як?! Як він сміє? “Поганенька пародія на Достоєвського”?! “Пластмасові персонажі, у почуття та мотивацію яких неможливо повірити”?! “Сюжет автор придумав після літру самогону”?! Ах, ти ж, погань! Хейтер знайшовся. Троль. Клятий Анонімус.
Олег уявив як його кулак трощить не клавіатуру, а щелепу Анонімуса, що так гидко аб’юзив його та “насрав” у коментах до його оповідання.
Трохи полегшало. Подивився на безлад на столі. Навряд чи клавіатуру вийде відремонтувати. Доведеться купити нову. Рахунок до Анонімуса зростав і зростав.
* * * * *
Віолета Аркадіївна все ще не могла заспокоїтися та навертала вже п’яте коло по кімнаті. Чи не за все її життя, ще ніхто не насмілився так її ображати, як той Анонімус. “Безграмотна школота”?! Вона?! Вчителька з двадцятирічним досвідом роботи? “Давайте я вам відсиплю ком, бо бачу, що вам не вистачає.” Це клепки у твоїй голові не вистачає, блазень! Сховався за анонімним ніком і дозволяє собі знущатися з людей.
Може, дарма вона послала своє оповідання на той конкурс? Краще було б відразу до видавництва — там дорослі розумні рецензенти б гідно оцінили її творіння.
Ой-ой! Щось закололо у грудях. Віолета Аркадіївна поспіхом пройшла до кухні і прийняла корвалол. Стало трохи легше. Жінка подумала та відкрила шухляду і дістала добре почату пляшку “Старого Таліну”, що їй подарували на день Вчителя. Налила прямо у немиту чашку з-під кави, рука тремтіла і пару крапель впало на білий кухонний стіл.
* * * * *
Павло Миколайович вже втретє перечитував коментарі Анонімуса і кожен раз лють та образа заважали йому сформулювати красиву та гарну відповідь на ті безглузді та нахабні слова.
“Ви хоч би вивчили матчастину! Хоча б курс біології, я вже не кажу про анатомію”. Це йому — хірургу, до якого черга з пацієнтів! А коли тому клінічному ідіоту написав, що він не просто знає матчастину, а є лікарем, то “Тепер я розумію, чого в нашій країні так погано з медициною”. Та хто ти такий? Анонімус! Навіть власне ім’я боїшся написати, потворо. Ох, якби зустрітися з тобою та поговорити, як чоловік з чоловіком. Хоча, який то чоловік? То, певне, якесь щеня, шмаркач, молокосос. Сів після школи за комп’ютер та строче свої висери. На такого навіть час не варто витрачати.
Ця думка мала б заспокоїти Павла Миколайовича, але він і далі накручував себе.
* * * * *
Це була вже третя їх спільна вечеря. Первісний Страх за допомогою якихось хакерських вмінь, попри анонімність, що була важливою умовою на літературному конкурсі, знайшов їх.
Не всіх звичайно, тільки найкращих, з ніками: Радіон Раскольников, Перша Вчителька та Ланцет.
Спершу вони зробили групу у Телеграмі і пару тижнів спілкувалися там. Коли ж з’ясувалося, що, чи не дивом, вони всі живуть у одному місті, то вирішили зібратися у їх неформального лідера — Первісного Страха.
Попри те, що всі четверо виявилися дуже різними, у всіх сенсах, людьми, кожна така вечірка проходила у дружній та веселій атмосфері. Первісний Страх завжди робив непогане застілля. Старий, ще радянських часів, стіл-книжка виносився на центр гостинної кімнати. Ковбасна та сирна нарізочка, холодець, квашена капуста, солоні огірочки, холодець, смажена картопля — чого тільки не було на столі. І, звичайно ж, алкоголь. Чоловіки пили льодяну, з холодильника горілочку, а для Віолети Аркадіївни, себто Першої Вчительки, Первісний Страх купив дорогий лікер “Бейліс”.
Олег, що сидів справа від Віолети Аркадіївни, якраз підлив алкоголь до спорожнілої чарки жінки. Та широко посміхнулася і трохи захмелілим голосом промовила:
— Ой, як приємно, що серед сучасної молоді ще можна зустріти чемну людину, що знає як поводитися, коли поруч дама.
— Ви перебільшуєте, Віолета Аркадіївна. — зашарівся Олег. Вони вже давно перейшли з ніків, що використовували на конкурсі, на справжні імена. Тільки Первісний Страх залишав своє інкогніто. Нік був досить довгим, тож компанія називала його просто Первісним.
— Ви, Олеже, не тільки чемний, але й розумний. Любите класичну літературу. У основі вашого оповідання ж лежить переосмислення “Злочин та Кара” Достоєвського, чи не так? Недарма ж, у вас нік: Радіон Раскольников.
— Ви, Віолета Аркадіївна, відразу просікли фішку! Звичайно я не копіював сюжет, а переграв його у кріпове оповідання: молодий студент орендує кімнату у бабульки. Пізніше він виявляє, що вона відьма, яка полює по його тіло та душу, і вбиває її, відтинаючи голову сокирою. Голову потім ховає під осикою у дворі, щоб відьма не повстала після смерті.
— Та можете не розповідати, ми всі читали ваш шедевр. — втрутився Павло Миколайович, він же Ланцет.
Олег відчув нотку іронії у його словах та вже збирався якось різко відповісти, але втрутився Первісний.
Господар квартири підхопився з чаркою, підняв її та промовив:
— Колеги, шановні письменники, пропоную тост за нашу перемогу на цьому конкурсі, бо ми того варті!
Всі підняли чарки й чокнулись, але на губах кожного з присутніх можна було помітити хитреньку посмішку. Переможців може бути тільки три, тож один з них залишиться поза бортом. І кожен був певен, що то не він.
Після того, як усі трохи закусили, Павло Миколайович дістав з-під стола коричневий шкіряний портфель.
— Я пам’ятаю, минулого разу ви цікавилися, що то воно таке “ланцет”. Я приніс сюди вам показати. — якось урочисто сказав він, наче готовий показати не просто хірургічний інструмент, а долучити нових неофітів до магії медицини.
Павло Миколайович убрав тарілку та розклав перед собою серветку. Обережно дістав з портфеля та розклав на столі предмети, що хижо блимнули металом у теплому жовтому освітленні кімнати.
— Ось — це і є ланцет. — вказав Павло Миколайович на невелику металічну паличку з гострим шипом на кінці.
— Не схожий на щось небезпечне. — порушив тишу Олег.
— Ну він використовується для тонких операцій: розтину наривів, прокол мозолі, тощо. Але до того, як винайшли скальпель, ланцет використовували замість нього. Так що він не такий безпечний, як здається на першій погляд.
— А це, е-е-е, скальпель? — обережно вказала рукою на інший хірургічний інструмент Віолета Аркадіївна.
— Так. — Павло Миколайович взяв до рук та підняв догори тонкий та гострий ніж, що блиснув у повітрі.
З хвилину всі заворожено дивилися на предмет, що може принести смерть або життя у справних руках.
Павло Миколайович поклав скальпель назад та вказав на дві ручки, до яких були закріплені декілька гнучких металічних дротів, скручених разом.
— А це знаєте, що таке? — спитав Павло Миколайович.
— Гарота? — виявив неочікувані знання у популярній зброї представників “Cosa Nostra” Олег.
— Не знаю, що таке та “гарота”, але це пилка Джільї. Цей інструмент використовують для різних остеотомічних операцій.
— Що то за осето …, ну те що ви сказали, операції? — зацікавилась Віолета Аркадіївна.
— Це різні операції де треба пиляти кістки: ампутація, трепанація, стернотомія і тому подібне. — відповів Павло Миколайович.
З перечисленого письменники знали дещо тільки про ампутацію, але розпитувати далі ніхто не наважився. Тим більше Ланцет продовжив говорити вже не повчально-лекторським тоном, а гаряче та роздратовано:
— Я використав пилку Джільї у моєму оповіданні. І знаєте, що мені той олігофрен Анонімус написав у коментарях? Що неможливо зробити ампутацію руки цією пилкою за двадцять хвилин! Мені написав! Тому хто робив такі ампутації та й не раз. “Вчить матчастину” Мені вчити?! Він ту пилку й у руках ніколи не тримав. Шмаркач!
Тема Анонімуса та його дошкульної та різкої критики відразу знайшла відклик у всіх присутніх. Той зміг смертельно образити кожного. Вони обговорювали Анонімуса, вигадуючи різні кари, які б застосували до нього при зустрічі. Алкоголь, який жертви анонімного критика не забували пити під час обговорення, тільки підігрівав їх лють та розбурхував уяву. Покарання та тортури ставали все більше витонченими та жорсткими.
— Я б ту вашу гароту, чи пилку, Павле Миколайовичу, обкрутив би йому навколо шиї та затягнув би! У нього б дупа, що на шиї замість голови, б і відпала! — кричав Олег, показуючи руками, як би він це робив, та трохи не вдарив кулаком Віолету Аркадіївну. Та вчасно відсахнулася.
Павло Миколайович хотів запропонувати ще більш доречний варіант покарання, але всіх перебив Первісний. Він піднявся та постукав ножем по чарці з горілкою, що тримав у руці.
— Панове! І чарівна пані — Первісний чемно уклонився Віолеті Аркадіївні, трохи не втратив рівноваги, але утримався на ногах. — У мене для вас сюрприз!
Господар квартири зробив “мхатівську” паузу. За столом, чи не вперше за декілька останніх годин, запанувала тиша.
— Пам’ятаєте, як я знайшов вас, не дивлячись на анонімність на конкурсі? Так от! Нещодавно мені вдалося знайти також і Анонімуса. Цей поганець вже не анонімний для нас. Я знаю його ім’я та адресу.
Присутні так і завмерли.
— Ми можемо до нього навідатися, хоч і зараз! Та навчити його відповідальності за свої слова. — запропонував Первісний.
Попри попереднє жваве обговорення, коли всі дуже хотіли зустріти особисто Анонімуса та розтерти його на порох, зараз за столом запанувала нерішучість.
— А що? Це як, коли Джей та Мовчазний Боб знайшли усіх, хто писав образливі відгуки до коміксу з ними, та натовкли кожному з тих тролів пику! — нарешті, першим підтримав пропозицію Первісного Олег.
Решта не мала жодної уяви про те, хто такі Джей та Мовчазний Боб, але те, що хтось уже таке робив, усіх надихнула. Тож рішення було прийняте одностайно.
Олег, Віолета Аркадіївна, Павло Миколайович та Первісний випили “на посошок” та рушили у двір до машини Первісного, щоб їхати до Анонімуса.
* * * * *
Вони стояли на сходах поверхом нижче за квартиру Анонімуса.
— Так що ми будемо робити? — спитала Віолета Аркадіївна, що вже встигла трохи протрезвіти.
— Як це що? Ізі! Підемо та дамо по пиці тій потворі! Мене й досі бомбить від його коментів! — розпалено вигукнув Олег.
— Тихіше, бо ще почує нас. — шикнув на нього Первісний.
Компанія перейшла на шепіт.
— А якщо він не відчинить нам? — спитав Павло Миколайович.
— Маєте рацію, пане лікарю. Треба щось придумати. — підтримав його Первісний.
— Може подзвонимо у двері та скажімо, що ми копи. — запропонував Олег.
— Навряд він повірить на слово. Чи є у вас якесь посвідчення поліцейського? Та й ніхто з нас не схожий. — відкинув цю пропозицію Павло Миколайович.
— Тоді, давайте, я подзвоню у двері і скажу, що сусідка і мені потрібна сіль. — неочікувано для самої себе запропонувала Віолета Аркадіївна та манірно поправила зачіску.
— Ну таке. — скривився Первісний, — може й не відчинити. А якщо він знає своїх сусідів?
— Ой, та хто там зараз знає свої сусідів? Це ж шістнадцятиповерховий будинок, а на якійсь там дворик на Молдованці. До того ж у цьому районі багато квартир здається в оренду, тому ніхто не запам’ятовує сусідів, що часто змінюються. — втрутився Павло Миколайович. В цей момент він згадав, як його, одного разу, залили сусіди зверху і йому прийшла чудова ідея:
— Треба казати не про сіль, а що він заливає сусідів знизу! А як буде пручатися — пригрозити викликати поліцію та сантехніка жеку.
— Це ви відмінно придумали, Павле Миколайовичу. — похвалив його Первісний — Ми його ставимо у критичну ситуацію, погрожуємо, у нього не буде часу подумати.
— Так, а хто буде дзвонити? — спитав Олег.
— Нехай Віолета Аркадіївна і піде. Вона викликає в Анонімуса менше підозр та побоювань.
Хоча Віолета Аркадіївна сама до цього запропонувала свою кандидатуру, зараз на її обличчі проявилися явні ознаки сумнівів.
— Я певен, що ви впораєтесь, пані учителька. — підбадьорив її Первісний. Простягнув їй розпочату пляшку горілки, що прихопив з собою. — От, приміть для хоробрості.
Віолета Аркадіївна взяла пляшку, витерла рукавом її шийку, видихнула й зробила добрячий ковток. Повернула назад пляшку. Її лице розчервонілося, вона ригнула та зніяковіло прикрила рота долонею.
— Давайте. Згадайте усі гадості, що писав вам той Анонімус. Уявіть себе сусідкою, яку він заливає, та напирайте-напирайте. Більше нахабства та злості. Я у вас вірю! — Первісний прихопив її під руку і вони разом пішли до квартири Анонімуса.
Первісний вказав на двері з номером 48. Чоловіки притиснулись до стін поруч з дверима, щоб їх не було видно у дверне вічко. Віолета Аркадіївна перехрестилася та подзвонила у двері.
Дзвонити довелося не один раз, аж поки хтось прошаркав до дверей та спитав:
— Хто там?
— Я сусідка знизу. Ви нас заливаєте! — відразу на підвищених тонах заговорила Віолета Аркадіївна.
— В мене все добре, ніде нічого не ллється.
— Я вам кажу, що вся стеля у ванні волога й капає! — продовжувала гнути своє жінка.
— Я зараз піду перевірю. — знову пролунало шаркання вже у зворотній від дверей бік.
Компанія перед дверима перезирнулася. Первісний зробив жест Віолеті Аркадіївні, що треба продовжувати дзвонити. Та почала знову нервово натискати на кнопку дзвінка.
Через декілька хвилин Анонімус знов підійшов до дверей.
— Я все подивився — в мене сухо. Годі вже дзвонити. — почулося з квартири.
— Відчиніть! Я маю сама пересвідчитися. — категорично відповіла йому Віолета Аркадіївна.
— Що там пересвідчуватися? Я вам кажу, що тільки-но все перевірив.
— Відчиніть, або я викличу до вас поліцію і сантехніка з жеку! — кинула свій останній козир Віолета Аркадіївна.
Людина за дверима зітхнула, замок провернувся і двері відчинилися.
Первісний миттєво відштовхнув Віолету Аркадіївну, схопив Анонімуса за грудки та залетів разом із ним далі до квартири. За ним поспішили Олег та Павло Миколайович. Віолета Аркадіївна озирнулася, обережно зайшла всередину та причинила двері.
— Що, тварюко, не чекав на нас? — Первісний поволок Анонімуса до кімнати та жбурнув на підлогу.
Літературний критик, що громив на конкурсі усіх наліво та направо, виглядав жалюгідно. Невизначеного віку — чи то тридцять, чи сорок, а може й ближче до п'ятдесяти. Невисокий, худий та сутулий. Рідке скуйовджене біляве волосся. Старі рогові окуляри, оправа яких тріснула посередині та була так-сяк полагоджена за допомогою синьої ізострічки. Одягнений Анонімус був по-домашньому: стара замурзана та заштопана футболка з прінтом “Megadeth”, який був запраний до того, що було важко зрозуміти, що ж там намальовано; чорні затерті спортивні штани Adidas з розтягнутими колінами. По дорозі він загубив один з капців й світив діркою на несвіжій шкарпетці.
— Що … що ви робите? Я зараз поліцію викличу! — голос Анонімуса зірвався на тонкий вереск.
— Еге ж. Викличеш! — бойовий запал Первісного не проходив. Він витягнув з кишені якісь аркуші з роздрукованим текстом. — Знаєш, що це таке?
— Щ-щ-що? — від переляку Анонімус почав заїкатися, підхопив рукою окуляри, що з’їхали з носа та короткозоро прижмурив очі.
— Це твої висери під нашими творами. Пам’ятаєш, я обіцяв, що заставлю тебе їх зжерти? — Первісний зім’яв аркуші у грудку.
— Х-х-то ви т-т-такі? Щ-щ-що відбувається? — заверещав Анонімус та спробував піднятися з підлоги.
Олег та Павло Миколайович схопили його за руки та підняли, а Первісний запхнув до рота кляп, що утворився з аркушів роздрукованих коментарів Анонімуса.
Окуляри бідолахи впали на підлогу й Олег випадково наступив на них. Скло жалібно хруснуло. Анонімус спробував щось закричати, але через папір у роті вийшло якесь мугикання.
— Що, троль, не подобаються твої ж коментарі? Не смачні? — засміявся Олег.
В цей момент Анонімус зробив надзусилля і рвонув до дверей кімнати. Йому вдалося відштовхнути Павла Миколайовича і майже вислизнути від своїх мучителів, але він спіткнувся об ніжку стола і впав. У відчаї спробував продовжити просування вже на карачках, але Первісний схопив зі столу великий старий ноутбук і з розмахом вдарив їм Анонімуса по голові. Втікач впав лицем додолу, захрипів і затих. З-під голови витекла та почала розростатися червона калюжа з крові.
Віолета Аркадіївна, що стояла на проході зойкнула та прикрила рота рукою. Всі інші завмерли. Запанувала тиша.
— Він на це заслужив. — сказав Первісний.
— Може він ще живий? — з надією у голосі спитала Віолета Аркадіївна.
— Я можу перевірити. — посунувся вперед Павло Миколайович, але Первісний зупинив його.
— Нам краще, якщо він здох. Ми тут вже такого наробили, що будемо довго сидіти, якщо він виживе. — сказав Первісний та щось дістав з кишені. Через мить всі впізнали скальпель Павла Миколайовича у його руці.
— Ми маємо бути впевненими, що він мертвий. — Первісний схилився над Анонімусом та, перш ніж хтось зміг зреагувати, з силою увігнав скальпель тому у спину під ліву лопатку. Витягнув скривавлений скальпель та простягнув його Павлу Миколайовичу. — Кожен має штрикнути ножем. Як у “Східному Експресі” Агати Крісті.
Павло Миколайович розгублено подивився на свій скальпель. Секунд десять подумав. Нарешті у його очах з’явилася рішучість. Він схопив ніж, схилився над Анонімусом та з силою і впевненістю ударив його у спину.
Піднявся та простягнув ножа Олегу. Той тремтів, наче його било струмом. Чи не хвилину з якимось жахом і одночасно захватом дивився на закривавлене знаряддя вбивства. Павло Миколайович терпляче мовчки тримав скальпель у простягнутій руці. Врешті-решт, Олег схопив ніж, присів над Анонімусом та тремтячою рукою, істерично зробив два чи три удари.
Олег піднявся та простягнув скальпель Віолеті Аркадіївні. Та стояла осторонь і продовжувала тримати долоню біля рота, наче весь час стримувала крик. В її очах стояли сльози. Віолета Аркадіївна похитала головою.
— Ні! Ні, я не можу. Не можу! — трохи не розридалася вона.
Первісний підійшов до неї та приобійняв
— Віолета Аркадіївна, це справедливе покарання. Згадаєте все що той Анонімус вам накоментував. А іншим! Скільки людей через нього кинули писати? А може й до самогубства кого довів. — тихим, спокійним та переконливим голосом вговорював жінку Первісний.
— До того ж це чиста формальність, той Анонімус — вже точно мертвий. — додав Павло Миколайович.
Олег мовчки ще раз простягнув ніж Віолеті Аркадіївні. Та ще раз похитала головою, але взяла таки скальпель тремтячою рукою. Первісний допоміг їй присісти біля жертви. Жінка ще ніяк не могла наважитися штрикнути тіло ножем. Первісний взяв її руку зі скальпелем та направив до спини Анонімуса. Віолета Аркадіївна зажмурила очі та відвернулася. Разом з Первісним вона таки зробила удар ножем.
— Ну от і молодець. Ми пишаємося вами, Віолета Аркадіївна. — сказав Первісний.
Він допоміг Віолеті Аркадіївні піднятися. Та дістала хустинку та ридаючи витирала руку від крові.
Первісний огледівся. У кімнаті був розгардіяш — розтрощені окуляри Анонімуса, сліди боротьби, розбитий ноутбук, тіло жертви та калюжа крові. Хтось з чоловіків встиг наступити у неї та залишити повсюди криваві сліди своїх чобіт.
— Ідіть всі додому, а я тут приберу. Ми залишили занадто багато наших слідів. — сказав Первісний.
Присутні хутко покинули квартиру, намагаючись не дивитися один на одного. Первісний залишився наодинці зі трупом.
* * * * *
Вони зібралися через тиждень. Хоча Первісний намагався робити вигляд, що нічого не сталося, за столом панувала незвична тиша.
— Павло Миколайовичу, от ваш портфель. Ви забули у мене його минулого разу. — господар квартири віддав портфель Ланцету.
Той хутко схопив його, відкрив і перевірив чи все на місці, розсудливо не спитавши, як так вийшло, що Первісний прихопив із портфеля скальпель до квартири Анонімуса.
Щоб якось розвіяти похмуру стіну тиши, Первісний увімкнув телевізор, чого не робив раніше. На екрані крутилася реклама, якісь музичні кліпи, тощо.
Потроху-потроху, з кожною чаркою, напруга за столом спадала, присутні почали посміхатися та говорити один до одного. Тема Анонімуса та його смерті, звичайно, оминалася, наче нічого такого й не відбулося.
Первісний виніс до столу гаряче — печену картоплю та бефстроганов з грибною підливою.
— Яка смакота, пане Первісний. Чи це ви самі куховарили? — спитала Віолета Аркадіївна. Чоловіки схвально закивали.
— Сам, Віолента Аркадіївна, сам. — відповів господар.
— Ой, та ви просто мрія будь-якої жінки: талановитий митець, своя квартира, машина та ще й готувати вмієте. — кокетливо посміхнулася Віолета Аркадіївна.
В цей момент голос у телевізорі підсилився — почалися новини.
— А зараз наш кореспондент поділиться екслюзивною інформацією, щодо вбивства у Приморському районі на минулому тижні. — промовив ведучий новин.
За столом усі затихли та втупилися у екран телевізора.
— Вбивство, що скоєно минулої п’ятниці, у квартирі на Фонтанській дорозі схивлювало все місто. І не дарма! За інформацією з анонімних джерел з поліції, цей злочин має ознаки якогось сатанінського обряду. До рота жертви були засунуті якісь роздруковані на папері заклинання, а серце було вирізано і злочинець чи злочинці забрали його з собою.
— От же ці журналюги! Заклинання, вирізане серце. — посміхнувся Павло Миколайович.
— Ага, що тільки не придумають для хайпа. — підтримав його Олег.
— З чого цей бефстроганов? — спитала Віолета Аркадіївна задумливо пережовуючи м’ясо.
— А ви вгадайте, любі друзі, вгадайте. — загадково посміхнувся Первісний.
Павло Миколайович відклав виделку та виплюнув м’ясо, що жував, на серветку. Підозріло уставився на Первісного, бо згадав як той залишився “прибрати” на місці злочину.
Ця ж думка прийшла у голову й Олега, що перестав жувати та теж вперив погляд на господаря квартири.
Ніхто вже не слухав новини, де експерти висловлювалися з приводу можливих сатаністів, їх мотивів та подальших дій.
Первісний все ще загадково посміхався, не вимовивши ані слова.
Віолета Аркадіївна прикрила рота рукою. Недовго стримувалася, нахилилася вбік і її почало рвати.
— Це не єдиний сюрприз для вас, шановні. Я маю де в чому зізнатися. — Первісний встав зі столу. — Насправді, Анонімус — це я.
Присутні шоковано не зводили з нього очей.
— Але… Але, як? Хто ж тоді був той? — нарешті спромігся спитати Павло Миколайович.
— Це був бідолаха, якого я випадковим чином вибрав з телефонного довідника. — посмішка Первісного стала ширшою.
— Він нас всіх підставив! — закричав Олег та схопився на ноги, його стілець впав з гучним стукітом додолу.
В цю мить у двері квартири спочатку декілька раз вимогливо подзвонили, а потім і почали гучно стукати.
— Відчиніть! Це — поліція! Негайно відчиніть! — почулося з тієї сторони.
* * * * *
Олеся постукала до кабінету з табличкою “Головний лікар Марченко П.О.” і, не дочекавшись запрошення, зайшла.
— Доброго дня, Петро Олексійович. Ми з вами домовлялися щодо інтерв'ю. Я — Олеся Перебийніс з видання “Кримінальна Україна”.
Головний лікар Обласної психіатричної лікарні №2 виглядав зовсім не так, як уявляла собі журналістка. Підсвідомо вона очікувала когось схожого на Фрейда - сухенький, тонкі риси обличчя, з борідкою і, хіба що, не в пенсне. Натомість лікар Марченко був повною протилежністю. Радше за Фрейда він нагадував козака Пацюка з гоголівських “Вечорів на Хуторі близ Диканьки”: кремезний та огрядний, ніс “картоплею”, довгі козацькі вуса. З-під блакитної сорочки, одягненої під білим халатам стирчало сиве волосся, воно ж густо вкривало дебелі руки, які добре видно, бо халат був засуканий по лікті. Величезними, як сардельки пальцями Петро Олексійович тримав філіжанку кави. У його руці вона виглядала особливо мініатюрною.
— Ага, пам’ятаю-пам’ятаю. Сідайте от тут, навпроти. — запросив дівчину Марченко.
Олеся присіла. Петро Олексійович сьорбнув каву та відставив чашку.
— Так ви прийшли, щоб ознайомитися з історією нашого маніяка? Так би мовити — “зірки” нашої лікарні. — хитро прижмурив очі лікар.
— Ага, звичайно! Це ж донині новина номер один. — усміхнулася у відповідь Олеся.
— Насправді, вам краще було б звернутися до поліції. А саме — до слідчого Котова Констянтина Олександровича. Саме він розкрив цю справу. — сказав Марченко.
— З ним я теж планую поговорити, але спершу було б цікаво послухати вас та … — Олеся зам’ялася — Та, якщо це можна, поговорити з самим маніяком.
Журналістка подивилася на лікаря поглядом котика з мультфільму про кота у чоботах.
— Ох же, ви дівчата-журналістки, вмієте вмовляти. — з усмішкою пригладив вуса Петро Олексійович. — Ну давайте відразу до нього й підемо, а по дорозі я розповім.
Вони вийшли з кабінету та Олеся увімкнула диктофон.
— Так от, як ви знаєте, знайшли того маніяка завдяки останньому вбивству, що він скоїв. У одній квартирі знайшли вбиту людину, у якої було вирізане серце, а до рота запханий якийсь папір. Інші б слідчі, може на папір і не звернули б уваги - кляп, як кляп — що з нього взяти. Але Котов — це дуже досвідчений слідчий, один із кращих, чи не найкращий. Він домігся того, щоб експертиза добре вивчила, що то за папір і що на ньому надруковано. — розповідав лікар поки вони неспішно йшли довгими коридорами лікарні. Заінтригована Олеся слухала відкривши рота.
— Виявилося, що надруковані там коментарі до якихось оповідань. Котов почав шукати, що то могло б бути і з’ясував, що то чотири оповідання, які беруть участь у літературному конкурсі горору. Конкурс самосудний і, для об’єктивності, автори всі до закінчення конкурсу знаходяться під анонімними іменами. Так от, Котов не тільки знайшов ті оповідання, але й прочитав. І виявилось …
Тут вони завернули й лікар дістав ключі.
— Виявилось? — перепитала Олеся.
Петро Олексійович відчинив двері, пропустив Олесю всередину, зайшов сам, зачинив двері на ключ і тільки після цього продовжив.
— Виявилось, що у цих оповіданнях описані реальні вбивства, що були скоєні впродовж попереднього року. При чому такі деталі, які були невідомі загалу. Більш за те, в одному оповіданні є описання, де злочинець сховав голову жертви, яку не змогли знайти при розслідуванні. У дворі під осикою. Поліція по цьому опису знайшла її.
— Нічого собі! — не витримала вигук Олеся. Тим часом вони йшли далі ще одним коридором.
— Ото ж! Таким чином у слідства виникли докази причетності авторів цих оповідань до резонансних злочинів. Спершу була версія, що це різні люди, до того ж жертви ніяк не були пов’язані одна з одною. Але через те, що вони всі були на одному конкурсі та коментарі до їх оповідань знайшли у роті останньої жертви — всі справи об’єднали в одну.
Нарешті коридор закінчився і Олеся з Петром Олексійовичем опинилися перед решіткою, за якими були ще одні двері, цього разу металічна. Перед решіткою стояв стіл, за яким сидів хлопець у формі поліції охорони. Олесі довелося показати свої документи, а Петро Олексійович просто розписався у якомусь журналі.
Хлопець достав велику зв’язку ключів та відчинив решітку і двері, пропустив їх вперед та зачинив знову і те і те.
— Так от. Не знаю деталей, але Котов знайшов всіх авторів тих чотирьох творів. І виявилося, що то одна людина, яка зареєструвалася на конкурсі під різними іменами! В той же день його заарештували. На квартирі знайшли всі необхідні докази. А от сам злочинець виявився уже нашим клієнтом. Важка форма шизофренії з дисоціативним розладом ідентичності. Аж чотири особистості в одній. Три чоловіка і, навіть, жінка. Уявіть собі.
Марченко постукав у двері з табличкою “Процедурна”. Двері відчинив двометровий чолов’яга у білому халаті. Від нього тхнуло часником та салом. Певне він його якраз дожовував. Побачивши головного лікаря, чолов’яга з зусиллям проковтнув те що жував.
— Проведіть нас до Володієнко. — скомандував Петро Олексійович.
Чолов’яга, а то, певне, був медбрат, повернувся, та прихопив ключі, що висіли на виході з його кімнати. Вони пішли за його широкою спиною. Олеся хвилювалася. У подумках вона згадувала сцену з “Мовчання ягнят”, коли агентка ФБР Кларіса Старлінґ зустрічалася з Ганібалом Лектером.
— Ось ми й прийшли. — сказав Марченко, коли вони зупинилися біля однієї з дверей.
Олеся затамувала подих. Чолов’яга спершу глянув у вічко, а потів відчинив двері. Зайшов першим, за ним Марченко та Олеся.
У кімнаті на ліжку сидів худий, гостроносий, з патлатим нечесаним волоссям, схожий на якогось крука-переростка, чоловік. Його погляд був скляним, наче він увійшов у себе і причинив хвіртку. З рота додолу тягнулася довга чи то сопля, чи слина.
— Що це таке? — суворо спитав Петро Олексійович.
— Буянив. Довелося з протоколом. — знизав плечима медбрат.
— На жаль, він зараз якраз під дією галоперидолу та деяких седативних препаратів. — сказав Марченко.
— Але можна все ж таки з ним поговорити? — з надією спитала Олеся.
— Спробуйте. — з сумнівами відповів лікар.
Олеся підійшла ближче. Дебелий медбрат встав поруч з Володієнко.
— Доброго дня. Я — журналістка видання “Кримінальна Україна”. Хочу взяти у вас інтерв'ю. — сказала Олеся.
Скляні очі Володієнко дивилися крізь неї. Жодної реакції на слова дівчини.
— Ви мене чуєте? — підвищила голос Олеся. Нічого не змінилося.
Олеся помахала рукою перед обличчям маніяка. Скляний погляд, наче у іграшки, так і залишився незмінним. Тільки слина рухалася по підборіддю.
Журналістка зітхнула.
— Не вийде зараз з ним поговорити. — констатував факт лікар. — Але ви нічого не втратили — він і без препаратів абсолютно неадекватний. Крайній ступінь шизофренії.
Олеся повернулася та з сумом рушила до дверей.
В цей момент Володієнко неочікувано поворухнувся. Сковтнув слину і раптом заверещав жіночим високим голосом:
— У всьому винен Анонімус!
Медбрат кинувся до нього та притис до ліжка.
— Анонімус! Винен Анонімус! — закричав Володієнко на різні голоси. Олесі почувся наче юначий і немолодий чоловічий. Це було так, наче Володієнко був маріонеткою замість якої говорить той, хто смикає його за мотузки, таких людей більше ніж один і вони борються за те, хто буде керувати Володієнком.
— У всьому винен Анонімус! Анонімус!!!