Відпочинок у санаторії

Повернутись назад

 Номер, що я отримав, був не дуже. Прямо скажімо — поганенька кімната. Стіни пофарбовані у лікарняний світло-зелений колір. Старезні, ще, певно, радянські меблі: шафа, з нерівно повішеними, а, можливо, і зламаними дверима; обшарпаний стілець; такий-сякий стіл та ліжко з пролежаним матрацом. Якийсь неприємний запах чи то лікарні, чи то гуртожитку. І до всього цього, ще й шмат штукатурки у верхньому куті біля стелі, навпроти ліжка, колись обвалився, та й так ніхто не замазав цю досить велику брудну діру.

 Але я був радий і такому. Це було просто диво, що мені дісталася ця путівка до санаторію-профілакторію.

 Я би і не знав що у нашому Універі є профком, якби не раптовий аудит міністерської комісії. Тут-то й виявилось, що всі ми сплачуємо профвнески, а путівки та інші “ніштяки” загадково зникають десь серед кумів, братів та сватів голови профспілки.   Щоб якось вибратися з халепи, цей пройдисвіт був вимушений, чи не в перший раз, роздати путівки не “своїм”, а, на кого Бог пошле. Якось так вийшло, що Бог послав її і мені.

 А може й дарма я наговорюю на цю кімнату. Тут є балкон! Можна вийти та подихати свіжим повітрям. А воно тут не просто свіже - це справжній коктейль з запаху хвої та різнотрав’я. Сосновий бір — в якихось ста метрах від санаторію. Недалеко, також, ставок. Красота!

 Ха! Відразу й не звернув увагу - стіни не зовсім голі. От поруч з ліжком висить картина. Та не аби яка! Репродукція Мунка “Крик”: криваво-червоне небо, темні води річки або моря, та фігура людини на передньому плані, що застигла у німому зойку, чи то від неймовірного жаху, чи від безмежного подиву. Незвичний вибір для моєї кімнати. Цікаво, кому спало на думку повісити тут картину норвезького експресіоніста?

 Я вийшов на балкон та перекурив. Приїхав я вже пізно, тож надворі панувала ніч. Зоряне небо, яке не побачиш у великому місті, цвірінькання коників, чи цвіркунів - не знаю хто з них хто, шурхіт дерев зовсім поруч. Все ж таки, мені дуже пощастило з цією путівкою.

 Але ж я стомився, пора і спати лягати. Я швидко роздягся, вимкнув світло та ліг у не дуже зручне ліжко. Чи то через цю незручність, чи через зміну обстановки, сон ніяк не йшов до мене. Спочатку, я спробував просто заплющити очі та налаштуватися на відпочинок, але це не дуже допомогло. Я крутився, вертівся, щось мені муляло, щось свербіло. Наче й стомлений, а ніяк не засинав. Нарешті, я якось вмостився на спині, очі почали злипатися, мене охопила напівдрімота - наче одна моя частина вже спить, а інша ще ні.

Чомусь мені стало якось незатишно. Здалося, що в темному кутку кімнати щось поворухнулось. Миша? Таргани? Я не здивуюсь, якщо вони тут є.

Ще раз! Щось, наче, непомітно змінилося. Тільки-но моя кімната була, хоч і не дуже затишною, але звичайною, безпечною. А зараз - ні. Я відчував якусь дивну, нічим не спровоковану тривогу, неспокій. Повітря навколо мене стало важким, щільним, напруженим. Я спробував поворухнути ногою, але нічого не вийшло. Рукою - те ж саме. Наче моє тіло більше не належить мені. Від усвідомлення цього факту мене охопила справжня паніка. Я був як камінь зовні, але метушився у розпачі всередині. В цей час я знову почув, чи, навіть, скоріше відчув, якийсь рух. Мій слух загострився і став водночас якимось обмеженим. Я більше не чув криків нічних птахів чи цвіркотіння комах надворі, не чув буркотіння телевізора чи то комп'ютера у сусідній кімнаті. Я наче був у якомусь тунелі, камері-обскурі, і всі мої почуття зосередилися на ньому, ігноруючи все інше. При тому в цьому обмеженому просторі я чув та бачив все у сто разів гостріше і краще, ніж завжди.

Я не міг розплющити очі широко, але, з-під напівприкритих вій, з острахом спостерігав за тим, як тіні, у кутку з діркою від штукатурки, почали рухатися, темніти, накопичувати якусь злу, диявольську, мерзенну енергію. Дірка вже не здавалася мені простою діркою. Темна пляма уявлялася порталом, ходом, дверима, через які на мене щось пильно дивилося. Цей погляд був недобрим, жадобним, хижацькім. Він гіпнотизував мене, як удав гіпнотизує кролика. Я відчував себе жалюгідним, безпомічним, безпорадним.

Події розгорталися. Наче щупальця якогось бридкого, жахливого спрута повільно, дуже повільно, але невідворотно, до мене просунулися темні тіні. Я відчував їх рух шкірою, вухами, очима, якимось шостим почуттям. І не міг поворухнутися, хочу все в мені волало - БІЖИ! РЯТУЙСЯ! Цей страх був абсолютно нераціональним, інстинктивним, неусвідомленим. Складна гама почуттів - жах, розпач, безпорадність, злість вирувала в мені.

В той самий час невідомий ворог, хижак з потойбіччя, страшна потвора наближалася до мене. І, нарешті, всередині мене викристалізувалося лише одне почуття - злість. Ні - лють. Справжня, щира, кришталево чиста лють. Хочеш мене зжерти, тварюко?! Ні! Я не здамся без бою.

Я був не в змозі нічим поворухнути, але я міг дихати. А вхопився за цю можливість, як за рятівне коло.

Спочатку було неможливо дихати глибоко, але я почав потроху розгойдувати глибину свого подиху. Трошки глибше вдих, трошки глибше видих.

Потвора, чим би вона не була, завмерла, застигла, наче злякалася моєї люті. Мій страх надавав їй сили та впевненості, а моя злість - лякала та змушувала вагатися. Мої легені вже ходили як ковальські міхи. Разом зі злістю, та цим диким відчайдушним, хрипким диханням до мого тіла поверталася можливість рухатися. Спочатку лише пальцями ніг, потім я зміг стиснути кулаки. І от, нарешті, я наче винирнув з глибини якогось темного ставка. Я ривком сів у ліжку. Серце билося наче птах у сильці, холодний липкий піт з лоба заливав очі, ноги та руки дрижали.

Що це було? Кошмарний сон? Мені ще ніколи не снилося нічого, через що я просинався б у такому стані. Чи це був не сон? Істота? Мара? Невідомо що, що викликало в мене такий жах, зникла, як і не було. Діра під стелею була просто дірою, тіні вже не здавалися живими та хижими, напруга цього моменту пройшла.

Я не без зусиль встав з ліжка. Увімкнув світло. Поволі адреналін відпускав мене. Схопив цигарки та жадібно нервово викурив пів пачки на балконі.

Я так і пролежав до ранку з увімкненим світлом. Мені дуже хотілося спати, але як тільки я заплющував очі, страх, пережити все по-новому, охоплював мене.

Втомлений після безсонної ночі я пішов на сніданок до їдальні. Сьогодні були сирники зі сметаною, кава та бутерброд с ковбасою. Не так і погано для цього санаторію. Вже, коли я без особливого задоволення допивав несмачну холодну каву до мене підсів сухенький невисокий дідусь у білому медичному халаті. Напевно, один з робітників санаторію - вони теж снідають у цій їдальні.

— А ви не дуже добре виглядаєте, юначе. — безцеремонно заявив мені цей дід. Я мовчки похмуро кивнув.

— Чи ви не захворіли? — не вгамовувався дід.

— Я - лікар. Харонов Микола Ілліч. - представився він - Ви, певно, новенький?

— Так, новенький. Я з тринадцятого номера. Петро Вишневий. — вирішив, нарешті, відповісти я.

— О! Так ви мій, так би мовити, пацієнт. Я, якраз, відповідаю за це крило. — він простягнув мені свою руку. Я потиснув, вона була прохолодна, суха, та легка наче пір’їна.

— Ну, так, розповідайте, чого це ви так виглядаєте наче захворіли?

Не знаю чому, зазвичай, я не дуже відвертий з малознайомими людьми, але я дуже детально розповів події минулої ночі. Під час розповіді мене, нарешті, що називається, відпустило. Невідома тварюка перестала здаватися реальною. Я все більше усвідомлював, що то була лише гра моєї уяви, якийсь такий дуже реалістичний напівсон. Під кінець я вже сміявся над своїм страхом.

— Отакої, Микола Ілліч. Доросла людина, а налякав сам себе так, що й ніч не міг спати.

— Ну, тут нема нічого, що треба соромитися. У вас, Петре, певно, був сонний параліч. Це дуже цікавий та досить рідкісний феномен, який може трапитися з будь-ким. Ніхто точно не знає причин сонного паралічу. Вважається, що такий стан спричиняється порушенням фази швидкого сну. Під час цієї фази людині часто сняться сновидіння і, щоб вона не рухалася і тим більше не поранилася, наш організм паралізує свої м’язи. Так звана, цілковита атонія м’язів.

І от, інколи дуже рідко, буває так, що тіло “вимикається” для сну, а свідомість залишається - людина ще не спить. Це буває тільки під час засинання чи пробудження. Більшість людей під час сонного паралічу потерпають від всепоглинущого відчуття страху, навіть паніки, оскільки вони відчувають, начебто, чиюсь присутність у кімнаті, а самі не в змозі поворухнутися. Багато хто бачить та чує галюцинації - такий собі жахливий сон наяву. Науковці це пов’язують з надзвичайно невсипущим станом середнього мозку. Коли людина паралізована і усвідомлює власну безпорадність та беззахисність - спрацьовує інстинктивна реакція на критичне становище, що приводить до галюцинацій, коли мозок намагається об'єктивізувати ці підсвідомі страхи. Так що, юначе, те що з вами сталося - цілком нормально! Вам ще поталанило, що ви зберегли контроль над диханням. Частіше ці м’язи також пригнічені, тож людина не може контролювати дихання. Навіть більше - відчуває певні труднощі, задуху. У нас в народі це пов’язували з тим що, начебто, уві сні приходить домовий та душить, а на Заході цим злим душителем був інкуб - цілий демон. Ви вже допили свою каву? Тоді, нумо підемо до мого кабінету. Я вас, все ж таки, огляну.

Ми вийшли з їдальні, повернули відразу праворуч і довгим коридором пішли до кабінету Харонова. Поки йшли, Микола Ілліч продовжував розповідати мені щодо сонного паралічу. Видно було, що ця тема його дуже цікавила. Виявляється, що більшість випадків “викрадення прибульцями”, або зустрічей з “привидами”, науковці тепер пояснюють саме галюцинаціями під час цього стану.

Здається, Харонов міг ще довго розповідати і розповідати по цій темі, але ми прийшли нарешті до його кабінету.

Тут він зміряв мені тиск, пульс, оглянув.

— У вас все добре, юначе. Дещо перевтомилися, певно перехвилювалися. Запам’ятайте, сонний параліч - це абсолютно безпечний стан. Він не несе ніякої загрози. Але, я розумію, що це дуже незвичайний, якщо не сказати жахливий досвід. Дуже мала ймовірність, що цієї ночі у вас знову буде ця проблема. Якщо, все ж таки, буде - то просто не хвилюйтесь, намагайтеся заспокоїтися, розслабитися. Не пручайтеся, не панікуйте, а навпаки спробуйте заснути. Весь час пам’ятайте, що ви у безпеці, з вами все добре. Якщо свідомо поводитися під час сонного паралічу і не піддаватися інстинктам - то цей досвід буде не таким травматичним. Скоріш за все, вам просто вдасться відійти до сну.

— Дякую, лікарю. Може мені зараз піти поспати?

— З одного боку, вам би не завадило. Але, я боюся, що якщо ви зараз поспите, то не будете спати вночі. Такий розлад з графіком сну - це погано. Я вам раджу потерпіти, погуляти у сосновому бору, почитати книжку якусь, піти може до ставка, тут недалеко є. І вже лягти спати у правильний час.

— Я все ж трохи побоююсь. Я вночі взагалі не міг змусити себе заплющити очі.

— Якщо ви так хвилюєтесь, я можу дати вам снодійне. — Харонов пошукав щось у шухляді свого столу та простягнув мені блістер з синьо-червоними капсулами. — Це снодійне. Селофен. Якщо зовсім не зможете заснути - прийміть одну капсулу. Тільки дивіться - не більше однієї на добу! Це важливо, бо передозування може викликати важкий стан.

— Дуже дякую, лікар. — я взяв блістер, та сховав у кишені.

Цілий день, я намагався не спати, щоб не перебити собі графік сну. Я гуляв сосновим бором, подивився на ставок, посидів на лавці з книжкою. На обіді я звернув увагу на те, що нікого з постояльців я за столами не побачив. Було декілька людей у білих халатах, - певно, робітники санаторію. А де ж інші відпочиваючі? Чи був хтось вранці на сніданку? Я був тоді спочатку такий запаморочений після жахливої ночі, а потім такий зацікавлений розмовою с Хароновим, що зовсім не звернув на це увагу. Зараз це впало мені у око. Де ж обідають інші? Чи може я з ними розминувся? Я намагався згадати, чи я бачив ще деінде людей не у білих халатах поки гуляв навколо санаторію та по його території. Так, коли я заїжджав вчора ввечері було двоє на ресепшені. Висока худорлява жінка років п'ятдесяти, з гострими рисами обличчя та якимось пустим, навіть наче приреченим поглядом. Та повна їй протилежність по статурі - огрядний невисокий чоловік, десь моїх років, з помітним пузом. Він теж був якийсь, наче, засмучений. Вони стояли біля стійки адміністратора разом з якимось валізами. Чи вони заїжджали? Чи навпаки - виїжджали з санаторію? Тоді я був заклопотаний поселенням до номера і не звернув на них особливої уваги, а тепер згадав це все.

Я доїв свій обід. Цікаво, я так сильно хотів спати до цього, а зараз наче отримав друге дихання. Якщо так піде, то таки зможу протриматися до вечора. Я так і прогуляв по санаторію та навколо нього цілий день, не зустрівши жодної живої душі, крім робітників у білих халатах. Невже крім мене нікого немає? Це було би дивно. Так, вже початок осені, але погода досить тепла, місце напрочуд чудове. Має бути багато відвідувачів. Може якась перезмінка, чи що там буває у санаторіях? Стара зміна виїхала, а нова ще не заїхала. Можна було б запитати у когось з “білих халатів”, але я ще той інтроверт. Мені завжди було важко першим з кимось заговорити, щось спитати, чи попросити. Виключенням була вранішня розмова з лікарем Хароновим, але й та відбулася за його ініціативою та сталася завдяки його наполегливості. Коли настала пора вечері, я з надією зайшов до їдальні, але тут не було навіть “білих халатів”, тільки продавчиня, що видавала їжу у їдальні. Наступали сутінки, я не захотів сидіти, практично, наодинці, серед пустих столів, тож купив кефір та булку з маком і пішов до своєї кімнати.

У кімнаті я швидко перекусив та ліг у ліжко. Я думав, що, після майже доби, практично без сну, одразу й дам хропака, як тільки голова торкнеться подушки, але дзуськи. Тільки я вимкнув світло страх повернувся до мене. Я лежав та пильно стежив за діркою у куті, звідки минулої ночі на мене насувалося жахіття. Я застиг у якомусь моторошному очікуванні. Час від часу я перевіряв, чи я ще можу рухатися, з острахом очікуючи параліч, що охопив мене вчора вночі. Я спробував подумки відволіктися, рахувати овець, розв'язувати логічні задачі. Але нічого не допомагало - мій погляд і думки поверталися до темного кутка навпроти ліжка.

Нарешті, я не витримав. Я встав та переклав подушку на протилежний бік ліжка. Тепер я не бачив того темного кутка, що так мене непокоїв. І чого я не додумався до цього раніше? Тепер переді мною вікно, та двері на балкон, а збоку добре видна картина Мунка. Для повного відсторонення від вчорашнього жаху, я повернувся на бік, лицем до стінки та майже відразу заснув.

Не знаю скільки я спав, але проснувся я знову лежачи на спині. Було ще темно. Я хотів повернутися, але знов відчув заціпеніння всього тіла. З усвідомленням цього факту до мене повернувся й страх. Я не бачив тієї чортової дірки, але знову відчував чиюсь ворожу присутність.

Це просто інстинкт, Микола Ілліч же мені все роз’яснив. Треба просто думати, що все нормально, я просто лежу у ліжку і нікого іншого в моїй кімнаті нема і не може бути. Позаду щось ледь чутно ворухнулось. Це був навіть не звук, якесь коливання повітря. Але цей ледь помітний рух миттєво порушив стіну моїх аргументів та логіки. Інстинкти знову брали верх наді мною. Що? Що там? Я лежав так, що не бачив темного злого кутка і тепер був зовсім не радий цьому. Вчора мені було дуже страшно, але я хоча б бачив що відбувається. Зараз же, я не бачив звідки йде звук чи рух і моя уява абсолютна вільно від реальності могла малювати все, що завгодно. Я згадав спрута, що прямував темні зловісні щупальця до мене вчора, і зараз у моєї уяві він перетворився на гігантського мохнатого чорного павука. Його волохаті довгі ноги просувалися з дірки наче з отвору іншого неймовірно жахливого та чужого для нас світу, з потойбіччя. Я відчував як вони тягнуться до мене, величезні пазурі на кінцях цих ніг з цокотом торкнулися підлоги. І цей ледь чутний цокіт відлунився у моїй голові наче набат. Рятуйся! Він іде! Він іде до тебе. Мій зір та слух знову став “тунельним”. Мої очі зупинилися на картині, що висіла на стіні поруч із ліжком. Людина, що застигла у крику жаху наче ожила. Ледь помітно ворухнула головою. ЇЇ очі, начебто, дивилися вже не просто в нікуди, в невідомий простір, а саме туди. Туди, де я не бачив, але відчував всіма органами й почуттями. Туди де з пекла, з паралельної реальності, з іншого світу, не знаю звідки, але вдерся і повільно просувався до мене неймовірний витвір чужої природи, жахливе створіння схоже на павука. Я спробував, чи не останню спробу опанувати себе. Але, дарма, паніка та жах повністю господарювали наді мною. Я робив абсолютно безпорадні спроби поворухнутися. Не можу. Я навіть вій відкрити не можу! Пшшшш, з хеліцери потворного павука на підлогу впала та зашипіла крапля отрути. Численні очі потвори горять невгамовним голодом. Пазур однієї ноги вже зовсім поруч з моєю головою. Я відчув його дотик до моєї щоки. Безнадійно! Що робити?! І тут, на самому дні безмірного розпачу і дикого жаху, я згадав, як я зробив минулої ночі. Лють! Лють врятувала мене. Я почав шукати краплі, шматки, крихти цієї люті. Я збирав її і збирав. І от вона вже вирує у мені. Павук?! Всього лише павук? Я розчавлю тебе, тварюко! Розчавлю! Йди до мене! Йди! Я знову почав свою гойдалку з дихання. Вдих-видих. Вдих-видих. Злість, лють, ненависть ходила у мені разом з повітрям, перетворюючись у вихор, бурю, ураган. І це знову спрацювало! Величезний павук, наче, зморщився, поменшав, злякався. Аха-ха-ха, діє! Моя тактика діє! У ту хвилину коли я, нарешті, зміг поворухнутися ця потвора остаточно зникла, розтанула, щезла, як і не було. Залишився тільки я зі своєю люттю, мокрий від поту, щасливий, що я є живим. Живим, не зважаючи на те, що секунду назад тут була сама Смерть, що прийшла за мною.

Через деякий час я заспокоївся. Глянув на мобільний - до ранку ще декілька годин. Може спробувати заснути - це лякало мене, але зараз, коли я не був паралізований, та горіло світло - мої страхи знову здавалися нераціональними, ірреальними. Мені конче треба було поспати. Може скористатися тими ліками, що дав мені Харонов? Я заліз у кишеню і не знайшов їх. От же ж!

Виходить, я десь загубив їх. До речі, Харонов! Я повинен сходити завтра до нього. Все розповісти. Може він мені допоможе. Третьої такої ночі я не переживу.

Я дочекався ранку. Як тільки настав час сніданку, я кинувся у сторону їдальні. Ні, я не хотів їсти, просто я знав шлях до кабінету Харонова тільки від дверей їдальні. Я проскочив їх, та, як у тумані, побіг довгим коридором до дверей його кабінету.

— Куди по митому?! - зупинив мене чийсь вигук.

У коридорі, у брудному білому заяложеному халаті, стояла прибиральниця. Бабуся похилого віку грізно дивилася на мене.

— Вибачте, я до лікаря Харонова. Мені дуже треба!

— Якого ще Харонова? У нас є тільки один лікар. Це - Олена Петрівна, а не якийсь там Харонов.

— Але ж … Це мій лікар! Я був у нього тут вчора!

— Де ти був, хлопче?

— Там за цими дверима - його кабінет.

— Не вигадуй. Там вже пів року йде ремонт, нічого там нема.

Я поспіхом відчинив двері. І не повірив своїм очам. Там нічого не було. Точніше, були сліди розпочатого ремонту, якийсь будівельний мотлох та купа сміття. Не може бути! Я ж був тут вчора, сидів на канапі, поки лікар мені міряв тиск та пульс. Отут була шафа, тут стіл. Куди воно все поділося? Що це таке?

— Хлопче, тут уже давно йде ремонт, там точно нічого немає і не було. — смикнула мене за рукав прибиральниця.

Я був у шоку й не міг і слова сказати.

— А ти з якої кімнати? Який номер?

— З тринадцятої. — ледь вимовив я.

— Ой, Боженьки, і хто ж тебе туди заселив? Тобі треба тікати звідти. Йди до адміністратора та проси, щоб переселили.

— Ч-чому? Що там не так?

— Погана та кімната, дуже погана. — бабця перехрестилася.

— Чим погана? — я потроху оговтався від шоку і вирішив все зараз з’ясувати.

— Померли там люди. Двоє до тебе померло. — перейшла на пошепки бабця.

— Що з ними сталося?

— Померли вночі, уві сні, наглою смертю. — Продовжувала шепотіти вона. Я нахилився ближче, щоб чути кожне слово.

— Якою наглою смертю?

— Я не лікар, лікарі кажуть … — тут її лице стало плисти, змінюватися, як тісто, що замішують. Нарешті, воно перетворилося на лице лікаря Харонова і вона продовжила вже голосно і його голосом — синдром раптової нічної смерті, юначе. Раптової нічної смерті! Смерті!

Я відсахнувся у жаху. На секунду застиг, а потім кинувся бігти по коридору на вихід. А услід мені неслося і луна повторювала багаторазово — Смерті! СМЕРТІ! СМЕЕЕЕРТІ!

Двоє у білих халатах схилилися над лікарняним ліжком.

— Петро Вишневий. Скільки він уже у комі?

— Дві доби.

— І стан не змінюється?

— Стабільно важкий. Декілька разів підскакував пульс. Але він так і не прийшов до тями.

— А що з ним сталося?

— Ти не знаєш? Страшенна трагедія. Автобус ввечері їхав з відпочиваючими до санаторію “Сосновий бір”. Водій заснув за кермом, виїхав на зустрічну та лоб у лоба з вантажівкою. Дев’ятеро людей загинуло відразу. Трьох, ще живих, доставили до нас. Жінка, 70-го року народження, чоловік, 89-го, та цей Вишневий. Жінка і чоловік померли у першу добу, а хлопець тримається.

— Може виживе. Організм молодий і він бореться.

12-06-2022, 17:55