Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із небагатьох, хто знав про це все і навіть трохи більше, ніж міг знати простий смертний.
Підійшовши до місця, де починалися сходи, вимкнув ліхтарик. Для моєї справи він буде зайвий. Самі сходи були непогано підсвітлені місяцем. І він був якраз повний. Саме те, що мені треба.
Перш ніж починати я повинен підготуватися. Я начепив на одне око спеціальний окуляр. Його я вже давно купив у Доброго Шубіна - старого кобольда, що мешкає у глибині одеських катакомб та “барижить” всяким магічним мотлохом. Окуляр Грімліферда його називають - дозволяє побачити потойбічне, що ховається від звичайного ока. Що тут у нас ще? Ага, найголовніше на сьогодні - я дістав предмет, схожий на старий телефон. Та цей й був перероблений Nokia 3310. Моя гордість! Я розробив його магічну начинку, а Шубін за моїми кресленнями та інструкціями зміг її виготовити та вбудувати у старий телефон. Ми домовилися, що він це зробить безкоштовно, натомість я дозволяю йому надалі робити такі ж прилади вже на продаж. Цей телефон відіграє надважливу роль цієї ночі. Принаймі, я на це розраховую. Ну і, як завжди, я був одягнений у свій жилет, до підкладки якого були пришиті рештки вишиванки Петра Варави - козака-характерника, що брав Качібей, на місці якого побудували Одесу. Він осів тут, прожив довге життя, та був похований на старому козацькому кладовищі у селі Вусатове під Одесою. Я знайшов його безіменну могилу та дістав з неї дуже непогані артефакти. Вибач, Петре, але тобі вони вже не згодяться. І самим головним артефактом була його вишиванка. Вона витримувала удар шаблею і кулю, а головне - блокувала ворожу магію. На жаль, вишиванка дуже постраждала від часу і її решток на захист від фізичних атак не вистачало, а от магічні удари вона ще непогано тримала. Я підшив те що від неї залишилось до підкладки жилета. Відтоді ношу такий “магічноброньований” жилет на небезпечні справи. А зараз мене чекала сама така.
Я витяг з кишені склянку з сумішшю солі, пилу з цвинтаря та золи з мотузки на якій був повішений злочинець. Почав підійматися сходами, розсипаючи за собою суміш та шепчучи заклинання призову. Щось зашурхотіло у кущах зліва. Я глянув туди оком, озброєним окуляром Грімліферда. Ага, моя магія сполохала страхопуда, що завів собі гніздо в цьому недоброму місці, — неприємний злий дух, що полюбляє наганяти страху на перехожих та цим й живиться. Але, в цілому, він цілком безпечний і на мене його здібності зовсім не діють. Страхопуд злобно зашипів та перетворився на невеликого чорного пса й дременув подалі від мене. Я знову зосередився на своїй справі. “З мороку темного вічного вийди душа без спокою. Зі світу твого потойбічного з розпачу твого глибокого …” - шепотіли мої губи. Щось невловимо змінилося. Якась напруга задзвеніла у холодному осінньому повітрі. Мурашки побігли по моїй спині, волосся на потилиці стали дибом. Але я не обертався та йшов далі, продовжуючи ритуал. Його не можна переривати. Ще сходинка, ще одна, іще. Повіяло холодом, непростим холодом — могильним. “Кличу тебе заклинанням цим вершити праведну помсту. Де б ти не був похованим, прийди зі свого погосту …” — губи змерзли і не хотіли слухатися мене, але я продовжував. Нарешті останнє слово, остання сходинка, остання крихта суміші впала додолу. Я повернувся. Вони стояли на сходах за мною. Двадцять шість блідих силуетів. Дві чортові дюжини. Саме стільки колись вбила та закопала поруч з цими сходами Роза Каганович.
Вона була повією, жила та працювала тут на припортовій вулиці, яку тоді одесити називали вулицею Білих Простирадл, а зараз би це позначали як Червоних Ліхтарів. І ось, щось її перемкнуло, чи то одвічне Зло забрало її душу, чи черговий клієнт виявився садистом і пережите забрало її розум, але Роза почала заманювати до своєї квартири чоловіків та вбивати їх. Після вбивства вона відрізала філейні частини та робила з них фарш, а решту закопувала тут під сходами. Більшість її жертв були моряки, родичів вони в Одесі не мали, ніхто їх особливо не шукав, тож це могло їй зійти з рук, але втрутився Пан Випадок. Якось фарш в неї вийшов не дуже гарний - у хід пішли вже не тільки філейні частини, а майже все що було. І, як результат, в одному з пиріжків з м’ясом, що вона продавала на Привозі, знайшли людський палець. Розслідування було швидким, Роза не особливо пручалася та у всьому зізналася. Знайдені рештки людей та докази, що були у неї на квартирі все підтвердили.
І ось, більше ніж 150 років потому, у моєму славному місті почали знаходити трупи чоловіків з відрізаними філейними частинами. Все це, звичайно, відразу засекретили. Але я працюю в Одеському бюро судово-медичної експертизи (дуже зручно для некроманта, до речі!) і, звичайно, всі ці трупи звозять до нас. Була створена особлива слідча група, до складу якої увійшли кращі одеські слідчі і вони рили землю, аж пил стояв. А тим часом я провів власне “розслідування”, бо відчув дуже чорну, пекельну магію, залучену у цих вбивствах. Свіжі трупи можуть бути непоганими свідками. Звичайно, у руках досвідченого мага-некроманта, такого як я.
І от, що я з’ясував - Роза Каганович повернулася. Якась клята воля чи лихий випадок повернули привід жінки-маньяка до нашого світу і вона розпочала свою справу наново. Поліція з таким злочином не впорається. Тож я вирішив взяти цю справу у свої руки. І в цьому мені допоможуть жертви злочину Рози та магія, що я вбудував у старий мобільник.
Я натиснув на Nokia кнопку виклику і всі ці неприкаяні душі, що жадали помсти за свою наглу смерть і не могли знайти спокою у Потойбіччі, поглинулися магією, вбудованою у телефон. Тепер, вони висвободяться звідти, як кулі з пістолета, коли я “покладу слухавку”. І якщо поруч буде привід Рози Каганович, то мої “кулі” полетять точно до неї. Тепер коли вони і їх вбивця знаходяться в однаковому стані - у якості привидів, у них є можливість завдати Розі шкоди. А вже бажання за 150 років в них накопичилося, ой, як багато. Проблемою було тільки те, що вони прив’язані до місця свого поховання - Сходів Мерців. Але я вирішив цю проблему за допомогою некромантської магії, що вбудував до телефону. Так легше їх переносити та контролювати. Залишилося тільки знайти сам привід мадам Каганович.
Я спустився назад до електросамоката. Все ж таки прокат таких самокатів, що не так давно з’явився у Одесі - добре виручає. Ставши на самокат, я дістав компас, до нього був причеплений ніготь останньої жертви привида Рози. Це і моя магія зробили так, що компас показував не на північ, а на місце перебування цього монстру. Я був майже на 100 відсотків певен, що компас поведе мене до Куликова Поля. Зараз це площа поруч з залізничним вокзалом, де розташований величний будинок Профспілок. Тут часто проводять паради та інші багатолюдні заходи. А от коли Роза робила свої злочини тут була перша одеська в’язниця, - так званий, Одеський тюремний замок. Декілька десятиріч на площі перед ним страчували та ховали злочинців. Саме тут і похована Роза Каганович, після того, як була повішена. Логічно було припустити, що саме там її привід і зробив своє лігво.
Але компас повів мене в зовсім протилежний бік. Я їхав куди він вказував, а мене переймали вагання. Ніхто не уповноважував мене на боротьбу з цим привидом. Ніхто не платив мені гроші за цю небезпечну справу. Ніхто не нагородить за її успіх. Я пішов на це тільки тому, що відчував відповідальність за своє місто та його жителів. Коли ти один з небагатьох хто знає, що відбувається та може це зупинити - важко залишатися у стороні. Зізнаюсь, мені було моторошно. Хоча я бував у різних авантюрах та халепах, зустріч з такою небезпечною та лихою потворою лякала. Дещо заспокоював телефон з моїми “кулями”. Двадцять шість душ, що жадають помсти - це, таки, дуже крута зброя проти Рози. А як не спрацює? Я ще не випробував цю магію та й прилад, до якого її вбудував. Трясця його, я сам крутий некромант! Хай мене бояться, а не я! До речі, це як раз непоганий аргумент на користь авантюри. Коли я подолаю Розу - це добряче додасть мені авторитету у “потойбічних” колах. Чутки швидко розійдуться по Потойбіччю. І як результат - більше клієнтів, більше грошей та артефактів. Будемо вважати це рекламною акцією!
Як раз у цей момент, коли я замислився, самокат попав колесом у яму і я полетів на жорстку бруківку. В останню секунду я встиг згрупуватися та пом'якшити удар, але телефон та компас зі страшним гуркотом прокотилися переді мною.
Чорт забирай! Отакої! Величний некромант, що йде рятувати місто. Трохи не розтрощив собі черепа, їдучи по дорозі. Якщо про таке дізнаються, то вийде антирекламна акція. Так, наче мені поталанило і я нічого собі не зламав, будуть тільки синці на руках, але то таке - переживу. А що там з телефоном та компасом? Якщо вони зламалися — вся справа провалена.
Я, трохи накульгуючи, поспішив до своєї Nokia. Слава всім некромантським богам! Цілий цілісінький. Недаремно у Nokia 3310 така репутація. Таких телефонів вже не роблять. Якби якийсь новомодний iPhone чи Samsung повторив шлях цієї Nokia по одеській бруківці - то від них би живого місця не залишилось. А на моєму телефонові ані подряпини!
Так, трохи полегшало, але без компаса теж буде непереливки. Що там з ним? Тут трохи гірше - скло розбилося. Погнулася стрілка і запала, але ніготь мерця на місці. Я обережно відігнув назад стрілку. Покрутив компасом - працює! Таки фортуна на моєму боці.
Повернувся до самоката. А от тут падіння таки завдало значної шкоди. У такий техніці я не дуже знаюся, але схоже якась деталь біля переднього колеса зігнулася та заблокувала його. Це я не полагоджу. Ну то ладно. Схоже, я здогадуюсь, куди треба йти. Якщо я правий, то тут всього лише квартал пройти залишилося.
Я швидко дошкандибав до рогу вулиць Княжої та Старопортофранківської. Колись тут був відомий дім, який одесити називали “масонським”. Вважається, що це через велику кількість масонських символів у декорі будинку. Але він і правда був місцем зібрань одеської масонської ложі “Du Pont Euxin”, що була заснована ще графом Ланжероном, та була однією з найбільших та найавторитетніших у Східній Європі. Мало що залишилося з тих часів. Масонський будинок занепав і через недбале ставлення ця красива пам’ятка архітектури була остаточно зруйнована років п’ять назад. Але масони будували свої штаб-квартири та храми не будь-де, а у місцях скупчення магічної енергії там де межа між нашим та потойбічним світом дуже тонка, де часто-густо є вхід, портал до Потойбіччя. Таким місцем була й залишилася місцина на розі Княжої та Старопортофранківської, де так і лежать не прибрані руїни масонського дому.
Тримаючи напоготові свій телефон-пістолет, заряджений кулями-привидами, я обережно, крадучись, підійшов до залишків будинку. Тривожно прислухався та ретельно огледів все крізь окуляр Грімліферда. Нічого, навіть малих духів чи, так званого, “планктону” Потойбіччя — різних дрібних магічних створінь, які зазвичай кишать у таких місцинах, як ця, де вирують магічні потоки. А про що це свідчить? Про те, що тут лігво якоїсь небезпечної тварюки, поруч з якої ніхто не хоче жити. Хто як не Роза Каганович? Чудово, я прибув за адресою, компас привів куди треба. Але самої Рози не видно. Певне, вона сидить зараз у Потойбіччі. А може вийшла на полювання? Це було б недоречно, бо я, як раз, завітав у гості.
Я обережно пробрався до центру того, що залишилося від масонського дому. Я заплющив очі та промовив заклинання переходу у Потойбіччя. Очі можна було б не заплющувати, але я не полюбляю те миготіння та спалахи, що супроводжують перехід. Дехто, навпаки, у захваті, а мене починає нудити. Через секунду відкрив очі, вже у тому загадковому магічному паралельному світі, що ми звемо Потойбіччям. Ага, тут той же масонський дім, але зберігся яким був колись. Я опинився у головній залі.
По центру зали стояв великий гранітний стіл. На ньому хаотично були розкидане кухонне приладдя: ножі, тесаки, брудні кухонні рушники, шатківниця, якісь виделки, ложки, миски різного розміру, вінчики для збивання, копистки, сікачки, відбивний молоток, декілька качалок для тіста різного розміру і ще багато чого, чому я й назви не знаю. По всьому столу було розсипане борошно, певне не вищого сорту, бо мало сіруватий неприємний колір. І кров. Багато крові усюди. До краю стола була якось причеплена велика старовинна м’ясорубка з якої стирчало лахміття чи то фаршу перемішаного з якимось одягом, чи то одяг, закривавлений до того, що його не відрізниш від фаршу. Весь це безлад вінчало велике блюдо, що знаходилось прямо по центру. На ньому лежала відрубана голова якогось бідолахи. Очі його були закриті, по щоках залишилися сліди, начебто, патьоків кривавих сліз. Рот застив у німому крику. У Потойбіччі важко сказати - чи це справжня кров та голова, що Роза принесла з нашого світу, чи це примарний декор, яким вона “прикрасила” свою барлогу. Когось іншого тут би, як мінімум, знудило, а то може він і зомлів би. Але я вже багато років працюю у морзі і надивився ще й не на таке. Не кажучи вже про моє некромантське “хобі”. У нашому бізнесі не місце для бридливих чистоплюїв.
Я ще раз пробігся поглядом по всій цій “пекельній” кухні. А де ж господарка? Чому не зустрічає гостей? Відійшла кудись? Коли повернеться? Стоп! Щось змінилося. Я ще раз уважно глянув. Ага, голова на блюді відкрила очі, а от рот, навпаки, закрила. І дивиться на мене так неприємно, вороже.
— Що ти тут робиш? — прохрипіла голова.
— Прийшов у гості на пиріжки. Де господарка? — відповів я, намагаючись приховати страх за удаваним нахабством.
— На пиріжки? Будуть з тебе зараз пиріжки! — хрипло розсміялася голова. І тут почався, що називається, екшн.
Якимось шостим почуттям я відчув загрозу ззаду і різко відскочив убік. Саме вчасно, бо саме на місці де я тільки що стояв просвистіло лезо величезного тесака. Я тут же розвернувся та скочив ще раз у сторону. Цього разу в мене вийшло ухилитися від кухарського ножа довжиною щонайменше метр.
Мадам Каганович, власною персоною! На зріст вона була метрів два, ще й трохи парила над підлогою, тож помітно нависала наді мною. Шкіра бліда з зеленуватим відтінком. Очі чорні без білків. Губи криваво-червоні, скривлені глумливою посмішкою. Лице в цілому красиве, але я б з нею не “замутив”. Кровожерливі мертві жінки-маньяки - не на мій смак. Поверх її пишної, білої, як у нареченої, сукні був одягнений сірий фартух з слідами крові та борошна. Довгі худі руки, з гострими пазурами стискали тесак та ніж. Часу розглядати цю “красуню” не було, бо вона знову пішла у атаку. Я почав кидатися по всьому залу, ухиляючись від її ударів. Буххх! І стілець зліва перетворився на тріски. Шуххх! І тесак вибив іскру з мармурової підлоги зали зовсім поруч зі мною. Весь цей час голова на столі не припиняла свій диявольський сміх. В мене не було ані секунди на роздуми - дії на одних інстинктах. Все завертілося так швидко, що моя чудо-зброя, що я прихопив з собою, та зарядив на Сходах Мерців, зовсім випала з моєї голови. Вліво, вправо, тепер сюди. Роза не відставала. Трясця! Я загнав сам себе у глухий кут. Тільки в цей момент я згадав про Nokia. Я спрямував її на потвору, що вже готувалася до останнього у моєму житті удару, натиснув кнопку покласти слухавку і блідо-зелені душі кулями вискочили з нього у напрямку Рози.
Перша ж з моїх “куль” потрапила прямо у плече тієї руки, що мадам Каганович занесла до удару. Потвору відкинуло трохи назад, на місці де “куля” увійшла в тіло привида я побачив чорну, як сама темна ніч дірку. Роза нестерпно заволала, а от голова-посміхунчик нарешті стулила пельку. Одна за одною душі жертв рвали свого ката, але вона продовжувала своє існування, тож мені теж треба робити свою справу. Я вискочив з кута на центр зали до гранітного столу. Показав фак голові на блюді, що хоч і мовчала, але не зводила з мене погляду повного ненависті. Витяг з кишені червону крейду та почав креслити коло навколо Рози, що дико верещала та відмахувалася від душ, яких я на неї випустив. Пару раз ніж та тесак проходили зовсім поруч зі мною, але то пусте - Каганович не цілила в мене, а відбивалася від своїх жертв, які стали месниками.
Коло замкнулось, тепер треба встигнути зробити потрібні написи у чотирьох точках. А часу обмаль - Розі вдалося порубати і знищити майже всі мої “кулі” - залишилось ще п’ять або шість, які наче розлючені бджоли кружляли навколо неї, шукаючи зручний момент для атаки. Самій Каганович добряче дісталося. Її тіло стало схоже на друшляк. Якась особливо вміла або вдала душа змогла знести її пів лиця і зараз його жахливий вид повністю відповідав потворній суті цієї тварюки. Я хутко намалював потрібні символи. Хух, встиг! Саме вчасно — Каганович розрубала останнього месника і рушила до мене. Бумц! Не чекала? Привід вперся у невидиму стіну, що створювало коло, що я накреслив навколо нього. Каганович знову видала істеричний крик повний ненависті та люті. Мені здалося, що невидима стіна навколо неї затряслася. Так, розслаблятися зарано. Я почав читати заклинання вигнання. З кожним словом всередині кола за привидом розпалювалося вогнище. Його язики почали лизати Каганович. І без того діряве та спотворене тіло потвори почало плавитися наче віск. Вона заверещала так що у мене заклало вуха, а у грудях занило. Невидима стіна, що стримувала Розу, начебто, затряслася. Ой-ой, таки сильна ця нежить! Я прискорився і заклинання стало схожим на скоромовку. Нарешті я закінчив і потвора-людожер, що тероризувала моє місто перетворилася у бридку сіру калюжу, а потім і зовсім зникла.
Як тільки вона зникла на столі вибухнула голова, шматки плоті та крові розлетілися повсюди. Мене відкинуло до самої стіни. Разом з тим задрижали стіни зали, заходив ходуном гранітний стіл. Схоже, що саме сила Каганович утримувала тут все до купи і зараз станеться колапс, у центрі якого я. Якось не хочеться загинути так по-дурному, вже після того, як переміг страшного монстра. Я заплющив очі і почав шепотіти заклинання виходу з Потойбіччя. Чи встигну? В цей момент я відчув якийсь особливо сильний поштовх, удар та втратив свідомість.
— Гей, чоловіче. З тобою все добре?
Я відкрив очі. Не відразу, але погляд сфокусувався на людині, що стояла наді мною.
— Ваня, ти що не бачиш - він п’яний чи наркоман! Полиш його. — почувся жіночий голос.
— Все … Все норм. - насилу вимовив я. Оглянувся. Я лежав біля гармати, що знаходиться поруч з карантинною аркадою у парку Шевченко. Провів рукою під носом - пальці забарвилися червоним. Схоже нещодавно носом йшла кров.
— Точно? — ще раз перепитав невідомий мені Ваня.
— Точно-точно. Дякую, що спитали. — я присів. Ребра боліли, але схоже, що перелому немає. Всі м’язи нили, груди наче обпекло чимось. Чи це слід від магічної вишиванки Петра Варави? Схоже вона мене виручила черговий раз. В руці захрустіли рештки Nokia. Ага, так вона, таки, здатна витримати не будь-що.
Ваня та його подруга полишили мене та побігли далі. Бігуни. Хто ще тут буде так рано вранці у парку? Бігуни та собачники. Я застогнав та потроху, насилу встав. За карантинною аркадою було видно темно-синє море. Над ним якраз підіймалася багряна куля сонця. Холодні сутінки уходили і світанок наповнював все світлом та теплом. Сьогодні буде напрочуд теплий та гарний день після такої льодяної та страшної ночі. Я глибоко вдихнув солоне морське повітря. На моєму лиці з’явилася крива посмішка. Рекламна акція, схоже, вдалася.