ЖІНКА В КІМНАТІ ТА ДІВЧИНКА В СКРИНІ
Хвіртка зачинилась зі скрипом. Вона підійшла до чорного входу в будинок, колись занедбана недобудова перетворилась на придатну для життя домівку, але думки ковтуни затягували усе дужче: дверцята машини зачинені чи ні, а комп’ютер на роботі вимкнутий, чи був відправлений той імейл… Психіатриня пояснювала їй, що коли до неї повертається подібний стан треба втримуватись в цьому моменті, у тому що тебе оточує… Її погляд зачепився за вікно на горищі, де скло вхопило останній промінь згасаючого сонця… Але вона покинула ці спроби як і саму терапію.
– Ключи від дверей не підійшли, – вона поклала не використаний екземпляр на дерев’яне підвіконня.
– Замок не витримав минулонічної грози і я його замінив. Пробач, не встиг попередити.
«Будинок не приступний навіть для власних господарів…» – подумала вона цілуючи щоку чоловіка.
Продукти до кухні, потім за стіл для вечері.
– Сьогодні на роботу привезли піаніно. Подарунок від колишнього співробітника… – промовив він прожовуючи страву, – … ти так і не розповіла чому більше не займаєшся музикою…
З горища пролунав приглушений удар, ніби птаха вдарилась о віконну раму.
Чоловік цього не помітив, як і того що дружина змінила тему розмови. Після закінчення вечері він пішов палити на двір, а вона піднялась на горище. Напроти круглого вікна там стояла дерев’яна скриня. Її спадок. Вона прибрала залізний зашморг на кришці і відкрила її. Усередині, серед мороку зеленого бархату лежав дитячий скелет. Мумія дівчинки у чорному платті з острівком русявого волосся на черепі. У деяких місцях на пальцях можна було помітити маленькі тріщинки, наслідки перелому кісток.
Жінка дивилась на неї. А потім сказала крізь стиснуті зуби:
– Чому ти просто не можеш бути тихою?
Скринька зачинилась.
Перед тим як лягти спати, вона змивала макіяж стоячи напроти дзеркала. Риси обличчя у відображенні розпливались у маскоподібний вираз. Це не її природній колір волосся, це не її погляд, це не те прізвище з яким вона народилась. Жінка не могла розгледіти власне відображення, але все ж таки боялась вдивлятись у дзеркало.
Увесь наступний ранок думки підкрадались до дверей на горищі. Вона заварювала чай або каву (для себе і нього), робила хатні справи або ще щось, але це лише підсилювала какофонію думок. Розмови позбавлені сенсу. Горище. Привітання з сусідами. Горище. Знов розмови. Скриня. Привітання і побажання на добраніч. Та що у скрині.
Здавалось, варто просто позбутись її, як зникне зміст так зникнуть і думки. Але вона не могла її просто подарувати чи віддати комусь, вона просто не могла допустити щоб це належав комусь іншому. Жалобна сукня, що вона малою одягнула на поховання батьків, дитячі зуби що їй вибили однолітки, пасма власного волосся вирваного тіткою... Її труна на колесах, так вона називала скриню. Роками вони вдивлялась в середину цього мороку, і щось почало вдивлятись у неї... Варто було закопати десь цю скриню або краще спалити, але замість цього вона перевозила її з однієї країни до іншої, і ось коли скриня перестала зачинятись від переповненого змісту вона опинилась у найглибший депресії що мала за життя. Сильні ліки допомогли вгамувати це відчуття, але натомість прийшло воно. Тільки це змусило її кинути ліки і звернутись до спеціаліста. І терапія допомогла, але не так як очікувалось…
– Скажи мені правду –замість того щоб зникнути скелет почав розмовляти, до речі словами психіатрині.
Пройшов місяць, і раптом чоловік знайшов старе фото. Почались питання: хто той хлопчик, це друг твого дитинства, а чоловік поряд з ним. Вона хотіла відповісти, але брехня її випередила. Зазирнувши у труну після цієї розмови, вона очікувано почула:
– Досить мені брехати.
Якщо не можеш говорити правду, про неї доводиться писати. Так вона і зробила, аркуш за аркушем вона записала усе про чоловіка поряд з яким квіти випускали шипи і про дівчинку якій ніхто не повірив. Про те як вона навчалася грі на піаніно у батька хлопчика по сусідству. І про його нічні блукання до дверей її кімнати коли вона залишилась в них на ніч.
– Я заборгувала тобі історію – з цими словами вона протиснула стопку із писаних листів у середину.
Скриня відчинилась і звідти вийшла дівчинка восьми років. Вони дивились одне на одну, доки не почали бачити. Тоді, не сказавши ані слова дівчинка пішла з горища.
Жінка залишалась сама поряд з порожньою скринею.
Зовні пролунав скрип дверцят хвіртки, у будинку з глухим стуком зачинилась скриня.