Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна хекнула на руки і потерла їх долонями, аби зігріти. Від цього на її чорному волоссі, заплетеному у дві довгих коси, утворився іній. Він блиснув на сонці і дівчина зачаровано опустила голову вниз.
- Равéночко! – окликнув її дзвінкий дитячий голос і вона різко озирнулась.
В тому кінці провулку, позаду неї, стояла Яні і махала їй рукою. Від сонячного проміння, її золотаве, кучеряве волосся світилось, як і сама Яні. Широка усмішка не сходила з її мініатюрного і худорлявого обличчя. Равéна слабко всміхнулась і помахала їй у відповідь.
- Ти вже додому? – крикнула дівчинка і приклала худесенькі долоньки до рота, аби її було краще чути.
Равена кивнула у знак згоди, прикривши від сонця свої жовті, бурштинові очі. Втома через безсонну ніч за працею - давалась у знаки і вона злегка похитнулась.
- Відпочивай, Равéночко! – крикнула Яні і з посмішкою чкурнула вперед, зникаючи з поля зору.
Як давно вони з Крістóфом знайшли її? Скільки часу пройшло? Рік? Напевно менше.
Равéна згадала ту ніч, і в серці кольнуло. Вони повертались із підробітку і побачили, як маленьке тільце, присипане снігом, лежало під стіною провулку. Яні тоді побили і вона лежала не в силах підвестись. Якби не вони з Крістóфом, вона б там так і загинула: замерзла на смерть… Рондáльські ночі завжди холодні, їх і дорослий не кожен пережити зможе, а тим більше маленька дівчинка. Перед очима пролетів спогад про ті страшні синці і рани на тілі Яні, запечену кров на губах і згаслі, від болю очі. Вони заледве її виходили. Знайшли, принесли в дім, зігріли, відпоїли відварами. Равéна зітхнула… Добре, що все обійшлося, але скількох таких дітей їй не вдалось знайти живими…
На вулиці було ні душі, лише сніг порипував під ногами. Вітер час від часу завивав між дошками покинутих будинків. Пустих і порожніх, що, наче чорні примари, стояли покрай вулиці. «Мертвий квартал»: подумала Равéна, пригадуючи, як ще зовсім маленькою бігала тут і бавилась із сусідськими дітьми. Як голосний сміх лився вулицею, в ті моменти, коли мами кликали додому вечеряти. А зараз тут лише пустка. Чума викосила всіх. Всіх крім неї, ніби, даючи шанс змінити щось…
Дівчинка підійшла до ганку їхнього будинку і повільно здійнялась кількома рипучими сходинками вверх. Раптом її увагу привернули яскраво-червоні краплі крові на снігу, що вели кудись за дім. Вона озирнулась навкруги.
- Крістофе? - у пів-голосу перепитала вона, перш ніж двері перед нею відчинилися.
На порозі стояв русявий хлопець: високий, худорлявий, з ледь помітною щетиною на щоках. Він, очевидно, саме мив посуд, бо протирав шматою дерев’яний кухоль. Його карі очі стурбовано зиркнули на дівчину перед ним.
- Ти чого не заходиш? – запитав він, відчуваючи, як холод, крізь відчинені двері просочується в дім.
- Чия це кров, Крістофе? – вказала пальцем Равена, в цей час прискіпливо оглядаючи хлопця на наявність ран.
Крістоф висунув голову на вулицю і подивився у вказаному напрямку. Його очі округлилися, а ніздрі чомусь роздулися.
- Я не знаю, - промовив він, лишаючи своє заняття. – Але це не до добра. Зажди мене в домі.
- Сам зажди себе в домі! - буркнула Равена і спустилась вниз.
Хлопець вхопив сокиру і рвучко вискочив за нею.
- То хоча б тримайся позаду, – чомусь перейшов на шепіт він.
Равена тут перечити не стала. Цей район був безлюдним уже кілька років і сюди рідко хто забрідав. Люди боялись чуток, що у «мертвому кварталі» досі можна підхопити чуму, якою просочена кожна дошка і кожен камінь. Тому в здоровому глузді сюди ніхто б не приткнувся. То хто ж зараз забрів сюди?
Вони повільно йшли по слідам крові, що тягнулись на задній двір. Краплі вели до намету із дровами, як і велетенські сліди від лап.
- Що за..?! – ледь не вилаявся в голос хлопець.
Під наметом лежав велетенський білий ведмідь, що ледве туди вміщався.
Він завалився на лівий бік і важко дихав. Равена одразу помітила рану на задній лапі, ближче до бедра, схожу на поріз. Глибокий і очевидно болючий. Кров на морозі швидко замерзала і пекла вогнем. Хто-хто, а Равена це знала, як ніхто інший…
Звір, що помітив їх, хотів було піднятися, але йому забракло сил. Тож він лише припідняв голову, заревів і видихнув густий клубок білої пари, перш ніж знову рухнув у сніг.
Його гул сколихнув тишу, що причаїлась по-між порожніх будинків. Ворони, що зацікавлено сиділи на паркані – здійнялись в повітря, голосно каркаючи.
Крістоф відвів рукою Равену за саму спину і міцніше вхопився за сокиру, готовий захищатись. Але ведмідь лише засопів і продовжив лежати на місці.
- Ми мусимо якось допомогти: йому боляче. – пошепки промовила Равена.
- Равено, може ти не помітила, але це, хай йому грець, - ВЕДМІДЬ – прошипів Крістоф.
- Я бачу, - примружилась дівчина. - І що тепер? Йому не може бути боляче, бо він не людина?
- Не рухай ведмедя! – грізно попередив її хлопець, вхопивши її за руку.
- Він ранений і наляканий! – зиркнула на Крістофа вона, намагаючись зробити крок вперед.
- Це звір, Равено, він відкусить тобі голову, перш ніж ти гикнеш. – спинив її він.
- Але ж він від когось тут сховався, – замислилась вона.
- Очевидно від людей, – з докором вимовив хлопець. – А ми з тобою теж люди, знаєш…
- Крістофе…. – Равена благально зиркнула на нього.
- Ні-і-і-і, - протягнув хлопець, здогадуючись про що вона зараз попросить. – Ні! Навіть не проси.
- Але ти ж можеш… У нас там лишилось ще трохи еліксиру, правда ж?
- Я не полізу заліковувати йому рани, – зиркнув на звіра Крістоф. – І тобі не раджу. Вмикай здоровий глузд.
- Крістофе…
- Ні! Ти краще подумай, що буде, якщо він оклигає і рознесе нам не тільки намет, але й весь дім… Не рухай його і він собі підé.
- Я так не можу… - зітхнула дівчина.
- Можеш, - задкуючи, потягнув її за собою хлопець – Ходімо…
Звір засопів, голосно видихаючи тепле повітря. Він не зводив з них очей до того моменту, поки вони не зникли за рогом будинку.
Крістоф сперся об стіну і повільно по ній сповз додолу.
- У нас ведмідь на задньому подвір’ї, – розгублено промовив вголос хлопець і втупився кудись поперед себе. – Треба попередити Яні. Нам тут не безпечно. Треба йти.
- Куди йти? – обурилась Равена. – Це – мій дім, я тут народилась і … - вона запнулась, згадуючи, усе те, що їй довелось пережити і побачити. – Я нікуди не піду.
- Нечемното, - поглянув на неї хлопець. – Я знаю, що ти - була б не ти, якби не кинулась допомагати тому, хто того потребує. Але ти ж розумієш, що зараз це і правда небезпечно?
Равена у відповідь лише невдоволено засопіла, складаючи руки на грудях.
- Подумай сама: величезний білий ведмідь, якось зайшов у передмістя. Хто б його не ранив – він кинеться по звіра і знайде його по слідах. А отже і нас. А нас тут знайти не повинні. – наголосив на останній фразі Крістоф.
- І що ти пропонуєш? – нахмурилась дівчина.
- Зібрати речі і на якийсь час перебратися у інший будинок. Я займусь цим, а ти – знайди Яні і попередь її, щоб у дім не поверталась…
- Мені це не подобається. – буркнула Равена. – Ти хочеш ховатися. Я хочу - допомогти і аби звір швидше пішов.
- Як ти собі це уявляєш?
- Ай, до дідька… - кинула вона і піднялась сходами в дім.
Дівчина швидко вхопила залишки еліксиру з полиці і вискочила надвір. На ходу відкорковуючи пляшечку зубами вона пролетіла повз Крістофа, що ошелешено дивився за тим, що відбувається.
- А ну, стій! – крикнув він і кинувся за дівчиною.
Вона без роздумів підбігла до ведмедя і вилила вміст пляшечки прямо в рану. Звір заревів.
- А тепер говори заклинання! – скомандувала вона і зиркнула на Крістофа. – Поки еліксир не ввібрався.
- Я про це пожалкую! – гнівно зиркнув на неї хлопець і зробив кілька кроків вперед. – І ти - теж!
Вони стояли так близько до звіра, що було навіть трохи лячно. Крістоф став біля задньої лапи, і обережно оглянув рану. В ній стирчав уламок металевого вістря стріли. Хлопець повільно протягнув руку, вхопився пальцями за уламок і висмикнув його. Звір загарчав від болю і сіпнувся.
- Швидше! – поквапила його Равена.
Хлопець знову наблизив руку, тримаючи її над раною і почав промовляти:
- Non’ya da quemtu j’ohoto… Non’ya da quemtu j’ohoto…
Під його долонями з’явилось золотаве, мерехтливе світло.
- Не торкайтесь моєї крові! – гаркнув ведмідь людським голосом.
Крістоф з Равеною позадкували і налякано перезирнулись між собою. Їм не здалось? На їхніх очах звір почав перетворюватись у дівчину. Кремезну, добре збиту. Вона виглядала старшою від них на кілька років. Можливо їй було шістнадцять, а то і усі сімнадцять. Її біле, як молоко, волосся було заплетене у дві довгих коси і кілька тонких, що обрамляли обличчя. Його б можна було назвати блідим, якби не рожеві від морозу щоки і ніс. Тонкі губи скривились від болю. Вона зиркнула з-під лоба і її карі, розкосі очі хижо блиснули.
- Ти ж… - ледве зібрала до купи слова Равена і зиркнула на Крістофа. – Вона ж…
- Йокшар, - закректіла незнайомка, важко дихаючи. – «перевертень» по-вашому. А ти, - вона перевела погляд на Крістофа і наче вишкірилась – Златодушник.
Равена одразу помітила, що нижні ікла у неї були і правда куди більшими ніж у людей. Вона навіть і зараз мала багато спільного з своєю звіриною подобою.
- Маєш щось проти Златодушників? – перепитав Крістоф.
Незнайомка лише глянула у відповідь з-під лоба.
- Ми хочемо допомогти. – зробила крок вперед Равена.
- Собі он допоможіть. А мені і без вас нога пече, – скривилась від болю дівчина.
- Так і повинно бути, – втрутився Крістоф – Треба потерпіти, аби залікувати рану.
- Бачу, здоровий глузд у вас таки не переміг, – сіпнулась від злості губа у незнайомки. – Не займайте мене!
Вона повільно піднялась на ліктях, аби сісти і вперлась спиною, об дрова, позаду неї. Від руху рана закровоточила.
- У неї знову відкрилась рана, – буркнула Равена. – Треба дочитати заклинання, Крістофе.
- Я сказала мене не … - відгаркнулась Йокшар.
- Ой, не балакай! – відмахнулась Равена і підійшла до намету. - Ти на моїй землі, в моєму дворі, то будь ласкава трохи помовчати.
- Ви не розумієте…
- Все ми розуміємо. – процикала Равена. – Зараз ми тебе підлатаємо і ти собі підеш куди схочеш.
- Хто це з тобою так? – запитав Крістоф присідаючи поруч і знову починаючи зцілювання.
- Якісь бевзні, – зціпила зуби дівчина – Ауч, ауч, ауч!
- Терпи! – кинула Равена і зиркнула в бік будинку, чи бува там нікого немає. – Вони тебе переслідували?
- Так, - хитнула головою Йокшар і скривилась, - Але втратили слід ще до міста, думали, що я звичайний полярний ведмідь.
- А де твоя зграя? – обережно запитав Крістоф, переводячи подих, між читанням заклинання.
- Я сама собі зграя, – нахмурила дівчина брови.
- Значить одиначка… - замислилась Равена. – Якщо тобі нікуди йти, то ти можеш лиши…
- Пф-ф-ф, - фиркнула дівчина і невдоволено відвернула голову.
- А у нас тут дехто з характером, – усміхнулась Равена.
Крістоф по-трохи завершував зцілення. З кожною секундою хлопець все більше і більше полотнів. Очевидно, що читання заклинань забирало у нього багато сил. В якусь мить він повільно видихнув і прибрав руки від рани. На бедрі дівчини лишився тільки рубець. Про нещодавню травму нагадували лише закривавлені плями навколо продірявлених штанів.
Хлопець повільно піднявся на ноги, опираючись на Равену. Його хитнуло у бік, але він тут же ж зловив рівновагу.
- От і все, – кивнув він у бік незнайомки. - Ми свою справу зробили.
Дівчина глипнула карими очима і здійнялась на рівні ноги. Вона була майже на пів голови вища від Крістофа і цю різницю було одразу помітно. Вона спробувала ступити на заліковану ногу і похитнулась.
Побачивши, що Крістоф все більше і більше полотніє, Равена почала йти із ним до будинку. Бо ще зовсім трохи і він звалиться з ніг.
- Якийсь час, ще болітиме, - підтримуючи Крістофа під руку, мовила Равена. – але за день-два має пройти…
- Я вам винна, – нахмурилась незнайомка.
- Ні, - озирнулась на неї дівчина. – Рахуй, що це було в наших інтересах.
- За законами Йокшарів: послуга за послугу, життя - за життя. – промовила дівчина.
- Тоді нікому не розповідай, що ти нас тут бачила, – кивнув Крістоф, плентаючись до рогу будинку. – цим ти врятуєш нам життя.
Вони повільно пройшлись витоптаною за сьогодні стежко у снігу, здійнялись сходами і як тільки за ними зачинилися двері – хлопець рухнув на підлогу. Він сів, спершись об одвірок і заплющив очі.
Равена швидко підскочила до діжки, зачерпнула з неї води і підбігла до Крістофа. Спочатку вона добряче вмила його, а тоді піднесла кухоль води до рота і напоїла. Крістоф в’яло відпив.
Віддихавшись, він уважно поглянув на неї затуманеними очима.
- І все?
- Ти - молодець, - погладила його по голові дівчина. – Дякую тобі.
- І ти її так просто відпустиш? – намагався сфокусувати зір на дівчині Крістоф, - На тебе не схоже… Ти ж підбираєш усіх підряд і тягнеш у цей дім…
Равена усміхнулась:
- Повір, вона ще повернеться.
- Ти… - хлопець знову відпив води і видихнув. – Така спокійна за неї.
- Вона - Звіродушник у передмісті, вона приречена вписатись у нашу компанію…