Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки.
Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб розслабитися.
Ал із Бйорном попивали ель у таверні після перекусу. Не те щоб годували тут не смачно, але трактирник точно пошкодував спецій до їжі. Хоча враховуючи, що сьогодні їх тут приймали безкоштовно – з цим можна було змиритись. Для таких сіл, бродячі барди – це вже розвага, тож на вечір сюди збредеться повно люду, щоб послухати пісень. Заплатити музикантам, вони, звісно, навряд заплатять, бо що візьмеш із роботяг. Але трактирнику виручка, а музикантам - нічліг і їжа. Все чесно. А якщо і перепаде який таль – то вже чудово.
Але зазвичай, не перепадало. Ось тому вони і не любили такі села. Бо вислів «праця за їжу» - набував тут буквального значення.
Вони сиділи спиною до виходу, і не надто жваво обговорювали останні чутки. Їхня робота в основному, і полягала у цьому: збирати чужі історії і класти їх на мотиви пісень. Якісь із них – були вигадкою чистої води, а якісь – правдою. Але на кожного слухача – своя пісня. Тож вони точно знали, чим розважатимуть публіку сьогодні.
Двері в трактир раптом рипнули і Ал аж сіпнувся, від цього різкого звуку. Але помітивши краєм ока уже знайому фігуру – одразу змінився в обличчі.
- Не повертайся… - процідив крізь зуби він і штурхнув під бік Бйорна.
Менестрель лише тяжко зітхнув:
- Тільки не кажи мені, що вона знову… - почав Бйорн.
- Знову… - зітхнув Ал.
- Як її вовки не з’їли за стільки часу? – менестрель, голосно брязнув дерев’яним кухлем об стіл, допивши свій ель.
- Спочатку Рельке, потім Данвір, тепер вона тут, - Ал роззирнувся довкола, - у якійсь запилюченій таверні, де ти, я, вона і півтори собаки.
- А ти все в собаках вимірюєш, - на мить усміхнувся Бйорн.
- Та ну тебе, - буркнувши, пхнув його в плече бард. – Підозрюю, що це все через мою божественну харизму…
- Через твою божественну харизму, – зиркнув на нього з насмішкою товариш. – Нас в Ільпибоке побили.
- Не нас, - виправив його бард, піднявши палець догори, а мене. – А ти – на цьому ще й грошей заробив.
- Бо ставив на того здорованя з держалом від грабель. Ух, як він тебе тоді налупасив… А ти все кричав: «тільки не по обличчю, я - бард, людина мистецтва».
- А ти в той час стояв і балакав з якимись чоловіками… - буркнув Ал… - справжній друг.
- Найкращий, що в тебе міг би бути, – усміхнувся Бйорн. – Але! Я не втручався, бо хтось таки мав тебе провчити, що не можна залицятись до чужих жінок.
- Та звідки я знав, що…
- Ага, ага, а тепер знатимеш, - з усмішкою продовжив менестрель. – Хоча тебе нічого вже не виправить: ти ж жодної спідниці не пропустиш. А тут, дивина - уваги не хочеш.
- Та одне діло, - цикнув Ал, - коли це прекрасні недоступні дами, а не таке, що на мене мороз по шкірі наганяє… Не може справжня міледі отак бездумно слідувати за двома чоловіками - він зиркнув у бік дверей, де за крайнім столиком присіла молода дівчина.
- Ну, - видихнув Бйорн, - може вона в тебе страшенно закохана. Чи радше у твою харизму. А колись вона набереться сміливості і підійде з тобою поговорити.
- Ні, - буркнув той, - така швидше виколупає мені очі і зжере, поки ми десь заночуємо з тобою в лісі. Нормальні люди не переслідують інших людей. Вона ж точно якось навіжена.
- То напиши про це баладу, – усміхнувся менестрель і здійнявся на ноги. – А я поки відійду до вітру, бо як ти кажеш, уже на кінчику струни.
- Не кидай мене тут самого, – обурився Бард.
- Ти голодний?
- Ні. – мотнув головою той.
- Тоді за три хвилини з тобою нічого не станеться без моєї присутності.
- Три – це довго, раптом мене хтось вгнівить.
- Хвилина на дійти, хвилина на повернутись і хвилина на…
- Ой, гаразд, іди вже, – перебив його і махнув рукою бард. - Я поки піду відпочивати, від гріха подалі.
Ал повільно піднявся і почовгав до їхньої сьогоднішньої кімнати. Вона звісно дуже різнилась від тих розкішних місць, де вони ночували. Ні тобі широкого балкону, ні тобі просторих ліжок, ні тобі білих простирадл, ні тобі цупких занавісок…
Сіно на підлозі, маленьке замизгане дерев’яне віконечко, що заледве пропускало світло, два вузеньких ліжка, на яких і повернутись буде вночі складно, стіл, лавка і скриня. Скриня виглядала новішою від усього у цій кімнаті. Бард підійшов до неї, відімкнув ключем замок і дістав свою лютню. Він впав на ліжко, і почав лежачи перебирати пальцями струни.
В голову нічого не йшло.
«Якби зібрати усі дороги, із всіх земель і всіх світів,
То я б втікав, стоптавши ноги…»
Бард ще раз взяв останній акорд, але вище на тональність і здалось, що навіть звучати стало ліпше:
«Якби зібрати усі дороги, із всіх земель і всіх світів,
То я б втікав, стоптавши ноги, аби тебе лиш не зустрів»
Вхідні двері повільно і огидно рипнули. Ал повернув голову в той бік, в надії, що це Бйорн. Але ні. Ніхто не заходив до кімнати, вони лише злегка прочинились і застигли, лишивши невелику шпарину.
Ал зітхнув:
- Кляті протяги. З цими дверима у нас тут взагалі прохідний двір вночі буде. Хоч мітлою їх підпирай! Як до скрині, то ключа видали, а як до дверей – то зась!
Він відклав лютню на ліжко і пішов, аби зачинити двері. Не встиг він ступити і кілька кроків, як у кімнату увірвалась дівчина. Вона звалила його з ніг і притисла його руки своїми до підлоги. Він лежав на землі і не міг вивільнитись. Це здалось дуже дивним. У ній було стільки сили, хоча на вигляд – їй було років шістнадцять, не більше. Худорлява, трохи бліда. Вона сиділа на ньому верхи і важко уривчасто дихала. Довге русе волосся, прямими пасмами спадало аж на підлогу. Світло-карі очі сп’яніло впились у Ала. Напіввідкриті губи щось шепотіли. Здавалось, що дівчина марила.
Бард спробував смикнутись, та все марно. Вона міцно його тримала.
- Я знаю хто ти, - прошепотіла вона.
- Звісно знаєш, ти за нами уже шпигуєш бо-зна скільки часу. – спокійно промовив Ал.
- Випий мене, - вона нагнулась до самого вуха барда і прошепотіла, - Я знаю, що ти Кровопивця.
Ал намагався підвестись, але тіло не слухалось. Руки намертво прилипли до підлоги. Дівчина дивно пахла – чимось солодким і різким. Сушеними травами і металом. Цей запах вдарив у ніс, якось неочікувано.
- Не розумію про що ти… - Ал відчув, як його серце раптом сповільнилось.
- Я все чекала, - відхилилась дівчина, аби їй було добре видно його обличчя, - коли він піде, аби ми лишились удвох. Тобі його вже недостатньо. Я знаю.
- Не знаю хто ти, - повільно видихнув Ал, намагаючись вгамувати себе. – Але тобі краще піти. Негайно.
- Я не можу тебе облишити, - очі дівчини горіли безумством, - ти потребуєш мене. Моя кров просочена диким коханням до тебе!
Бард відчув, як його щелепу зводить. Тіло почало горіти вогнем. Він зблід, а шкіра помережилась синіми судинами.
- Я сказав забирайся! – гаркнув він і вискалив гострі білі ікла.
Побачивши їх, дівчина розсміялась і єхидно глянула на чоловіка, підставивши свою шию:
- Пий!
В той момент в очах у Ала помутніло. Їй було зовсім не страшно. Усе її тіло говорило про зворотне, вона ніби кішка, яка гралась із мишею, бо знала про свою перевагу над ним. У чому ж вона була? Думки барда глушив інший звук, що нахабно витісняв їх із голови. Він чув лише гучне серцебиття. Крім цього ритму більше не було нічого. Він бачив, як пульсує кров у її вені на шиї. І чув запах трав і металу. Знайомий голод раптом проковтнув його цілком.
Лише одна мить.
Він, наче звір, вирвався з її рук і схопивши дівчину за плечі, з небаченою силою, одним ривком штовхнув її до стіни. Вона гримнулась об неї головою і обм’якла, торкнувшись потилиці. Червона, липка рідина блистіла на них. Дівчина повільно сповзла вниз і сіла на підлогу.
Кров.
Запах задурманив голову. Ал не міг з собою нічого вдіяти. Здавалось, ніби його тілом зараз керує хтось інший, а він, лишень замкнений в’язень, якому не лишається нічого, окрім як спостерігати. Це відчуття, він ненавидів найбільше: коли контролю зовсім немає. В такі моменти, його сила і швидкість перевищували в рази його можливості. Він міг зубами розірвати комусь горло, він міг руками вихопити із чужих грудей серце, він міг переламати хребет. Тому, йому не можна було гніватись, бо гнів будив у ньому голод. Страшний і невгамовний.
Ал кинувся в бік дівчини. Рвучко і швидко. Але так і не досягнув своєї цілі.
Двері гупнули і в кімнату увірвався Бйорн.
Одним рухом він виставив кисть уперед, на шляху Ала і той впився у передпліччя товариша зубами.
Кров, великою краплею, капнула вниз на підлогу.
Ал чув звук від її падіння, але зараз він пив. Він втамовував голод і глушив свій гнів. Металевий присмак крові Бйорна у його роті діяв, як молоко на немовля. Теплий і трошки солодкий, він приглушував стук серцебиття, що лунало у скронях і не давало мислити.
- Забирайся, інакше ти помреш, - голос Бйорна різко звучав, наче удар гострого меча.
Дівчина впилась затуманеними очима у те, як жадібно Ал зараз пив. Вони зустрілись із ним поглядом і від цього стало не по собі.
- Ти хочеш загинути дурною смертю?! – менестрель гаркнув у її бік. – Забирайся негайно!!!
Але незнайомка безпорадно борсалась у спробі піднятись.
- Я стану однією… - хрипло промовила вона, і її голос відкарбувався у Ала у пам’яті, - однією, із тих, хто став ближчою до Полум’яного Голосу, ніж будь-хто… Я..
Вона закашлялась і її очі помутніли:
- … готова принести в жертву себе, аби наситити його. Моя любов, його…
Дівчина не договорила і стихла, схиливши голову на груди.
Ал перестав чути серцебиття.
В ту ж мить Бйорн сильно стиснув його за плече. І це змусило його стрепенутись.
- Дивись мені в очі, чуєш?!
Ал поглянув на менестреля, який був білішим за сніг і вмить розтиснув зуби. Очі Бйорна зараз були не карими, а майже чорними, через розширені зіниці.
Бард обтер рота рукавом і рухнув на коліна.
- Що я накоїв… - прошепотів він.
- Вона була не в собі, - в’яло промовив Бйорн і присів поруч із ним. – Але нам треба забиратися звідси, поки… її тіло…
Бард відчув дивну нудоту, що підступила до горла.
Він знову вбив. Треба було зібратися із думками. Він був упевнений, що гніву у ньому було не так і багато, щоб знову зірватись. Його бентежив запах, що йшов від дівчини. Він ніби провокував і підсилював його чуття. Ал кивнув у відповідь, стурбовано глянувши на друга.
- Ти як? – кинув Бйорн.
- З її запахом щось не так, - похитав головою Ал. – Навіть коли мене били – я не відчував такого потягу, до крові, як зараз.
- Думаєш, магія? – цикнув менестрель, затискаючи долонею рану на руці.
- Не впевнений. Але тобі треба спершу спинити кровотечу і знову знайти якусь мазь, для швидшого загоєння. Вибач… Я… Не знаю… Може мені і правда останнім часом стає гірше…
- Все гаразд, чуєш? Ми маємо знайти від цього ліки. – погладив його по голові Бйорн, і слабко всміхнувся. – Треба трошки пришвидшити темп і рухатись до Рондалю.
- І тримати свій гнів під контролем, - Ал кинув останній погляд на тіло дівчини, що сиділа у них в кімнаті під стіною. – Інакше до Рондалю ми не дійдемо. Нас стратять раніше…