Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло Небесне Полотно. Воно миготіло міріадами людських душ. І, здавалось, що ці душі були так близько, тільки руку протягни і можна вхопити котрусь із них. Якісь сяяли яскравіше, якість – тьмяніше. Але усі вони чекали свого часу, аби забути усе своє земне, відновитися і знову повернутися у світ живих, чистим кристалом. Чекали, доки Дайна зніме їх із Полотна і сплете їм нитку долі, намотуючи її у клубок і через Ворота – відправить знову зробити вдих.
Морана зітхнула, глибоко видихнувши.
- Що таке видих у рамках людського життя? – вголос промовила вона. - Нічого. Люди навіть не помічають, як дихають. Вдихають і видихають. Постійно. Навіть не замислюючись. Їхнє тіло живе окремо, в той час, як душа виконує своє призначення. Коли говорять, коли їдять, коли сплять, коли закохуються, коли народжуються і коли помирають. І варто тільки їм подумати про те, що котрийсь із цих видихів може стати останнім – люди жадібно хапають його…
Богиня повільно здійнялась на ноги.
- Ну, пора жати жатву. – вона обтрусила свою невагому сукню і туман навколо неї завихрився.
Морана стояла в лісі. Надворі була глуха ніч і лише повний Місяць пробивався крізь дерева і іскрився у білих кучугурах снігу. Соснові гілки рипіли від вітру, що розійшовся у кронах. Вона підняла обличчя до неба і видихнула.
- Один. – голосно сказала вона.
У неї в ногах, на боку лежав чоловік, що втрапив у вовчу яму. Його тіло було настромлене на гострий кілок, що стирчав із землі. Стікши кров’ю чоловік поринав у глибокий вічний сон. Його серце майже перестало битись через мороз, на якому він пролежав не одну годину, кличучи на допомогу. Йому було вже не боляче. Тіло давно оніміло і не відчувало нічого. Він ледь чутно видихнув.
- Два, - продовжила Морана і торкнулась до спини чоловіка.
Він коротко вдихнув і повільно видихнув.
- Три, - богиня вийняла із нього блискучий білий кристал. – Незавидна смерть, але що поробиш…
Кристал душі, наче вогник повиснув у повітрі поруч з нею.
- Нам пора, - промовила вона і просочилась крізь землю чорним туманом.
Тепер вона стояла у провулку гамірного міста. У темному закапелку, поруч із трактиром, відбувалась п’яна бійка. Двійко старших чоловіків притиснули до стіни юнака. Наляканого і захмелілого. Його лице було уже побите і усіяне розсіченими ранами. Один з нападників тримав його за комір, інший, стояв поруч поблискуючи ножем у руці.
- Не треба… - пробурмотів юнак і уривчасто видихнув.
- Один. – повторила Морана, спостерігаючи за цим.
- Віддавай! – гаркнув чоловік і стрепенув хлопця.
Десь на ньому задзвеніли монети. Після цього важкий удар прийшовся йому прямо в голову.
- Два, - прицмокнула Морана.
Юнак почав обм’якати.
Той, що тримав його, швидко пронишпорив і намацавши у потаємній кишені плаща сховані гроші – переможно всміхнувся.
- Три, - богиня торкнулась до грудей юнака, що сповз по стіні і впав на землю.
Тепер біля неї було дві білі сяючі сфери.
- Один.
- Гроші у нас! – хвалькувато протягнув чоловік, перелічуючи на око монети у мішечку.
- Два.
- Не в нас, - почувся голос його товариша. – а в мене.
Ніж впився у спину, прослизнувши по-між ребрами.
Чоловік крикнув від болю і впустив мішечок із рук. Ще один удар ножем і передсмертний хрип вирвався із горла…
- Три, - промовила Морана і, витягнувши душу із зрадженого заради грошей злочинця, розчинилась у повітрі.
Вона стояла над ліжком. Тісна хатина, освітлена світлом лише однієї свічки, що танцювала від постійного руху повітря.
- Тужся, дочко, тужся! – стара повитуха контролювала процес.
Породілля закричала від болю. Змучена і роздратована. Її сестра бережно прикладала мокрий рушник до її чола, аби полегшити пологи, хоч якось.
- Ще трохи! – крикнула повитуха.
- Не можу! – закричала жінка крізь сльози і гарчання, - Я більше не можу!
- Можеш! – стиснула її за руку сестра, співчутливо зазираючи в очі.
- Тужся!
- Один, - зітхнула Морана.
Після протяжного крику кімнату різко заполонив дзвінкий дитячий плач. Повитуха перерізала пуповину і замотавши немовля у рушник, піднесла до матері. Немовля в ту ж мить стихло, і заспокоїлось, ніби відчуваючи, що його тримала найрідніша людина у світі. Ніби не було більш безпечнішого місця, ніж тут.
- Два, - промовила богиня.
- Це дівчинка, - кивнула повитуха, - сильна і красива, як її мати.
Мати слабко обійняла свою новонароджену доньку, і на її блідому і виснаженому обличчі з’явилась легка усмішка. Жінка полегшено видихнула.
- Три, - Морана легко торкнулась до її грудей і забрала її душу.
Дитя закричало.
- Ну, ну, не плач, маленька. – промовила до неї Морана, тримаючи сяючу душу її матері у руці. – Впевнена, моя сестра сплела для тебе хорошу долю.
Під крики утрати і горя, Морана розчинилась у повітрі і з’явилась на дерев’яному помості. Густий тропічний ліс, відкидав синю тінь, ховаючи у своїх кронах невелике місто, що знаходилось високо над землею. На товстих гілках вигулькували будинки. Світло повного Місяця білими стовпами падало навскіс і губилось десь глибоко знизу, у самого стовбура гігантських дерев. Два хлопчаки сиділи на збудованому виступі і бавились змайстрованими іграшками.
- Що тут у вас? – нагнулась до них Морана. – маленькі іграшкові мавпенята. Мило.
- Коли я виросту, - один із хлопчиків зімітував стрибок мавпочки своєї іграшкою. – Я стану спритним і сильним, як Король Ширан.
- Король Ширан – Звіродушник, - хмикнув його друг. – а ти – ні. Тобі ніколи не стати, як він.
- Я вже вмію стрибати так високо, як він, дивись – промовив хлопчик і здійнявся на рівні ноги.
- Не вмієш, – похитав головою товариш.
- О, повір, - промовила з усмішкою Морана, але її ніхто не чув, - ще й як вміє. Ну ж бо, дитя, покажи на що здатне.
- Заб’ємось об заклад, що я пробіжу по отому містку і із поручня дострибну до отієї жердини. – хвалькувато заявив хлопчак.
- Малу! – окликнула із вікна найближчого будинку його мати, - хутко додому! Ніч на дворі!
- Та йду я, йду, - кивнув у відповідь він.
- Все, здувся, бо мама кличе?
- А ось і не здувся! Зараз я тобі покажу! Ходімо.
Вони підійшли до початку містка. І обоє зачаїли подих у передчутті.
- Один. – промовила Морана.
Малу вдихнув повітря на повні груди і почав бігти. Дошки під його ногами ритмічно поскрипували. Він набрав достатньо швидкості, вистрибнув на поручень і вправним ривком відпихнувшись від нього – опинився на жердині.
Він захекано повернувся, аби переможно всміхнутись своєму товаришеві.
- Два, – констатувала Морана.
- Ну що, Ріко, з’їв? Викуси! – крикнув йому Малу, балансуючи на хиткій жердині.
Той леопард взявся нізвідки. Одним стрибком він наскочив на Ріко, що стояв на містку і збив його з ніг. Останній дитячий вереск заполонив собою нічну тишу. Люди сполошились, і вискочили із своїх домівок, але було вже пізно…
- Три. – богиня забрала душу розтерзаного хлопчика і зникла.
Навколо все було у вогні. Дім горів, наче сірник: палали меблі, речі, столи, ковдри, перекриття і дерев’яна підлога. Вона тріщала у язиках полум’я, шкварчала у закутках кімнат. Їдкий дим заповнював усе довкола.
Знадвору доносились крики і плач. Морана визирнула у вікно. Знизу метушились люди, намагаючись загасити пожежу, але марно. Тут уже нічого не вдієш. Цей дім мав вигоріти до тла…
- Ну, спочатку ти. - богиня підійшла до жінки, що лежала на підлозі біля стола і хапала ротом повітря, як риба, яку викинуло на берег.
Її очі були затуманені передсмертною агонією. Вогонь обпік її шкіру, пропалив плоть обвуглив кістки. Їй було не врятуватись.
- Один, – спокійно промовила Морана.
Жінка затяжно закашлялась і захрипіла.
- Два. Це буде швидко.
- Допомо…жіть, – намагалась вдихнути жінка, коли Морана торкнулась її грудей.
- Зараз, – кивнула богиня і додала, - Три.
Душа жінки заблистіла у її руках. Чиста і світла. Морана вдивилась у неї і перевела погляд кудись униз, торкнувшись язика полум’я, що вихопився із дошки під ногами. Вогонь не обпікав її. Її нічого не могло торкнутись, як і вона. Не могла відчути на дотик зовсім нічого, не могла відчути холод чи спеку, не могла відчути тепло сонячного проміння на шкірі, не могла відчути вітер у волоссі, не могла скуштувати їжу…
- Один. – зітхнула богиня і спустилась напівспаленим сходами вниз, пливучи у повітрі в оточенні душ.
Під сходами ниць лежав чоловік. Він був уже без свідомості і може це і на краще. Поруч із ним лежало перевернуте цебро, в котрому, певно була вода. Бідолаха із останніх сил намагався загасити полум’я, аби дістатись до своєї дружини, але не встиг.
- Два, - промовила Морана.
Вона присіла поруч і торкнулась спини.
- Ну хоча б на той світ ви відправитесь разом. Три.
Блискуча сфера вийшла із його спини і приєдналась до інших.
Морана обтрусила руки і просочилась крізь двері.
Перед будинком стояла юрба людей, які у відчаї вже просто дивились як догорає будинок, не в силі щось зробити.
Маленький хлопчик закрив обличчя руками і голосно плакав, стоячи на колінах.
- Мені шкода, Девіане, - поплескав його по плечі якийсь чоловік, - твої батьки…
Хлопчик безутішно ридав. Щойно він втратив усе що мав.
- Ну, ну, маленький, - кинула в його бік Морана, пропливаючи повз, і спинилась. - твої батьки в надійних руках.
Хлопець закричав від болю утрати і хлипнув втупивши погляд у полум’я. Він застиг і в його очах відбилась темрява ночі і яскравий спалах пожежі.
Морана підійшла до нього і майже співчутливо поцілувала малого в чоло.
- Твій час ще не настав, тому, дочекайся мене…