Бйорн прокинувся під вечір від чужого галасу. Він сонно припіднявся на ліжку і одним розплющеним оком зиркнув у бік Ала. Той спав на сусідньому ліжку мертвим сном, пускаючи слину на подушку. Руде волосся, у сутінках, стирчало вусібіч, як полум’я у багатті. Після вчорашнього аншлагу у цьому гостьовому дворі, вони ледь доповзли під ранок на другий поверх, до своєї кімнати. А все тому, що спершу відіграли увесь свій репертуар, а потім Ал напився, як остання собака, і приставав до котроїсь із дівчат. За це і відхопив смачного ляпаса, але добре, що обличчя навіть не підпухло. Часом Бйорну здавалось, що його товариш сам забував, що проклятий і вів себе так, як звичайний широковідомий бард: загравав до жінок, пив наввипередки з іншими чоловіками і мірявся опісля з ними силою.
Бйорн кілька разів кліпнув, аби очі звикли до темряви і потер обличчя руками. Галас знадвору посилився і перейшов в крики. Менестрель повільно підійшов до вікна і легенько прочинив його – звідти повіяло вечірньою прохолодою.
Знизу, під самим входом у гостьовий двір якась дівчина притисла за шию хлопця до стіни. Бйорн висунув голову із вікна, аби роздивитися ліпше, що там відбувалось і зміг охопити усю картину цілком. Було чутно крики, швидше схожі на люте гарчання.
- Що там за галас? – сонно пробубонів Ал, вкриваючись з головою від холодного повітря, що по-трохи заповнювало кімнату.
- Поки не знаю, - кинув в його бік менестрель і продовжив спостерігати. – Але здається у когось проблеми.
Звуки сварки посилювались і раптом між двома спалахнула іскра. О, ні! Не фігурально. А буквально. Дівчина запалила у руці вогняну кулю і фактично освітила нею обличчя хлопця. Бйорн впізнав у ньому їхнього сусіда, що зняв кімнату навпроти – Девіана. Він був досить приємним молодим хлопцем. Бйорн не міг цього пояснити, але Девіан мав якийсь дивний шарм, попри усю його зовнішність укриту шрамами. З першого погляду він хоч і здавався зверхнім і самовпевненим, але варто було із ним лише поговорити, як в ньому одразу можна було побачити хорошого і турботливого хлопця. А ось та, хто тримала його за шию – такого враження не справляла. І була за всіма ознаками рондальського походження.
Хто вона така і що тут забула у такий невчасний момент?
- А це вже цікаво… - промовив він вголос.
- Що там? – висунув носа із-під ковдри Ал.
- Хранителька прямо під дверима у трактир.
Ал знову перевернувся, відкинув ковдру і сонно зиркнув на товариша:
- Ще одна?
- Мг, - зітхнув Бйорн. - Треба б її попередити…
- Якщо вона гарненька, то я можу, - сонно хмикнув Ал.
- Тихше, герою, - буркнув Бйорн, - ти спершу штани вдягни.
Ал закотив очі і прицмокнув:
- А не здається тобі, мій любий друже, що занадто багато тут назбиралось Хранителів на квадратний метр?
- Ти про Девіана і ту руденьку? – перепитав Бйорн.
- О-о-о, так! Руденьку… Свята Дайно, ти бачив які в неї великі…
- Вгомонися вже, довбню, - цикнув Бйорн. – Тобі б тільки на жіночі груди позаглядатись.
- Та там і заглядатись не треба, - лукаво усміхнувся бард. - Ти їх бачив? Та вони самі в очі стрибають.
- Ти не виправний, - піднявся із ліжка менестрель і кинув у Ала його штанами. – Вдягайся і йдемо вниз. Нам уже б пора налаштовувати інструменти і публіку розважати. Зараз люди почнуть сходитись.
Той неохоче одягнувся і посунув вслід за менестрелем, тихо наспівуючи собі під ніс свої коронні похабні куплети і находу налаштовуючи свій інструмент. Звук його лютні ширився, повільно спускаючись вниз, масивними кам’яними сходами. На першому поверсі був невеликий трактир. З десяток столів, розставлених то тут то там, за якими по-трохи збирались люди. Місце для імпровізованої сцени із бочками, в дальньому кутку біля виходу – пустувало, чекаючи на своїх музикантів. Праворуч від сходів - була барна стійка, за якою їх зустрів власник гостьового двору. Як тільки він помітив чоловіків – розтанув у посмішці.
- Отто, Отто - усміхнувся Ал. - Як ти?
- Після ваших вчорашніх викрутасів мусів діставати ще три бочки елю на сьогодні. Давненько у нас тут ніхто так не відпочивав.
- Ну так… - трохи загордився бард. - Не були б то ми.
- Дали ви вчора джосу дужого, - задоволено хмикнув власник, - а як і сьогодні… - раптом чоловік завмер на хвильку, нахмурився і окинув залу поглядом. - Ні, сьогодні, певно, такого не буде…
- У нас ще є репертуар, – відмахнувся бард. - Знайдемо чим здивувати.
- А ви не чули? – спохмурнішав Отто.
- Не чули що? – почухав потилицю Ал.
- Новин тут навалилось - одна гірше інчої… Сина ж нашого коваля… той во… убили. За ногу і до гілки. Всю кров спустили… Йому років сім було, не більше… Славний був хлопачка, хай земля йому буде пухом.
- Хто убив? – нахмурив брови Бйорн.
- Кажуть, що Орден Аркану знов полювання на Хранителів відкрив.
- Це не добре, - зиркнув Ал на менестреля. - Хай спочиває з миром…
- Ой, так мало нам цієї біди, - продовжив власник гостьового двору, - то ще й рондальська дівиця сюди завалилась. Вся в крові і давай людей розлякувати.
- Дівиця? – перепитав Бйорн.
- Мг, якась не місцева малого і знайшла… І я думаю, а чи не вона його часом і убила? Принесла мертвого на площу. Обезкровленого, блідого…Ох, як згадаю, так сиротами вкриваюсь…
- Нічого собі ми проспали… - почухав потилицю Ал, намагаючись приховати свою тривогу.
- Дякую, Отто, - кивнув Бйорн, - ми будемо налаштовувати інструменти, і як вже вийде – сьогодні спробуємо відволікти людей.
- Спробуйте, хлопці.
Вони пройшли повз столи до свого місця і впали на бочки. Бйорн взяв у руки ліру і почав щось легенько награвати.
В ту ж мить двері трактиру рипнули і в них, наче вихор увірвалась красива рудоволоса дівчина, розлючена, мов фурія. Висока, дорого одягнена, вона пронеслась через увесь трактир і попрямувала на другий поверх. Слідом за нею увійшла ще одна. Зовсім інакша. Невисока, худорлява. Одяг видавав у ній подорожню: зручне взуття, міцний плащ, хороший пояс із кріпленнями для речей. Вона була не просто дівчина, яка прийшла у місто із дорученням. Було у ній щось знайоме. Щось бродяче. Щось, що було і в них із Алом. Бйорн придивився уважніше: її чорне волосся, як смола спадало на плечі. Риси гострі, наче виточені із каменю. У карих очах блистів гнів. Менестрель одразу впізнав у ній ту, хто напав на Девіана.
Та сама рондальська Хранетелька,
Вона пройшла прямо до бару і сіла навпроти Отто. Усі погляди в трактирі були спрямовані на неї. Слідом, повільно пройшов Девіан, манірно, трохи знервовано і сів поруч. Дівчина гаркнула до нього. Навіть звідси Бйорн міг бачити, як між ними висіла напруга. Що ж вони не поділили?
- Друже, - тихенько штурхнув його у бік Ал, - мені це не подобається.
- Ти про що? - не відволікаючись від гри, промовив менестрель.
- Хранителі. Вони не так давно почали знову з’являтись по усім королівствам Орноксу і уже знайшлись мисливці на них. Цей Орден… Спочатку Хранителі, а потім, хто-зна, може вони і до убивств Міфітів доберуться. Нам треба взавтра звідси їхати. Тікати. Аби вони…
- Все буде добре, - поглянув на нього товариш. – Тут, ми в безпеці.
- Ми ніде не в безпеці, - зітхнув бард. – люди завжди ставились вороже до того, чого не розуміють. Ти ж знаєш…
- Знаю, але ми не єдині, хто тут не в безпеці, – він зиркнув у бік сходів, по яких здіймалась Хранителька. – Та і не всі люди такі ворожі, як ти думаєш. Я ж не такий. Так що, давай зашкваримо сьогодні, а взавтра продовжимо шлях до Рондалю?
Бард ствердно кивнув, і взяв інструмент до рук. Бйорн відчутно видихнув, побачивши, як Ал почав налаштовуватись. Спочатку ледь чутно перебирати струни, поринаючи у якийсь своєрідний транс. Він бачив, що кожного разу, коли Ал починав грати – він забував про все. Ніби скидав тягар власного життя із плечей і просто розслаблявся, римуючи рядки.
« У лісі блукали мисливці,
мисливців поїли вовки.
То хто тут кого уполює?
Мисливці вовків? Мисливці вовків?
Чи може таки навпаки? »
Чомусь зараз, цей початок старої балади звучав інакше. Враховуючи, що десь зовсім поруч у лісі блукав Орден, який полював на магів – хотілось, щоб сталось так, як у цьому куплеті. Аби звершилась справедливість. Аби їх настигла така ж участь, якої вони бажають для Хранителів і кожен отримав по заслугам. Менестрель лише крутив свою ліру, під голос барда і думав, звідки у людей стільки ненависті і жорстокості до інших.
Люди по-трохи сходились.
Трактир наповнювався галасом і шумом розмов.
Десь із закутків по-трохи було чутно сміх. Люди хотіли відпочити. Відволіктись від постійного болю і горя. І вони з Алом могли їм у цьому допомогти. Могли дати їм трохи радості і розвеселити. Бард затягував веселі пісні, шкірячись для відвідувачів і збираючи похвальні поплескування по спині. Він крутився поміж ближніх до бочки столів, підтанцьовуючи і збирав талі.
«Ти можеш приласкати пса, корову, або кицьку,
але нічого не замінить жіночу пружну …
Скачи від радощів герой, вискакуй на коняку,
Бо як дівиця підмигнула – хапай її за… »
Трактир хором зареготів, бо вимовляв останні слова у куплеті, які було не важко додумати. Ще зо п’ять таких куплетів і трактир вибухнув оплесками. Бйорн посміхнувся, задоволений тим, що їм таки сьогодні вдалося добряче розвіяти їхні тривоги. Бард, якраз зірвав бурхливі оплески своїми похабними куплетами і вклонився. Вони з менестрелем відійшли від бочки і попрямували до бару, ручкаючись з присутніми.
- Дай-но, мені, хазяїне, – звернувся Ал до власника за стійкою, – щось таке, щоб горло промочити .
Йому швидко налили пінту міцного елю і той, перехиливши його, випив усе на одному подиху. Бйорн помітив, що та Хранителька сиділа біля бару, куди вони підійшли і щось невдоволено пила із кухля. Бард манірно промокнув рота кутиком своєї сорочки і повернувся до неї. О, ні, цю дівчину треба було терміново рятувати.
- Сама тут відпочиваєш? – запитав Ал.
Бйорн почув уже знайому лукаву інтонацію у голосі товариша і закотив очі. Дівчина ледь не хрюкнула від такого зухвальства.
- З ним, – кивнула в бік пса, що лежав у неї в ногах. – Хочеш скласти нам компанію?
«А вона не промах»: подумав Бйорн.
- Тільки тобі, красуне, – підмигнув Ал. – Пси мене не цікавлять.
- Ал, ти знову маєш діло до дівчат? – ховаючи за спину лютню промовив менестрель. – Прошу пробачити його, міледі, він – довбень.
Дівчина засміялась. Щось було у її сміхові таке знайоме. Ніби наповнене сумом.
- Агов! – обурився бард, озираючись на товариша. – Не псуй моє славетне ім’я, перед дамою.
- Твоє славетне ім’я – це десяток похабник куплетів і дві балади і ті про собаку. – Тяжко зітхнув менестрель.
- Зате яких балади! – підняв пальця догори бард і зареготів. – І хто б казав, а на музику ти їх поклав.
- Ганебність, – засміявся Бйорн у відповідь. – Не нагадуй.
Менестрель швидко вказав поглядом на двері, натякаючи що Алу треба відійти. Той неохоче зрозумів натяк.
- Мушу відлучитись, – вмить скрився бард – Бо я відчуваю, що вже на кінчику струни.
Дівчина підняла брову і, з німим питанням в очах, зиркнула на менестреля.
- Йому треба відлучитися до вітру, – усміхнувся той.
- Міг при дамі і не казати, – крикнув бард, хутко направившись до виходу.
- Ну ти ж сказав, – крикнув йому в слід той.
Бйорн лише злегка всміхнувся і сів поруч з дівчиною. Він мусив якось попередити незнайомку про небезпеку. Та вона його випередила і першою почала розмову.
- Ви ж бродячі музиканти? – обережно запитала вона.
- Так, але місцевого розливу, – кивнув чоловік. – За межі нашого Королівства ми ще поки не вибиралися.
- Воно вам і не треба, – підмітила вона.
«Ще й як треба»; подумав Бйорн. Їм треба було якомога швидше покинути Танерос.
- А ти, яким вітром тут? Повертаєшся додому? – запитав він.
Вона лише хмикнула і усміхнулась.
- Можна і так сказати.
- Я, до речі, Бйорн, – повернувся до неї чоловік.
- Хельга. – кивнула дівчина. – із Ойни.
- Ну, Хельго, тоді розкажи мені, як у тебе вистачило сили духу нести мертве хлоп’я на руках?
- І ти про це знаєш? – вмить спохмурнішала вона.
- Про це знає вся таверна, а ті, хто шукають історії для балад – і тим більше. Ми з Алом якраз шукали очевидця злодіянь Ордену Аркану.
- Кого-кого? – перепитала Хельга.
«Вона не знала»: усвідомив Бйорн. А отже їй треба було розповісти про те, що її тут чекало.
- Орден Аркану, бо ж Чорних Хранителів, які убивають златодушників. – почав менестрель.
- Я так і знала, що малий був Хранителем… – пробурмотіла Хельга. – Але навіщо вони…
- Через кров, – випередив її Бйорн. – Ходять легенди, що вона має в собі магію. Таку, якою може користуватися навіть звичайна людина.
- Але це ж не правда, – обурилась вона. – Це лише байки.
- Байки, – спокійно продовжив хлопець. – Але чорнодушники, або ж Чорні Хранителі в це вірять. Вони полюють на златодушників, убивають їх, зливають всю кров і використовують у заклинаннях. Зараз тут шастає орден Аркану. Вони підвішують своїх жертв вниз головою за одну ногу, так, як виглядає дурень, на карті.
Дівчина вмить спохмурнішала і змінилась на обличчі. Здавалось, ніби воа картала себе за щось, відоме тільки їй.
- Хоча б його кров їм не дісталась, – прошепотіла вона.
- Що? – спитав Бйорн.
- Нащо ти це мені розповідаєш? – в її голосі була недовіра.
- Бо я бачив твій вогонь. І знаю, що ти теж Хранитель. Люди в нас не надто привітні, особливо до рондальців, сама розумієш. Але тобі краще оберігатися і довго тут не затримуватись. Голова Ордену – точно хтось із місцевих. Хто – ще не відомо і в цьому увесь жах. Чужий серед своїх… А чутки ширяться швидко. Якщо я бачив твою магію – думаю бачили і інші, це місто повне очей, тому не гай часу.
- Бачили і інші, – повторила вона і в її очах промайнула дивна іскра. – Це ж прекрасно. Значить вони мене знайдуть самі.
- Надіюсь ні, – озирнувся менестрель і пройшовся очима по залі. – Моя тобі порада, тікай з міста до світанку.
- Дякую, але я не можу так просто залишити це все. Я була там, я чула, як кричав перед смертю цей хлопчик. Але не встигла прийти на допомогу. Я мушу їх покарати за це …
Бйорна ніби вдарило батогом по спині… Він відчув дивну силу, що йшла від цієї дівчини. Здавалось, ніби ця сила заполонила собою увесь трактир і тисла на саме повітря.
- Звідки в тебе таке гостре почуття справедливості?
Хельга на мить замислилась і впевнено відповіла:
- Коли з тобою все життя вчиняють несправедливо – хочеться, аби справедливість була хоч десь. Хто її нестиме, якщо не я?
- Справедливість - річ відносна, – сумно всміхнувся Бйорн, згадуючи їхні із Алом безчинства, які доводилось вчиняти, щоб втамувати спрагу барда. – Для одних вона – дар, для інших прокляття.
Вони мусили так вчиняти. Але ніколи не вчиняли із хорошими людьми…
- Тоді я проклята з народження, – хмикнула Хельга. – Дякую тобі за доброту і чесність, – здійнялась на ноги вона і кинула погляд на менестреля. – У цьому місті – ти перший, хто їх до мене проявив.
Чоловік кивнув у відповідь.
- Надіюсь ми ще з Алом напишемо баладу, про хоробру рондальську дівчину, яка зупинила зло?
- Яка його перемогла і знищила, – сумно всміхнулась вона і погладила пса.
Дівчина піднялась сходами вверх і зникла разом із чорним псом у коридорі.
Бйорн відчував дивний після смак. Ніби він щойно у розмові з нею торкнувся чогось нестримного і неминучого… Він не почув, як Ал підійшов зі спини і здригнувся, коли той поклав йому руку на плече.
- Це була вона? – запитав бард.
- Угу… - кивнув Бйорн, втупившись в одну точку.
- Коли ти піклуєшся про когось іншого, я починаю ревнувати, - награно обурився Ал.
- Який же ж ти довбень часом, - хмикнув усміхнувшись Бйорн.
- Тільки часом? – перепитав Ал.
Менестрель зітхнув:
- Вона намірена з ними битися і тікати не стане.
- Вона загине, - констатував Ал.
- Ні. – похитав головою Бйорн. – Вона звершить свою справедливість. Я відчув її силу.
- Тоді нам немає про що хвилюватись, - поплескав його по плечі Ал. – Ходімо вип’ємо, повечеряємо і підемо спати. Зранку нам вирушати у дорогу.
На ранок вони прокинулись і із свіжих чуток дізнались, що тієї ночі, чужа рондальська Хранителька, голіруч знищила Орден Аркану. Одну частину їхніх розтерзаних тіл знайшли мисливці, навколо багаття у лісі. Іншу ж частину було змелено разом із кістками – на ритуальномі місці, серед кола із пещер. А понівечене тіло глави Ордену знайшли окремо від усіх, підвішеним до дерева за ногу. Так, як він підвішував своїх жертв…
Око за око.
Смерть за смерть.
Чутки швидко ширились поміж людей і стали основою для нової балади про дівчину, що знищила зло.
Балади про Хельгу із Ойни.