Запах був її єдиним поводирем від самого народження.
Мортіша завжди погано бачила, не те щоб для звіра, а навіть і як для звичайної людини. Тож єдине на що вона могла впевнено опиратись – це запах. І він її жодного разу ще не підводив.
На відміну від людей…
Люди були егоїстичними, пахнули страхом, злобою і брехнею. Люди пахнули підлістю і жагою наживи. Люди пахнули металом і зброєю. І жодна її зустріч із ними не завершувалась мирно. Тому вона трималась осторонь від них. Тому, не потикалась у міста.
Міста, наповнені людьми.
І лише зараз вона, зустрівши цю маленьку, золотоволосу, кучеряву дівчинку – зовсім не відчувала нічого із звичного, притаманного людям. Мортіша відчувала тепло у своїй руці, яку міцно стискали маленькі пальчики. І це тепло не давало їй спокою, бо воно ніби взяло її у полон.
Як давно до неї ось так торкалась чиясь тепла рука?
Мортіша нахмурила білі брови, припорошені снігом, відганяючи від себе думки про свою самотність. Звуки довкола змінились: сніг під ногами рипів, вітер свистів у вухах, дахи закинутих будинків скрипіли під вагою кучугур. Ніч огорнула своєю присутністю кожний закуток.
Враз, яскрава пляма жовтого світла заліпила очі, як тільки відчинилися двері домівки, до якої її привели.
- Це Мортіша! – голосно промовила Кучерява і потягнула її за собою. – Вона мене врятувала!
Вони здійнялися сходами і опинились на ґанку дому.
- То тебе звати Мортіша… – усміхнулась уже знайома їй жовтоока дівчина, що нещодавно її урятувала, - ну, що ж, проходь.
- Радий тебе бачити, - озвався Цілитель, що ворушив жар під казанком.
Мортіша з осторогою переступила поріг цього дому і різнобарв’я запахів вдарило у носа: сухе сіно, старе провощене дерево, багаття і мед. Пахнуло усім і одразу: відваром, що закипав на вогні, залишками свіжої, ще теплої каші, черствим хлібом, і пилом. Будинок зсередини виглядав охайно, як для дому у якому жили самі лише діти. Дорослих вона тут не відчувала.
Вона принюхалась, коротко втягнувши ніздрями тутешнє повітря.
Зелена пляма: різкий, терпкий запах хутра – це Жовтоока, що стояла біля дверей і усміхалась.
Помаранчева пляма: солодкий, з нотами соснової смоли і попелу – Цілитель, який порався біля багаття.
Жовта пляма: свіжий, ніби щойно зрубане дерево з дрібкою меду і молока – Кучерява, що досі тримала її за руку.
Але був ще хтось. Хтось із запахом дубленої шкіри і мокрого металу.
Сіра пляма…
Мортіша зиркнула у дальній куток. Там, на бочці, у напівтемряві ,виднілась ще чиясь постать, що гойдала ногами. Враз постать зіскочила на землю і як тільки вона була достатньо близько – Мортіша змогла роздивтися, що це був сіроокий, невисокого зросту, збитий хлопчина, що подивовано неї вирячався. Він пройшов повз і вона яскраво відчула, запах міді і мокрої тканини. Мокрий мішечок із мідними талями у правій кишені його куртки. Мортіша полегшено видихнула. Не загроза.
- Ти диви, таке біле, як молоко! - його погляд прикипів до її довгих кіс, що спадали на груди.
- Скажи?! – захоплено підтримала його Яні, - Я спершу подумала, що це сніг, але ні! Такий колір!
Мортіша раптом відчула, як її тіло розслабилось, а серцебиття сповільнилось. На рівні інстинктів і її чуття, яке неможливо було обманути – вона знала. Що їй нічого не загрожує.
Вони не пахли людьми.
У її звичному сприйняті - вони не пахли людьми.
Чому ж?
- Марде, веди себе чемно, - ніби процідила крізь зуби Жовтоока у бік того хлопця, зачиняючи двері. – Ти колись накличеш на нас біду своїми висказками...
Кучерява відпустила руку Мортіші і швидко кинулась обіймати усіх по черзі, почавши з Жовтоокої:
- Равеночко, не сварись, - її дзвінкий дитячий голосок задріботів. – У нас тут проблемка куди більша ніж Мардові висказки вимальовується: уявляєш, брати Одрін знову взялись за своє…
- Брати Одрін? – перепитав Цілитель і облишив свою роботу біля печі, розвернувшись для обіймів із Яні.
- Цього нам ще не вистачало, - видихнула Жовтоока, - з цим усім ми розберемось пізніше. У нас сьогодні гостя.
- Я прийшла тому, - спокійно промовила Мортіша, - що Кучерява мене сюди привела. Вона сказала, що я мушу з вами повечеряти, тому я повечеряю і піду.
- Куди підеш? – нахмурила брови Жовтоока.
- Ти забула хто я? – спокійно запитала Мортіша.
- Не знаю, хто вона, - буркнув Мард, намагаючись нишпорити в казанку із кашею, поки Цілитель відволікся, - але вона така-а-а-а здорова-а-а. Нам би така знадобилась. Була б на тебе управа, Равено.
- Закрий пискалку, - обурено кинула в його бік Жовтоока. – ти сьогодні і так мене вже вгнівив! Не підкидай поліно у вогонь і відійди від казанка!
Мортіша хмикнула. Це була чиста правда і Мард, просто був чесний. Вона і більша і вища за них. Навіть Цілитель не міг би потягатись із нею зростом. Усі ці троє дітей були такими різними, і такими дивними. Вона чула, що вони – не рідня. Бо запах був у кожного свій, хоча вони наскрізь пропахли цим домом.
- Балáчки за смачнячками, - влізла в розмову Яні і привернула всю увагу на себе.
- А й справді, - усміхнулась Жовтоока, - Крістофе, накидай вечерю. Сьогодні у нас не густо, але почастуємо чим маємо.
Після цих слів Цілитель посміхнувся і одразу заходився біля казанка.
Мортіша тихо видихнула. Вона зараз, як і завжди, покладалась на свій нюх…
Ці діти їй не загроза. Вони просто зграйка тих, хто живуть під одним дахом, об’єднані чимось спільним.
Вона зробила кілька кроків вперед і рухнула на підлогу, поклавши лікоть на тюк із сіна. Що ж, їхня каша мала непоганий запах, чому б не поїсти чогось гарячого?
Діти швидко вмостились навколо пічки, і отримавши кожен свою порцію хліба і каші – одразу приступили до вечері.
Мортіша тримала у руках теплу посудину. Від самого народження вона смажила собі м'ясо на багатті і цього було достатньо, а зараз їй дали в руки посуд і ложку. Вона відчувала себе дикаркою, яка не вміла користуватись звичними для інших речами. І це її сердило.
Вона піднесла миску до рота і надсьорбнула.
Діти затихли, прикувавши свої погляди до неї.
- А Сніжинка то без комплексів, - зареготів Мард, - вона мені вже подобається!
- Цить, нечемното! – цикнув до нього з усмішкою Крістоф. – Мортішо, тобі смачно?
- Угу, - буркнула вона, відчуваючи себе якось ніяково і стиснула ложку у жмені.
- Можеш розслабитись, - легенько торкнулась її руки Яні, - будь, як вдома.
- Не відволікай її, хай їсть, - лагідно промовила Равена. – Поки розкажи мені, що там з Одрінами?
Яні облизала губи і витерла рота рукавом.
- Я поверталась із площі і вони напали на мене у провулку.
- Троє? – нахмурився Крістоф.
- Лише старший і менший. Середнього не було… - повернулась до їжі Яні. – Знову вимагали гроші, і якби не Мортіша… Вона така сильна! Спочатку вона така, вжух, потім гряк! А потім однією лівою вклала старшого Одріна. Я не жартую, – захоплено пожовуючи додала Яні. – Одним ударом! Мортіша дуже сильна дівчинка!
- Це ми теж знаємо, - усміхнулась Равена.
- А ви, як так розумію, уже знайомі? – перепитав із набитим ротом Мард і зиркнув на Равену і Мортішу.
- Було діло. – кивнув Крістоф.
- За це діло я сьогодні вам віддала борг. – спокійно відповіла Мортіша.
- Ніякого боргу у тебе і не було, - буркнула Равена, - вигадала собі.
- По законам Йокшарів… - почала Мортіша.
- То ти Йокшар?! – Мард аж зірвався захоплено з місця.
- Ого! – закрила долоньками рота Яні.
- Ну тоді все сходиться! – плеснув себе по колінах Мард. – Тепер ясно чого вона така здорова. Вона із Клану Білозубів! Ведмедиця! Я вгадав? Вгадав же ж!
- Я одиначка і не належу до Клану.
- Ми всі одинаки, - Жовтоока сумно усміхнулась. – Але якщо я не помиляюсь, Йокшари не можуть бути одинаками. Вони живуть в Кланах.
- Мій Клан мене кинув. Я для них мертва. – Мортіша відчула гнів, що вмить її переповнив і ложка в її руках тріснула навпіл.
Друзки ложки впали на підлогу, і Мортіша хотіла зібрати їх, але у напівтемряві кімнати – не змогла їх розгледіти і налапати. І це її дратувало ще дужче. Вона не як усі Йокшари. Вона і вдень погано бачила, а вночі її зір був ще гірший ніж у деяких людей…
Діти мовчки спостерігали за її марною спробою налапати уламок ложки, який лежав прямо перед нею.
- Morta – перекладається, як «мертва»…- спохмурнішав Крістоф.
- Ти погано бачиш… - прошепотіла Равена, усвідомивши те, що відбулось. – Ось чому ти забрела у наш двір, ось чому тебе підстрелили… Ось чому тебе…
- Досить, - гаркнула Мортіша і втупилась в підлогу.
- Мені шкода… - голос Крістофа прозвучав якось заспокійливо.
- Чому вони так з тобою? – Яні зазирнула їй в очі. – Ти ж така сильна і така чудова… Невже вони вигнали тебе за це? Вони ж твоя сім’я…
- Просто сильною бути мало, аби бути частиною Клану. - Мортіша зі свистом втягнула носом повітря.
Жодний із них зараз не відчував страху, навіть знаючи, що вона Йокшар. Знаючи, що у будь-яку мить вона може стати звіром. У повітрі повисла тиша, але вона була наскрізь пронизана співчуттям.
- Я не знаю, що сталось і яка була причина. Але ми - не твій Клан. І якщо тобі ніде лишитись … – зазирнула їй у очі Равена.
- А який вам сенс? – перепитала Мортіша, відставляючи миску на підлогу. – Чи швидше – тобі? Ти і цей дім – пахнете однаково.
- Нічого собі у неї нюх… - приголомшено прошепотів Мард. – і справді, як у звіра.
- Бо це мій дім. – твердо відповіла Равена на її запитання. – І я знаю, як це – лишитись самій.
- А як же ж..? – хотіла було запитати Мортіша, але Равена випередила її.
- Мене не кинули. Але моїх батьків і двох братів викосила чума. Вони померли у мене на руках і були спалені на задньому подвір’ї , а попіл їхній я закопала власноруч біля будинку. Тому, якщо комусь треба прихисток – я можу його дати. Бо знаю як це, шукати цей прихисток, коли ти сам на сам, проти цілого світу. Особливо, коли ти озлоблений, особливо, коли самотній.
Мортіша мовчки глянула на Равену.
Брехнею не пахло.
- То ви всі...?
- Не рідня, - похитав головою Крістоф. – Ти права. Ми ті, хто просто живе разом, маючи спільну мету – вижити у світі дорослих і захистити тих, хто цього потребує.
- Я не потребую захисту, – хмикнула Мортіша.
- Нагадати тобі хто лежав із стрілою в нозі у нас під наметом? – сумно усміхнулась Равена. – Як вона, до речі, твоя нога?
- Нормально, - цикнула Мортіша. – Вона б і сама загоїлась.
Але якби вони не допомогли - вона б загоювалась значно довше і можливо складніше. Та і еліксир тоді вони на неї витратили останній із банки. І не побоялись відкритись перед чужачкою. Показати, хто вони є. Тож у чистоті їхніх намірів вона не сумнівалась – вони і правда просто і безкорисно хотіли їй допомогти.
- Я рада, що тобі краще, - кивнула Равена. – Але моя пропозиція лишається в силі. Можеш жити тут скільки захочеш, якщо захочеш. Але є три правила.
- Не наклич на нас біду, - промовив Крістоф.
- Не дай себе спіймати, - хмикнув Мард.
- І усе здобуте – поділи на усіх. – завершила Яні.
- Вдалось заробити буханку хліба – розділи її на п’ятьох. – підсумувала Равена, - Хтось поділиться з тобою м’ясом чи талями і ти будеш сита.
- Ось і всі правила. – знизав плечима Цілитель. – Це тимчасове пристанище. Хтось лишається з нами, хтось іде. Вибирати тобі…
- Тихше, - слабко усміхнулась вона, - я лише прийшла поїсти, а ви мене вже якимись «правилами» годуєте.
- А вона з характером, - пошепки промовив Мард, кивнувши Равені.
- Може зір у мене поганий, але слух - гострий. – хмикнула Мортіша і продовжила досьорбувати кашу із миски.
- А вона мені подобається все більше і більше, - усміхнувся Мард.
Мортіша відчула дивне відчуття. Зазвичай вона почувала себе так наодинці. Але зараз із цими дітьми вона відчувала те ж саме. Вона у безпеці. Жодний запах не видавав загроз. Вона сильніша від них. Їй нічого боятись.
Одну ніч вона може переночувати тут. А на ранок піде, якщо захоче. Дівчина відставила свою миску і здійнялась на рівні ноги.
- Ти куди? – запитала Равена.
- Виберу собі місце для сну ближче до дверей, - шморгнула носом Мортіша. – Ми, білі ведмеді, любимо, коли нам прохолодно.
- Ура-а-а-а-а! – вигукнула Яні і підскочивши, обійняла Мортішу.
- Ну, вітаємо на цю ніч у нашій зграї, - усміхнулась Равена. – Хоча відчуваю, що ти з нами надовго.