Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути.
Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось розтріпано і зовсім не ошатно. Кафтан теж якось ніби сидів не так, як слід: у плечах був широкий, а на лацканах і подолі – зім’ятий. Здавалось, ніби барда добряче десь витріпала лиха година. Він повільно крокував, добре втоптаним у ґрунт, торговим шляхом, і зі спини видавався дуже заклопотаним.
- Десь отут, в цьому місці, як беру акорд – глухо звучить, – нахмурено прицмокнув він.
- Бо треба було дивитись, куди йдеш, - зітхнув Бйорн, що йшов позаду нього. – І не прийшлось би досі болото із лютні видовбувати. Бо ви ж обоє з нею скупалися.
- То дурнувата випадковість, - перебираючи струни, продовжив Ал. – Яка сталась аж два дні тому! Але ти міг би і менше реготіти з того. Я, до речі, замастив єдині свої вихідні штани, і...
- І кафтан, і шапку, ага… - знову зітхнув Бйорн, випереджуючи невдоволене бубніння Ала на цю тему. – Але якби ти менше відкривав рота, то помітив би ту баюру глибиною в стайню... Це ж як треба було йти, щоб…
- Тс-с! – зупинив його помахом вказівного пальця бард, - чуєш? А я ж кажу фонить!
Бйорн спинився і перевів дух. Він ніс на спині два щільно запаковані клунки, а в оберемку, хутряні речі. Попереду їх чекав непростий перехід із багряно-жовтих земель Танеросу – у вічно сніжні краї Рондалю. В них – без теплого одягу не було чого і сунутись. Але зараз, від однієї думки про теплі речі - по спині стікав піт. Та і танероське сонце по обіді було часом дуже кусючим, і добре припікало. А враховуючи нелегкий багаж музикантів, швидше дратувало, ніж тішило. Тому насолоджуватись теплом наостанок – ніяк не виходило.
Ал повернувся назад і помітив, що його товариш трохи відстав.
- Ти чого там плентаєшся? Нам треба до обіду дістатись Сивої Стіни.
- Бо хтось, - закректів Бйорн, - понабирав шапок, як з переляку і аж два хутряні плащі.
- Бо шапка, мій набундючений друже, - це лице барда, - ствердно кивнув Ал.
- То ж то я дивлюсь, твоє лице таке зім’яте. – хмикнув менестрель.
- Посмійся-посмійся, - скривився бард, - але як у тебе вуха в Рондалі повідмерзають, то я подивлюсь, якої ти заспіваєш про мої шапки!
- То може ти врешті понесеш їх сам? Бо їй бо, Але, спина вже відвалюється, а нам ще добрий шмат дороги йти.
- Добре, підійшов до нього бард і взяв із плеча один клунок, і закинув собі на спину, - то ти вже достатньо був покараний за твої реготи.
Він продовжив перебирати струни, крокуючи поруч із Бйорном. Дорога то опускалась в низини, то підіймалась на вершини пагорбів, ховаючись в коріннях кремезних дубів і кленів, вкутаних в пожовкле листя. Повітря терпко пропахло паленою травою і сухостоєм.
- Невже тебе це і правда так образило? – усміхнувся Бйорн, відчуваючи, як одразу стало легше йти.
- А якби ти з лірою впав у багнюку? – шморгнув носом Ал. – І те болото позатікало в кожну шпарочку?
- Ну, ліра – складний інструмент, - почав було розмірковувати менестрель.
- Не біси мене, - пхнув його у плече бард. – Бо як ти хочеш сказати, що моя лютня – то простий інструмент, то зараз трісну.
Бйорн зітхнув з усмішкою:
- Добре, добре, мовчу.
Вони видерлись на пагорб і перед ними постала картина, від якої захоплювало подих. Здавалось, що два окремі світи стикнулись в одному місці.
По цей бік – гарбузового кольору ліси земель Танеросу, а по той – далекі, сині, гірські вершини Рондалю, що височіли кудись вглиб неба, вкриті білими хмарами снігу і зеленими хвоями. Чоловіки дивились заворожено на те, що слугувало кордоном між цими землями. Скільки б балад і пісень вони не чули про неї, але побачити на власні очі – було так хвилююче.
Сива Стіна.
Білу смугу густого, як молоко туману, що розділяла три королівства, називали по-різному. Сива Стіна, Сива Смерть чи Стіна-згуба. Ця смуга слугувала своєрідним кордоном між землями і певним чином була перевіркою на хоробрість. Не кожен наважився б пройти через туман, не знаючи дороги. Часто люди, які хотіли перейти в інше королівство губилися в ній і зникали назавжди. Лише торговці знали вірні шляхи, якими можна було пройти Стіну і не заблукати. Тож протоптані торгові шляхи – були спасінням для подорожуючих.
Таких як Ал і Бйорн.
- А правду кажуть, - не відриваючи погляду від туману промовив бард. – Сива Стіна - неприступна. Ти тільки глянь! Ходімо швидше, хочу відчути це все на собі і хто-зна, може надихнусь на баладу.
Після цих слів, Ал почав стрімко спускатись вниз, а Бйорн поквапився за ним.
- Тільки не відходь від мене далеко! – окликнув його товариш.
- Та годі тобі! - озирнувся з насмішкою бард. – Ми йдемо широкою вишуруваною колесами узвозів дорогою, тут немає як згубитись. Давай хутчіш!
Бйорн у відповідь лише зітхнув і підтягнув зручніше клунки.
Ал випереджував його кроків на десять, тож він першим увійшов до Стіни і ніби розчинився у ній. Лише звук його лютні глухо лунав десь із туману. Бйорн набрав повні груди повітря і поспішив за товаришем. Він зробив крок у густий туман і відчув на шкірі дивну вологу і тепло. Листя під ногами було мокрим і слизьким. Дерева довкола крутились, закрученими кронами і сплітались корінням. Здавалось чим глибше він заходить у Стіну – тим менше барв стає довкола. Він насторожено вдивлявся у димку, але далі ніж на метр від себе – нічого не міг розгледіти. Лише чорна земля під ногами і товсті стовбури темних дерев. Цей туман поглинув усе. Сонце не могло пробитись сюди, тож було так дивно вперше не розуміти і не бачити неба над головою. Ставало якось темно і тісно. До того ж тут було неприродньо тихо. Ніби все застигло і завмерло. Тільки лютня Ала легенько побринькувала розливаючись ехом у просторі.
- Так! Ану стій! – знервовано крикнув Бйорн поперед себе, відчуваючи дивну тривогу.
Стіна чомусь не викликала у нього такого ж захвату, як у Ала. Швидше навпаки…
- Ти маєш це побачити! – голос Ала звучав так глухо, що здавалось він вирвався далеко вперед.
- Я тут ні холери не бачу! – буркнув Бйорн, - Що тут можна побачити?
Він пройшов буквально кроків з п’ять, як його око зловило зелено-руду пляму, що вигулькнула із туману.
Руде волосся Ала і його зелений кафтан.
- Просто глянь на цей розмір!
- Якщо ти знову без штанів, то це не смішно було ще чотири попередніх рази… - забурмотів Бйорн, підходячи ближче до товариша.
- Просто по-ди-вись! – ледь не пошепки промовив Ал і його погляд був спрямований кудись вверх.
Бйорн примружився.
- Ну, туман і туман. – знизав плечима він. – Що ти там побачив?
- А тобі не здається, - ніби прислухаючись до власних слів промовив Ал, - що твій голос звучить глухо?
- Тобі сьогодні все звучить глухо.
- Прислухайся, довбню, в тебе ж теж є слух, - захоплено промовив Ал і легко взяв акорди, проспівуючи:
«У Сивій Стіні, у Сивій Стіні
Блукають торговці у чистій імлі
Колеса риплять, товари везуть,
Прямують до Смерті у звивисту путь»
Бйорн і правда вловив щось дивне. Голос Ала звучав так, ніби він відбивався від чогось. Але від чого? Вони ж були в лісі.
- Ти досі не зрозумів? – якось збуджено промовив Ал. – Ми в стовбурі!
- Ми де? – уважно глянув на нього Бйорн.
- В стовбурі, гігантського поваленого дерева, яке слугує тунелем. Це через нього проклали дорогу. Ось дивись... – він шмигнув кудись убік і за кілька кроків зовсім зник у тумані.
Почувся глухий стук, ніби об кору.
- Уявляєш? – з того ж боку пролунав голос Ала - Його навряд могли б охопити двадцять чи навіть більше чоловік одночасно! В ньому навіть проросли інші дерева.
- Нічого собі… - примружився у спробах щось роздивитись Бйорн і стукнув чоботом по землі. Звук був незвичним. Під ногами була і правда не тільки земля. Грязюка від коліс і постійної вологи замастила собою усі сліди дерева і сховала його під собою. Але воно досі там було.
- Як ти це зрозумів? – запитав Бйорн повернувши голову в той бік, звідки говорив Ал. – Тут же ж хоч око виколи – нічого не видно.
Ал не відповів.
- Ал?! – гукнув Бйорн. – Ти знову щось знайшов?
Гнітюча тиша зависла у повітрі. Вітру не було зовсім, звук лютні зник, навіть гілка не тріснула. Стало не по собі.
- Ал!! – менестрель відчув дивну тривогу всередині. – Виходь негайно!
Він зробив кілька кроків у той бік, де зник його товариш і переступив з ноги на ногу. Якщо вони і правда в тунелі із старого струхлявілого стовбура дерева, що повалилось на землю, то Ал звідси не міг нікуди подітись.
Хіба що…
Бйорн потилицею відчув позаду чиюсь присутність. Він не встиг навіть зреагувати, як щось звалило його з ніг і впилось у передпліччя гострими зубами. Менестрель взвив від болю. Голосний крик розірвав тишу, наповнивши її чимось тривожним і моторошним.
Бйорн намагався вивільнитись і перевернутись. Та тяжкі клунки із хутром на спині не давали зробити це так швидко, як хотілося б. Тож трохи поборсавшись він закинув вільну руку за голову, в спробі схопити те, що на нього напало і хоч якось вивільнитись. Істота гарчала і пручалась. Десь за спиною невпопад бринькнули струни лютні.
Напевно Ал побачив цю картину і застиг із своїм інструментом в руках.
- Тікай!!! – загарчав Бйорн, і сіпнувся перевалившись набік.
Тієї миті йому вистачило, аби він видерся із гострих зубів і повернувшись із жахом зрозумів, що на нього напав… Ал.
Ал зголоднів. І його жага крові пробудила в ньому Кровопивцю. Вона полонила його розум, затуманила його очі. Вони стали червоними, налитими, мов два багряних скельця. Обличчя стало блідим, мов у покійника із виступившими на ньому синіми венами. Лише із гострих зубів кров щедро капала і стікала по підборіддю.
Бйорн, зачаїв подих, усвідомлюючи, що Ал зараз знову кинеться на нього.
Він поточився назад в спробі підвестися і вперся спиною у стовбур молодого дерева. Передпліччя пульсувало і пекло від рваної рани.
- Ал!! Зупинись! – крикнув Бйорн. – Що з тобою?!
Ал навіть не повів вухом. Він, як хижак дивився на місце укусу, готуючись до нападу. Він зовсім нічого не чув, і це все ускладнювало. Останнім часом стан Ала і справді погіршився: його голод ставав все сильнішим і сильнішим, і контролювати його було складно. Але він ніколи, наче звір, не нападав на Бйорна. І вперше, не реагував на своє ім’я, коли його кликали.
Ал скочив із місця, в спробі знову накинутись, але Бйорн відштовхнув його ногою. Голосно гупнувши спиною об дорогу – Ал ніби застиг на мить, почувши, як брязнули струни його лютні. Цього часу вистачило, аби Бйорн потягнув з-за поясу бурдюк із свіжонабраною кров’ю, яку він припас для дороги. Лишалось лише змусити цього голодного негідника пити холодну кров, а не теплу, людську.
- Я знаю, ти голодний, - засичав Бйорн, притискаючи рану, рукою із бурдюком. - Але я твій друг. Ал! Отямся!!!
Та Ал не чув. Він обтрусився і кинувся в бік Бйорна майже блискавично. Його зуби впились в бурдюк, що прикривав раніше місце укусу і щелепи голосно клацнули. Кров бризнула цівками на обличчя Бйорна і він відчув, що прокусивши ємність із зібраною кров’ю – Ал все ж вхопив і шматок його тіла.
- Ал!!- крикнув Бйорн відчувши, як ікла товариша впиваються у свіжу рану. – Це я – твій друг! Бйорн! Зупинись!
Бйорн з усіх сил стиснув барда, що навалився на нього, наче дикий звір і продовжував з ним говорити, в надії, що зможе достукатись, крізь пелену тваринного голоду.
- Я тут, я поруч!
Ал жадібно пив. Він ковтав кров, наче спраглий, що не міг напитися водою.
Бйорн заплющив очі, відчуваючи, як біль пронизує його голками, а тіло слабне. Руки німіють.
- Тихше, друже, - він міцно обійняв барда, - тихше… Я тут. Ми з тобою впораємось. Чуєш..? Ти завжди будеш моїм другом. Я тебе не кину…
Бйорн застогнав у спробі вдихнути. В його голові зараз промайнула думка. А що, якщо Ал таки не отямиться? А що, якщо це його останні хвилини? І це – його смерть. Приготована самою Дайною.
- Б…Б…Бйорне? – голос Ала прозвучав хрипло і налякано.
Він розщепив зуби і відповз назад із жахом в очах. Вони знову стали зеленими, як і раніше.
- Що я…? - він озирнувся довкола, споглядаючи на свої руки і закривавленого менестреля .
- Ти зголоднів... – слабко відповів Бйорн.
- Я… Я… - не міг прийти до тями Ал, - Я напав на тебе?!
- Зовсім трохи, - слабко всміхнувся крізь біль Бйорн.
- Це не трохи! – кинувся до друга бард, в пошуках еліксирів у їхніх сумках. – Я… Я міг вбити тебе! Я втратив контроль… Мені…
Він панічно шукав щось чим можна було спинити кровотечу. Його пальці тремтіли і ніяк не могли розв’язати мішечок із мазями та еліксирами.
- Пробач… пробач, - наче в гарячці шепотів він, - і очі наливались блискучими сльозами. – Тільки тримайся, Бйорне…Тримайся!
Бйорн відчував, як німіють ноги і в’яло усміхнувся.
- Напевно я втратив занадто багато крові, друже… Ти впораєшся…
- Ні! Не вздумай! – захитав головою Ал і линув у розшматовану рану еліксиру. – Будь у свідомості! Зараз ми тебе підлатаємо, старий… Я собі не пробачу! Чуєш?! Я без тебе не впораюсь!
Менестреля поглинала біла густа пелена. Огортала і колихала, ніби молоко. Він слабко чув Ала, потонувши у щільному тумані. Тіло стало важким і холодним. Ніби налилось свинцем, який тягнув кудись глибоко вниз, під товщу землі із густо сплетеним корінням. Кудись у тишу. У спокій.
Холодний і непорушний…