Сонце гралось у переливах гірського струмка, схованого у багряному лісі. Вода хлюпотіла і розсіювала бризками легку прохолоду між камінням, тому в яру було завжди волого і мокро. Так свіжо, після теплих сонячних днів. Тут можна було сховатись між густих кленових крон, листя яких потроху осипалось червоним килимом під ноги.
Бйорн озирнувся довкола…
Він знав це місце.
Вони бігали тут із Алом,будучи ще малими хлопчиськами.
Раптом його шарпнули за рукав і він повернувся.
Перед ним стояв Ал. Йому було років десять. Рудий, поцяткований ластовинням, без одного переднього зуба. Він випав, бо був молочним, але постійний не ріс аж до одинадцяти років. Через це він умів смішно плюватися.
- Не стій, бевзню! - дзвінкий, ще дитячий голос Ала, ніби стрепенув Бйорна. - Інакше нас зловлять! Побігли!
Відголоски дитячого сміху розносилися луною поміж дерев. І раптом ноги Бйорна понесли його вслід за товаришем.
Він пам'ятав цей день.
Тоді вони грали із друзями в квача біля струмка.
Що він тут робить? Все навколо було, як у дивному сні… Сні, у якому Бйорн був лише спостерігачем. Це було так дивно і так… не правильно.
Вони сховались у щілину між двома, покритими мохом, валунами. Ал присів на коліно, визираючи, чи не йде хтось і задоволено зітхнув:
- Ха! Вони нас тут нізащо не знайдуть!
Бйорн стояв і мовчки дивився.
Було так дивно бачити Ала малим, щасливим і не обтяженим ні якими турботами. Раптом все замайоріло, наче відображення у воді, по якій пішли брилі.
Різкий біль.
Обличчя Ала змінилось. Воно вкрилось темносиніми венами-візерунками, а очі стали багряними. Вони із Бйорном дивились у вічі один одному. Їх розділяла лише рука Бйорна, якою він прикрився, бо зуби Ала впились в йому передпліччя і стиснулись. З руки крапнула кров. Здавалось, що вона так голосно впала на землю, що її відлуння задзвеніло у вухах.
- Вибач… - Ал знову став звичайним хлопчиськом і поточився назад.
Його рот і підборіддя були вимащені кров'ю.
- Вибач… - все ще налякано бубнів той, намагаючись оговтатись. - Я не знаю, що на мене найшло…
Точно. Це був той самий день. День, коли Бйорн дізнався, що його найкращий друг - Міфіт.
- Я знаю… - власний голос здавався чужим - Ти - Міфіт. Ти із Проклятих.
Ал винувато закрив обличчя руками.
- Тікай! - вигукнув він. - Я не хочу тобі нашкодити, я - чудовисько. І ти тепер знаєш…
- Якщо я втечу, - Бйорн говорив, ті ж слова, що і того дня у дитинстві. - ти нашкодиш комусь іншому. Ти - мій друг. І я тебе не покину.
- Я не хочу одного дня… - Ал шморгнув носом. - щоб сталось найгірше…
- “Одного дня” - не настане… Все буде гаразд.
Бйорн стояв у темряві.
Настав…
Цей день таки настав.
Невже він щойно помер? Невже це кінець? Вони майже дійшли у Рондаль і їхня подорож майже завершилась. Чоловік озирнувся довкола. Темна німота огортала його тіло. Здавалося, що щось на нього тисне зусібіч, ніби він глибоко під товщею води. Дихати ставало нестерпно складно. Бйорн стиснув кулаки.
Якщо це “той світ”, то йому треба було вибиратися. Йому тут не місце. Йому - ще рано.
- Тобі і правда тут не місце, - жіночий голос пролунав у нього за спиною і хтось пхнув Бйорна вперед.
Чоловік не встиг навіть озирнутись, коли побачив яскравий вогник десь у далині поперед себе. Тіло саме рвонуло у той бік. І в мить його ніби виштовхнуло на поверхню.
Він глибоко вдихнув, ніби вперше.
Обличчя пекло і щипало. Тіло тремтіло, як осиновий лист.
- Хвала богам! - знайомий голос дрижав і переривався. - Я так злякався!!!
- Ал? - прохрипів Бйорн, і його власний голос здавався далеким і чужим. - Де я?
Руда пляма перед ним набувала обрисів барда: червоне, заплакане обличчя, вкрите ластовинням, вогняні брови і така ж неприборкана копиця волосся, що стирчала з-під чогось білого.
- Я думав, що убив тебе! - хлипав Ал, і кинувся міцно обіймати товариша, - Я думав… Пробач мене, Бйорне! Пробач!!!
- Ти чого в хутряній шапці? - нахмурився Бйорн, - і чого мені все болить…
- Болить… - шморгнув червоним носом Ал. - Я волік тебе на саморобних ношах усю дорогу.
Бйорн лише зараз роззирнувся. Височезні руді секвої височіли над ними, ніби свічки у білих шапках із снігу. Маленький закапелок у сніговому заметі став тимчасовим прихистком від завірюхи, але не від холоду. Сліди від багаття жевріли із останніх сил, праворуч від нього, тонучи у пронизливому вітрі. Все навколо було таким холодним і чужим.
- Ми в Рондалі? - запитав Бйорн, відчуваючи себе так, ніби перепив.
- А де ж… - витер рукавом носа Ал.
Бйорн повільно припіднявся на ліктях, відчуваючи легке запаморочення і зрозумів, про які “ноші” говорив Ал. Кілька хвойних гілок зв'язаних разом, що слугували зараз йому постіллю, кололи в спину, але досить приємно пахли.
- Я думав ти не прийдеш до тями, - губа Ала затремтіла. - Пробач мене! Я вилив увесь еліксир, що ми мали, але ти не прокидався. Ти так довго не прокидався…
Бйорн все ще намагався зрозуміти, наскільки реальне усе те, що зараз відбувалось.
- А ну, ущипни мене, - підозріливо примружився чоловік.
- Ти чого? - шморгнув у не розумінні Ал.
- Вщипни кажу!
- На! - бард вщипнув його за щоку.
- Ай! - зойкнув менестрель. - Боляче, зараза… Значить живий.
Повітря здавалось солодким і гострим. Воно крутило в носі і з кожним вдихом здавалось, що мороз пробирався все глибше і глибше під в легені.
- Живий, - видихнув бард, - тобі би поїсти і трохи оговтатись… - Ось тримай.
На залишках багаття грівся казанок із теплим чаєм. Ал подав Бйорну деревяну чашку і той відсьорбнув.
- Нема часу бовтатись. - здригнувся менестрель. - Ну і дубак. Треба шукати ту жінку, що ми… шукали і якось утеплятись.
- Її звати Евіра і вона живе на горі. - щільніше вкутався у хутряну шубу Ал. - Це я вже знаю, але спочатку ти маєш трохи стати на ноги.
Бйорн з осудом глянув на товариша.
- Ти мене за шмарклю якусь не тримай, то ж і не з такого вибирались.
- Але я вперше тебе так… - Ал з провиною відвів погляд до згарків від багаття.
- Тому і треба пришвидшитись. - Бйорн повільно піднявся і обтрусив із себе голочки хвої, що начіплялись на штани. - Бо наступний такий раз може бути і правда останнім. Тому збирай лахи і воруши дупою.
Ал винувато усміхнувся:
- Дякую…
- За що? - шморгнув носом Бйорн відчуваючи, як мороз крутить у ніздрях.
- Що не залишив мене…
- Залишиш тут тебе, - зиркнув на нього товариш. - Ходи вже! Тут тобі не Танерос, тут треба шавелитись, щоб дуба не дати.
- Що є, те є,. - погодився Ал і теж піднявся. - З тобою точно все в порядку?
- Точно, бевзню, - Бйорн розправив плечі. - Ходімо.
Вони повільно рушили в дорогу до жінки, яка могла їм допомогти.
Чоловіки прямували вгору звивистою стежкою.Хоча стежкою її було важко назвати, бо моментами її слід геть губився під сніговими заметами. Ліс навколо змінювався: високі, товсті секвої рідшали і ставали не такими масивними. Все частіше навкруги з'явилися блакитні ялини і худі сосни. Подекуди дорога обривалась понад краєм стежки кудись вниз. А там, голі гірські виступи, віддавали синявою і холодом. Льодяні замети гострими шпилями струменіли на горизонті із кам'яних скель. Це заворожувало і водночас лякало. Заметіль по-трохи вщухала, але небо ніби і не збиралось розвиднюватися. Затягнуте хмарами, мов білим молоком, воно розлилося над головами музикантів і тисло. Вони пробирались по коліно у снігу все вище і вище вгору, і з кожним кроком здавалось, що ті хмари зараз от-от впадуть їм на голову.
Рондаль був суворим і непривітним, але в жодній баладі насправді не описувалось наскільки. Бо за увесь свій шлях вони не зустріли тут жодної живої душі…
Ал вирвався на кілька кроків вперед, насунув шапку щільніше на вуха і тихенько замугикав:
“Холодні дівочі руки за стан тебе обіймуть.
Поманять у темне царство, в сліпу неминучу путь,
Вона наче зірка, що впала, як сонце, що хилиться в ніч
Вона - це кінець і початок, що зіткані із протиріч.
Бо смерть не така далека, життя ти до неї йдеш.
В її обіймах не страшно, бо світ по той бік - без меж.
Бо світ по той бік - без меж. “
Бйорн здригнувся:
- Коли ти встиг написати ці рядки?
- Ти був три дні без свідомості, а я - багато думав, - почав бард. - Моментами нам було так весело. Було багато пригод, ми навіть нажили непоганої слави, як музиканти в Танеросі. Та все ж ми з тобою жили таке життя, від якого доводилось увесь час втікати. Але зараз уже не втечеш… Я не втечу. І я подумав, а що, якщо ця Евіра - не допоможе? Що, якщо це лише байки, а вона - просто собі травниця в Рондалі і не більше?
- До чого ти хилиш? - насторожився Бйорн.
- Слухай, - Ал не озирався і не стишував крок, а сніг під ногами рипів. - Мені страшно, Бйорне. І якщо вона не допоможе, хай як би це егоїстично не звучало, я хотів би, аби ти побув зі мною у мить розчарування. Як друг… Але далі… залиш мене тут, а сам повертайся в Танерос.
- Що? - зупинився Бйорн, не йнявши віри почутому.
Ал повернувся до нього і теж став. Між ними було кроків з чотири, але здавалось, що насправді ціла прірва.
- Якщо мені нічого не допоможе - рано чи пізно я уб'ю тебе, якщо ти лишишся зі мною. А цього я не переживу… Ти - мій єдиний друг. Тому краще я помру тут сам, ніж лишу тебе у холодній землі.
- Що за дурню ти городиш?! - роздратовано викрикнув Бйорн. - Повірити не можу, що ти здався!
- Я не здався… - похитав головою Ал.
- Здався! - кивнув Бйорн. - Ти ще не спробував, а вже прийняв поразку. Чуєш? Це не той Ал, якого я знаю…
- Я приймаю найгірший розвиток подій…
- Найгірший розвиток подій, це не стати найвідомішим бардом у всьо-о-ому Орноксі. - протягнув менестрель. - Хіба не про це ти мріяв?
- Так, але…
- Ніякого “але”! - Бйорн відчував, як всередині нього вирує обурення, - що це взагалі за думки такі? Навіть думати забудь! Я заспокоюсь і відчеплюсь тільки в одному випадку - коли з тобою все буде в порядку!
- Бйорне… - очі Ала були стурбованими.
- Шуруй давай! - махнув рукою Бйорн. - Лишив його на трохи самого, а він вже собі якусь нісенітницю в голову вбив…
Бйорн рушив вперед, пройшовши повз Ала і швидко почимчикував далі.
- Бйорне! - окликнув його Ал.
- Ні, - розвернувся чоловік. - це ти послухай…
- Дим, - перебив його бард і вказав пальцем кудись вверх.
Менестрель повернувся у тому напрямку і побачив стовп густого білого думу, що неохоче огортав верхівки сосен.
- Думаю, ми знайшли її, - стурбовано і винувато промовив Ал і посунув вверх, між зеленої хвої.
- Не сунься сам, - буркнув Бйорн і поволікся за ним.
Вони здіймались на пологий пагорб, чіпляючись за стовбури дерев. Дертися вверх було і правда складно, бо сніг під ногами робився ковзким. Та як тільки вони дістались вершини - обоє полегшено видихнули.
Перед ними, на невеликому плато, оточеному густим лісом з одного боку, а урвищем з іншого - стояла бура дерев'яна хатина, з комина якої стелився сивий дим. Вона відрізнялась від домівок, які вони звикли бачити у Танеросі: широкі бруси утворювали стіни, а дах був високим і стрімким.
Чоловіки просунулись ближче до будинку і помітили стежку, ледь вловиму оку. Вона вела до невеликого ганку із сходами. Чоловіки обережно обтрусили ноги перед масивними дверима і постукали.
- А що, якщо це не вона? - майже пошепки запитав Ал. - Якщо ми не правильно йшли?
- Ну то хоч спитаємо дорогу, - прошепотів Бйорн.
- Агов! - голосно гукнув Ал, відчиняючи двері, - Є хто?
- А хто тобі треба щоб був? - буркнув жіночий голос десь із глибини дому.
- Добридень, ми шукаємо Евіру, - відповів Бйорн.
Вони зазирнули всередину. Дім був просочений димом і терпким запахом палених трав. Довкола було багато сухоцвітів, баночок, скляночок і різного роду варива. У великій кімнаті попереду посередині стояла велика піч і комином під самий дах. В печі щось варилось і голосно булькало у казані. Аромати вдарили в ніс і Ал голосно чхнув.
- Правду кажеш, - буркнула жінка. - Ну знайшли ви мене. То чого стоїш в порозі, один із другим? Закривайте двері, не випускайте дух із хати!
Чоловіки зачинили двері і відчули напругу, яка зависла у повітрі, разом із раптовою тишею.
Жінка обтріпала руки об фартух і повернулась до них обличчям. Їй було років сімдесят. Сива, худа і зморшкувата. На ній був красивий кафтан із хутряним коміром і багряного кольору намітка. Сива коса спадала з одного плеча. Це була не просто собі стара: руки и перстнях, сережки у вухах, намисто на шиї. Вона виглядала так, ніби мала багато грошей.
- Хто з вас Міфіт? - стара прискіпливо обвела поглядом обох музикантів. - Ти? - вона ткнула пальцем у Ала і той аж побліднів.
- Й…Й…я, - розгублено кивнув той, - як Ви дізнались?
- Та по тобі й видно, - жінка повернулась до того, що робила раніше: до в’язання трав у пучки за столом.. - Ну, хто ти, музико? Дай вгадаю - Сукуб, Сірін?
- Кровопивця, - Ал зиркнув на Бйорна.
- Ага… А це значить збоку твій ходячий бурдюк із кров'ю?
- Я взагалі-то його друг, - наголосив Бйорні відчув якийсь дивний дискомфорт.
- А то ви “того”, - кивнула старенька. - коханці.
Ал аж побагровів від раптового сорому.
- Ви не правильно все зрозуміли, ми не “того”! Ми правда друзі, з дитинства!
- На як же ж, - ніби не вірячи кивнула старенька, - то діло ваше, а мені їднаково. Але маю попередити, що якщо між вами щось є, то ти, - вона озирнулась через плече і тикнула пальцем в бік Бйорна, - від сьогодні йому більш не треба будеш.
- Так ми за цим сюди і прийшли, - буркнув Бйорн.
- Ходи сюди і розказуй, як давно ти дізнався, що ти Міфіт? - Евіра різко перевела розмову в інше русло.
Ал зробив кілька кроків у її бік і озирнувся на товариша, що лишився стояти біля порогу:
- Років в десять.
- Мг, мг… - кивнула старенька. - А батьки хто? Теж Міфіти?
- Насправді ні, - Ал підійшов до столу, де вона перебирала трави. - Але думаю мама мене…кхм… нагуляла. Бо інших пояснень нема.
- Мг, мг, - старенька дістала маленьку, фігурно різьблену, дерев’яну скриньку, десь з-під столу, і почала в ній щось шукати. - Сідай-но отут, - вона вказала на стілець за столом навпроти неї. - І чим тобі твоє прокляття муляє?
- Жага росте, - Ал винувато повернув голову в бік товариша. - Я ледь не вбив Бйорна. Розумієте, я вже не контролюю себе і стаю небезпечним для найближчих….
Старенька окинула Ала оком, так ніби щось визначала.
- А ну, піскоч.
- Що?
- Підскоч кажу! - жінка грізно на нього зиркнула.
Ал піднявся із стільця і підскочив.
- Мг, - мугикнула вона, - Осьо, тримай, на твою вагу цього має вистачити.
Евіра виклала перед ним маленький блискучий камінець, розміром із горошину.
- Це що? - Ал взяв його у руки і покрутив.
Камінець був гладеньким і жовтим, ніби золото. Але легшим у два чи три рази. А ще в ньому були дивні білі прожилки, які виблискували у світлі багаття. Камінець віддавав приємним холодом.
- Це сплав вашого Таупського золота і срібла. - кивнула стара.
- Красивий..? - знизав плечима Ал, не зовсім розуміючи для чого йому це показують. - Напевно…
- Його треба ковтнути, - ствердно відповіла Евіра.
- Нащо?
- Цей сплав нейтралізує силу Міфітів, - зітхнула вона. - Хочеш позбутись їхнього впливу - носи ПРИ собі. А хочеш свою силу приглушити - носи В собі. І поки він в тобі буде бовтатись - ти рахуй, що звичайна людина.
- А так…він же ж… ну… - зиркнув на неї Ал, - рано чи пізно вийде з мене.
- І? - втомлено глянула вона на нього, ніби чула це питання по сто разів на день.
- І треба знову шукати цей сплав?
- Нащо? Прополоскав і знову ковтнув.
Бйорн аж пирскнув зо сміху у порозі.
- Своє лайно прополоскати?! - не повірив власним вухам Ал.
- Ну хочеш, можеш шукати у торговців кожного разу, як до вірту сходиш. Але коштує такий сплав не дешево - вісім золотих.
- Вісім золотих?! - майже викрикнув Ал, зірвавшись з місця.
- В тебе з вухами теж біда, чи що? - нахмурилась старенька. - Кажу, ВІСІМ ЗОЛОТИХ.
- Я б за такі гроші і полоскав і просіював і ще й медом поливав, - обізвався Бйорн, стримуючи сміх.
- Цить ти! - буркнув Ал. - Добре. До-о-обре. А він точно допоможе?
- Подивись на мене, - зітхнула Евіра, - я стара, як пень і живу тут на вершині вже років шістдесят. І за весь цей час тут були сотні Міфітів різних кольорів, розмірів і мастей. І жоден із них не вернувся потім невдоволеним. А не задоволені Міфіти лишили б мене в живих, стару, яка порадила їм вийняти камінець із власного лайна, промити і з'їсти? То як ти думаєш, якщо я досі жива - воно помічне?
- Думаю, помічне, - приречено зітхнув Ал беручи до рук сплав. - Я ж надіюсь його до мене ніхто не…
- А ти як думаєш? - буркнула стара.
- Думаю що… ні? - з надією промовив Ал.
- Значить ні. - кивнула стара.
- Свята Дайно, яка ж гидота, - скривився Ал. - Добре. Я беру. Скільки з нас?
- П’ятнадцять золотих.
- Так камінець же ж вісім вартує! - не повірив власним вухам Ал.
- Золотий зверху за те, що нерви мені не кулак намотували, золотий за те, що підлогу болотом потоптали при вході, ну і п’ять за інформацію.
- А у вас тут я бачу не дуже пахне гостинністю, - уїдливо підмітив Ал.
- Зараз буде двадцять, - примружились стара.
- Мовчу… мовчу! - Ал закрив на невидимий замок рота.
Він швидко дістав гроші із гаманця і поклав їх на стіл. Насправді, це був дуже невеликий відкуп за те жахливе життя, яке йому доводилось періодично жити.
Жінка згребла золоті у жменю і поставила кухоль із водою на стіл.
- А тепер пий і йди. Тобі тут більше робити нічого.
Ал зітхнув, поклав до рота сплав і запив його водою. На велике здивування - він ковтнувся дуже легко.
- І все? - перепита бард.
Жінка мовчки кивнула, повертаючись до складання сушених трав.
- Дякую, - якось спантеличено відповів Ал і піднявся із-за столу.
- Це не ти дякувати маєш, а отой, - Евіра махнула рукою в бік Бйорна. - Бо тобі то таке… А от його життя я в тебе за п'ятнадцять золотих викупила. Бо був би йому кінець…
Бйорн голосно ковтнув, відчуваючи усю правдивість сказаного.
- Дякую, - мовив він. - Ви і справді врятували мене від неминучої смерті.
- Ой, словоліпи… - зітхнула жінка. - Ідіть вже.
Чоловіки вийшли на вулицю і одночасно видихнули білий клубок пари. На дворі вже починало темніти.
- Як себе почуваєш? - штурхнув Ала у плече Бйорн.
- Як ніби усе життя хотів їсти, а зараз - наївся, - замислився Ал, погладжуючи живіт.
- То ще наїсися, - усміхнувся менестрель.
- Не нагадуй, - зімружився Ал.
- Чуєш..? - ледь стримував сміх Бйорн.
- Навіть не починай…Нічого не хочу слухати, - буркнув Ал. - просто йди до сраки з своїми жартами!
- О-о-о, ні, - не стримався і зареготів Бйорн, - до сраки - це тепер по твоїй частині.
- Знаєш що… - обурився Ал.
- Жди, жди, - перебив його Бйорн, - виходить що тепер ти не довбень, тепер ти - гівнюк?
- Ха, Ха. - вдавано посміявся Ал, - Дякую, ти - справжній друг.
- Їй бо, я напишу про це баладу. Ні, краще дві, - не вгавав Бйорн. - Тільки подумай, пройти через увесь Танерос, ледь не вмерти у Сивій Стіні і прийти в Рондаль, щоб дізнатись, що тобі тепер до скону віку треба какати в ситечко.
- Не смішно, - перевів погляд на товариша Ал і напружив губи, щоб не посміхнутись.
Але вже за мить вони обоє не стримались і голосно зареготіли.
- Добре, це було смішно. Визнаю. - крізь сміх сказав бард, - Але хто б подумав, що ця подорож закінчить ось цим… обісратися можна.
- Мовчи, - намагався вгамувати свій сміх і віддихатися Бйорн. - Чуєш, мовчи, бо діло серйозне.
- Яке ще діло? - витер сльози, що проступили від сміху Ал.
- Виходить ти тепер нормальний, - усміхнувся Бйорн, - хоча деякі деталі ми упустимо.
- Упустимо, - вдавано серйозно кивнув Ал.
- То ми тепер… повертаємось додому? - перепитав Бйорн.
- Дулі з дві! - вигукнув Ал. - А, зажди… Ти правда подумав що…
- Ну, вона діло сказала, що насправді я більше тобі не потрібен. - знизав плечима чоловік. - То може і … Ти ж хотів, щоб я…
- Пф-ф-ф, - пирхнув Ал, - Довбню! Я хотів тебе врятувати, але якщо тепер нам нічого не заважатиме, то може таки й варто заробити собі славу найвідоміших музик в усьому Орноксі? Чи може ти… не хочеш?
Бйорн слабко всміхнувся.
- Якщо тепер мені не загрожує раптова смерть, - то чому б і ні?
- Підкоримо сім королівств? - кивнув із запалом Ал.
- Підкоримо! - погодився Бйорн.