Троє хлопчаків різного віку виглядали у вікно. Крізь масивні візерунчаті ґрати вони спостерігали за метушнею на подвір'ї — вихованців їх невеличкого сільського інтернату садовили в автобуси. Дві жінки, з надто яскраво нафарбованими губами, час від часу хапали когось з них, щось кажучи. Ніщо в їхніх рухах не видавало ні турботи, ні піклування. Поряд ліниво походжали чоловіки у воєнній формі, деякі зі зброєю.
— Чого вони такі грубі? — Антон, наймолодший, з дитячою непосидючістю переминався з ноги на ногу, тримаючись за підвіконня. Йому було шість. Повненький, з круглим обличчям та пухкенькими щічками, він щиро не міг зрозуміти — чому?
— Бачать у нас тільки те, що їм сказали бачити. Своїми очима не дивляться.— відказав похмуро Данило, дванадцятирічний, худий хлопчина. Війна навчила дітей рано робити дорослі висновки.
— А пам’ятаєте ' Світлану Григорівну? Коли сердилася, ніколи не підвищувала голос. А ми її не любили. Тільки тому, що весь час повчала. Я її бачив. Мертву. Біля колодязя.
— Неправда! Вона захворіла! Нам же казали! — заперечив Антон, спалахнувши.
— Та я ж... Своїми очима... Набрякла вже... Не спав потім. Я...
Найстарший, п'ятнадцятирічний Назар, непомітно сіпонув його за рукав.
—Та так... Не бачив... — зрозумів натяк Данило, — Хотів тебе налякати. . Антон підплигнув, з готовністю прийнявши за правду те, що хотів почути. Світлана Григорівна часто нишком пригощала його цукерками.
— Чому ми не з усіма? — Назар провів поглядом останній, зникаючий за огорожею, автобус. Риси обличчя юнака загострені, як у дорослого, очі темні й насторожені. Навколо стало гнітюче порожньо. Поодинокі воєнні теж потихеньку розходилися.
—Мабуть, екскурсія, а ми ж покарані. — зробив припущення Антон.
Вчора ввечер, 24 серпня, їх тут зачинили, як порушників спокою.
У кімнаті пахло старою постіллю. Просторе приміщення на шість ліжок позбавлене колишнього затишку. Шпалери обідрані, картини зірвані, На стіні лише російський прапор
Антон нервово почухав живіт.
— Я їсти хочу, — пробурмотів, суплячись. — Нас і на сніданок не кликали...
— Тобі б лише їсти! — пирснув Данило, але без злості. —Радій, що хоч до вбиральні відвели. Про щось інше думаєш?
Антон зітхнув.
—Не думається, коли голодний.
Назар підійшов до стіни, підскочив і зірвав російський прапор, жбурнувши його на підлогу.
— Мені одному задуха від цих кольорів?
— Ти що? — з жахом вигукнув Данило. —Розлютяться ж!
— Нехай, — сплюнув Назар.
Данило підібрав прапор, намагаючись повісити назад, але тканина весь час вислизала з рук.
Враз двері відчинилися. Двоє чоловіків у камуфляжі, важкими чорними черевиками гучно переступили поріг кімнати,. Зайшли без поспіху, мов до себе додому.
— Замрі! — гаркнув перший. і схопив Данила. —Ти што сєбє пазваляєш, малєнькая тварь?!!
— Хотів повернути назад ... бо... упав... —зіщулився той.
— Вот так сам взял і упал? Думаєш, павєрю?!!
— Це правда! — втрутився Назар. — Він дійсно хотів його повісити.
Чоловік відштовхнув Данила.
—Разбєрьомся.
Другий замкнув двері на ключ.
Назар помітив це і напружився, тут же отримавши важкого запотиличника від першого.
— Чєво таращішся? Вазращайтє на мєста флаг!
Ті, що прийшли, мали років до 30-ти. Спортивної статури ,з виголеними обличчями (умови нтернату давали змогу окупантам доглянути за собою, та нею користався далеко не кожен). Упевнені рухи, звичайна зовнішність, яка б у натовпі не викликала особливої уваги. За інших обставин вони б могли здаватися навіть привабливими, але зараз в очах горіло бажання ламати, мовби тільки так можна довести свою перевагу. Хворобливе переконання у безкарності дозволяло робити все.
— Куди всі поїхали? — запитав Назар, удавано спокійно, коли ненависне триколірне сукно знову розпласталося на стіні.
— В Расію-матушку, — відповів перший. — Там із ніх людєй сделают.
—Ми хіба вже не люди? — блиснув очима хлопчина.
— І ми поїдемо? — хлюпнув носом Антон.
— Ета нада заслужить, — відказав другий, граючи ключами, і змірюючи колючим поглядом Назара, — А ви нє заслужилі. Жолто-сініє шари із акна кто пускал? — красномовно глянув на наймолодшого, — Било? Било. “Слава окрайнє” на кухнє кто царапал? — підійшов до Данила, який низько схилив голову,
—Україні...— неголосно, немов до самого себе, не з викликом, а швидше з якоюсь глибинною образою, виправив Назар. Чоловік цупко втупився в нього, ніби пробуравлюючи.
— А ти... Ти жє гаваріл, рускій нє панімаєш? Вот і будєм учіть, — криво посміхнувся, — Нацискає атродьє. Сматрі, какой балтлівий.
— А хіба ви... не наш? — обережно запитав Данило другого. — Ви ж на складі колись працювали...
Перший випередив того з відповіддю.
—Нє всє жє такіє ідіоти, как ваша "віховатєлька". Я правільна сказал? — останні слова, з неприхованим глузуаанням, були звернуті до Назара, —Нєкатариє імєют ум в ґалаве, і памаґают нам ачистіть ету зємлю ат нацизма. І нє умірают, патаму, штоби нє умірать нада нам памаґать. Уяснілі?
Важке мовчання заповнило простір.
— А їсти будемо? — несподіван запитав Антон, і всі ніби знову змогли дихати.
Перший стиснув щоки хлопчика.
— Паєш. Послє васпітатєльного часа.
—Виховної години, — чомусь вирішив перекласти другий
—Кажєтса, ти сдєсь самий паслушний мальчік, — продовжив перший до Антона, що дивився на нього наївними, широко розплющеними очима, В голосі окупанта відчувався зловісний підтекст. В погляді хижий блиск передчуття відомого лише йому, — Навєрна пускать шарікі старшіє надаумілі?
Відійшов, відсунув від столу стілець до центру кімнати та сів, поплескавши себе по колінах.
— Іді ка мнє. Раскажі стішок на рускам язикє, нємнога паіграєм, і пайдьош кушать.
Антон зробив крок, але Назар, який з тривогою спостерігав за всим, став попереду
— Він може і звідси розказати.
Другий підійшов до Назара впритул, нахилився до його обличчя і видихнув сумішшю цигарок та алкоголю:
— Слішкам умний? Лідєр банди?
— Яка ж ми банда?
— А кто он тєбє? Брат?
— Ні.
— Таґда зачєм за нєво впряґаєшся? Нужни лішніє праблеми? Зачєм?
Назар розгубився. Бо й сам не знав. Бо це було очевидно. Бо не можна інакше, коли на твоїх очах таке діється.
— Єщьо раз вмєшаєшся— живова мєста нє аставлю. Уясніл? Атвєчай. Понял?
— Так.
—Да па рускі атвєчай!
—Да... — не одразу, зціпивши зуби, видавив Назар.
Данило кусав губи. Те,що до них прийшли ці люди, а не їхні вихователі, не обіцяло нічого доброго.
Перший знову поплескав себе по колінах. Антон підійшов, вже несміливо, бо зрозумів,що щось не так. Чоловік сам всадовив його до себе. Руки обвили стегна хлопчика, стискаючи надто сильно, аби це було випадковістю.
— Умніца. Так какой стіх будеш чітать?
— В лєсу раділась йолочка... — ледь чутно проказав той.
— Эта песня, не стих. Штота друґоє знаєш? Пушкін, напрімєр.
Антон заперечно похитав головою. В цей час чоловік ковзнув рукою одночасно під футболку та штанці дитини.
— Плоха. Ну, ладна. Расказивай.Думаю, тваі друзья тєбє памоґут с заданієм. Атработают недастающіє бали.
Другий став між Данилом та Назаром. Поклав по руці на кожне плече.
— Паможитє друґу?
— Як? — запитав Данило.
—Гавари па русскі! — крикнув йому на вухо той.
—Как?
—Снімітє рубашкі, станьтє на калєні окала краваті. Рукі на матрас, пєрєд сабой.
— Наві.. ...зачєм? — голос Данила зрадницьки затремтів від передчуття страшного, що вже зараз темною хмарою збиралося над ними усіма, не зважаючи на ясний день. Ця темрява не лише оточувала, а проникала у тіло, паралізувала мозок.
— Дєлай, што ґаварят! — загорлав другий так, що Данило втягнув голову в плечі.
—Што нє ясна? Штоби другу памочь, штоби єму заданиє защіталі. Нада била учіть рускую літературу.
Хлопці почали повільно знімати сорочки. Назар похмуро, Данило боязко.
— Ну што, давай йолочку, — з усмішкою, проказав упівголоса на вухо Антону перший, і діловито зняв з дитини футболку.
Хлопчик озирнувся на Данила і Назара — погляд запитальний, сповнений надії на допомогу й розпачу. Данило уникнув його очей. Назар подивився з болем і ледь помітно кивнув.
— В лєсу раділась йолочка... — почав Антон непевно.
—А ви чєво стаітє?
Другий підштовхнув дітей до найближчого ліжка.
Данило став навколішки, поспіхом сховавши обличчя між протягнутими уперед руками . Назар огледівся на Антона, що продовжував , запинаючись, читати віршика. Чоловік встиг запалити цигарку, дихаючи димом ледь не в обличчя хлопчикові. Слухав з награнною уважністю, струшуючи попіл на підлогу.
Другий завдав юнакові болісного удару позаду, під коліна, змусивши впасти навколішки.
—Сматри, какая ґніда. Ну нічєво, ти у мєня к вєчєру ползать будєшь па командє, нє то што на каленях стаять.
Підійшов до Данила і, з тиском, залишаючи слід на шкірі, провів пальцем по його хребту — від шиї до сідниць. Той здригнувся.
— Што ти дьорґаєшся, как миш? Расслабся. Патом ещьо прасіть будєш павтаріть.
За цими словами ледь дзенькнув метал пряжки пояса, що його почав розстібати на своїх штанях кат.
Плечі Данила піднялися й судомно опустилися, почувся приглушений матрацом плач.
Назар схопив чоловіка за рукав. Він говорив швидко, пошепки, намагаючись знайти в очах чоловіка хоч крихту співчуття.
—Будь ласка... Пажалуста... Хай Антон уйдьот атсюда... Пусть уйдьот. Прашу. Нє трогайтє его. Я всьо сделаю. Ми будєм паслушнимі. Пусть только он уйдьот.
Другий відповів не одразу. Подивився на руку хлопця, що стискала його кисть, після чого грубо скинув її.
—Нєт.— промовив чітко, трохи нахилившись до юнака.
— Што вам стоіт? У вас же уже єсть ми, — не здавався юнак.
Чоловік відповів йому теж пошепки, карбуючи слова.
—Патаму шта он мнє нравится намноґа больше, чєм ви двоє. І што я тебе ґаварил? — він знову перейшов на крик, — Заткнісь! Не вмєшіваться! Ета такое твайо паслушаніє?
—Да, щто ти с нім бєсєдуєш? — перший встав зі стільця, всадовивши на нього вже відверто переляканого Антона.
—Ізвіні, малиш, сіді здєсь, нікуда нє ухаді, — похлопав дитину по маківці долонею з недопалком, — придьотса тєбє патерпеть. Твой друг нє хочєт, штоби ти пакушал.
Підійшов до Назара, і з розмаху вдарив по обличчю. Той упав на підлогу, з носа хлинула кров.
Данило смикнувся, ніби удар прийшовся по ньому.
—Двінєшся, будєшь как он! Стой, как стоішь! — кинув йому перший.
Хлопчина до білих кісток стис у долонях матрас.
—Ну што, мальчік, сейчас узнаєш, што рот тебе дан нє для разгаворов.
Обоє катів засміялися.
Назар рвонувся, намагаючись втекти під зсунуті разом ліжка. Швидше інстинктивно, ніж з думкою врятуватися. Другий схопив його за ногу і потягнув на себе, міцно притиснувши до підлоги коліном у груди.
—Куда сабрался? Ужє не хочеш бить ґероєм?
Назар закричав, бо коліно без жалю впивалося у тіло все сильніше й сильніше, не даючи дихати. І тоді — вгледів Антона. Малого. Беззахисного. Розгубленого. Сльози, що німо стікали йому по щоках, несли в собі щось страшніше за власні біль та приниження.
— Ан... Антон! — Назар, задихався,— За.. заплющ очі! Закрий вуха!
Хлопчик слухняно притис вуха долоньками.Зажмурився так сильно, що аж заболіло.
—Тащі его на кравать! Сейчас наарьошся, хахляцкий нєданосак!
Цієї миті рингтон телефону, як порятунок від дикого свавілля. Перший вибухнув нецензурно тирадою,, і лише тоді підняв слухавку.
— Так точно. — відповів коротко, щось вислухавши. Зі злістю натис кнопку роз'єднання і вилаявся ще раз, лютіше.
— Пакоя нє дают... Пашлі. Патом даіґраєм.
Другий наостанок підняв голову Назара за волосся та добряче вдарив об підлогу.
— Ви нікаму нє нужни, понялі? Ваші бросілі вас здєсь. Ты, у́мнік, мались, штоби ми вазратілісь в харошєм настраєніі, іначє да утра не дажівешь. Так што падумай, как нам уґадить.
Вони вийшли, грюкнувши дверима, клацнув замок.
.Данило підбіг до Назара.
—Ти як?
Його руки трусилися, коли він допомагав другові піднятися та одягтися. На грудях хлопця виднівся жахливого розміру синець.Дихання уривчате. Він мовчав, час від часу витираючи з обличчя кров.
Коли акуратно приліг на ліжко, до нього підбіг Антон.
— Це через те, що я не знаю вірша? Це через мене?
— Ні. Вони… злі просто, — озвався Назар трохи з затримкою, і закашлявся.
Данило обхопив голову руками, сідаючи навпроти.
— У злих людей інша логіка. Нам не зрозуміти. Не було б вірша,причепилися б до іншого.
— Вони вб'ють нас? — запитав Антон так просто, як вміють лише діти.
Назар не відповів, а тільки поклав свою долоню йому на плече і легенько стис.
—Зазирни краще у тумбочку, що в кутку.
Хлопчик побіг і жваво повернувся з коробкою печива. Ще годину тому він сприйняв би цю знахідку, як подарунок долі. Аромат ванілі так приємно дражнив. Але зараз... Печиво залишилося тим самим, а от хлопчик вже ні.
Поставив коробку на ліжко. Назар зрозумів, що Антону не зручно їсти, коли ніхто не їсть, хоча видно, що йому хотілося дуже. Юнак взяв одне. Кругле, крихке. Підбадьорливо підсунув коробку до хлопчика.
Тоді Антон узяв теж. Поклав шматок до рота, не відриваючи очей від старших. Слухав уважно, намагаючись вловити з їхніх слів щось, що заспокоїть.
—Давайте поставимо ліжка до дверей! Аби вони не змогли зайти!
Осяйнула думка Данила. Він підхопився.
—Ці двері відчиняються зовні, — Назар роздивлявся печиво у своїх руках.
Данило знову сів.
—То що, сидітимемо і чекатимем? Невже нічого не можна вдіяти?! Зовсім нічого?
—Знаєте... — Назар поклав печиво назад у коробку. — Я подумав... Може, те, що вони так швидко поїхали звідси... І так лютують... Може наші скоро будуть тут? І слід лише протриматися?
—А як... протриматися? Дивися, що вони з тобою зробили за 5 хвилин.
Сказане вилетіло з вуст надломлено, глухо й безсило.
—Не знаю... — Назар знову закашляв.
Помовчав.
—Мені здається, ніби ми зараз в ямі, — сказав опісля. — Темно, страшно, але світло нікуди не зникло. Просто його не видно звідси. Але воно є. І треба якось дочекатися, поки його знову побачимо.
Пройшло кілька хвилин. Ніхто не знаходив слів у відповідь. Назар заплющив очі.
І тут знадвору пролунав пронизливий свист. Потім — вибух. Вікна затрусилися, посипалося скло.
Антон присів за ліжко.
— Ракета, — прошепотів Данило. — ЗСУ?
— Ні... ні, — Назар, перемагаючи біль, піднявся, переступаючи через уламки скла, глянув крізь ґрати. — За звуком звідти ж летить... Зі сторони, де вони... де їхні.
За час війни діти вже добре орієнтувалися у страшній буденності.
На подвір’ї, вдалині, клубами здіймався дим. Там, де ще кілька хвилин тому була будівля з рашистами — все ущент.
— Влучило прямо туди! — Назар, похитнувся, в нього у голові запаморочилося.
Данило став поруч, аби переконатися на власні очі. І враз просяяв.
—Вони були там. Я бачив. Вони всі зайшли туди! Вони не повернуться. Вони ж не повернуться?
Деякий час, з максимальною напругою, діти вдивлялися, чи не вийде хтось з того пекла. Ніхто не вийшов.
—Вони не повернуться! Не повернуться! Чуєш?
Данило щосили обійняв Антона, аідірвавши його від землі.
—Ти певен, що вони були там?
—Сто відсотків! Сто відсотків!
Назар, тримаючись за стіну, підійшов до зачинених дверей, декілька разів смикнув за ручку, в надії,що вибух послабив замок. Потім опустився на підлогу, спершу повільно, мовби шукав опори, а опісля зненацька здригнувся усім тілом, і з його грудей вирвався рваний, гучний плач. Не стриманий — справжній, голий від болю.
Данило з Антоном, не змовляючись, сіли поряд з Назаром.
— Це... їх же ракета, так? — перепитав Антон.
Данило кивнув.
—А казали, що ті, хто їм допомагає не вмирає...
Небо знову загуло, діти залізли під ліжко. Та влучило десь ще далі.
—Я ж казав, з їхнього боку, з їхнього. — вкотре схвильовано повторив Назар.
Зовні ще довго було неспокійно. хлопці сиділи під ліжком, як пташенята у тісному гнізді. Не хотілося розмов, кожен з них вів у цей час свій внутрішній діалог, неспокійний, сплутаний. Антон все ж примудрився заснути, горнучись до Назара. А той боявся поворухнутися, аби не розбудити малого, який так до кінця і не зрозумів, чого уникнув.
Через кілька годин, коли вибухи стихли, десь далеко пролунали постріли. Ближче, ближче і знову тиша.
Хлопці ще декілька разів намагалися відкрити двері, та нічого не виходило. Втомлені, голодні, виснажені, поснули на одному ліжку, хоча в кімнаті ліжок було шість. Один Назар не міг зімкнути очей, здригаючись від кожного примарного поруху за вікном.
Ранок зустрів сірістю. Все та ж гнітюча тиша. І тут голос — чіткий, впевнений, українською:
— Чисто! Живі є? Якщо чуєте — дайте якось знати!
Діти кинулися до розбитого вікна.
— Тут! Ми тут! Ми тут!!! — голосніше за всіх кричав Антон.
У полі зору з’явилися українські військові —з жовто-блакитними прапорцями на передпліччі. Один із них, з рудою бородою, підбіг до них
— Троє! Живі! Кажуть замкнені!
Кілька секунд — і двері вибиті.
Антон обійняв найближчого до нього рятівника.
— Ви нас заберете до себе?..
— Так, козаче. Поки що до себе, а потім у безпечніше місце, Коли вийшли на вулицю, кинув погляд на руїну позаду, додавши:
— Ось так воно й є. Рашка вбиває всіх. Навіть тих, хто їй лиже чоботи.
—Я хочу залишитися з вами! — Назара лихоманило, та він намагався триматися, вперто йдучи сам, без допомоги, — Я хочу , аби їх тут не було! Я хочу бути з вами. Хочу допомогти!
Оборонець поглянув на хлопця з спокійною уважністю. В очах розуміння, і втома від суворої реальності.
— Хочеш допомогти? Тоді бережи себе. Спочатку маєш поїхати до лікарні. Це твій обов'язок. Вважай, військове завдання. Ти потрібен. Ти — частина того, що буде після всього цього. І навіть якщо колись зламаєшся, не втрачай віри у відновлення. Війна ламає і більш досвідчених. Це не означає, що ти нічого не вартий. Це означає, що війна безжальна. Розумієш? Бережіть себе. Інакше все, заради чого ми боремося, просто не матиме сенсу.
Хлопці нічого не відповіли, але їхні погляди були красномовніші за всі слова.
Коли виїжджали з території інтернату Данило кинув останній погляд на місце, де провів останні шість років. Це було диво, що їх кімнату не зачепило. Все втратило звичну форму і затягувалося димом.
Антон сидів між солдатами та їв величезний пиріжок. Назар, нарешті, заснув, після того як отримав знеболююче. Та його обличчя навіть уві сні було неспокійним
Пам'ять болить, але з неї росте нова Україна — сильна, своя, справжня.