Жінка, яку мені порадили, була радше схожа на відьму, ніж на знахарку. Вона сиділа в кріслі-гойдалці на критій веранді, мала пронизливий погляд і стрекочучий голос.
– Ти певен, що хочеш про те знати? – жінка встала з крісла.
Судячи зі слухів, вона часто ворожила на кавовій гущі та воску, іноді давала поради. І мешкала на околиці села. Саме тому я прийшов до неї. Хто як не вона могла знати, що тут відбувається.
Ось тільки її одповідь мене трохи спантеличила.
– Звісно, хочу. Інакше навіщо б я приходив?
Вона підійшла до невеликої шафки і дістала звідти маленьку записну книжку.
– Ну що ж, це твій вибір, Сашенько, але перш ніж я щось скажу, раджу подивитися на це…
На відкритій сторінці був перелік імен. Більша частина яких була злегка закреслена, біля інших стояли галочки. І що найдивніше, майже всі закреслені числились серед зниклих безвісти. Так от воно що, нарешті, після довгих пошуків, я знайшов того, хто був пов'язаний зі всіма зниклими. Оце так пощастило.
– То ж всі вони приходили до тебе? – я подумки зазначив, що поруч із галочкою стояло ім'я мого близького знайомого, Павла Пийсама.
– Приходили, – однозначно відповіла знахарка, повертаючись до крісла.
– Чому?
– Причин багато й у кожного своя. А щодо деталей, звертайся сам до тих, хто повернувся, але тут гарантій ніяких немає – це все ж особисте. – Вона дуже вміло стримала мій професійний запал. Що на те сказати. Навіть тут хочуть дотримуватися конфіденційності.
– Добре, – я повернувся до списку. Навряд чи мій знайомий буде щось приховувати від мене. – Я бачу в тебе тут Павлик відмітився? Я так розумію, що галочки – це ті, що повернулись?
– Авжеж, правильно розумієш. Ти нічого такого не думай, я до їх зникнення не причетна, вони самі обрали свій шлях.
– І що, Павло також?
– Так. Він кілька разів приходив із приводу своєї пристрасті до спиртного. Проблема була в тому, що всі мої спроби допомогти йому нічим не увінчувалися. Павло виявився дуже нервовою людиною, його досить легко вибити з колії. Творча людина.
– Дивно, адже зараз він й краплі в рот не бере, – заперечив я, згадавши свій останній візит до знайомого.
– На днях, – продовжила вона, не звернувши уваги на моє зауваження. – Павло прийшов до мене, щоб порадитись. Йому наснився сон. Досить дивний сон. Ніби в лісі на нього чекає будинок. Щодня він манив все сильніше і сильніше. Заклик був настільки сильним, що Павло й справді вирішив до нього навідатись.
– Якась містика, – я не можу таке розслідувати. Якийсь заклик до справи не пришиєш.
– Містика чи ні, але коли Павло повернувся, то сказав, що сеансів більше не потребує. Я не повірила, бо на ньому обличчя не було. Щоправда, спочатку він навіть не міг вимовити жодного слова, втім, як і решта.
– То вони також побували в лісі? І теж бачили той будинок?
– Так, мало з тих, кому пощастило більше, повернулися. І ніхто з них не захотів розповісти, що з ними сталося. Єдине, що вони згадували, то один й той же великий будинок.
– Скажи, а якщо я піду до нього, чи зможеш прочитати моє майбутнє? Повернуся я чи ні?
Вона похитала головою.
– Я можу передбачити, чи повернешся з лісу, але не з нього. Його магія настільки сильна, що навіть я не можу зазирнути в долю людини, яка зважиться піти туди.
Яка нісенітниця. Магія ще якась. Щоб якийсь будинок був причетний до зникнень людей – це просто абсурд.
Від знахарки я вийшов у роздумах.
Зовсім і не будинок міг стати причиною людського страху. Мало які хижі тварини блукають околицями. Вовки, наприклад, ведмеді. Торік, у сусідньому містечку, з цирку тигр втік, то ми його цілий тиждень ловили. Стільки шуму було, люди боялися заходити не те щоб в глиб лісу, а на околицю. Може, й цього разу трапилося щось подібне.
Поговорив із місцевими. Переконався, що розмовляти не хочуть. Так, були в лісі, так, заходили до будинку, якщо цікавить, що там сталося, сам сходи.
Як то не було, про всяк випадок, вирушаючи до лісу, я прихопив із собою транквілізатор. А надвечір, повернувшись додому, вже чітко знав, там немає жодного будинку. І якщо хтось думає, що я недостатньо глибоко заходив, то з радістю поміняюся місцями з цим ентузіастом.
Мене оточують одні містифікатори.
Втім, безглуздо звинувачувати когось у своїх помилках, тому з мого боку було прийнято рішення дочекатися початку грудня. Голі дерева дозволять оглянути ще більшу територію. Сам огляд я призначив собі за місяць. Але повернувся до цього питання значно пізніше, коли вже стало дуже холодно і випав сніг. Ненавиджу холод. У такі дні краще сидіти вдома, біля каміна і сьорбати гарячий чай, навіть не висовуючи носа на вулицю. Все було б саме так, якби не сталося ще кілька зникнень. Деякі свідки стверджували, що ті вирушили до лісу за ягодами та грибами. Начальство одразу поставило всіх на ноги, їм не подобалося, що справа не рухалася з місця. Ніби це не вони завалювали мене роботою останнім часом. Усі мої попередні припущення, що місцеві самі винні, були їм як кістка у горлі. Нічого більше не залишалося, як самому шукати доказів у лісі.
З самого ранку я відтягував час, щоб якомога довше побути в теплі. Якби хоч хтось був поруч, то б, безперечно, міг відстрочити прогулянку аж до самого вечора. У моєму ж випадку, я здався вже по обіді. Жодні хитрощі проти совісті не діяли.
Снігу в цю пору випало зовсім небагато. Злегка припорошило мерзлу траву, дерева заліпило білим покривалом лише з одного боку, що дозволило мені зайти глибше за звичайне, з впевненістю, що за власними слідами зможу знайти дорогу назад. Невдовзі стемніло. Мені здалося, що надто швидко. Тут і вітер здійнявся. Він підіймав з землі опале листя і кружляв їх в чудернацькому танці. Ще й сніг пішов. Під місяцем здавалося, що з неба сиплеться срібляста крупа. Рвані хмари, несучись з великою швидкістю, то занурювали все в темряву, то відчиняли віконце, дозволяючи місячній доріжці висвітлити місцевість, а заодно й одного дурня на ній.
Орієнтування я втратив одразу, потім відчув, що замерзаю. Ненавиджу зиму. Ненавиджу ліс. Ненавиджу усвідомлення того, що заблукав. Та ще вночі, без припасів та зброї. Без сірників. Без сумнівів, дурень і є.
Люди, дайте мені трішки тепла, я хочу зігрітися! Дуже лячно уявляти, як то, вмирати від холоду.
Неподалік, серед дерев, помітив свічення. Може вовки? Ні, світло не рухалося. Із ризиком для життя, пішов на слабкий вогник. Може то хтось багаття розпалив? Ні, не схоже. Наблизившись, побачив, що це світло у вікні будинку. Він високий. На три поверхи, причому першого поверху, як такого немає, лише одні балки. Двері починаються прямо з другого. До них ведуть сходи. Лише на одному боці я нарахував їх шість штук і стільки ж на третьому поверсі. До самого будинку примикало ще кілька менших прибудов і для них також були окремі двері. Я обійшов навколо – повсюди та сама картина. Дім й справді дивний, але нічого страшного в ньому немає. В страху очі великі.
Тут я помітив, як світло на третьому поверсі перемістилося в інше вікно. Ото добре, там є живі люди.
– Агов, – крикнув я якомога голосніше, – господарі! Вибачте, будь ласка, але я заблукав. Чи не впустите переночувати? Я заплачу.
Світло у вікні згасло. Щоб через мить з'явитися поверхом нижче, навпроти мене. Проте двері так і не відчинилися.
– Ну, заходь, якщо не боїшся, – пролунав сухий чоловічий голос. За лампою світла мені було видно лише його силует.
– А кудою? – розгубився я.
– А кудою захочеш. У тебе неабиякий вибір.
– Що це за жарти? – образився я. – Я ж тут замерзаю.
Більше того, я вже майже перестав відчувати пальці рук та ніг, тому мені було вже байдуже, де зігрітися.
– Ти маєш вибір, – повторив голос. – Або ти входиш або залишаєшся.
Світло згасло. Більше воно ніде не з'являлося. Ну що ж, якщо господареві все одно, я скористаюся його запрошенням. Мене привабили одні двері на другому поверсі у правому крилі, на вигляд дерев'яні та міцні. Ледве контролюючи замерзлі руки, я піднявся по вертикальній драбинці, і штовхнув їх. Вони виявилися не замкнені. На мене одразу повіяло теплом. Хоч у цьому він мене не обдурив. Це вже радує. Хіба це не означає, що я правильно вибрав? Спробуй повністю обігріти таку будівлю.
Коли я заповз усередину, то відразу закляк. Навкруги все ще було темно, а тьмяне освітлення падало лише на клаптик підлоги, де просто перед моїм носом валялася іржава табличка з написом «Правила гри».
Які ще правила? Я не повірив очам, адже не погоджувався ні на яку гру. Та табличка нікуди не зникала. Та й правила прості, запам'ятовуються одразу. Руками нічого не чіпати, нікуди не звертати, йти прямо коридором. В разі, якщо розпізнаєте небезпеку, йти слід до наступної кімнати, поки двері залишаються відкриті. Інакше... кінець гри. А ще можете скористатися п'ятачком паузи.
Двері за моєю спиною, прямо на очах, покрилися кіркою льоду. Вихід був відрізаний. Цікаво, а це підпадає під поняття – небезпека?
Я пройшов уперед вузьким темним коридором з дуже поганим передчуттям. Занадто все було схоже на страшний сон.
За правилами я мав рухатися вперед, поки не розпізнаю небезпеку. Якщо ні, двері зачиняться, і я опинюся в пастці, а далі три крапки і кінець гри? Не думаю, що хочу знати, що вони означають. Втім, як і в будь-якій грі, переможцю, напевне, дістанеться приз. І він знаходиться наприкінці коридору? Заманливо. Я глянув вперед. На відкритий прохід, тільки ще темніший. Нічого не вдієш, доведеться йти.
Чим би то не було, а виглядало воно дуже безглуздо, яка тут може бути небезпека? Господар вискочить на мене з сокирою?
За кілька хвилин, ліворуч від мене, з'явилися двері. Потім ще одні і ще. Коридор перетворився на вузьку та довгу кімнату. Стало світліше. Виявилося, що він заставлений вертикальним склом та рамами. З іншого боку була відкрита кватирка, через яку пролізла чорна кішка. Погана прикмета. До кінця коридору залишалося ще половина шляху, рівно стільки, скільки до заледенілих дверей позаду. В міру того, як я йшов все глибше, ставало тепліше. Розмерзлі руки звело ознобом. Найменший рух викликав біль. Не встиг я отямитися, як кішка була вже поруч. Прогнати її, чи що? Кішки ж не гуляють самі по собі, у неї точно має бути господар.
– А це ваша кішка? – крикнув я, звертаючись до господаря будинку. Жодної відповіді. А вона продовжувала тертися об мої ноги, викликаючи цим ще більший жар. Надто спекотно, як на мене. Звичайно, я очікував на гостинність, але не до такої міри. Довелося зняти хутряну куртку. Побачив у стіні, недалеко від себе, скляні двері, і вирішив зачинити там кішку, сподіваючись, що господар не образиться.
У приміщенні ставало дедалі спекотніше. Навіть дихати стало важче. Щось тут не так, і це мені зовсім не подобалося. Біля ноги я знову відчув печіння. Що? Кішка? Як вона могла? Я ж її... зачинив. У скляних дверях зяяла оплавлена дірка. Як таке можливо? Нісенітниця! А може, небезпека? Так ось про що застерігали правила? Розпізнати небезпеку... Про що там ще говорилося? При небезпеці зачиняються двері? Я озирнувся. Вхід й справді був вже на більшу половину закритий. І не дерев'яними дверима, а металевими, і зачинялися вони не як звичайні, а зверху донизу. Я подивився в протилежний кінець коридору. Отже мені знову надали вибір. Як рятуватися? Адже ні туди, ні до виходу з будівлі точно не встигну. Ні, це вже надто нестерпно. Здається, навіть стіни почали дихати жаром. Відчуття ніби мене запхали в духовку. Напевно, закраще повернуться назад і почекати господаря біля входу? Зробивши крок уперед, я злякався. Кішка була вже не чорною, а рудою і ніби палала, перегородивши мені шлях. Що б їм із цією грою. Хіба це чесно? Мені потрібна пауза. Це ж гра, зрештою решт, чи ні? Я вчасно згадав про правила. Точно, он там є п'ятачок іншого кольору. Можливо це те, що мені потрібно.
І перестрибнувши через живу грудку вугілля, я кинувся тікати. Петляти на швидкості серед скла, було важче ніж просто оминати їх. Лише один раз я кинув погляд назад, і пошкодував про це. Колишня кішка роздулася до розмірів жаровні. Вона явно мала бажання зупинити мене. Та й рухалася з такою ж швидкістю, як і я, от тільки їй не доводилося петляти. Вона просто пропалювала все на своєму шляху.
Швидше, до п'ятачка залишалося лише кілька кроків. Переді мною стояла рама. Вона зі склом чи без? І перш ніж я встиг про це подумати, стукнувся чолом об перешкоду. Все, сил більше немає. Цілий день блукати лісом, обморозитися, спотіти, а потім щосили тікати від якоїсь містичної тварюки? Ні. Я відчував, як спекотне, задушливе повітря відбирає останні крихітки сил до опору. Ні? Чому це ні? Поки я живий, боротимуся. Залишилося всього кілька кроків. Нажаль й кішка була від мене за кілька кроків. Я виповз із-за скла і однією рукою дотягнувся до «плями». Звідти повіяло прохолодою.
Не знаю, звідки вона взялася в приміщені, але мені було приємно, і я, не прибираючи від неї руки, підповз ближче, перемістивши більшу частину тіла на місце п'ятачка. Воно було вузьке, лише півметра. Невідомо звідкіля повіяло прохолодним вітерцем, який ганяв опале листя й сніжинки. Все було майже так, як і на вулиці, окрім одного. Всі дива зникали за межею цього п’ятачка. Ні, зовсім не згоряли у вогненному вихорі, вони просто зникали і з'являлися нізвідки, ніби знятий кадр з кінофільму. За тридцять метрів від мене скляні двері майже зачинилися, залишилася лише маленька щілина, через яку людина може пройти тільки лежачи. Мені здалося, що час спинився, все стало рухатися дуже повільно, ніби годинникова стрілка. Я відчув, що сили до мене повертаються, але що толку від них, якщо за хвилину я опинюся у пастці? Бігти. Тільки бігти вперед, не озираючись, не думаючи, що не зможу пролізти в шпарку. Ще одне зусилля, ще один ривок, ну і… Моє тіло опинилося у вільному польоті. Воно м'яко впало в сніг, білий та пухнастий. І холодний. Але то не мало значення, я навіть радий цьому. Головне, я залишився живим. Так, це головне. Адже саме життя – то велика штука.
Розплющивши очі, я побачив, що ніякого будинку й близько не було. Лише моя куртка, яку я кинув у поспіху, лежала собі спокійно на снігу. А на ній компас та карта.
І тут я засміявся. Напевно, істерично, як сміються люди, котрі пережили нервове потрясіння. Ось яка вона – причина мовчання. Ось де поділися інші люди, вони просто програли. Не виграли у чудернацьку гру. А намагалися виграти? Швидше за все так. Це важко, декому навіть неможливо.
Може там й немає ніякого призу. І це все пастка. Адже найкращий приз – це життя. Як все просто. А ті, хто ганявся за багатством нічого не здобули. Нічого. І Павло це теж зрозумів. А ось тільки спробуй комусь розповісти. Не повірять. Ніхто не повірить.