У нашому селі було два магазини. Один - сільмаг, поруч з клубом, де продавали все, що могло знадобитися в господарстві: сокири, лопати, гвіздки, мотузки, грубні плити, алюмінієві каструлі, чоботи, халати в квіточку і ватяні кухвайки. За прилавком там стояла тітка Ніна - завжди чемна, в чистому сірому халаті, з добрим обличчям, яке одразу ж розцвітало усмішкою, щойно ти переступав поріг. Всередині пахло металом, мастилом і гумовими чобітьми і для дітей там не було нічого цікавого. Мені там не дуже подобалося. Там не було нічого, що пахне щастям.
Інша справа - продовольча лавка. Там пахло олією, свіжим хлібом, цукром, халвою і дитячими мріями. Туди я любив ходити з мамою чи бабою Галею, бо в цій лавці завжди чекало щось солодке, нехай навіть лише на очі. Пам’ятаю, як я притулявся носом до клейонки, що вкривала прилавок. На ньому стояла велика відкрита коробка з халвою - жовтувата, трішки розсипчаста, від якої йшов важкий, солодкуватий запах соняшникового насіння.
Продавщиця відрізала шматки покупцям. Крихти халви падали на клейонку - тонкі, легенькі, як сніжинки на підвіконня. Я дивився на ці крихти і відчуття було незрівнянне. Подібно до маленького відкриття, ніби ти знайшов скарб, про який ніхто ще не знав. Поки мама говорила з продавщицею, я, завмерши від нетерпіння, нишком тягнув палець до цих крихіт, обережно, щоб мама не помітила, проводив їм по клейонці, і ці крихти збиралися в грудку на подушечці пальця, як на пилососі. Але мама, звісно, помічала - завжди помічала. Відсмикувала мою руку з докором, іноді суворим шепотом: «Не лізь!» Однак я вже встигав облизати палець. Уже відчував на язику солодкий, трохи гіркуватий присмак халви. Я робив це не тому, що ми не могли її купити - мама завжди купувала хоч шматочок. Але ті крихти - вони були ніби мої. Здобуті самостійно. Вкрадені у самого щастя, а тому - смачніші. І я не міг втриматись, щоб не облизати палець. Здається, ніколи згодом я не відчував такого захоплення від смаку - бо смак той був не просто солодкий. Він був про те, що щастя можна зібрати навіть по крихтах.
Поряд інколи стояла така ж коробка з шоколадним маслом. Його продавали шматками, продавщиця різала ножем, загортала в обгортковий папір. Мама іноді купувала те масло - і тоді на сніданок у нас був справжній делікатес: білий хліб з шоколадним маслом. Його швидко розбирали, бо воно, мабуть, було найдешевше з усього солодкого.
А ще у кутку стояла величезна бочка з олією, і встромленим в неї ручним насосом. Біля бочки пахло насінням і металом. Продавщиця крутила рукоятку, і густа, золотиста рідина текла у трилітрову банку, яку ми приносили з дому.
На вітрині стояли трилітрові банки соку - березового, яблучного - прозорого, як саме літо, з дрібними осадками на дні. Поруч консерви. «Сніданок туриста» у круглих банках, який чомусь майже ніхто не купував. І минтай у олії. П’ятдесят копійок за банку, і це було моє особисте відкриття. Мені здавалося, що це щось розкішне, майже ресторанне. Іноді можна було здати тут же в магазині чотири порожні пляшки, докласти дві копійки, і ти ставав володарем банки того самого минтая.
Найбільше я радів, коли в лавці з’являвся лимонад - сітро чи крем-сода в скляних пляшках із металевими кришками. І коли продавщиця відкривала одну таку кришку спеціальним ключем, був характерний пшик, що заворожував - от зараз почнеться справжнє життя.
Далі - головний товар для дітей - коробки з цукерками: соєві батончики «Корівка», хрумкі на зубах «Рачки», подушечки з м’ятною начинкою. Усі вони лежали розсипом у картонних ящиках, загорнуті в шуршащі обгортки. Їх купували на вагу. Продавщиця відривала з рулона шмат сірого паперу - він шелестів, ніби передавав тобі привіт від чогось чарівного, ще невидимого. Пальцями, швидкими й точними, вона згортала його в конус - і вже сам цей жест її рук був ніби частиною якогось ритуалу. А тоді - цок-цок - алюмінієвим совочком насипала всередину омріяні цукерки. Закривала паперовий конус - притискала пальцями зверху, зминала, щоб нічого не висипалося, і простягала мені через прилавок. Я брав його обережно, як коштовність. Бо то й була моя коштовність.
У магазині не було багато товару. Але в кожній дрібниці - світ солодкого очікування, гастрономічний рай, де кожна покупка мала смак справжньої радості. І, може, тому в моїй пам’яті лавка ця досі світиться лагідним світлом, як ліхтар у сутінках дитинства.
Я йшов додому, несучи той кульочок двома руками. І все не витримував - питав у мами чи баби:
- А можна вже? Одну?
- Ну, візьми одну.
Рука миттю знаходила «Корівку», солодку, трохи тягучу, з ноткою молока. Вона танула в роті швидше, ніж хотілося.
Я йшов мовчки, вдивляючись у землю, і тягнув з кулька ще одну.
Просто так - щоб продовжити щастя.
Дід Микола ніколи не ходив до магазину. Не тому, що не міг - просто вважав, що то не чоловіча справа. Він був значно старший за бабу і мав той спокій, який буває в людей, що вже нічому не дивуються. Ще й трохи глухий був, а може просто робив вигляд, що не все заслуговує на відповідь. Зате мав гарний зір і слабкість до радіо. Читав без окулярів «Деснянську правду» і слухав новини. Після кожного прогнозу погоди кивав головою, бурмотів: «Так я і думав…»
Дід був з тих людей, які нікуди не поспішають не тому, що ліньки, а тому, що вже все бачив й точно знає - куди б ти не поспішав, усе одно прийдеш туди, де тобі й не дуже хотілося бути. Колись, до всіх революцій і воєн, він служив у царській армії. Його солдатський портрет висів у хаті на стіні. Дід воював на «германській». Там отримав поранення і срібний хрест Георгія, який лежав тепер у бабиній коробці з-під ґудзиків. Коли я питав його, за що дали, казав: «Та просто не встиг втекти».
Коли я збирався з бабою до лавки, він іноді кликав мене до себе, діставав з кишені п’ятдесят копійок і, нахилившись ближче, шепотів серйозним голосом:
- Ось тобі доручення... Глянь там, чи не завалялися десь «Гулівери». Скажеш бабі: дід наказав.
І ми з бабою йшли. Я тримав дідові гроші міцно в кулаці, як особливий наказ. Але баба Галя купувала все за свої гроші. Коли я протягував дідові, вона лише посміхалася:
- Залиш собі у копилку.
- Але ж дід наказав?..
- Я з дідом домовлюсь.
А коли ми поверталися, дід уже сидів на вуличці, на лавочці під березою. Завжди в одному й тому ж місці - ніби був частиною тієї вулички, тієї лавочки, тієї берези, того спокійного часу. Він дивився на нас з-під брів, наче і не чекав зовсім, хоча було видно: чекав. На саму мить повернення. На тупіт наших кроків, що луною віддавався в тиші вулиці. На моє: «Діду, ми купили!» - на радість, яка була його радістю. Дід не показував радості — не з тих був, що кидаються з обіймами чи сиплють словами. Він просто дивився довше, ніж зазвичай, і на мить губи в нього підіймалися в куточках. Ледь-ледь, майже непомітно. Але я знав — то була його посмішка.
Зараз я думаю – чого він так сидів і завжди виглядав нас? Сидів, бо це було все, що ще можна було зробити, коли руки вже не для роботи, а душа - ще для любові. Йому було важливо зустрічати нас. Не щоб щось спитати, не щоб щось сказати. Просто бачити, що ми повернулися. Що життя - триває. Що баба з онуком повертаються з лавки, і в руках у мене, як завжди, паперовий кульок з цукерками. І що сьогодні - ще один день, який він побачив. Сидіти і чекати - це був його спосіб бути з нами. Бути там, де пахне хлібом і сонцем, де під ногами шелестить трава, і де хтось завжди повертається додому.
Я підходив до нього, простягав кульок:
- Ось, діду, ми купили. Пригощайся.
А він тільки махав рукою:
- Та що ти, в мене ж уже зубів нема. Їж, тобі рости треба.
І хоч не брав, але видно було: тішився. Не з цукерок - з того, як я, затискаючи кульок у долоні, ішов до нього, виконуючи його доручення.
Єдине, чого не було в лавці, - морозива. Та й де б йому взятись? У ті роки навіть холодильник вважався предметом розкоші. Замість холодильника у нас був погреб, а в ньому зберігались картопля, буряки, банки з компотом і соління. Морозиво можна було спробувати тільки в райцентрі - якщо пощастить поїхати туди з кимось дорослим. Але одного разу мама вирішила зробити морозиво сама. Не тому, що вона вірила в успіх - а тому, що хотіла, щоб я побачив, як виглядає щастя, яке робиться вдома.
Трохи далі за лавкою стояла молочарня - стара, дерев’яна, вкрита шифером будівля з важкими дверима і запахом прохолоди, навіть у найбільшу спеку. Біля неї завжди стояли великі бідони. Але головне там було - погріб, глибокий, як криниця, з цементними сходами й важкими дверима внизу. Взимку туди завозили лід - великими брилами, вирізаними з річки. Потім пересипали тирсою, і він тримався, мов зачарований, до самого літа. Я не знаю, для чого той лід зберігали - може, щоб остуджувати молоко, може, ще для чогось. Молочар дядько Григорій, кремезний і добрий, відчинив нам двері - і ми з мамою спустилися униз. У погребі було холодно, пахло сирістю, деревом і ще чимось невловимо свіжим. Ми набрали з ящика в корзинку кілька кусків льоду, загорнули у мішковину, і повернулися додому.
Мама збила в мисці інгредієнти - вершки - густі, як сільське життя і яйця - ще теплі, бо щойно з-під курки. Додала цукор і усе це збила виделкою у великій мисці, від чого кухню заповнив аромат надії та яєчного білка. Потім перелила цю масу в старий алюмінієвий бідончик, обклала льодом із погреба, як учили в «Работнице», і почала мішати. Мішала довго, із завзяттям людини, яка хоче довести, що в селі морозиво може бути не гірше, ніж у Києві.
Заглядаючи в бідон, як у безодню, вона бурмотіла:
- Ну, воно ж має, хоч трохи...
Я сидів поряд, як собака біля миски, і питав кожні п’ять хвилин:
- Уже?
- Ще ні.
Розчин не хотів ставати морозивом, і через годину мама одягла кофту, перенесла бідон у погріб, і продовжила мішання далі там. Бо, як вона казала, «тут жарко, тому і не застигає». Я спускався разів п’ять подивитись - чи нічого не змінилося. В погребі було прохолодно, і пахло дитячим розчаруванням. Суміш залишалась сумішшю. Вершки з яйцем і цукром, виявляється, не мали у планах ставати морозивом. Мама підняла бідон, зняла кришку й розвела руками:
- Ну, не захотіло воно бути морозивом.
Увечері ми всією сім’єю сиділи на кухні й їли той розчин ложками. Він був дуже холодний, солодкий і рідкий. Тобто не зовсім морозиво. Більше за всіх мамине морозиво хвалив дід Микола:
- І головне - не треба гризти, – сказав він. - І зуби цілі, і душа задоволена.
Після вечері мама налила в пустий бідон гарячої води й сказала:
- Наступного разу зроблю з шоколадом.
А тато сказав:
- Ну що ж. Головне, щоб твій ентузіазм не заморозився.
А мама нічого не сказала. Однак я бачив - їй було весело.
І мені теж. Бо ми разом з’їли цілий бідончик морозива. І в кожній ложці цього розчину-морозива було більше маминої любові, ніж вершків і цукру.
Коли я трохи підріс, і літні канікули перестали бути лише часом пригод і розваг, у моє життя прийшла нова річ - можливість заробляти гроші. Це не були серйозні суми, але в тій нашій дитячій економіці вони мали вагу справжнього скарбу.
За селом розгорнулося велике торфодобувне підприємство. На болоті, де ще недавно гойдалася ряска і цвіла лепеха, тепер гуділа фрезерна торфодобувна машина - «драга». Вона ревла, як голодна тварюка, зрізаючи в кар’єрах товстий, вологий шар болотяного ґрунту і подавала його на прокладчик. А той, наче гігантський кондитер, викладав на землю рівні смуги сирого торфу, розрізані на рівні брикети - майбутнє паливо для сільських хат. Ці брикети підсихали на сонці, темні, спершу м’які, як глина, але за день-два твердішали до стану каменю. Вся земля від болота до лісу перетворилася на чорні плантації - рівні, вкриті блискучими на сонці брикетами. І тоді, коли вони були готові, починалося головне - за ними приїжджали покупці. З району, з області, з далеких сіл їхали машини - КамАЗи, ЗІЛи, ГАЗони і навіть старі «полуторки» - усім треба був торф на зиму. Але оплатити торф у конторі – це одне, а навантажити повну машину – це ой! – зовсім друге. Клієнт сам вантажити не буде. А водій не грузчик - тим паче. І тут в гру вступали ми з друзями.
- Грузчики треба? - бригада з трьох козаків, років по десять-дванадцять, замурзані, але з очима, повними азарту. Ми вантажили торф швидко й злагоджено. За кожну машину платили вісім – десять карбованців. Чорні від пилу, у старих майках і потертих штанях, ми працювали з азартом. Сонце пекло, піт котився по спинах, кусали оводи і комарі, руки були в саднах, але ми знали - ми були потрібні. Ми заробляли свої перші гроші.
Увечері ми поверталися в село в хмарах торф’яного пилу, як шахтарі. Очі світилися, а в кишенях шелестіли купюри. Ми були багаті і щасливі. І, мабуть, уперше в житті відчували, що світ може належати нам - якщо не весь, то хоча б отой шмат землі за селом, де пахло болотом, торфом і роботою. А потім - найсолодше. На зароблені гроші ми прямували в лавку, ще в торф’яному пилу, з розпатланим волоссям, мокрими спинами, але горді й дужі, мов справжні чоловіки. Там, за скляною вітриною, на нас чекали наші делікатеси: «Минтай в олії», сітро з лимонним присмаком, яке било в ніс, коли відкривав металеву кришку. Білий хліб пухкий, із тонкою хрусткою скоринкою і неодмінно - шоколадне масло. Темне, блискуче, з запахом какао, яке лишалося на пальцях. Ми йшли до магазину не за солодощами - за очікуванням. За моментом, коли продавщиця покладе на ваги той прямокутник радості, обгорнутий у тонкий пергаментний папір. За тим, як смак халви змішується з пилом дороги й запахом торфу. За самим фактом, що ти можеш купити її сам, не чекаючи на чиєсь «можна».
Це була наша вечеря мільйонерів. Ми сідали на повалене дерево прямо за лавкою, розкладали здобич просто на траві, відкривали ножем банки, витирали руки об штани і мовчки жували, дивлячись, як сонце хилиться за дерева. В ті миті було повне щастя. Таке, яке вже не повертається - бо воно належить тільки дитинству, тільки тим першим, найсильнішим відчуттям, які закарбовуються назавжди. Смак хліба з шоколадним маслом, легкий солоний дух консерви, лимонна гіркота ситро - усе це й досі десь у мені. Як доказ того, що я був щасливим. Тоді. Там. У пилюці, в спеку, з друзями, з банкою минтая в руках.
Додому з собою я ніс халву для діда. Загорнуту в той самий тонкий папір, що вже просочився жирними плямами щастя. Бо я знав: дід Микола сидить на лавочці під березою і чекає мене. І хоч він завжди казав одне й те саме - «мені не треба, у мене ж зубів уже нема» - я простягав йому ту халву. Він брав її повільно, ніби важив, скільки в ній любові, а скільки самостійності. І тоді казав:
- Ну добре. Тільки шматочок. Щоб не образити долю, яка нам цю халву послала.
І я сідав поруч і розказував, скільки карбованців заробив сьогодні. І дід дивувався і хвалив одночасно. І розказував, що він теж колись був торговою людиною. Як після «германської» війни відкрив у селі лавку - «сідла, замки, підкови, гвіздки різнокаліберні, хромові чоботи». Торгував успішно, бо мав характер: мовчав, коли треба, і давав у борг, коли вже зовсім нікуди. І люди поважали. А потім приїхали хлопці з Остра, зробили опис, і обізвали «кулаком». Розкуркулили, лавку відібрали, але підкови ті, що колгоспних коней підковували, ще довго були дідівські - і всі про це знали.
І ми сиділи так удвох на лавочці під березою: я - з відчуттям, ніби зробив щось справді доросле, важливе, а дід - з тією тихою гідністю людини, яка бачила життя з усіх боків, і тепер мовчки тішиться, що ще є для кого жити, кого навчити, за ким спостерігати. В його очах не було здивування - тільки те тепле світло, яке з’являється в людині, коли вона бачить у комусь своє продовження. І цього було досить.
З кожним днем сонце світило трохи нижче, а вітер ніс у собі вже не тільки пил, а й запахи осені — сухої трави, яблук, що осипались, і першого диму з димарів. І з кожним днем наближалася школа — як рубіж, за яким усе знову ставало на місця: підручники, дзвінки, домашні завдання. Ми ще тягнули той останній шанс, вчепившись у нього, як могли, але машин ставало все менше, а покупці — вибагливішими. Починалася конкуренція. Хтось занижував ціну, хтось пхався наперед, виходив на дорогу перед селом і там зупиняв машини. Деяких покупців перехвачували хлопці із сусіднього села. Наші мрії заробити «на велік» чи бодай ще раз купити халви — ставали дедалі примарнішими. Вони ніби і були поряд, але вже крізь димку, як ластівки перед відльотом — видно, та не вловити.
Одного разу Вітька чомусь не прийшов, і ми пішли на кар’єри з Павліком удвох. Машин було мало, ми ходили від однієї до іншої, і нікому погрузчики не були потрібні. Якийсь худий і борзий на вигляд водій на КАМАЗі махнув нам кашкетом:
- Альо, за скільки навантажите?
- За годину думаю впораємося, - сказав я.
- А скільки хочете?
- Десятку.
- Давайте домовимося так: я тебе за язик не тягнув. Ти сказав – за годину. Якщо за годину завантажите - отримаєте чотирнадцять карбованців. Не встигнете - нічого не заплачу. По рукам?
Ми переглянулися. Ставка висока, і ризик великий, але погодились.
- По рукам! - А що нам лишалося? Була - не була. Все одно півдня вже бовтаємось без діла, роботи нема. Коли нічого втрачати - навіть ризик здається розкішшю. А тут хоча б шанс. Або все, або нічого. Як у лотереї: або виграш, або ще одна дірка в кишені. Махнули один одному - мовляв, погнали. Що буде, те й буде.
Ми вантажили, як скажені. Торф летів з рук, піт стікав по обличчю, у грудях палало, руки вже не слухались, але ми не зупинялись. Десь за сорок хвилин стало ясно - не встигаємо. Сил уже майже немає, а ще третина кузова - пуста. Вантажити ставало все важче. Однак ми не здавалися, мовчали, тільки важко дихали і тягли далі. Завантажили машину повністю, аж пар ішов від нас, але хвилин на десять запізнилися.
Мужик вийшов із кабіни, подивився на роботу, поаплодував з іронією:
- Ну шо, пацани, як домовлялися. Усе по чесному? Не встигли. А договір дорожче грошей. Удачі наступного разу. - Він сів у кабіну й повільно поїхав з поля. А ми з Павліком залишились у торф’яному пилу, як двоє шахтарів після зміни - тільки замість ламп на лобі в нас були змоклі від поту чуби.
Ми мовчали. І не тому, що не було що сказати - просто будь-яке слово здавалося б зайвим, як після поганого сну, коли прокидаєшся з відчуттям, що щось пішло не так, але пояснити не можеш. Спини ниють, руки трусяться, в роті гірко від пилу. Але ж усе чесно. До останнього шматка торфу. І ти стоїш і ніби все розумієш: не впорались - не заплатив. Чесно? Чесно. Однак все одно щось тисне всередині. Не образа, ні. Радше така тиха дитяча гіркота: ми зробили все, як треба, а життя - ні. Як отой момент, коли тягнеш щось важке вгору, і вже бачиш вершину, але вона відступає, мов сміється з тебе.
Павлік присів на землю, витер чоло, сказав:
-От і повір після цього в хороших людей.
А я нічого не сказав. Просто подивився на свої руки. Вони були чорні, зі збитими пальцями і трохи тремтіли.
Раптом через кілька десятків метрів наш КАМАЗ несподівано загальмував і водій, не виходячи з кабіни, махнув рукою.
- Ей, йдіть сюди.
Ми підбігли. Він протягнув нам два металеві карбованці з профілем Леніна.
- Тримайте, хлопці. Бо працювали як чорти. Хай не за угодою - але совість моя буде спокійна.- Він усміхнувся куточком рота і додав, майже урочисто: - Як казав наш Ілліч: «Хто не працює - той не їсть. А хто працює - тому по рублю».
Я не відразу зрозумів, чи це він так знущається, чи кепкує, чи ні. То був, може, і не той гонорар, на який ми розраховували, але цей карбованець я запам’ятав більше за всі інші. Може тому, що він був останнім у той день. А може - тому, що ми його заробили чесно. По-справжньому. Тоді я вперше відчув, що таке слово, з якого вже не викрутишся. Що домовленість - це не завжди справедливість. Що можна працювати до сьомого поту, але якщо не встиг за хвилину - значить, не встиг. І нічого нікому не доведеш. Цей карбованець був не платою - він був уроком. Маленьким, металевим і холодним уроком. Я взяв його в долоню й зрозумів: більше я так не підставлюсь. Це стало наукою, яка ніколи не пролунає вголос, але сидітиме в тобі завжди. Як пам’ять про день, коли ти дорослішаєш - без попередження, без фанфар.
Хотілося пити, але в той день я не пішов до магазину. Хотів, але щось стримало. Натомість пішов додому, з пилом на руках, з торфом у волоссі й металевим карбованцем у кишені. У голові ще гуділи звуки навантажувача, в очах стояла чорна пильна хмара, а серце - чомусь стискалось.
Ще з вигону я побачив, що лавка під березою порожня. Не було діда. І береза, і лавка, і вечір - усе стояло, як завжди, але все було не таким.
Увійшов у хату. Перше, що кинулося в очі - завішене бабиним шерстяним платком дзеркало. З кімнати доносились бабине схлипування. Мама в чорному платку сиділа біля печі, чистила картоплю і сказала:
- Дід помер сьогодні в обід. Тихо так. Ліг, і ніби задрімав.
Я сів на скриню, не знаючи, куди подіти руки. Дивився в одну точку, на стіну, де ще кілька годин тому, можливо, був його погляд. Усе, що було в мені - наче зупинилось. І тільки одна думка крутилась у голові: не буде вже кому нести халву. Ніхто не скаже: «Купи собі щось, тільки бабі не кажи». Не буде кому мовчки сидіти поруч на лавці, поки я розповідаю про свої великі перемоги - як я продав пляшки, як грузив торф, як сперечався з Вітькою. Не буде того погляду - повільного, спокійного, трохи насмішкуватого, що краще за будь-які слова давав зрозуміти: тебе слухають. Тебе чекають. Ти - свій.
А в кишені лежав карбованець. Останній, зароблений влітку.
Коли хоронили діда, все було просто. Люди сходилися з усього села - старі, молодші, діти. Тягнулися мовчазним ланцюгом до нашого двору, де під шовковицею стояла труна. Хтось із сусідів тихо казав:
- Добрий був чоловік… Не треба горювати. Він прожив своє.
- Справедливий був, - казала сусідка тітка Параска. - І дужий був, як дуб… поки не зламався.
Баба Галя сиділа поруч труни й плакала. Так, як плачуть не голосом, а всім тілом - ніби все всередині тріщить і стогне. Вона гойдалася в своєму риданні, як на хвилі, й ніхто не смів її спиняти. А потім, між плачем, витерши очі краєм хустки, прошепотіла батькові:
- Треба рубчик йому покласти… Металевий. Щоб він там… щоб заплатив…
Всі заклопотано загомоніли. Стали нишпорити по кишенях, по гаманцях. Хтось протягнув копійки. Я пішов у хату і приніс свого карбованця - того самого, з профілем Леніна. Підійшов до труни. Дід лежав спокійно, у новій сорочці, ніби просто відпочивав, як тоді, коли дрімав на возі з сіном, поклавши руку під голову. Тільки тепер руки його складені були на грудях і на голові прикладена якась церковна паперова стрічка. Я віддав карбованець батьку і він нахилився й обережно поклав монету під руку діду, ту, якою він колись лагодив сідла, тримав віжки, різав хліб і гладив мене по голові.
І в ту мить мені здалося, що повіяв легкий вітер. Зрушив листя на шовковиці, зачепив край чистої дідової сорочки, зрушив щось у мені.
І я зрозумів - дід пішов від нас. Але не зник. Він просто рушив далі. У нову дорогу.