У самому кінці нашого села, між тракторною бригадою та дорогою на сусідній Вовчок, розкинувся ставок Брисовщина — великий, зарослий, мов забутий. Він ховається в зарослях лепехи, верболозу й облізлих корчів, ніби не хоче, щоб його зайвий раз турбували. Тут водилися карасі — дрібні білі, блискучі, як срібні монети, і коли один тріпотів у твоїх долонях, то здавалося, що ти спіймав не рибу, а маленьке щастя.Ми ходили туди з хлопцями — хто з бамбуковою вудкою, а хто з простою лозиною, зі старим гачком і поплавцем із гусячого чи воронячого пера. Щоб краще клювало, треба було зняти черевики, підвернути штанини й зайти у воду — обережно, по щиколотку, а іноді й по коліна. Берег був білий, м’який, і коли ступаєш у воду, глина під ногами ніжно чавкала, і в ній приємно тонули п’яти. Мені подобалось це відчуття — як ніби земля тебе приймає, не відштовхує, а грається з тобою.
Ми приходили рано, ще до того, як сонце торкалося води. Інколи низько над ставком повз туман, як дим із бабиної груби, і здавалося, що світ навколо ще спить. У такі миті не хотілося говорити — навіть шепотіти було якось незручно. Ми стояли у воді мовчки, зосереджено дивлячись на поплавки, і в цій тиші було щось велике, наче сам ставок нас слухав — як шурхотить волосінь, як тріпоче вихвачена з води риба, як б’ється твоє серце, а ми боялися зіпсувати ту тишу необережним словом.
А ще на Брисовщину приходили жінки — прати білизну на другому березі, чи нарвати лепехи перед Зеленою неділею. Я теж ходив сюди з бабою Галею за лепехою. Ми йшли городами через дубину рано вранці, коли трава була мокра від роси, і кожен крок бризкав прохолодою. Забродиш у воду, нахиляєшся, щоб взятися ближче до рожевого кореня і тягнеш лепеху вгору. Одразу в повітрі здіймається сильний дух — різкий, терпкуватий, змішаний з запахом болота і туману. Ми несли її додому оберемками, від яких тягло на всі боки отим запахом літа і водяної глибини. А потім розсипали листя по підлозі — і в кімнаті ставало так, ніби у хату увійшла Брисовщина: свіже, вогке повітря з домішком чогось святкового.
— Ба, а навіщо ми лепеху стелимо? — спитав я, дивлячись, як вона рівненько розкладає свіже зелене зілля по підлозі.
Баба Галя випросталась, витерла руки об фартух і подивилася на мене трохи збоку, як уміла тільки вона — ніби й усміхається, а очі кажуть щось більше.
— Бо запах добрий. Як на лузі… - мовила нарешті. —Щоб дім не забув, що скоро літо. Щоб добрі духи знали: тут люди живуть, не байдужі. Щоб вони знали, що ми їх чекаємо.
- А що таке, добрі духи?
— Та хто їх знає, дитино… — зітхнула баба Галя. — Може, то душі тих, хто нас любив. Може, щось легеньке, як вітер, що приносить добрі сни. А лепеха — вона як місточок. Між тим, що було, і тим, що буде. Між нами і тими, хто вже не з нами. А ще, — вона усміхнулася куточками вуст, — щоб у хаті пахло не тільки життям, а й пам’яттю. Он, чуєш як пахне? То не просто трава — то згадка.
Я тоді не розумів тих її слів. Не розумів, що таке ті «добрі духи», і як це — щоб дім не забув, що скоро літо. Я нюхав ту лепеху, запашну й терпку, і не вловлював нічого, крім запаху вогкості й різкого, гіркуватого аромату корневини. Цей запах тримався кілька днів, і мені здавалося, що сама природа зайшла до нас у хату — босоніж, з мокрим подолом, вітром у волоссі, і кожен куточок дому дихав святом. А «пам’ять» для мене тоді була скоріше чимось, схожим на фотографії у старому альбомі, а не на траву під ногами. Я просто кивав і слухав — бо мені подобалося, як вона говорить. У бабиних словах не було високих фраз чи гучних істин — лише прості, часом навіть наївні думки. Але все таки в них щось було. Щось, що важко пояснити. Мовби крізь ці звичайні її слова проглядало щось глибше — стародавнє, як коріння дерева, що йде в землю ще з днів, коли все на світі було інакшим.
Батьки мої були людьми науки — обоє вчителі, і в нашій хаті ні про духів, ні про Бога не говорили. А в бабиній кімнаті в кутку під стелею висіла стара ікона, покрита рушником — потемніла від часу, у простій дерев’яній рамці, зі слідами воску на склі. Вона була, як згадка про щось забуте, про інший лад життя, про бабин світ — тихий, темний, у якому слова важили більше, ніж речі, а вода мала пам’ять. І хоч батьки вчили мислити тверезо, логічно — щось у тій бабиній тиші та в її старих речах чіпляло мене. Як вона виймала з комори вузлик із сухими травами — м’ятою, звіробоєм, і ще чимось — і клала в окроп, шепочучи щось собі під ніс. Як перед грозою тишком хрестила вікна, як у неділю зранку наварювала пшона, «щоб кури неслись».
Я питав її, для чого треба тримати сіль на підвіконні, і вона казала: «Щоб злі не наврочили». І чому не можна через віник переступати — «бо не виростеш». А як зачухається ліва рука — то це до грошей, а права — до гостей. Мене те все страшенно цікавило. Я все це слухав, запам’ятовував, ніби вчив іншу мову — мову землі, страхів і надій, якою тоді ще потроху говорили старі, але яку зараз вже майже ніхто не знає. Я ходив за нею і випитував: чому не можна в неділю шити, навіщо зранку на Івана купала у воду дивитися, чого не можна у хаті свистіти, або чому ложку не можна на стіл класти догори дном. І чого не можна після заходу сонця виносити сміття.
У наших краях здавна вірили: не все у світі видиме, не все поясниш людським розумом. Десь між словом і тінню, між випадковістю і волею Божою живуть наші давні страхи й надії — те, що ми називаємо забобонами. Старі люди вірили, що якщо підмітаєш підлогу після заходу сонця — вимітаєш з хати добробут. А якщо вернешся з дороги, бо щось забув, то треба обов’язково подивитися в дзеркало — щоб дорога не стала важкою. Коли ластівка зів’є гніздо під стріхою — це до миру і злагоди, а якщо втече — чекай біди. Навіть півень, що несподівано закукурікав опівночі, був знаком: або смерть, або новина, що змінить життя. Усі ці прикмети не писані, але вписані — в пам’ять. Люди жили з цим, як з частиною природи. Як з дощем, що сам приходить і сам минає. І хоч би хто і говорить, що не вірить у такі забобони, все ж таки, коли в хаті раптом трісне дзеркало — серце в грудях таки здригнеться. Бо є речі, що не потребують доказів — вони живуть у нас, як річка під кригою: її не видно, але вона рухається і знає свій шлях.
Якось посеред ночі в мене сильно заболів зуб. Був сильний карієс, але я до останнього не хотів йти до стоматолога. Так, у нашому селі був свій стоматолог, якого всі звали Коля Зубний. Його кабінет знаходився в школі, в корпусі початкових класів. Діти Колю не боялися — його жахалися. Лікував він просто: відкривав рота — і запускав туди свого металевого змія. Його машинка з вереском і жужжанням вгризалась у зуб, як оса в грушу. Здавалося, що вона не свердлить, а сичить, подібно до гадюки перед укусом. Дітей туди тягнули, як на страту, а сам звук тієї машини — високий, пронизливий, що йшов у саме серце — лишався з нами назавжди.
Мама дала мені таблетку анальгіну, щоб я поклав її на зуб, однак біль не вщухав. Я крутився в ліжку, хникав, тремтів від болю і безсилля. І тут тихенько відчинилися двері — увійшла баба Галя. Спитала:
— Болить? Іди сюди, до мене, - взяла за руку і повела у свою кімнату.
Посадила на табуретку і сама сіла напроти. Накрила наші голови чорним, важким шерстяним платком, який зазвичай лежав у неї в скрині, і ми опинилися в маленькому темному світі, де було тільки бабине дихання й мій біль. Почала шепотіти. Її слова були тихі, майже невиразні, але я їх не слухав — я їх відчував:
Стоїть на горі дуб,
У дуба золоте коріння,
Під тим дубом лежить білий камінь,
Під тим каменем — тиха вода.
Я сидів перед нею згорблений, стискав щелепу. Пульсуючий біль розливався по всій щоці, здавалось, пульсувало вже саме повітря під платком. Мені хотілося зірвати його, втекти на двір, притулити щоку до холодного муру погреба. А баба продовжувала шепотіти — спокійно, наче вода капала в криницю.
А в тій воді дівиця біла,
З болю зіткана, з туги виткана.
Хто біль віддасть — вона прийме,
У воді замкне, в тумані спряче…
Я думав: ну що таке вона там шепче? Який дуб, яке коріння, яка дівиця? Це ж не допоможе. На зубі глибокий карієс, анальгін лише глушив біль, і вранці таки треба буде йти до Колі Зубного. Але баба продовжувала шепотіти і щось у її голосі змушувало не сперечатись. Він тихий, трішки сиплий, але рівний, теплий, без тіні сумніву. Як колискова, тільки для болю.
І зійде дівиця з води,
Візьме біль твій на свої долоні,
Понесе його в темнеє болото,
там, де жаба не кричить.
де сонце не світить,
де навіть вітер дороги не знає…
Я слухав бабині слова, не зовсім розуміючи їхнього змісту, але відчуваючи, як вони торкаються чогось всередині мене. Це було як шепіт забутої мови — не тієї, що вивчають у школі, а тієї, що колись знали наші предки, говорили нею з вітром, з дощем, із мертвими. Галя не вимовляла їх — вони текли крізь неї, як вода крізь камінь. У кожному слові було щось густе, як ніч над болотом, і щось легке, як полиновий дим, що в'ється у височінь. Це було не страшно, але важко. Ніби в тобі відкрили двері, про які ти й не здогадувався. І з того часу вже не можна було бути тим, ким був раніше.
У болоті сховає, в очереті затопить,
Щоб не плакав, не кричав, не мучив…
щоб ні сліду, ні тіні не зосталось...
Я раптом побачив її образ — ту дівицю з води. Біла, як місяць, з очима, в яких плинуть відлуння чужих страждань. Вона йде повільно в ночі, мов тінь, її ноги ледь торкаються моху, не залишаючи слідів. У волоссі її сплутались водорості й павутиння, а в руках вона тримає щось - ось тут я не пам’ятаю точно що – щось схоже на уламок дзеркала, в якому блимає місяць на згаслому небі. Вона йде туди, в трясовину, де все забуто, де навіть жаби не кумкають, бо їм нічого сказати… Туди, де сонце зупиняється на краю болота й не сміє ступити далі. Вона йде, мов приречена чи послана бабиними словами.
Як дуб стоїть — так і я стоятиму,
як вода тече — так і мій біль утече.
Ключ — в замкові,
замок — в тиші.
Амінь.
І раптом я відчув: щось змінилось. Якось так дивно — біль стишувався всередині. Він не зник раптово, ні. Він ще був, але вже не такий, не злий, не той, що рве, а такий, який можна витримати. А потім просто почав відступати, немов повільно відходив кудись по воді, далі й далі, а я — залишався на березі. Спершу стало тихіше у голові. Потім трохи полегшало у скронях. І нарешті — я відчув, що можу ковтнути не стискаючи зубів.
Це було як диво. Я не сказав бабі нічого. Ми просто сиділи отак ще трохи, вдвох під платком, у маленькому світі, де вже не було болю. Тільки бабине дихання і її слова, що тремтіли в повітрі.
Мені здається, тоді я вперше зрозумів, що таке справжня сила. Не та, що в м’язах чи грошах, а інша — тиха, непоказна, як подих вітру над Брисовщиною. Сила, яка йде через слово, через любов, через спокій. Та, що передається від матері до дочки, від баби до онука.
Баба сказала мені: вчи ці слова, може пригодяться… Але записувати не дозволила. Так і сказала, писати не можна…
Взагалі-то наше село багате на водойми. Крім Брисовщини, є ще великі озера на місці торф’яних кар’єрів, невеликий Писарів Кружок, Дєгтярня — кожне з них мало свою вдачу, своїх риб і свої легенди. А ще далеко за селом, за колгоспним садом і ближче до сусідньої Димерки є озерце, про яке ми згадували рідко, ніби воно існувало трохи осторонь нашого дитячого світу. Називається воно Княгиня. Темне, глибоке, місцями заросле водяними ліліями, із берегами, де ніколи не прали білизну, не ганяли качок, не тупали в глину босі ноги. Навіть комарі там дзижчали якось тихіше, ніби з острахом.
Назва цього озера сама по собі звучала не по-сільському: не як звична Брисовщина чи Дєгтярня, а як щось із чужої казки — величне, недоступне. Казали, що колись це було велике озером, широке і глибоке, але з роками його «висушили» — меліорація, чи, може, сам час затягнув частину води мулом і верболозом.
Розказували, що давним-давно ця місцевість біля Димерки звалася Лукаревським грунтом. А в самій Димерці була панська усадьба. Жив там знатного роду пан, мав він добротний будинок, землю, два млини, коней, худобу. Був він чоловіком пихатим, і гонористим, і всі кругом звали його «Князем». Мав той пан вродливу дочку, яку любив дуже. А панянка взяла, та й покохала. Не принца з казки, не шляхетного нареченого з панських снів — а хлопця з нашого села. Простого, в полотняній сорочці, з руками, обвітреними сонцем і роботою. Вони зустрічалися в полях між нашими селами, ховалися в тіні високого жита, серед пахучих волошок. Ходили стежками, які знав тільки він, торкалися одне одного очима і мовчанням. Вони були з різних світів, але їм було добре. До пори. Бо такі історії ніколи не закінчуються просто.
Як дізнався про те кохання «Князь» — таку гримучу лють зчинив, що хлопця того в мить в солдати забрали. А панночка ж, дізнавшись про це, у відчаї утекла вночі з дому. І з тих пір її більше ніхто не бачив. Тільки зранку знайшли її капелюшок на березі озера. А далі — ні сліду. Хтось розповідав, що то вона в воду пішла з горя. З того часу і кажуть, що стала панночка русалкою і що її дух досі не має спокою. І ще казали, що люди інколи бачили — дівчина в білій довгій сорочці стоїть там серед верболозу, волосся мокре, очі, як вода вночі... А озеро с тих пір стали називати Княгинею. А ще говорили старі люди, що кожен, хто туди ходить, особливо у Русальний тиждень, відчуває, ніби хтось поруч дихає, дивиться на тебе, шепоче щось крізь очерет.
Я спитав у баби:
— А чого це русалки саме на Русальний тиждень виходять?
— Бо це тиждень поміж весною і літом, коли все цвіте, а душі тих, хто не встиг дожити, — особливо молодих і нехрещених — шукають собі спокою. Вони тоді вільні. І русалки, ті, що з дівчат невінчаних, покинутих, утоплених, у Русальний тиждень виходять на землю: водити хороводи, сміятись, а іноді й кликати до себе. І якщо дівчина зустріне їх — може збожеволіти. А хлопець... ну, якщо він не боїться і не насміхається — може й відпустять. А як ні — затягнуть у воду чи в сон, з якого вже не вернешся.
Хлопці розказували, що в Княгині ловляться великі золоті карасі. Але після таких легенд і оповідань якось не дуже хотілося йти туди за рибою. Сусідський Сашко, який завжди хизувався тим, що нічого не боїться, сказав мені:
— Та які там ті русалки… То все казки для бабів. Зате карасі там отакі!
І одного разу ми з ним удвох пішли до Княгині.
Я йшов мовчки. Звісно, сміятися з бабиних слівпро русалок було просто, коли сидиш у власному дворі. Але щось у її голосі, в тому, як вона вимовляла ті слова — «невінчані», «затягнуть», «не вернешся» — залишилося зі мною. Вони крутилися в голові, як гачок на жилці, що заплутався в очереті.
Але хіба скажеш Сашкові, що тобі страшно? Не хотілося виглядати малим, смішним, боягузом. Він ішов упевнено, із вудкою через плече, й увесь вигляд його говорив: йому нічого не страшно. Я йшов за ним. Ми пройшли повз старий сад, і вийшли на стежку, що вела до Княгині. Берег тут був дикий, нерівний, зарослий лепехою і очеретом. Між очеретом кілька невеликих прогалин з чистою, але темною, майже чорною водою.
Сашко поставив бідончик, став розмотувати вудку й сказав:
— Он там, біля тієї верби, мені сказали найкраще клює.
А я дивився на воду, де з-поміж очерету раз по раз здіймались дивні бульбашки. І не міг позбутися відчуття, що хтось дивиться на нас із глибини.
Я нанизав черв’яка, плюнув на нього, і закинув вудку - поплавок ліг на воду. Тиша. Ледь чутне дзижчання комах. Сашко щось бурмотів збоку, а я стежив, як круги на воді розходяться повільно, не поспішаючи. Минуло, може, з пів хвилини — клюнуло. Хотів підтягти гачок, перевірити, і раптом відчув — не йде. Зачепився. Смикнув раз, ще — ні. Гачок зачепився глибоко десь там, у темній товщі. Напружив жилку, потягнув — не пускає. Сашко сказав:
— Не рви, зачепив, то ж видно. Посмикай легенько.
Я вже хотів відповісти, але саме тоді… я побачив її.
Під темною водою, просто біля того місця, де зачепився гачок, щось зблиснуло. Спочатку подумав — то лист лілії на сонці. Але ні – присягаюся, я побачив обличчя. Бліде, ледь прозоре, мовби з іншого боку скла. Дівоче. Великі очі дивилися прямо на мене, руді коси, що повільно тягнулися вглибину, як водорості. І на губах посмішка. Легка, ледь помітна. Посмішка? Я не впевнений. Але щось там було. Якась мить і обличчя зникло.
Я завмер.
Раптом для мене все навколо стихло. Сонце — як крізь марлю, запах води — різкіший, сиріший. І тиша.
Така тиша, в якій чутно себе зсередини.
Я смикнув різко і сильно. Жилка обірвалася.
— Ей, що ти? — Сашко здивовано повернувся. — Там клює, бачиш? Он поплавок сіпає! – його поплавок дійсно коливався.
Я мовчав.
— Прикріпи інший гачок.
Я нічого не відповів. У мене була маленька коробочка з гачками і свинцевим дробом для грузил. Лежала в сумці, але я не хотів її витягати. Не хотів ловити. Не тут. Не тепер.
Я відійшов подалі, сів на сухішому місці, там, де трава вже прим’ята, але земля без вогкості. Подивився на ставок. Вода знову була спокійна. Наче нічого й не сталося. Наче нічого й не було.
- Ну шо ти, дядя? – Сашко здивовано дивився на мене. У нього клювало, поплавок тремтів, танцював, ішов під воду, але карась не ловився. Він тихенько лаявся, жбурляв черв’яків, а я сидів і дивився перед собою.
Мені було не страшно. Просто порожньо. Наче хтось щойно тихо щось сказав — але я не встиг розчути слова. І тепер не знаєш: чи було то насправді?
— Саш… — сказав я нарешті, тихо.
— А? — не відриваючи очей від поплавка, буркнув він.
Я трохи помовчав, перш ніж знову озватися. Хотів сказати просто: я бачив русалку, — але слова застрягли десь між горлом і серцем. Самому в це ще не дуже вірилось. Але й забути не міг.
— Слухай… я там щось бачив, у воді.
— Шо? — Сашко озирнувся.
— Не знаю... — я проковтнув слину. — Наче... якесь обличчя. Ненадовго. Під водою. Таке бліде. І руде волосся. Воно до мене посміхнулося…
Він мовчав кілька секунд, а тоді скривився:
— Та ну тебе... Перегрівся на сонці. Може, листя якесь. Там же його повно. І всяка водяна муть.
— Та я теж так подумав. Але... Вона дивилась. Просто на мене. Ніби знала, що я тут. І, здається, усміхалась. Може то русалка?
Сашко пирхнув і вже без усмішки покрутив пальцем біля виска:
- Точно перегрівся… Ні, ну яка тут, до біса, русалка? Звідки їй тут взятися? Це просто блиснув на сонці притоплений лист водяної лілії — їх тут он скільки… Або може то була ондатра…Вони тут теж водяться… - він хотів ще щось сказати, але передумав. Поплавок його знову пірнув, він рвучко сіпнув вудку, промахнувся, вилаявся ще голосніше.
— Я і не стверджую, що то русалка, — додав я поспіхом. — Просто... ну, щось було. Я ж не вигадую.
Сашко зиркнув на мене з-під лоба:
— Ну, хезе. Тобі видніше.
І ми замовкли. У воді щось плюскало, його поплавок стрибав, а в мені ворушилась тиха тривога, яку не можна було пояснити. Ні собі, ні Сашкові. Але ж я її бачив. Я не просто побачив щось — це було обличчя. Волосся. Погляд. Це було — хай коротко, але було. Не відблиск, не гілка, не лист. Щось живе. Не ондатра. Щось, що дивилося на мене. Я відчув це — як холод уздовж хребта. Та все ж… можливо, я справді перегрівся, і це була тільки гра світла? Воно впало під таким кутом, що здалося — щось рухається. Химерна форма водорості чи листка лілії, що на мить здалася людським обличчям? Підожди… Може, я настільки застряг у власних думках, що вже не розрізняю реальне й уявне? Може, це справді зовсім не русалка — а лише відбиток того, чого я хочу, або чого боюсь?
Але… я все одно її бачив.
Я більше не ходив рибалити на Княгиню. Може, тому, що там клювало, але не ловилось. А може щось у мені тоді клюнуло глибше. Не страх, ні. Радше тиха повага до місця, в якому зберігається давня історія. Те, що не видно оком і не береться в руки. Як бабині слова, що звучали під час дощу, коли в грубі потріскували дрова, а на столі парувало молоко в білій емальованій кружці. Вони не були наукою, але щось у них жило. І ти віриш не тому, що доведено — а тому, що це було.
Минуло багато років, і тепер, повертаючись у село, я знову проїжджаю мимо Димерки, мимо Княгині, яка вже зовсім заросла кущами. Іноді думаю: може, все це тоді були просто дитячі враження. Просто бабині байки, просто озеро, просто лілії і тіні. Але коли влітку чую запах лепехи — свіжої, зеленої, з тим самим рожевуватим корінням — в мені прокидається щось глибше за пам’ять. Голос, якого не чув, але впізнаєш. І десь тоді, в тих літах, між рибалкою, бабиними шептаннями й туманом над Брисовщиною я, сам того не розуміючи, навчився слухати. Не ловити, не шукати — а саме слухати. Воду, землю, людей. І себе — ще малого, босого, з вудкою в руках і тінню легенди в серці.
Бо є щось у тому сільському дитинстві, чого не поясниш — як шелест очерету на вітрі, чи як тиша, в яку падає поплавок. Є те, що тримає тебе й через десятки років: коли вже нема баби Галі, коли і Брисовщина і Княгиня заросли, і млин на дорозі біля Димерки давно розібрали на колоди, і навіть ті хлопці з лозинами і вудками давно стали чоловіками з чужими дітьми і онуками. Але якщо заплющити очі, то раптом чуєш той самий бабин голос, що шепоче:
Стоїть на горі дуб,
У дуба золоте коріння,
Під тим дубом лежить білий камінь,
Під тим каменем — тиха вода...
І ти не пам’ятаєш більше нічого.
Але й не забуваєш нічого зовсім.