Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав.
Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили.
—Пусть падихаєт, как сабака.
Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало.
Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не думав. Просто був. Дихав. Споглядав. Ось промінь світла пересунувся на кілька сантиметрів. Темна пляма на стіні. Павутиння.
Хотів бути чимось з цього, що не дихає, не думає, не відчуває.
Двері з шурхотом розчахнулися.
— Бл...дь, ти єщьо живой? — голос хрипкий, прокурений.
Цигарка в зубах, автомат через плече.
— Ну чьо, хахол? Єб..ть, ты как таракан. Всьо нє сдихаєш. — він плюнув під ноги й засміявся. — Можєт, єщьо на што надєєшся, укроп?
Андрія нудило від запаху тютюну, і від ворожої мови. Та навіть на блювання не вистачало сили.
— Я тєбє щас, как єсть скажу, — продовжив орк, присівши навпочіпки. — Ти — хахляцкоє ґавно. І ваняєт ат тєбя сааттвєтственна. Адін я нє брєзгую падхадіть. Нікто за табой нє прийдьот. Забудь. Тєбя ужє спісалі, понял?
Він дмухнув димом Андрієві в лице.
Грудна клітка того здригнулася від ледь чутного кашлю. Нудота посилилася. З видихом сам вирвався стогін.
— Хочєш, штоби я тєбя дабіл? Нє дождьошся.
Рашист дивився на нього зі збоченою цікавістю.
Тиша.
— Бл...дь, скучний ти.
Андрій облизав пересохлі губи. Вкотре жалкував, що не мав з собою гранати. Підірвати б себе — і цю погань разом із собою.
Орк покрутив цигарку в пальцях, підвівся.
— Раз такой живучій… Ща тєбє назначу должнасть…
Він нахилився, тицяючи пальцем у чоло пораненого:
— Ти тєпєрь — мая пєпєльніца. Ясна? Пє-пєль-ні-ца. Кагда я спрашіваю: гдє мая пєпєльніца? Ти атвєчаєш: “Я тут.” Прнял? Нє атвєтіш — падвєшу, как карову на бойнє. Штоби вєсєлєє било падихать.
Затягнувся. Утримав дим. Усміхнувся. І повільно притис недопалок до носа Андрія. Той заплющив очі, стис зуби.
"Господи, чому не послав мені смерть у бою?.."
— Вот так. Баєц, сука...
Рашист відступив на крок, наче художник, що оцінив мазок на полотні.
— Гдє мая пєпєльніца?
Довга пауза.
Андрій ледве розтулив рота. Губи погано слухались:
— …я тут…
Рашист оскалився і вийшов.
"Не для тебе. Собі це сказав. Що я ще тут. Живіший за тебе, тварюко".
Перед очима Андрія закружляло. Пірнув у безодню. Без снів, без думок.
Спогади проривалися, коли свідомість прояснювалася настільки, що тіло волало. Якось він почув сміх. Легкий, мов сонячний зайчик, що несподівано впав на похмуру стіну.
Донька… Донечка. Його чекає донька. Помирати не можна!
А вже за мить знову був лише зболеним тілом без пам’яті, що благало про спокій.
Не знав, скільки минуло часу — день? ніч? У скронях стугоніло. Нові фантомні кулі проривали плоть. І знову — небуття. Ладен був пірнути в нього безповоротно.
Але… ривок.
Його трусонули, і все, що не відчував — ожило. Кров спалахнула в ранах, пекло прокотилося ребрами.
— Эй! — прямо над вухом. — Гдє мая пєпєльніца?! Ти чьо, бл...дь, глухой?! Я спрашіваю, гдє мая пєпєльніца?!
Очі Андрія ледь розплющились. Довго не міг сконцентрувати погляд.
— …я тут…— прохрипів ледь чутно.
— Другоє дєла, — хмикнув росіянин і приклав недопалок до щоки бранця.
— А я к тєбє за трафєєм.
Сів прямісінько на ноги Андрія, попередньо щось на них накинувши, аби не забруднитися. Новий струм болю блискавкою прошив тіло знизу догори. Та подумалося: все ж відчуваю ноги…
— А ты тьоплєнькій. Удобнєнька. Но пєпєльніца із тєбя лучшє, чєм скамєйка. Смотрі, што у мєня єсть.
Дістав ніж.
— Щас, бл...дь, трафєй срєжу с тєбя. В рамачку сєбє. Хахляцкую кожу. С наколочкой.
Він схопив Андрієве передпліччя й потер пальцем татуювання з тризубом на зчорнілій шкірі.
— Вот ету красату снімєм... память будєт.
Андрій шарпонувся і закричав, коли лезо вп’ялося просто під татуювання.
— Ожіл, сука! А чьо тряпкай прітварялся? Сразу вєсєлє стало!
Він не різав — колупав. Лезо входило повільно, тупо, по-варварськи. Кров збігала по ліктю, в солому.
Андрій вже не кричав — виштовхував уривки повітря крізь стислий рот і сіпався. Очі туманились.
— Ладна, — кат різко висмикнув ніж. — На сєводня хватіт.
Підвівся, обтер лезо об штанину. Подивився згори вниз.
— Жді мєня і я вєрнусь.
Грюкнули двері.
У грудях Андрія палало. Та це був не біль. І не страх. Це була лють. І те, що він був на неї ще здатен, дивувало самого.
Якщо б хтось тоді заглянув йому в очі — побачив би там тільки холодну, темну, глибоку лють.
Якщо смерть подивилася саме тоді — то відвернулась.
І знову все по колу: помирав та воскресав, поза часом, за межею.
Гуркіт дверей. Кроки. Звуки, ніби крізь ватну стіну.
— Ґдє мая пєпєльніца?
Це насильницьке повернення до реальності, разом з феєрією болю, повертало спогади. Про тих, хто чекає.
— …я тут…
А коли й спогади припинили його хвилювати, Андрій констатував про себе — кінець скоро.
І саме тоді перед губами з’явилася пластикова пляшка з водою.
Не повірив одразу.
— Рот аткрой, долбо...б. Ілі, сука, вилью на пол!
Він намагався підняти голову, але м'язи шиї відмовлялися. Тремтіння, як при лихоманці.
Перші краплі — занадто холодні. Губи здригнулись. Вода торкнулась язика — і здавалося, тіло саме кинулося за нею. Але горло не працювало правильно. Андрій хапав повітря — і замість ковтнути, захлинувся. Зашурхотіло в трахеї, він закашлявся, заболіли легені, живіт, усе.
— Ну тт чьо, піть нє умєєш, дєбіл? — прокоментував орк і залив цього разу просто в розтулений рот.
Вода потекла по підборіддю, щоках, змішалась із запеченою кров’ю, потекла на шию, за пазуху. Андрій намагався вхопити бодай кілька ковтків. Один — вдалось. Другий — занадто. Він знову захлинувся, з рота бризнула вода, змішана з рожевою піною.
Орк глянув Андрієві просто в очі:
— Я паспоріл на тєбя. Должєн дажіть да завтрашнєва вєчєра. Понял?
Андрій проводив його поглядом, сподіваючись вловити хоча б ковток свіжого повітря від прочинених дверей…
Окупант зробив крок за поріг, обернувся. Андрій був готовий до нових отруйних слів… Та голова рашиста сіпонулася назад, а тіло важко гепнулося на спину. Обличчя з широко розплющеними очима повернулося у його бік.
Лобна кістка розверзнута — куля пройшла вище перенісся, трохи вбік. Із вхідного отвору не витікало багато крові — лише темна нитка, а з тім’я ззаду сочився мозок.
Мозок, навчений ненавидіти, позбавлений за життя співчуття. Мозок, що так і не збагнув, що означає бути людиною.
Пальці Андрія ледь стислися. Принаймні на одного покидька менше. Побачив смерть ката — можна й самому помирати.
Думки були хаотичними, та без емоцій. Снайпер? Побратим десь поряд?..
І знову, наче темна вода, що тягне на дно — провалля.
За ним — спалах.
Відчуття кількох рук, що підхопили. Чиєсь:
— Тримай голову! Дихай!
Він розумів — свої. А може, марив? Дозволив собі відключитися.
Спалах.
Жіноче обличчя. Занепокоєне. З ніжністю в очах.
— Тримайся, сонечко… Ти не один. Ти потрібен нам. Скоро будеш вдома. Думай про це.
Вимкнувся.
Спалах.
Гул двигуна. Розуміє, що лежить у машині. Трусить. Голоси.
— Брате, ми тебе вбережемо.
Темрява.
Спалах.
Лікарняна палата, миготять лампи. Чоловік у білому халаті твердо говорить:
— Вийде. Вже на шляху до життя.
І він все ще тут. Нікуди не зникає.Асепиамя у реальність усім єством.
А потім — телефонний дзвінок.
— Він ще надто кволий, аби говорити. Та все буде добре. Щасливчик. Жодна куля не зачепила життєво важливих органів. Просто знесилений.
Андрій простягнув тремтячу руку у напрямку телефону. Лікар побачив це.
— Я передам йому слухавку. Він вас чує, та не вимагайте відповідей.
І нарешті її голос, живий, справжній, з минулого життя:
— Тату! Ми любимо тебе! Чуєш? Ми вже їдемо!
В слухавці довго говорили. Мінялися голоси.
Він заплющив очі й слухав. Вперше за ці дні на його обличчі з’явилася посмішка.
Набрав у легені повітря — і прошепотів:
— …я тут…
Післямова
На основі спогадів українського військового Сергія Зубарєва про пережиті знущання в полоні.
Імена, діалоги та сюжет — художній вимисел.
24.07.2025