Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги.
Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом, неподалік від їдальні. Зелена патьока часу стікала по його боках, прикрашених фігурами ангелів із сурмами. Здавалося, то не патьока, а сльози ангелів - чи то за храмом, якого вже не було, чи то за голосом, якого дзвін більше ніколи не подасть. Однак навіть у мовчанні він зберігав гідність - його тяжка, мовчазна краса нагадувала про щось важливе, про щось забуте, що жило колись тут, серед цих вулиць, стін і людей.
Але хоча церкву і закрили, залишилося головне - те, що не можна зруйнувати ані вогнем, ані наказом. Залишився храм. У людях. Бо храм - це не тільки стіни. Це день, коли збирається рід, коли з’їжджаються гості, коли хата пахне пирогами, самогоном і жартами. Це пам’ять, яку передають із вуст в уста, із рук у руки, як чарку чи пісню.
У нашому селі храм - у грудні, на святого Миколая.
Малим я довго не міг зрозуміти, що воно таке - той храм. Не те щоб я був зовсім дурним, але слово це якось не вкладалося в голову. Ну, «церква» - то я знав. А от «храм» звучало страшніше. Як «грам» - тільки з «ха» на початку. Або ще трохи як «хмара». І взагалі - яке він має відношення до церкви, якої вже немає?
Одного грудневого вечора, коли баба Маня налаштовувала на грубці самогонний апарат і стежила, як капає сивий дух у трилітрову банку, я запитав:
- Ба, а навіщо нам стільки того самогону?
Під чугунчиком у грубці потріскували дрова, по кутках стрибало, як руда кішка, марево від вогню. Сиві каплі по одній капали в банку - цок... цок... цок...
Баба, не відводячи очей від тоненької цівки, що стікала з трубки в банку, схилила голову в бік, наче розглядала цівку з іншого боку і сказала:
- Ну, як же ж… Треба…Он, скоро храм...
- А що таке – храм?
- Храм, - баба задумалася. – Храм… то як пам’ять. Як нитка, що зв’язує живих і мертвих. Гості приїдуть - треба відбувать. Яке же то, щоб люди прийшли, а в хаті - нічого. Сором. То ж не просто гості, а родичі - з Лемешів, з Борсукова. Всіх прийми, всіх нагодуй, всім налий, щоб ніхто з двору без шани не пішов. Та й ти вже великий, маєш знати: храм - то не пиятка, то пам’ять, то зв'язок. З людьми, з Богом, з предками…
Через хвилину вона подивилась на мене, наче щось згадала, і додала:
- І щоб ти знав - це не самогон, а шана. Бо без шани на храм - як без хліба на поминки. Як нема самогону - то вже не так воно все й лягає. І не весілля, і не поминки, і не родини.
Мені здавалося, що я трохи зрозумів, але ще не до кінця. Бабині слова тоді не зовсім вміщалися мені в голову Я не розумів, що таке шана, що куди лягає, як це - храм без церкви, без хреста, без дзвонів? Але ті слова залишилися на все життя. Щось у них було таке просте, що не вимагало доказів. Воно було правдою, яку не треба пояснювати. Як ота дзюрка, що біжить в банку. Як дим із грубки. Як бабині руки, що пахнуть тістом і попелом. І в тій бабиній повазі до гостей, до столу, до самої традиції було щось таке, що змушувало мовчати і вчитись. Бо може, ще від своєї мами з бабою, а може і від самого отця Рубановського, Маня увібрала в себе цілий світ давніх звичаїв і неписаних правил — знала, коли що можна робити, а коли й зась. Вона могла, як по нотах, сказати, що ще рано садити картоплю, а от наступної неділі — буде в самий раз. І хоч дід Микола був на добрий десяток років старший, коли Маня щось казала — ніхто вже не перечив. Казала — значить так має бути.
А ще вона знала силу заговорів — від пристріту, від болю, від страху. Казала, що ті слова передала їй її баба, а тій — ще її баба, і що це не просто примовки, а наче тихі молитви, що проходять крізь час. Іноді, коли хтось слабував, приходив до неї, вона закривалась у маленькій кімнаті, накривалась платком, нахилялася до вуха, шепотіла щось стиха і дула тричі — і здавалося, що полегшення приходило не тільки у тіло, а й у саму душу.
В суботу зранку в хаті ще пахло димом, самогоном і смаженим салом, коли зайшов сусід дядько Федір. Одягнений не як завжди - у своєму темному кожусі - а в старій кухвайці з глибоко насуненою шапкою, і одразу став на порозі, ніби щось зважував подумки на важких терезах, перед тим як ступити далі.
- Доброго ранку у вашій хаті! - сказав він. Дядько Федір завжди серйозний, з кам’яним лицем, як у того Іллі Муромця, що на килимі, у вітальні. Він завжди говорив мало, але сьогодні в ньому щось було інакше. Зайшов до хати, скинув шапку, витрусив з неї сніг і, потираючи червоні пальці, спитав:
- Ну що, все вже встигли приготувати? - і одразу якось ніби посміхнувся, хоча і не губами, а очима.
Дід Микола, що саме сидів на сундуку біля грубки, повільно підвівся і поздоровкався з ним міцним потиском:
- Та встигли, куди ми дінемось... Роздягайся… Сідай… Ану, Маню, настрой Феді!
Баба Маня відреагувала швидко й точно. Вона зняла зі стола газету, якою була прикрита сковорідка, поставила три чарки - одну перед дідом, одну перед дядьком Федором, і ще одну - для батька, який саме зайшов з сіней.
Я одразу примітив, що цей ранок був не такий, як завжди. У хаті всі чомусь метушилися, як перед святом чи великою роботою. Батько приносив дрова і складав біля печі, баба Галя, молодша сестра Мані, ще до світанку поралась коло води - мила миски, великі й малі, терла сковороди з такою старанністю, ніби хотіла відтерти з них сам дух минулої ночі. З-під рук її летіла пара, шипіла вода, і на її лобі виступив піт. Мама теж снувала з вітальні до кухні і назад – збиралася до школи. Я лежав на печі, спостерігаючи згори за всім цим, і хоч ще не знав, що мало статись, відчував - щось важливе наближається. Те, що дорослі знали, а мені казати не поспішали.
У хромових чоботях дядька Феді загорнуті голенища, з-під одного стирчав довгий німецький штик. Я одразу його помітив - гострий, блискучий, страшнуватий. Навіщо він з тим штиком прийшов до нас? Може, щоб на всяк випадок? Дивно…
- По єдиній - та й за діло, - сказав Федя, сідаючи до столу.
«А за яке діло?» - хотів запитати я, але промовчав. Бо в повітрі щось було таке, що ніби забороняло дитячі запитання.
- Ну, за вдачу! - коротко сказав дядько Федя і випив одним ковтком. Не закусив. Просто втер губи рукавом, кивнув татові і сказав:
- Пора. Треба робити діло.
Батько з дідом перехилили чарки, встали з-за столу і почали одягатися. Я злетів з печі і теж почав взувати валянки.
- Ти куди? – здивувався батько.
- Я з вами…
- Ні, у нас там важлива справа. Посидь поки що в хаті. Потім підеш.
Він сказав це спокійно, але в його голосі щось було таке, що я навіть не став сперечатись. Просто сів на лавку біля груби, надувши губи, хоча вже знав: дорослі завжди мають якісь свої секрети. Щось таке, що не для дітей. Так було і тоді, коли батько витягував з клітки кроля і ніс його до сараю, де сиділа крольчиха. Я, звісно, біг за ним, але він різко обертався й казав:
- Іди додому, не заважай. Це тобі ще рано знати.
А я тоді стояв біля колодязя і слухав, як у сараї шелестить сіно, як десь там кролики шурхотять лапами по кучці. І хоч нічого не бачив, відчував - там відбувається щось важливе, доросле, таємниче. Щось таке, що змінює світ.
І от тепер, коли батько з дідом і дядьком Федором виходили надвір, а я лишався у хаті, все це знову поверталося - та сама межа, за якою починалося щось незрозуміле, трішки страшне й дуже цікаве. Я не знав, що саме вони там роблять, але нутром відчував: зараз скоїться щось справжнє.
І тут пролунав крик. Не людський, не схожий ні на що. Високий, надривний, розпачливий, наче щось рвалося зсередини, кричало до всього світу: «Не треба! Не хочу! Я ж свій!»
- Ба... - я підвів голову. - А чого це Рябко так кричить?..
Баба на мить зупинилась, подивилась у вікно, ніби прислухалась.
- Та… може... дядька Федора злякався. Він же з тим штиком. Блиснув, от Рябко й перепужавсь…
Але я вже все зрозумів.
Бо той крик - він був не про переляк. Він був про біль, страх і зраду.
Бо Рябко ж був наш. Він бігав по двору, його гладили по боках, носили їсти в корито, жартували з ним, як із псом, іноді навіть ніжніше, ніж із Піратом.
Тато казав йому:
- Ну, йди сюди, Рябко, я тобі приніс смакоту, - і насипав щось тепле - картоплю з висівками, кашу якусь, що парувала в мисці. І чесав його за вухом, поки той смакував з корита. А Рябко чавкав варево і вірив, що його люблять.
А потім - отак…
Коли я вийшов на двір, то побачив, як за сараєм стовпом у морозне повітря піднімався білий дим. І ще пахло паленим волоссям. Рябко вже не кричав. Він лежав на спині, обкладений соломою, яка ще тліла, а дядько Федір з батьком щось шкребли ножами із кривою коси по його шкірі, обпаленій і темній.
- Ти бач, як він усе пойняв… Ще в сарайчику як тільки побачив мене - і давай кричати… - сказав батьку дядько Федір.
Я дивився на все це дійство мовчки. Мені було не по собі. Ніби щось перевернулось усередині - якесь дитяче уявлення про світ, де все живе має своє місце й час, раптом затріщало, як тонкий лід під ногами.
- Пішов би ти до хати, - якось лагідно сказав мені батько, наче соромлячись того, що я побачив…
У хаті пахло печеним м’ясом, димом і спеціями. Маня понесла куски свіжини сусідам, а баба Галя сиділа біля великого дерев’яного стола й щось вовтузилась із прозорою скляною трубкою від гасової лампи. Один кінець трубки вона вправила в свинячу кишку, що звивалася в її пальцях, наче жива, а з іншого - пхала пальцем м’ясо, змішане зі спеціями. Руки в неї блищали - чи то від жиру, чи від якоїсь приправи, а щоки горіли. Поруч лежали ще не начинені кишки, бліді, звиті в клубки, схожі на дохлих змій, які ще мали стати чимось смачним.
- Оце буде печена, - казала баба Галя, закручуючи начинену кишку у спіраль і складаючи її у сковороду. - А це – для кров’янки.
Я не все розумів, але мені було дуже цікаво. І водночас - трохи лячно. Бо я ще не встиг забути той крик, і коли дивився на цю миску з м’ясом, то десь усередині щось стискалось. Це ж Рябко. Отут він - у цій металевій мисці.
- Ба, а Рябко… він же все розумів, так?
Баба Галя зітхнула, не дивлячись на мене:
- Ну, може й розумів. А може - й ні. Таке життя, синку. Не ми його придумали.
- А йому було боляче?
- Та не дуже, то він скоріше від переляку кричав…
Я знову дивився, як скляна трубка впирається в рожеву, гладеньку кишку, як народжується ковбаса просто на моїх очах. Ще мить, і вона піде в піч, зарум’яниться, і всі будуть казати: «Оце смакота!» А мені було чомусь трохи соромно. Наче я сам брав участь у цьому вбивстві, у чомусь неправильному, не хотів цього робити, але не знав - як зупинити.
Наступного дня був храм.
Перед обідом на вулиці почувся далекий передзвін - глухий, металевий, ніби хтось бив ложками по дні каструлі. Потім - свист, вигуки, і знайомий голос батька:
- О! Та це ж наші Кабани з Лемешів!
Я кинувся до вікна. Сніг іскрився на низькому сонці, і просто перед двором зупинилися сани, запряжені конем. На санях - повно людей у кожухах і валянках. Хтось сміявся, хтось махав руками, хтось подавав згортки.
Всі вийшли зустрічати гостей.
Тітка Валя, невеличка, в синій хустці з китицями кинулася обіймати бабів, а потім і мене. Я подумав, що їй ну ніяк не пасує прізвище Кабан. За нею - тітка Ніна і дядько Іван, великий, як піч, у чорній шкіряній шапці й з клунками в руках. І ще двоє молодших, яких я ніколи не бачив. На плечах у одного висів баян.
- З храмом вас, Давидович! - гукнула Валя діду Миколаю. - Це ж таки ваш праздник!
- Ми встигли? – хіхікнув дядько Іван. - Ще нічого не з’їли без нас?
- Та тільки первачок розпробували! - засміявся у відповідь батько.
- Ну, то ми з собою ще привезли…
Я стояв на ганку і дивився на коня. Він був сивий, з темною гривою, обмерзлою на кінцях. Клубки пару від його дихання здіймались у холодне повітря. Дядько Іван накинув коню на спину попону, погладив по морді, поплескав коня по шиї, а тато приніс із хліва оберемок сіна, якого накосили влітку на лузі, і поклав перед конем.
- Нехай і в коня буде своє свято…
- О! Який же ти великий виріс…- тітка Валя простягнула мені цілу торбу гостинців.
Гості зайшли в хату, скидали кожухи, витирали червоні носи, обіймались, жартували. А тим часом тут вже пахло свіжим печеним хлібом, холодцем, ковбасою, пиріжками з маком, яблучним узваром і ще чимось - таким, що буває тільки на храм.
За столом усі повеселішали. Дід Микола взяв в руки чарку, підвівся, прокашлявся:
- Ну, дітки, давайте за здоров’я, за хату, за те, що ми ще всі разом! Щоб і на другий рік так само зібралися - всі, без винятку! І щоб мир, і щоб хліб, і щоб ніколи не переводилось ні те, ні друге!
- І за Миколая, - додав дядько Іван.
Чарки дзвінко зітнулись, як мідні дзвони.
- Бач, як задзвеніли! - посміхнувся дід Микола, - мов на залізничній станції, коли поїзд до Києва подається... У нас колись, пам’ятаю, батюшка Феодор був, так він не казав «самогон», ні. Він казав благородно: «паровозний чай», - і, ніби наслідуючи батюшку, проказав урочистим голосом – «Се бо єсть дух животворящий, во утренню скорботу веселіє, а у вечірню тишу умиротворяє!» - І перехрестився так, ніби справді молитву закінчив.
- А як було сядем по чарчині, то ще й додасть: «Пий, чадо моє, та пам’ятай - не в кількості спасіння, а в мірі сердечній...»
- Так я не пойняв, а чого «паровозний»? - спитав дядько, той що з баяном.
- Бо після другої чарки так і тягне свистіти та кудись їхати! - дід посміхнувся. - А після третьої вже не знаєш, де вагон, а де станція.
- А як хто перебере, то й справді - наче паровоз: і гуде, і димить, і пару випускає, - підхопив дядько Іван, і всі засміялися. Навіть баба Галя, яка спочатку відмовлялася пити, надпила трохи і дрібно сміялася в долоні.
- За храм! - озвались голоси з-за столу. – За Миколу!
- Ну, давайте, за храм! - сказав тато і знову розлив усім по чарці.
- Я вже не буду, - відмахнулась баба Галя, але тато таки налив і їй.
І знову чарки піднялись над скатертиною, як невидимі дзвони над селом. Баба підсунула мені шмат ковбаси, я спробував її разом з печеною картоплею, і мені вона сподобалась.
Тітка Ніна раптом заспівала. Її голос, дзвінкий і теплий, пішов по хаті, як дим з грубки - повільно, затишно, тягуче:
Цвіте терен, цвіте терен,
Листя опадає…
Хто в любові не знається,
Той горя не знає…
Дядько у кутку підхопив баян, розтягнув міхи, пальці його побігли по клавішах і утворилася давня мелодія, і полинула вона над столом. Баба Галя з тіткою Валею підхопили, а баба Маня заколихалась на лаві, ніби щось згадала.
А я молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечороньки не доїла,
Нічки не доспала.
Я сидів поруч із бабою Галею, навертав печену картоплю з ковбасою і холодцем, і слухав. Стало якось трохи тісно в грудях. Наче пісня щось відкрила - про всіх нас, про дім, про храм, про все, що я ще не розумів, але вже відчував. В цей момент я раптом побачив перед собою повну бабину чарку, від якої вона тільки-но відмахнулась, і зробив те, чого й сам від себе не чекав. Я взяв і мовчки її випив. Одним ковтком. Ніколи до цього я не пив самогон. Один тільки запах завжди був для мене чимось чужим, важким - ніби це не напій, а якась отрута, яку дорослі п’ють, щоб… Не знаю, для чого вони її п’ють. Але в той момент - щось змінилось. Я не довго думав. Просто взяв чарку й перехилив, мовчки. Як це робив дід, як батько, як дядько Іван. Як дорослий.
В ту ж мить у роті все зайнялося вогнем, наче хтось підпалив мені язик, горло й шлунок разом. Гіркий, ядучий присмак вдарив у ніс і в очі. Всередині все скрутилося. Я захлинувся повітрям, закашлявся, очі засльозились, а в грудях розпирало - як тоді, коли вперше вдихнув дим із багаття й не встиг відвернутись. Хотілося одразу плюнути, вигукнути, якось зупинити це. Але я вже проковтнув. Зціпив зуби. І тільки тоді зрозумів - я не дорослий. І ця чарка нічого не допомогла. Навпаки - зробила ще гірше.
Гості за столом розсміялися.
- Оце по-нашому! – похвально сказав дядько Іван.
- Ану! Ти що робиш?! Це ж не компот! - гримнув батько.
- О, Господи, він же випив! Ну й ну… - прошепотіла баба Галя, обертаючись до мене з переляком.
Мама теж з переляканими очима протягнула мені стакан узвару:
- Запий швиденько!
Я випив узвар і тоді подумав, навіщо я це зробив? Може, хотів, щоб хтось помітив. Щоб баба Галя подивилась і здивувалась. Щоб тато сказав: «Ого, мужик росте!» А, може, ніхто не побачив би, і я просто сам собі довів - я вже не той, хто пхається під стіл і просить ще кусок ковбаси. А, може, то була спроба щось у собі заглушити. Бо щось ворушилось і крутилось усередині, після вчорашнього дня. Після Рябка, після його крику, після чорної плями на снігу за сараєм. Після димної соломи, після того, як мама сказала: «Не йди туди». А я все одно пішов.
Може, я подумав, що ця чарка допоможе. Зробить мене сильнішим. Щоб я не відчував жалю до Рябка. Щоб не думав, що його зрадили. Щоб не пам’ятав ті дурні очі, якими він дивився, коли баба несла йому їжу в корито.
Я нічого не міг сказати. Хотів кудись втекти, заховатись, бо все навколо трохи закрутилось і злегка піднялось догори. Світ похитнувся, голова налилася ватою. Все навколо стало далеким, як у тумані. І сміх, і пісня, і навіть бабина спина поруч - усе поплило. Я сидів і бачив перелякані мамині очі і почув, як десь далеко дід спокійно сказав:
- Та хай, хай… Хай краще з нами, ніж потім з босяками під сільмагом.
- А й правильно. Нехай привикає змалку, - сказав хтось за столом.
Усі знову засміялись. Напруга зникла. Тітка Ніна співала:
Ой у вишневому саду,
Там соловейко щебетав,
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав…
А я сидів, червоний, як буряк, і намагався не дихати ротом, бо здавалося, що кожен ковток повітря зараз теж палить. Мені було і соромно, і трохи гордо, бо я зробив щось дуже доросле. Але водночас - дуже хотілося чаю з малиною і тиші, і щоб ніхто більше не наливав у чарки...
Потім стало млосно. У животі щось заворушилось, як у банці з огірками, яку хтось потряс. У голові гуло і все навколо хиталось, і мені захотілося вийти надвір.
Я одягнувся і вийшов із хати, не сказавши нікому нічого. Повітря було важке й холодне. В темряві двору сопів прив’язаний до забору кінь, жуючи сіно. Холодне повітря обдало обличчя, трохи прочистило очі, але ноги самі понесли за хлів, до клуні, до того самого місця... Там, де вчора лежав Рябко. Де тріщала солома, і йшов білий дим, і дядько Федір обшкрябував старою косою тушу, а тато бризкав водою зі старого чайника.
Сніг там був уже не білий, а сірий, наче хтось витер ним руки після вугільного пилу. У самому центрі - чорна пляма, гола земля, прогоріла від вогню. Між обгорілою соломою на снігу червоніли застиглі краплі крові.
Я стояв і дивився на чорну пляму. Серце билося швидше, не від страху - ні. А від того відчуття, що я когось зрадив. Що я теж став частиною того, чого не хотів розуміти. Я сидів за тим столом. Я сміявся, їв, навіть випив. І ковбасу з м’ясом - теж з’їв. З’їв, знаючи, чия вона. Хоч і не хотілося вірити у те, що сталося.
І тут чомусь згадався той рядок з дитячої казки про Івасика Телесика, яку мені колись читала мама. Як Змія викрала Телесика і хотіла з’їсти. І як вона потім, сидячи на лаві, гойдалася й бурмотіла: «Покачуся-повалюся, Телесикового м’ясця наївшись...» А насправді - з’їла власну дочку.
Я тоді не розумів, як це - не впізнати, кого їси? Як можна переплутати рідне? А тепер... тепер я сам був тою Змією, тільки менш злою. Тепер я сидів за столом, сміявся, жував ковбасу… і мовчав. Хоча знав - що то з Рябка. А він нам вірив, він був наш. Він же радів, хрюкав, біг назустріч по двору… Просто… Просто - так сталося. І мені стало і страшно, і соромно, і смішно, що я, малий, уже встиг з’їсти свого Рябка і ще й запити бабиною чаркою. Того самого Рябка, що бігав за мною по двору, що трусив рилом від задоволення, коли їв з корита. Того, що якось восени заснув у дворі на соломі, і я прикривав його мішком, бо стало шкода, щоб не замерз.
І раптом у голові знову пролунав той його відчайдушний крик. І слова дядька Федора: «Ти бач, як він усе пойняв...» Крик не вщухав, просто змішався з усім: з музикою, з веселим сміхом у хаті, з дзвоном чарок, з піснями і з запахом ковбаси та димом, що ще завис у повітрі. І мені стало так гірко, що я сів прямо в сніг, у ту чорну пляму, не зважаючи, що в штанах буде мокро. Нахилився, торкнувся пальцем тієї розмоклої, теплої землі й прошепотів:
- Прости, Рябчику…
Свято тривало. У хаті ще співали, дід, певно, відкривав нову пляшку. А я сидів на тому місці, і хоч було холодно, я не хотів повертатись. Мені здавалося, що тут - справжній храм.
З роками ти починаєш краще розуміти не те, що було, а як воно в тобі залишилось. І тепер, коли бачу, як по телевізору показують великі церковні свята, як підносять хоругви, як дзвонять дзвони - я завжди згадую той наш храм. Той - де у грудні у хаті капає бабин самогон, шипить сковорідка, і пахне ковбасою з печі. Тепер розумію: той день і був храмом. Не святом, не урочистістю - а храмом, у якому я вперше щось втратив, щось зрозумів і щось полюбив назавжди. Бо храм - це не тільки дзвони і священні тексти. Це місце, де душа вперше стикається з правдою. Де життя показує себе без прикрас. І де, попри все, ти відчуваєш тепло. Тоді - через бабину піч. А зараз - через пам’ять.
А дзвін з нашої церкви не пропав. Його не здали в металобрухт, а подарували церкві у село Требухів. І тепер ангели на ньому щоранку будять інше село, нагадуючи, що святе не зникає, а просто змінює свою домівку.
Я ж тепер, коли чую слово «храм», то не бачу ікони. Я бачу Рябка. І себе, малого, з мокрими штанами на снігу, що розтанув від вогню.