Мені завжди здавалося, що мій батько не ходив по землі, як усі люди, а трохи ширяв над нею — як чайки, що сідають на воду, торкаючись її легким крилом. Може, тому, що він ніколи не стояв на місці. Його ніби й не тримала ця земля — настільки завжди був у русі. З ранку щось лагодив — то двері сусідам підправить, то виточить якусь втулку на своєму верстаті, то комусь прикрутить дріт до стовпа. Міг піти косити в Дубину, потім - закинути сітки на кар’єрах, а через годину вже їхати комусь склепати димар чи підправити телевізор.
Його звали Володимиром, але мама ніжно кликала його Владіком. Сусіди ж — не те щоб з недбальства, просто по-сільськи — ковтали першу букву, і в усьому Олбині він був просто Ладік. А хто був ближчим, хто поважав — той звав його Миколайовичем. Але, як би не звали, всі знали: Ладік не відмовить. Барахлить телевізор? Клич Ладіка. Поламався генератор на таборі — Ладік прийде і відремонтує. Вночі, у дощ, хтось із Борсукова просить допомоги — Ладік заводить «ІЖ» і їде. Якось серед ночі приїхав чоловік із Туманської Гути: «Ладік, ну виручай!». І батько мовчки встав з ліжка, взувся, натяг куртку і зник у темряві. Їхав через ліс, через багно — бо хтось чекав. Бо хтось потребував його допомоги.
Батькове серце було відкритим — як двері влітку, коли не зачиняють, бо чекають на гостей. Не знаю, коли він спав. Іноді здається, що і увісні він комусь щось майстрував. Тому й не йшов він, а плив, линув крізь життя — легкий, зосереджений, невловимо добрий. І з роками я усе більше розумію: земля його носила, бо знала, що тримає не просто чоловіка, а людину, якій можна довірити світ.
Коли у п’ятдесят восьмому моя мама, тендітна, серйозна вчителька математики приїхала після університету в Олбин за направленням, тато вже закінчив будівельний технікум, і працював у селі електриком. Про нього всі говорили: «Тихий, але руки золоті». І дійсно, його руки вміли майже все: як покласти цеглу, як прикрутити гвинт, що підрівняти, де прокласти провід.
Мама знімала кімнату у сусідки, вивчала кожну дитячу душу в сільській школі, і була зібраною, рівна постава, трохи відсторонений погляд і стриманий голос. А тато… Тато одразу запримітив її і покохав. А покохавши, поставив собі нову мету — стати вчителем. Не для того, щоб догодити їй, а щоб бути гідним. Він, який ніколи не боявся фізичної роботи, раптом закохався в книжки — і поїхав до Чернігова, вступив на фізмат у педінститут. Директор школи, мудрий старий учитель Андрій Парфенович якось підморгнув мамі й сказав:
— Ти, Тамаро, придивись до того хлопця. Не прогадаєш. У нього душа — як акумулятор: іскрить, коли треба, але заряд довгий.
І вона придивилась.
Село було тихе, закуте у вільхові та вербові гаї, як в зелену ковдру, а хати під солом’яними стріхами мов несміливі літери в дитячому зошиті, тулились одна до одної, то правіше, то лівіше, каракулями, що не знають, де їхнє місце. Серед цих гаїв, де сонце просіювалося крізь гілки, а вечорами пахло липами і м’ятою, батьки і знайшли своє кохання. А невдовзі вони одружилися. Скромно, по-сільськи. Без гучних тостів, але з ясним відчуттям, що ця пара — не випадкова. Що вони один для одного — як цегла й розчин, як паяльник і мідний дріт, як формула і відповідь.
Оселилися молоді в старій батьківській хаті на дві кімнати: у великій — баба Маня з дідом Миколою, у малій — баба Галя, сестра Мані. Та коли тато з мамою побралися, баба Галя поступилася їм своєю кімнаткою й сама перебралася до старших у велику. Саме в тій малій кімнаті, де я з’явився на світ у шістдесят другому, минули мої перші роки. І досі вона мені сниться — з низькою стелею, теплою грубкою біля ліжка та столом, що був центром мого всесвіту.
Взимку у великій кімнаті було тепло і пахло травами і трохи бджолиним воском, бо баба Маня щоразу щось підкладала в духовку сушити. Поки мама перевіряла в маленькій кімнаті зошити школярів, я любив забиратися на піч — угору, до самого неба. Там, під рядном, де червоніли щоки мого кращого друга - баби Галі, і світилося її сонне добре обличчя, мені здавалося, що ми з нею — на кораблі, який пливе над усім світом.
Коли мені виповнилось п’ять, батько вирішив збудувати новий дім. Для нас, для всієї сім’ї, для майбутнього, для спокою. І почав. З фундаменту, з сокири, з пилки. У великій кімнаті старої хати поставив верстат, і зимовими вечорами там пилялися і стругалися мрії. Вжик... вжик... тук... тук... Вистругані дошки пахли новим життям, а в сінях вже лежали коробки з майбутніми вікнами, які ще не бачили неба.
Я лежав на печі, дивився, і мені не хотілося ні рухатися, ні говорити. Баба Галя дихала поруч — тихо, рівно — як море. А тато весь час майстрував. Вжик... Із-під металевої душі рубанка виринала тонка, ніжна, як павутинка, дерев’яна стрічка. Вжик... Вона виверталася в повітрі, закручувалась у локон — наче дівоча коса, що щойно зіскочила з плеча. І падала на купу таких самих — живих, теплих, світлих. І я тоді був певен, що світ тримається на батькових плечах, на його сильних руках і чомусь на оцих закручених стрічках з-під рубанка.
— А ти знаєш, — казала мені баба Галя, — що з того дерева, що тато стругає, можна зробити не тільки двері, а й човен? А човен — не простий. А такий, що знає дорогу до країни, де діти не просто ростуть, а літають.
Я тримав очі відкритими, та слухав — бо бабині казки були завжди іншими, ніж мамині книжкові. В них все могло статися. І риби говорили людським голосом, і корова бачила сни, і навіть наш димар міг бути заселений маленьким чоловічком із срібним молоточком.
— Отого чоловічка звати Куцун, — шепотіла вона мені на вухо, — він сидить собі в нашому димарі, а коли всі засинають, вилітає з димом, трішки попідмітає зорі, почистить їх, і знову ховається. А хто встиг його побачити — тому сниться, як він літає...
— А як він туди заліз? — питаю. — У димар?
— Та він там завжди був, — відповідає баба Галя, лагідно перебираючи мені чуба. — Просто ми його не помічаємо. Він маленький, як сірничок, а тихий — як сніг, що падає вночі.
— А він не обпікається димом?
— Ой, та ні. Він же з вогню народжений. Йому дим — як нам повітря. Любить той дим, наче хтось чай з липи. Чув, як засвистить у трубі - то він порядок там наводить.
— А в нього є ковдра?
— Є, — усміхається баба. — З павутиння, витканого місячною ніччю. Воно легке, як подих, але гріє добре.
— А чим він підмітає зорі? У нього мітла є?
— Та де ж там мітла! — усміхається Галя. — У нього пензлик срібний, тоненький, як волосина павука. Він ним кожну зірку ніжно протирає, щоб краще світилась. Бо як зірка пилом припадає — то менше дитячих бажань може здійснитися.
— А що він їсть? — питаю пошепки, ніби боюся, що Куцун почує.
— Рибу, — каже Галя, — ту, що ми сушимо на печі. Він іноді вночі нишком витягає одну — акуратно, щоб ніхто не помітив. А іноді сам собі ловить — у Брисовщині.
— А що він п'є? — не вгамовуюсь я.
— Ранкову росу, бо вона найчистіша. Він збирає її в шкарлупки від перепелиних яєць.
— А він боїться когось?
— Лише сови. Бо та вже раз хотіла його за ґудзика схопити — думала, що то метелик. Тепер він завжди ховається, коли чує «уху-уху».
— А в нього є друзі?
— Є. Один хрущ, що живе у клуні, а влітку ще і метелик, який щовечора сідає на даху біля димаря слухати, як Куцун грає на травинці, як на сопілці.
— А Куцун колись сміється?
— Сміється. Коли влітку нюхає пелюстки мальви. А вони його лоскочуть. І тоді від його сміху у вікно влітають пахощі квітів, і нам всім сняться добрі сни.
— А він мої сни бачить?
— Авжеж. Він над тобою вночі літає і на твої сни дивився, наче в книжку. І якщо бачив, що тобі страшно — шепотів щось зірочці твоїй, а та вже дихала на тебе своїм світлом, щоб ти заснув спокійно.
— А він колись засинає?
— Тільки вдень, коли всі димарі мовчать. Тоді Куцун залазить у сажу, як ведмідь у барліг, і спить собі там аж до ночі.
Я вже ледь тримав очі відкритими, але встиг прошепотіти ще одне запитання:
— А я його колись побачу?
— Якщо не будеш лінуватися вставати рано і будеш слухняним — може й побачиш. Але не забудь: він дуже сором’язливий. Як помітить, що дивишся — одразу шмиг у димар, і зникне. Бо він, хоч і маленький, але ого, який гордий.
А внизу — батько. За своїм верстаком, що стояв у кутку під вікном. Він не чув нас і не бачив — був у своїй роботі. В лещатах затиснутий брусок, вжик... вжик... тук... тук..., і з нього вже виходить щось нове. Я не знав, що саме — двері? рама? полиця? — але батько знав. Він нахилявся, міряв щось, притискав плечем рубанок, і тоді лунав той звук, який я любив найбільше у світі: вжик... вжик... тук... тук... — мов серце хати. За вікном потріскував мороз, на печі було тепло, а внизу рівномірно стругав брусок тато: вжик... вжик... тук... тук... — і його тіні рухалися по стінах, наче духи дерева, ожилі в теплій кімнаті.
Дід Микола сидів поруч за столом. Перед ним — розгорнута «Деснянська правда», із запізнілими новинами, які він читав не для новин, а, здається, з обов’язку — як молитву.
— От дурні, — бурмотів він інколи, не відриваючи очей від газети. — Якби я був у Києві, усе б там по-іншому було…
Інколи дід раптом підіймав голову до батька:
— Не так стругаєш! Поперек волокна йдеш, задереш. Піде хвиля, й вікно заплаче. Я ж колись тебе учив…
Тато нічого не відповідав, кивав, не сперечався, але робив все по-своєму. Лише притискав рубанок міцніше і вів його з тією терплячою любов’ю, що приходить до сина, який уже не перечить батькові, але й не завжди слухає. А дід, клацнувши язиком, знову ховався за газетою, ніби там був інший світ — трохи більший за хатню кімнату, хоча і не такий теплий.
— Усі тепер учені, — казав він до газети. — А хто витягне відро з води, як воно замерзне в криниці?
Баба Галя цілувала мене в лоба, і я тихо засинав, міцно тримаючи в долоні уявний пензлик зі срібла — на випадок, якщо раптом прокинусь і побачу Куцуна на підвіконні. Я так хотів його побачити… Особливо — як він чистить зірки над нашим домом, що навіть інколи став прокидатися ще до світанку. Тихенько, щоб не розбудити нікого, залазив на підвіконня, дихав щосили на замерзле скло, і коли сходив лід, затамувавши подих, визирав у небо. Мені здавалося, що от-от побачу, як малий Куцун скаче з однієї зірки на іншу, перевіряє їх пальчиком, а потім витягає з кишені маленький пензлик і обережно зчищає пил. Іноді я бачив, як якась зірка раптом блисне яскравіше — і вірив: це саме Куцун її протер до блиску. А ще уявляв, що він киває мені здалеку і приставляє пальчик до губ: «Бачу тебе, малий. Тільки мовчи — і я ще трохи залишусь».
Я уявляв Куцуна одягненим у чорну пухнату шубу, таку, як у нашого кота Нями, тільки з великими ґудзиками, що світяться, і з торбою за плечима — там у нього були запасні зорі, на випадок, якщо якась згасне. І мені так хотілося, щоб одна з таких запасних впала саме мені в долоню.
Я притулявся щокою до бабиної руки. Вона була велика і тепла, як печене яблуко. Казка потихеньку стишувалась, губилася, розчинялась у звуках — і я вже не розрізняв, де вона закінчилася, а де почався сон. А десь унизу, у своїй майстерні-без-стіни, батько й далі стругав рубанком і стукав молотком, не знаючи, що його син уже пливе човном із липи в неіснуючу країну — туди, де світяться зорі і пахне свіжим деревом, де діти не просто ростуть, а літають.
Навесні, коли в саду розпускались вишні, на подвір’ї почав виростати новий дім. Батько сам збирав коробку, сам підбивав дранку, сам накривав дах, сам прокладав проводку — майстер на всі руки і трохи чарівник. Я вертівся біля нього, як дзиґа, і завжди пропонував свою допомогу, якою тільки заважав тату, але він терпеливо брав з моїх рук цвяхи, або молоток, дякував і відкладав у сторону. Хто дійсно допомагав, так це дядько Коля, чоловік татової сестри Ольги. Мама з бабами місили глину для штукатурки, а дід більше керував, бо вже старий був. Будинок піднімався, оживав і все це був батьків світ, власноруч складений, витесаний, пофарбований і живий. Чотири кімнати і дві веранди. Вісім вікон. Світло. Простір. Тиша. І батькове серце в кожній дошці.
Декілька разів увечері я бачив Куцуна, як він нишпорив у зарослях буряна над погребом, чи в кукурудзі. Бачив його чорну волохату шубку з блискучими ґудзиками. І в мене перехоплювало подих - ото він там, мабуть, щось майструє або бешкетує. Може, саме в цю мить міняє погаслу зірку на нову — виймає її зі своєї торби й дмухає, щоб вона знову засяяла. А може, просто прийшов погрітися на старій цеглі, як звичайний кіт — бо навіть Куцунові потрібен відпочинок. Я тихо шепотів його імя, але з кущів неодмінно вилазив наш чорний кіт Няма. Блисне жовтими очима з темряви, і йде собі в хату, поважний, як хазяїн.
Коли ми переселилися в новий будинок, батько, здавалося, нарешті зітхнув вільно. Відколи він був хлопцем, у ньому жила якась тиха, але вперта любов — до води, до тиші, до рибалки. І ось тепер, коли вже не треба було думати, де поставити піч чи як перекрити дах, він повернувся до свого улюбленого діла. Міг годинами сидіти на березі з вудкою, мовчки, не кажучи й слова, слухаючи тишу води, як інші слухають музику. На щастя, довкола нашого села вистачало водойм. І Брисовщина, і Дєгтярня, і Писарів кружок, і, звісно ж, кар’єри — найбільша водойма поблизу. А ще трохи далі, за Борсуковим, текла Десна — повільна й велична.
По вечорах тато часто сам плів сітки. Намотував капронову нитку на човник, сідав біля вікна, де в підвіконні був забитий цвях — точка початку. До нього він прив’язував першу петлю, а далі його рука з човником снувала вниз і вгору, вліво й вправо, як рибка в зарослях. І з того цвяха починала виростати нова сітка — майже непомітно, тихо, як росте трава або тече річка. То була його праця і його тиша — проста, вперта, як він сам.
З раннього ранку або увечері батько одягав високі резинові чоботи і вирушав на кар’єри на своєму мотоциклі, вудки стирчали з коляски, мов щогли човна. За кілька годин він повертався з уловом — карасі, щуки, іноді й соми траплялися. Риба в домі ніколи не переводилася: була вона й смажена, і варена, і печена, і сушена, і в’ялена. А запах сушеної у печі риби, розходився по хаті, і залишився в пам’яті так само живо, як і голос батька, коли він, задоволений, хвалився черговим трофеєм.
Влітку я сидів у дворі й чекав, коли батько повернеться з нічної риболовлі. Небо над Олбином — глибоке й темне, мов стара криниця, в якій оселився космос. Здається, що зорі висять зовсім низько — не там десь, у недосяжній височині, а просто над городами, над солом’яними дахами, над яблунями, які дрімають у теплому нічному вітрі. Дивишся вгору — і очі розбігаються: тут і рої дрібних, ледь помітних світлячків, і яскраві, ніби щойно запалені, зірки. Чумацький Шлях — мов срібна стежка, прокладена в темряві кимось, хто знає дорогу до вічності. Хотілося дотягнутись — витягти руку й торкнутися тієї великої зірки, що зависла просто над шовковицею. Здавалося, ще трохи — і пальці обпікатиме холодне, світле світло.
Я вже підріс, і давно не згадував про Куцуна — таємничого малого з бабиних казок, — але все одно щось невидимо тягло погляд угору, в ту магічну глибінь, де роїлися сузір’я, сповнені історій, які я ще не чув.
Нарешті гуркотів мотоцикл, батько зупинявся біля воріт, я підбігав до нього, допомагав витягати з коляски улов — срібну щуку, окунів з червоними плавцями, золотих карасів, що блищали у світлі місяця.
– Ого, яка велика! – дивувався я, взявши щуку за хвіст. Вона ще здригалася, і не хотіла миритися зі своєю поразкою.
– Це ще не найбільша, – всміхався батько, витираючи об траву грязь з резинових чобіт. – От минулого літа… на другому кар’єрі зловив таку, що ледь у відро влізла.
– А де ти зараз ловив? На другому?
– Ні, сьогодні далі, на четвертому — там вода така тиха і чиста, як дзеркало. І зірки там так блищать, видно краще, ніж на небі. Може тому там і риба йде, як діти в школу.
Батько вже раніше брав мене з собою на кар’єри. Було це вдень, сонце пекло в потилицю, і всюди гули мотори. Там працювали драги, щось тягнули й рвали з глибини, далі гурчали торфопрокладчики, і чорні бризки летіли в усі боки. Було шумно, спекотно і якось метушливо. Але зараз, слухаючи батька, я уявив собі зовсім інші кар’єри — нічні. Темні, тихі. Безлюдні. Лише вода гладенько розлита між берегами, і над нею — зоряне небо. А ще одне небо — у воді. І зірки на ньому — наче впали з неба справжнього, тільки блищать ще яскравіше. Я бачив це в уяві так чітко, ніби сам там стояв босий на мокрому торфяному грунті, вдихав прохолоду ночі і чув, як у тиші скидається риба.
– А Куцуна там не бачив часом? – хитро спитав я.
Батько потріпав мене по голові рукою:
– Та де ж він дінеться! Сидів у очереті, бурчав щось про те, що риба тепер не та пішла. А сам весь день проспав, як жаба на лататті.
Я розсміявся.
– А потім ще й казав, що зловив щуку, але вона втекла?
– Ага, саме так! – батько хитро усміхнувся. – Каже: «Така була щука, що якби її зловив — не розповідав би, а продав би!»
Ми обоє розсміялися. Я стояв з мішком улову в руках, а батько ще витягував з коляски весло, стару сітку, розірваний перемет і ще щось. Над нами на небі, вкритому міріадами зірок, висів місяць, повний, і жовтий, як медяник.
– Дивись, от та, найяскравіша, – батько показав пальцем у небо, – то, мабуть, щука, яка вирвалася від Куцуна. Втекла аж на небо, щоб він більше ніколи її не зловив.
– А ті дрібніші?
– А то її ікра. Розсипалася по небу.
– А якщо вночі їх багато – це значить, що завтра буде кльов?
– Залежить. Якщо бачиш їх у воді – буде. Бо риба, як і людина, шукає краси. А де красиво, там і вона.
Я на хвильку замовк, а потім запитав:
— А ти теж, коли був малим, вірив, що Куцун існує?
Батько на мить замислився, і посміхнувся:
— Звичайно. Мені малому, як і тобі, про нього Галя розповідала. І я вірив. Бо якщо ти віриш — тоді ти справжній.
— А він... ну... ще літає?
— Куцун? — тато зняв картуза і почесав потилицю. — Якщо вночі зорі блищать особливо яскраво — значить, літав… і підмітав. - А потім ще додав:— Зорі не показуються тим, хто вже все знає. Вони приходять до тих, у кого в серці ще живе місце для дива.
І тоді, після цих батькових слів я ще дужче вірив у дива. Бо дуже хотів, щоб зорі залишалися зі мною якнайдовше. І ці зорі над нашим селом навіки залишилися зі мною — десь між серцем і пам’яттю. Їхній тихий блиск і шепіт вітру з полів, і розмова з батьком у дворі, і той срібний відбиток у воді, по якій тато пливе в нічному човні — усе це я ношу з собою й досі. Ту ніч я й досі відчуваю — в запаху щуки, що лишила слиз на долоні, в диму з сусідського димаря і в татових руках, що пахли рибою та трохи — воском.
Директор колись сказав про батька, що заряд його акумулятора довгий. Але, на жаль, навіть найдужчий акумулятор інколи втрачає силу, коли зіштовхується з тим, що сильніше за людину. Його заряд не витримав важкої хвороби. Однак я досі відчуваю його тепло. Світло його душі й досі світиться в мені, в словах, що залишилися, в згадках, що стали камінцями на стежці до дитинства. Він пішов, але залишив після себе світло, яке не згасає.
І щоразу, коли я дивлюся в нічне небо — хоч би де не був, — я ніби знову стою у дворі, босий, поруч з татом, слухаю тишу і чекаю… дива.