Його звали Артур. Із наголосом на першому складі, на честь знаменитого короля бритів. На протязі усьго життєвого шляху спільнота казала йому, що він убогий. Артур цього не заперечував. Він задовільнявся випадковими заробками та жив у комуналці. Сусіди по квартирі убогим його не називали, певно, тому, що вони були значно більш асоціальними, зубожілими та занепалими людьми, ніж наш герой.
Артур любив грати на гітарі. Часто він просто сідав десь на вулиці у центрі міста та грав, переважно свої пісні, а також старенький панк-рок. Одного разу якийсь мажористого вигляду добродій зупинився і кинув йому десять гривень. Це дуже образило музику, той здійнявся на ноги та розбив гітару об голову цієї людини.
– Не для тебе граю, мразото! – кричав Артур. У той день довелося побігати від поліції.
Ще Артур дуже боявся бджіл, іраціональній пострах перед смугастими трудівницями прийшов ще у дитинстві. Звісно, як і більшість людей, він не міг згадати минуле виразно та у всіх подробицях, але найбільш яскраві епізоди дитинства згадуються легко.
Одного разу у п’ятирічному віці Артур півночі читав під ковдрою із ліхтариком книгу «Дивовижний чарівник країни Оз» та геть не виспався. Не дивно, що наступного дня у дитячому садочку під час сніданку хлопчик відключився. І йому наснився кошмар – нянечка, яка, ласкаво посміхаючись, намагалася нагодувати підопічного кашею із бджол. Промащені тільця комах на ложці – нехай це й лише жахіття, але Артур цього ніколи не забуде.
Коли хлопчик прокинувся та побачив нянечку, він миттєво скочив з-за столу та побіг. Він вибіг на двір та припустив по асфальтованій доріжці. Відчуваючи погоню за спиною, вслухаючись у кроки переслідувачів, думав: краще померти, аніж дати себе нагодувати бджолиною кашею. Він біг та чув лише два звуки: стукіт власних підборів та цокіт підборів гонителів. В житті часто-густо трапляється підлянка, і це був саме той випадок – Артур підвернув ногу, впав та втратив свідомість. Пізніше лікарі винесли вердикт: хлопець знепритомнів від болю. Але істну знав лише сам потерпілий – він добре переносив біль, причиною був пронизливий жах.
Тієї ночі через біль у нозі Артур довго не міг заснути, довелося навить зробити укол знеболюючого. Але краще б він взагалі не засипав, сон обернувся жіхіттям. Уві сні хлопчик опинився перед дзеркалом, він був в тому самому одязі, що зазвичай вдягав до дитячого садочку. Але лякало інше – його тіло перетворилося на тіло велетенської бджоли. Артур прокинувся у холодному поту та вперше в житті перхрестився за велінням серця, а не за вказівкою набожної матері. До ранку він лежав, загорнутий у ковдру, тремтячи від страху та потерпаючи від болю у нозі. Вранці Артур задрімав та знов побачив сон про бджолину кашу. Миттєво прокиннувшись, він підбіг до вікна, розчинив його навстіж та вистромився назвні. Хлопчину вивернуло.
Наступного дня він зустрів на вулиці божевільну циганкую. Та лементувала щось про бджіл та шалено реготала. Подальші декілька років життя Артур до сих пір не пам’ятає.
***
Одного геть непримітного осіннього дня Артур присів біля вікна без цілі, без ідей, просто дивитись надвір. Він часто вмикав музику і просто сидів. Сторонні спостерігачі могли мати його за мислителя, але враження було б помилковим, адже думок у нього було мало, і всі вони були малоцікавими. Мали місце лише відчуженість та суцільне нерозуміння. Проте саме цього разу трапилось дещо, що примусило погляд парубка набути осмисленості, а серце забитися часто і з почуттям – він побачив дівчину своєї мрії. Вона граціозно крокувала бруківкою, і він бачив, як її світле волосся темнішає під дощем. Світло її очей, які дивилися навколо із чаруючою цікавістю, пронизувало Артура наскрізь. «Ну, чорт задирай», – подумав він та подивився на її руки. Очі та руки – це найголовніше у зовнішності жінки. Надія не виявилася марною – це були найкращі руки із створених Богом упродовж довгих сторіч.
Артур здійнявся на ноги та кинувся до виходу. Але у дверях шлях йому перегородив сусід Микола, середнього віку чоловік, кінчений наркалига. Він завмер, виструнчився та дивився перед собою остекленілим поглядом.
– Відійди, Коля! – у відчаї вигукнув Артур.
– Непогано б було, – не рухаючись з місця промуркотів Микола, – ширнутися зараз. Ширка є, Артурчику?
– Сучий сине! – молодий чоловік чимдуж штовхнув сусіда, перескочив через повалене тіло та вергнувся до вхідних дверей. Поспіхом відімнувши замок, він збіг по сходах та вискочив із під’їзду. Виявилось, що вже запізно – на вулиці не було нікогісінько. Ніякого руху, окрім погойдування дерев, та ще шматка газети, гонимого вітром.
Довелося шилом патоки вхопивши вертатися до помешкання. Микола так і лежав на підлозі, звевши до стелі свої безтямні пусті очі. Артур взяв сусіда за комір, відтащив його до його кімнати та поклав на диван. Потім порнувся до себе та сів біля вікна, похнюпивши голову. Іншого подібного шансу доля могла й не надати.
***
Протягом довгого часу Артур був сам не свій. Він безладно тинявся містом, почасти його вело сподівання на диво – він жадав зустріти ту прекрасну незнайомку. Здебільшого він хаотично вештався вулицями, зважаючи на непевне усвідомлення того, що рух це життя – Артур бачив у собі ознаки старіння, і це його лякало. Все це, звичайно, безглуздо, адже та дівчина начебто була зовсім сторонньою людиною, але для розпалення пристрасті буває достатньо одного погляду, однієї миті.
Решту часу він сидів біля вікна та чекав на повторний шанс. Дивно, що його не спіткала голодна смерть, бо Артур, перебуваючи у повнісінькій апатії, полишив усіляку діяльність і не заробляв собі на їжу. Сердобольні сусіди інколи щось приносили, але це траплялося нечасто. Їх нема в чому винити – ці представники найнижчих прошарків суспільства часто-густо забували дбати про власний добробут, що вже казати про божевільного сусіда – про нього взагалі важко згадати.
І все ж доля надала іншу можливість. Якось Артур знов побачив свою яснооку обраницю – вона йшла тендітною ходою, вимахуючи старомодною валізкою. Закоханий миттю вибіг – на щастя цього разу обдолбані у мотлох сусіди не перегородили йому шлях. Артур не встиг збагнути, як собі поводити, тому просто покрокував услід. Зазвичай він любив імпровізувати, але цього разу вирішив із цим зачекати.
***
Туфельки дівчини цокотіли по бруківці, немов кришталеві черевички Дороті по дорозі із жовтої цегли. Вона легко перестрибувала через калюжі та загадково посміхалась, розмірковуючи про щось своє. Шлях був доволі неблизьким. Було очевидно, що незнайомка гребує послугами транспорта і любить ходити пішки. Але, як і багато іншого в цьому світі, їх подорож зрештою скінчилась. Кінцевим пунктом витявився вокзал.
Дівчина купила квиток на електричку. Артур, що стояв за нею у черзі, вперше почув голос своєї обраниці. Варто сказати, що він не був розчарованим. Було у бринінні голосу щось і від маленької дівчинки, і від матері богів одночасно. В електричці Артур сидів та кидав крадькома поодинокі погляди на предмет свого зітхання. Дівчина, здавалося, повнітю занурилась в себе. «Добре, що я так і не стрибнув на асфальт з даху висотки. А були ж такі позиви. Мабуть, це неприємно, коли розколюється твій череп, але все ж є в цьому щось солодке», – так думав Артур протягом шляху.
В решті решт вони зійшли на одній із непримітних станцій і рушили путівцем – дівчина та закоханий в неї парубок кількома метрами позаду. Вона йшла, жодного разу не озирнувшись, чи то занурилась у власні фантазії, чи то просто не подавала знаку, що когось помітила. Шлях був доволі коротким, максимум близько двадцяти звилин. І коли Артур побачив кінцеву точку мандрівки, він пережив найгірше розчарування у своєму житті. Прекрасна незнайомка підійшла до своєї ділянки, в центрі якої розташувався затишний будиночок, більшу ж частину решти займали вулики. Бджоли! Кохання чи страх? Останній виявився сильнішим, та невдаха Артур кинувся навтікача до лісу.
***
Він блудив між дерев цілій день, вщент заповнений біллю. В решті решт, коли стемніло, неборака все ж навпомацки розвів багаття на присів на землю, бездумно витріщившись на вогонь. Було не холодно, та й темрява не лякала. Але вогнище – важливий аспект мандрівки, що створює затишок. Будь-кому, навіть найбільш переконаному бродязі, хочеться іноді посидіти біля каміну. Розвалитися у кріслі, дивитися на полум’я, слухати тріскотіння дров, чекати моменту, коди підійде людина-тварина та обіллє тебе гарячою кавою.
Наодинці він перебував недовго. Щось захрупотіло за спиною, Артур озирнувся та побачив доволі молодого чоловіка з нехарактерною для его віка довжелезною бородою.
– Пахне вогнищем та смаженою дичиною. Приєднуйся, – запросив Артур.
– Дякую, – сказав новоприбулий та вмостився біля вогню.
Бородань погрів руки, посидів деякий час, мовчки дивлячись на багаття. Головний герой нашої історії також не порушував тиші – прибулець його за великим рахунком не цікавив. Так пройшло хвилин біля п’ятнадцяти. Нарешті хлопець з бородою перервав мовчання. Він не висловив бажання познайомитись, просто розповів свою історію:
– Зараз я себе почуваю, як могла б почувати себе дівчина Дороті, що опинилась у маленькій хатинці, за віконним склом якої бачити війни та страждання. Вона силкується відімкнути безліч замків на дверях, що ведуть до чарівної країни Оз, але марно. Все почалося настільки дивним чином, що я навіть не можу сповна виразити це словами. Скажу лише, що переломним моментом було видіння, що явилося мені на одному з міських мостів – баштові крани у формі скособочених хрестів над індустріальними будівлями – церкви світу, що зрушився з місця. Я зрозумів, що мені більше нічого тут робити, тепер я мандрую й шукаю уцілілі портали. Знаєш, є така легенда. Колись дуже давно чи то Господь, чи то ще якісь надістоти намалювали крейдою двері до інших світів.З часом більшість цих дверей затерлася. Якщо хтось проходить кріз подібні затерті двері, це спричиняє певний збій, чим і обумовлена присутність усьго чудесного, такого, що не піддається науковому поясненню. Зазвичай, пересічні люди не підходять до таких дверей, це талан лише обраних. Окрім того, подібних порталів не так вже й багато. І це добре, інакше наш світ ще багато століть тому захлеснули б божевілля та хаос.
***
Наступного ранку Артур прокинувся один біля догорілого багаття. Він підвівся та попрямував, куди ноги несуть. Йшов довго. Зрештою на лісовій стежці він зустрів старуху, вона реготала, мов навіжена.
– Що трапилось, бабусю? – здивовано спитав мандрівник.
Замість відповіді бабця дістала із торбинки банку та відкрила її. Звідти прямо на Артура поринув бджолиний рій. І не було більше нічого, окрім жаху.