Електричка зі скрипом набирала швидкість тягнучи своє важке, металеве тіло за межі перону.
Бабуся, що зайшла до вагону, підсіла до мовчазної і стомленої компанії, перша завела розмову:
—куди їде молодь?
Двоє дівчат переглянулись між собою, але замість них відповіла Вільте:
—до чиповичів, на дачу
—як пощастило! Я теж їду в Чоповичі. А де ваша дача? —жінка підсунулася вперед, аби краще почути співрозмовницю
—в загреблі, там зовсім трохи пішки. Ліс гарний, і річка чиста
Жінка округлила очі та перепитала, куди вони їдуть
—в за-гре-блю
—діти, та ви зовсім подуріли! Неможна вам туди
Вільте, і інші добре бачили, як зі сторони жінки до них рухалась контролерша, і обходила ряди, нікого не оминаючи
—чому? —здивувався Лукас
—ОХ —їй на плече впала важка рука
—квиточок?
Усі показали, а жінка розгублено намагалась відшукати молодість у сумці
«Швидше» підганяла її, але зрештою, їм обом урвався терпець грати в це
—пані, у вас є взагалі квиток?
—ні. Немає.
—платіть
—ви розумієте.... Я стара жінка, у мене немає грошей.
—безперечно, ходімо—Контролерша взяла її під руку
—ЧОМУ МИ МУСИМО КУДИСЬ ЙТИ?? Я МАЮ ПРАВО ЗАЛИШАТИСЬ ТУТ
Розсувні двері закриоись за ними, і елктричка попрямувала далі.
В чоповичах надмір сонячна погода, на яку скаржилась Розалія, змінилась на похмуру
—невже ти вмієш керувати погодою? —довідувалась тея жартома
—можливо
—це не дуже добре —втрутилася Дайна
—чому?
—ну бо стемніє раніше, дім поночі, ще й в таких корчах буде знайти вкрай важко
Вони постали перед продуктовою крамничкою, таку, що магазином назвати важко: решітки на вікнах, і фасад, викладений лікарняною плиткою. Двері відчинені, та підперті цеглою. В середині усе, як і повинно бути: важкі круглі холодильники, з безперервним порушеним по горизонталі товарним сусідством. Під ними куби "золотого ключика" та "тархуна". Пиво розливне. Вільте взяла дві п'ятилітрові пляшки води, поставила їх (кудись) під пильним поглядом рижої тьоті, з кутку відгукнулась Тея:
—один блок сігарет, будь ласка
—не жирно для такої молодої?
—ні. Не жирно Вільте (щось блаблабла)
—порахуйте разом будьте добрі
—порахую, тільки скажіть: чиї ви всі? Вперше віжу вас
—та.. яка різниця чиї, ми всеодно далі йдемо
—і куди ж —в загреблю
—так пізно!
—це була єдина електричка сьогодні.
Жінка змінила тон на ворожий, і змінилась в обличчі
—о господи-Боже, діти. Не ходіть туда, не треба.
—чому? Що не так?
—тому. ви не підете, нізащо.
Тея втрутилась:
—а що ви тоді пропонуєте? Залишитися у вас на ніч? тьотю, досить пиздіти. Вільте, ми уходимо.- Вона поклала декілька купюр на пластмасову монетницю, і потягнула подругу за руку. Доки жінка зло хапала повітря, і дивилась їм у слід.
Асфальт змінився розбитою грунтівкою, ліс густішав, звужуючи сонячний коридор, хтось спитав:
—ви чуєте цей звук?
—так, попереду є міст, там ірша протікає
—ірша? Куда она впадає?
—в тетерів
—ага, ірша в тетерів, а тетерів в днепр..так?
—саме так.
Стовбури старих сосен розступилися відкривши погляд на обидві сторони річки, з лівої сторони мосту іржаві перила мертвою хваткою трималися за міцну бетонно-кам’яну конструкцію мосту, не бажаючи віддатися бурхливій воді. Луна вже вийшла, тому тріпотіла ртутним свяйвом у воді.
Дорога далі тягнулася вічністю, яка липко огортала змучені тіла, Розалії з Мантасом, які тягнулися позаду усіх
—шкода, що ми не скупнулися, коли була можливість, Вільте, на дачі у тебе є душ?
—ні. Але рядом тече річка
—досада. Ой, Мантас?
Хлопець приклав палець їй до уст, і зупинився
—що? —пошевки, недовірливо перепитала
—глянь, он, справа від мене
У темних кущах на рівні їхніх очей палахкотіли дві маленькі жовто-червоні крапочки. Розалія підскочила
—господи. Фоткай! Фоткай швидше зі вспишкою!!!
—заразара..
—швидше друг, він зараз втіче, це напевно косуля, абощо...
—щасщас.......
У кущах нічого не ворушилось, та проте, коли спалах освітив густий ліс, біля них було аж нічого.
—ГОСПОДИ БОЖЕ
—ох... Але ж воно було тут! І на фото теж нічого..
Десь на стежці почувся голос Дайни:
—ало друзя, нам вас чекати, чи ви самі розберетесь?
Розалія потягнула хлопця за собою
—чекай-чекай! Ми вже йдемо
Доки дівчина йшла попереду, і освічувала стежку ліхтарем, Розалія приклала руку до рта Мантаса, і наказала мовчати про це.
Вийшовши з густих чагарників, отрушуючи одне одного від голок і сухого листя перед ними постав будинок.
Невелика хатинка, з дерев’яними віконницями і дахом з шиферу, без огорожі просто стояла собі посеред лісу, ніби і не мав сюди ніхто приходити.
—це він?
—так. Кидайте сумки, зараз я пошукаю ключ
Гиготіння за спиною Вільте стихало, коли вона обходила дім по периметру. Усе залишилось таким, яким вона пам’ятала в дитинстві: ось за хатою колодязь, сарай, що схилився від старості й вологи.
Повертаючись до друзів, Вона помітила, що на кутовому вікні павутиною розповзалась тріщіна, як від пострілу.
—агов?
—ГОСПОДИ
—усе добре, усе добре, це всього лише я
—тея, я нненавиджу тебе. Що ти хотіла
—Вільте.. де туалет....
—господи. Там десь, за хатою глянь.
—гаразд. Гаразд. Що ти шукаєш?
—да ключ десь тут був під березою, я здається свій посіяла десь. Не хочеш допомогти?
—звісно, звісно, без питань
Земля була сухою, і піддавалась легко, але обступивши березу з усіх боків чомусь ніякого ключа і не було.
Тея здригнулась і зашипіла
—що?
—я схоже ніготь об камінь зламала
—ох. Але тут не мало б бути жодних каменів.. дістань, може батьки сховали ключ у банку і закопали, абощо.
—світи! Світи краще, в тебе руки тремтять!
Світло від ліхтарика вхопило спочатку щось сірувате, круглуватої форми, це не було каміння, на ньому були тріщини.
—ФАК! Да це ж череп справжнісінький!
Доки Тея нервово хапала повітря Вільте трохи подивилась на це, і сказала:
—добре. Це все звісно добре, але останній дублікат залишився в діда
—подруго! Якого на біс діда? Тут похоронили якогось пса! Я можу підчепити з цього якусь болячку!
—ти думаєш я не бачу? Думай раціональніше. Ти ніяк не зарадиш цій собаці, а ми будемо йти знову вісім кілометрів через ліс, або ночуватимемо просто неба. Не нервуй, ми промиємо тобі твоє «поранення»
—господи... Гаразд, але візьмемо Йонаса, він мужик.
Старенькі дерев’яні сині двері трохи порипіли, але ніхто не відчиняв.
—як думаєш, твій дід спить чи просто помер?
—чого це одразу її дід?
—Йонас, я незнаю, востаннє ми бачили цього діда сто років тому, просто помовч.
Від маленького віконця, яке обрамляла синя дерев’яна рама залишились такі ж уламки, як і в тій хатині, Тея перша звернула увагу на це, але Вільте перебила її:
—тоді нам нема чого робити тут. Йонас, стій на стрьомі, ти мене поняв?
—ти реально сподіваєшся залізти в цю хату, і знайти там ключ? Навіть якщо там нема бомжів, то його певне давно вже вкрали! Ти дурепа!
—нехай так. Просто чекай тут. Тея, ти лізеш перша
—ЧОМУ Я
—бо тебе не шкода, бігом
Якщо можна було б порахувати усі ймовірні ризики, і їх було б із сотню, то Тея б жадібно зібрала усі до купи і запхала б кудись, ніжно оберігаючи їх від усього, що могло б як небудь зашкодити її адреналіновій дозі радощів
Не зачіпаючи жодного уламку розбитого скла Тея опинилась в темній хатині, і на диво запах діда досі не вивітрився, хоча хто знає, коли він там вмер.
За нею одразу ж залізла вільте, дивом оминувши роззявлену пащеку повну гострих, прозорих зубців.
—Тея, включи ліхтарик. Тут темно, як в шахті
Жовтуватий промінь ліхтаря спочатку був направлений в абстрактну пустоту, а потім засліпив Вільте
Тея засміялась –
—вибач
—світи краще по сторонам
Перша кімната була мебльована пружинистим заіржавілим ліжком.
—диви. Тея показувала на діркі у стінах
—старі хати робили з глини і соломи, так?
—так. Ліхтар охопив усю стіну, зверху вниз на них дивилась діва марія, вона споглядала злочин.
—пішли в наступну кіммнату, тут нема де ховати такі речі. Десь скрипнула стара дошка, і глухий постріл змусив зупинитися. Ліхтарик впав, з підллоги валив дим, і здверного отвору вийшла темна фігура, тея завопила
—ЧОРТ, МИ СВОЇ
—руки в гору! Хто такі?
—пан василь, це ж я, чи не впізнали?
—всі кого я знав приходять через двері.
—я вільте, і батьки мої Олександр та Регіна, ми ж сусіди. Вибачте, що через вікно, нам здалося, що ви вже поїхали, бо ніхто двері не відчиняв.
Коли Вільте повернулась з ключем всі торжествувати.
Дім був невеликий: прихожа з вікном в кінці і виходом на горище. Кухня-вітальня являла собою двадцять квадратних, з трьома вінками з одного боку, столом і лавкою з іншого. Кімната була останньою, там стояла зашпакльована біла грубка, низьке ліжко, яке було зібране з дошек і виглядало в цілому, як один великий піддон.
Поночі, як всі речі були розібрані, а пляшка горілки відкупорена і розлита по сервізу, росписаним різними міфологічними подіями. Вільте поставила своє горнятко з Сізіфом, вічно несущими свій тягар. Усі почали кумарити, і по одному йти спати.
Сонячні промені грали з позолоченим волоссям афродіти, що схилилась над загиблим, Лукас голосно коцав кружку розміщуючи чай, ніхто ще не прокинувся.
Вільте вийшла до нього перша, і він не роздумуючи запитав її:
—ти бачила, що вікно у кімнаті розбите?
—так, бачила
—це нормально хіба?
—просто забудь, так і було.
Кухня наповнилась гудінням, місця на лаві було замало тож хтось стояв, хтось сидів на столі.
Мантас подав голос:
—ми підемо на річку? Хочу змити з себе всю залізницю
—звісно підемо
—а вода ще не захолодна? Може почекаємо до обіду хоча б?
—це розумно -погодились усі
—чому ми не можемо перевдягатися разом?
—бо дівчата і хлопці перевдягаються окремо, невже не ясно?
Йонас заперечував:
—але чому ми маємо перевдягатися на горищі?!
Агне і Дайна вели його під руку:
—тому що ти полудурок
—йонас, це правда, від тебе нічого не убуде.
—я подаю апеляцію і скаргу за дискримінацію статевої ознаки! -Дайне хлпопнула підзатильник
—все. Досить, на тебе навіть святі дивляться, як на ідіота, подивись: невідомий для них божественний представник із характерним німбом і лучами позаду, дійсно похмуро дивився в їхню сторону.
—о господи...
—правильно! Покайся дурнику!
Агне захіхікала—треба буде спитати у Вільте хто це, я не знаю його імені
—невже ти знаєш усіх святих? Чи ти думаєш, що Вільте їх усіх запам’ятала?
—ну.. раптом?
Небо залишалось хмарним, але вода була тепла. Пластикові стакани були липкими під сидру. Гарячий вітер розвіював цигарковий дим.
В воді відблискували смужки гарячого світла, відригуючи в гору вогняні каплі, десь далеко за лісом до себе у хащі кликав церковний дзвін.
—ви чуєте це? Вільте, тут поруч церква?
—найближча у селі
—це дивно, хіба ні?
—ага, Юдо, може в тебе ще й ніж з собою? Просто церква, не придумуй
—це ви про «таємну вечерю»
Вільте кивнула
—я бачу, ти розбираєшся у християнстві
—«таємна вечеря» це всього лише картина, я не набожна, а мої батьки агностики..
Агне перебила її:
—а навіщо вам тоді святий на горищі?
—хто?
—ну.. Ем.
Дайна підтвердила:
—коли ми пхали Йонаса на гору, прямо на вході висіла ікона з якимось ноунеймом
В раз стало дуже тихо, Вільте про щось задумалась, поки всі дивились на неї
—поняття не маю, ймовірно це полтергейсти. От вам хрест на пузі: ні я, ні мої батьки ніколи ікон не тримали, а тим більше не влаштовували їм вівтарів на даху. Ніколи.
Вона перехрестилась, але зробила це дуже незграбно, тому це вийшов богохульний онанізм. Всі розреготались