1. ЛЮСТДОРФ
Вагон був переповнений. Влітку всі одеські трамваї переповнені. Особливо ті, які прямують до моря. Двадцять сьомий маршрут, в якому лейтенант Максим Корецький їхав до місця своєї служби, також не був виключенням.
Ще вранці Максим з хвилюванням дожидався в управлінні кадрів штабу округу як складеться його доля. У спекотний липневий день в Одесі, коли сонце вже зранку нещадно гріє узбережжя, кожен знаходить свій порятунок від спеки. Відпочивальники на пляжі радіють свободі носити шорти і майки, насолоджуючись прохолодою води і свіжим бризом. А для військових в очікуванні припису для подальшої служби, одягнених по статуту в напівшерстяну парадну форму кольору морської хвилі та важкі хромові чоботи, спека стає справжнім покаранням. Коли чекаєш своєї долі, кожна хвилина здається вічністю. Твоя уніформа стає важким панциром, затримуючи кожну краплину поту, спричиняючи дискомфорт і душевні муки. Ти дивишся на двері кабінету начальника, що зараз визначає твою майбутню долю. Кожен шорох за дверима викликає миттєву реакцію. Твої думки плутаються в лабіринті припущень і очікувань, і кожна мить наближає їх до відповіді, яка може перевернути твоє життя в одну мить. Нарешті, двері відчиняються, і суворий підполковник виходить з підписаними паперами. Він витримує паузу, оглядаючи всіх присутніх. Напруга досягає піку - надія, страх, очікування і готовність прийняти будь-який результат. Підполковник називає прізвища, і кожен офіцер слухає свою долю, зосереджуючись на його словах.
Корецького направили в окремий батальйон, що дислокувався десь недалеко від села Люстдорф.
Тобі пощастило, лейтенант,- сказав йому підполковник, вручаючи припис. - Це майже курорт. Будеш служити на березі моря, як у казці про тридцять витязів прекрасних. Про таку службу мріє кожний полковник, не кажучи вже про майора. Там тільки русалок на гілках немає…. Але, якщо добре пошукати, то знайдуться.
«Приваблива перспектива», - подумав Корецький, але досвід п’яти років служби курсантом у військовому училищі все ж підказував йому, що в армії, де сатира і реальність переплітаються дуже щільно, кожен військовий курорт перетворюється на острів втрачених можливостей або на якусь подобу інтернату для відстаючих. Там, де стоїть наша армія, русалок точно не побачиш, а от дубів завжди вдосталь.
Дякую за довіру, - сказав він підполковнику.
Вагон тіпався зі сторони в сторону. Було шумно. Люди із зосередженими обличчями дивились у вікна і намагались не помічати пасажирів, що стоять. Діти з надувними іграшками цікавилися у мам, чи скоро буде море і дивилися на все навколо з підвищеним інтересом. Об’ємна тітонька з великим декольте, склавши руки на грудях, голосно коментувала останні новини. Поруч з нею кивав головою і погоджувався сивий пенсіонер в солом’яному капелюсі з бамбуковими вудками в руках.
Максим притиснувся ближче до відкритого вікна, проводжаючи поглядом нові пейзажі, і намагаючись не помічати неспокійного галасу, що лунав від пасажирів. Тримаючись рукою за поручень, він весь час згинався, щоб розгледіти околиці і куди їде трамвай. В своїй парадній формі бірюзового кольору з золотими погонами та жовтим ременем серед напівроздягнених пасажирів він почував себе папугою. Ногою Корецький притримував велику валізу, затрамбовану безліччю різноманітного військового одягу на всі сезони, для літа і зими, який отримав на випуску з училища. Трохи поодаль, на одинарному сидінні сиділа дівчина з густим рудим волоссям, яке спадало на спину. Вона давно вже привернула увагу Максима своєю яскравою зовнішністю та стильним одягом – темно-сині джинси, біла майка, на ногах зручні кеди. На колінах дівчина тримала старенький етюдник з сухими плямами фарби різних кольорів. Великий планшет біля ноги, з якого виглядало незавершене полотно, наче відгороджував її від усього світу. У неї на обличчі грало легке вираження смутку, зелені очі дивилися в далечінь, ніби там вона бачить щось прекрасне і недосяжне. Незнайомка зосереджена, про щось напружено думає і наче не помічає нікого поруч. Можливо, вона обдумує сюжет своєї нової картини, а може шкодує через те що посварилася зі своїм хлопцем, хто знає…
Максим, наче зачарований, не міг відірвати погляду від рудоволосої красуні. Він розумів, що непристойно ось так розглядати незнайому людину в громадському місці, відводив очі, начебто його цікавить виноградники на полі чи інші пасажири. Але очі знову і знову мимоволі тягнулися до гарного обличчя дівчини Ікс, а мозок насолоджувався її витонченим образом та творчою натурою, яку сам же і намалював. Раптом дівчина відчула на собі погляд лейтенанта і обернулася. Вони зустрілися поглядами і на мить завмер час. Дівчина збентежено відвела очі убік і далі стала дивитися у вікно. Лейтенант теж потупив погляд, він відчув, що зробив щось неправильне, але водночас не міг відірватися від цієї загадкової красуні. Йому неусвідомлено захотілося почути її голос, та більше дізнатися про цю незнайомку, а може навіть і побачити світ таким, яким його бачить вона.
Трамвай зупинився біля світлофору на в’їзді в селище. Тут дві колії сходилися в одну і треба було чекати, доки зустрічний вагон не виїде. Лейтенант непомітно підсунув ногою свою валізу ближче до планшета. Він почекав, поки водій вийшла з трамваю з монтировкою щоби перемкнути замок на рейках.
Я вибачаюсь…– нахилився він до дівчини. - Ви не підкажете, чи далеко ще до військової частини?
Незнайомка відвела погляд від вікна і зелені очі зустрілися з карими. Вона ледь здивовано посміхнулась.
«Вона здогадується, - подумав Максим. – точно здогадується, що я до неї клеюсь. І зараз вона відшиє щось на кшталт «не знаю», або «я не місцева». Напевно не один він заглядається на такі принади, і дівчина звикла, що до неї пристають зухвалі типи прямо в транспорті.
Але дівчина навпаки - посміхнулася ще ширше і яскравіше.
Туди, куди вам треба, - сказала вона просто і щиро, - ще треба проїхати все селище. І після того як трамвай проїде балку з очеретом та підніметься на пагорб – от ви і виходьте.
Трамвай поїхав далі. Мимо вікон потягнулися майже однотипні будинки, схожі на бараки, покриті старим шифером. У деяких з них прилаштовані веранди.
Дякую…
Нема за що. На жаль, не можу показати, бо виходжу раніше. – Дівчина трохи задумалась, а потім додала ніби з жалем. - Але там вам треба буде від зупинки по полю ще з кілометр пішки.
Та то вже не страшно, ми привичні пішки.
Дівчина скосила голову, начебто кажучи «вам видніше». Лейтенант трохи пом’явся в сумніві, казати їй чи ні, і нарешті наважився.
До речі, не можу не сказати, наскільки красиво ви виглядаєте, - сказав він з легкою посмішкою.
Дякую, ви теж виглядаєте непогано, - відповіла дівчина.
Максим відчув себе трохи незграбно. Його руки затремтіли, коли він спробував розкрити рота, щоб сказати щось розумне й цікаве, продовжити розмову, але слова не йшли. Він відчув незручність і сором’язливість, немов був оголений перед усіма пасажирами трамваю. Лейтенант додумався тільки до банального:
Сьогодні мені сказали, що в цих місцях можна зустріти русалок. І здається, що одну я вже побачив.
Можливо, - коротко і прохолодно сказала дівчина, як би даючи зрозуміти, що не налаштована продовжувати діалог.
І тут в розмову вмішалася сусідка з пишними формами, яка до цього прислухалася, про що говорить молодь.
Ти, хлопець, тут обережніше з нашими русалками. Вони або в воду затягнуть, і поминай як звали, або ще гірше – щось відкусять по самі горіхи. Були вже такі випадки.
В трамваї голосно зареготали.
Лейтенант зніяковів. Дівчина почервоніла і відвернулася до вікна.
Сивий чоловік в солом’яному капелюсі теж зареготав і підхопив розмову.
А от у мене був випадок. Ловив я якось рибу коло монастиря. Прийшов рано, ще досвіт сонця. Тільки закинув, чекаю коли заклює і от чую, за кущами щось хлюпає і сміється. Я підійшов, дивлюся, а там дві голі русалки сидять на плитах, коси такі довгі, цицьки як качани капусти, хвости в воду поопускали і талапають ними, наче малі діти. А сонце якраз над морем піднімається і мокра луска у них на хвостах мерехтить і переливається блискітками, наче та новорічна ялинка. Я їм кажу «А ну, брись звідси, всю рибу мені розпужаєте». А вони мені - «Да пашьол ти дєд на…» - чоловік протягнув руку вперед, ніби демонструючи напрямок, куди його послали.
Народ засміявся. А дід теж засміявся і каже:
А виявилися вони зовсім не русалками, а відпочиваючими з Норільска. А то у них на сонці так купальники блищали. А я зосліпу переплутав…
Знову регіт.
А ви вже й губу розкатали та одразу на двох русалок, - сказала сусідка з декольте. – А здоров’я хвате на такі качани?
Дід розставив перед собою розчепірені долоні, і дивився на них, наче зважував кавуни, а потім сказав:
Ну, з двома би напевно не впорався, а от одну б точно одужав!
На зупинці біля центральної площі з вагона вийшли майже всі і потягнулися хто вузенькими вуличками до моря, хто на стихійний базар, хто по домах. Руда красуня теж піднялася щоб вийти і взяла свої речі. Проходячи повз лейтенанта, дівчина глянула на нього ще раз, і він підхопив цей погляд та встиг представитись, кивнувши головою.
Мене звати Максим.
Дуже приємно. А я Марі, - коротко відповіла дівчина.
Хлопець розумів, що можливо зараз треба не мовчати, а спитати ще щось, про її навчання, картини, або не стояти як зелений істукан в хромових чоботях, а вийти разом з Марі на зупинку і там продовжити розмову. Але військова фантазія надибала в голові знову необачливе питання:
Марі, а телефончик не дасте?
Дівчина заперечливо захитала головою.
У русалок не буває телефонів, - і вийшла з вагону зі своїм етюдником і планшетом. Вона накинула ремінь на плече і рішуче покрокувала в сторону стихійного ринку.
«Боже, який я бовдур», - з жалем подумав хлопець – «Така дівчина йде і я її вже ніколи не побачу. І залишусь зі своєю валізою». Поки трамвай стояв на зупинці, Максим ще дивився їй вслід, як вона перейшла через дорогу, як вітерець розвівав її руде волосся, як вона підійшла до прилавка з квітами, аж поки не зникла у вуличці за базаром.
Вагон став майже пустим і швидко покотився далі вниз через широку балку з густими зарослями очерету, а хлопець сидів на задньому сидінні і вивернувши голову зиркав через заднє вікно в надії побачити десь там в далині такі недосяжні руді локони.
Максим зупинився посеред дороги і подивився на Люстдорф. З високого пагорба було гарно видно шиферні дахи, потопаючі в зелені дерев і аквамаринове море з чорним рибацьким баркасом на горизонті. Воно билося хвилями об берег, створюючи білосніжну піну, що пританцьовувала на поверхні води. Сильний вітер гуляв куди заманеться, створюючи потужними хвилями звуки, що нагадували музику, яку Максим ніколи не чув раніше. Звідси здавалося, що море підійнялося неприродньо вище землі, і вода тримається якоюсь невідомою силою, готова будь-якої миті від пориву вітру вирватися та затопити все навкруги. Справа, майже впритул до забору військової частини простягнулися поля золотистого соняшнику, де наче в зелених колисках відпочивали ностальгічні мрії про молодість і щасливу безтурботність буття.
Лейтенант доніс свою важку ношу до залізних сірих воріт з великими червоними зірками. Зі сторони поля частина була огороджена бетонним забором, обнесеним зверху колючою проволокою. За забором виднівся сосновий масив та декілька невеликих будівель, що слугували штабом та казармами, а також паркова територія. Корецькому на мить здалося, що час зупинився, і хвороблива туга розчарування від примарливої втрати більше не мучить його, а зараз для нього існує тільки мелодія цього місця - дивного, незнайомого, але такого привітного. Лейтенанту захотілося залишитися тут, у казковому світі, серед безкрайніх полів, симфонії моря і зелених сосен.
Корецький лишив свою валізу на КПП і покрокував до будівлі штабу, куди йому показав черговий. Звичайна картина, знайома кожному військовому. Пропускна система, чисто виметений плац, рівні бетонні доріжки, акуратно прокладені між будівлями і огороджені живим самшитовим парканом, стривожені тільки рідкими перебіжками ящірок чи пурханням метеликів і бабок. За невеликими будівлями барачного типу, майже впритул до обривистого берегу, широке поле вузла зв’язку з розгорнутими на щоглах антенами. Кожен вузол зв'язку військової частини мав свій позивний, наприклад: «Вітязь», «Діалог», «Суматор», тощо. Якщо знаєш позивний комутатора, можеш додзвонитися не тільки з однієї точки в іншу на території Радянського Союзу, а й по всьому світу. Позивний батальйону зв’язку - «Навігатор» - так Максиму сказали в управлінні кадрів.
Максим постукав у двері до начальника штабу.
Дозвольте?
Сивий майор в затемнених окулярах, з кавалерійськими вусами сидів за столом з кипою паперів. На його засмаглому обличчі, вкритому зморшками, відбивався досвід військової служби, накопичений роками.
Слухаю, - коротко сказав майор і подивився на Корецького пильно і оцінююче, як на чужого пішака з військової шахівниці. В його ієрархічній системі лейтенанти були просто частиною маси, малозначущими фігурами, всього лише маленькими, незначними «комашками», які потрібні частині, щоб нести службу та виконувати накази.
Лейтенант Корецький прибув для подальшого проходження служби, - відрапортував Максим і протягнув начальнику штабу свій припис. Той мовчки уважно прочитав бумагу зверху до низу, чомусь перевернув і подивився чи не написано щось ззаду.
Отже, лейтенант Корецький хоче служити? – спитав майор, наче йшла річ про когось третього.
«Ні, блін, я просто свою нову парадну форму прийшов показати», - здивувався питанню лейтенант, але відповів:
- Так точно!
- А що знає лейтенант Корецький? – хитро посміхнувся начштабу.
- Лейтенант Корецький знає німецьку мову, - в тон майору сказав Максим.
Майор різко опустив голову, наче вона упала з плечей.
- Знову учений…- сумно сказав він. – Скільки можна. Німецька мова – це дуже добре, але нам вона тут зовсім не потрібна. Нам треба знати статути, бо з довбограями маємо справу. Одні сплошні довбограї… А нам присилають ось ціх… лейтенантів … «піджаків», блін. Геніїв фізмату, що обернулися людьми. Вища математика, матаналіз. Що нам із цього? Нам потрібні сильні і здорові, а не тільки розумні книжники. Ви знаєте статути? Ходили в караул?
Корецький не став розвивати тему, а сказав коротко:
Статути знаю, в караул ходив!
Знаєте радіорелейні станції?
Так, вивчали в училищі.
От і добре… Будете служити командиром взводу в першій роті у капітана Васильєва. Сподіваюся на вашу відданість і відмінні результати в службі.
В училищі Корецькому попадались різні майори. На кафедрах служили розумні та працьовиті, світлі, легкі і дикоростучі, як кульбабки. Вони не приставали до курсантів з лишніми питаннями і межею їхньої мрії був захист кандидатської. Були похмурі факультетські командири, які зупиняли і перевіряли як почищені чоботи, колір носків і підшивки. Ще був один старий майор, начальник секретної частини, який жив у своєму власному світі параної та ілюзій. Він був службовцем на пенсії, але дуже любив військову форму, яка нагадувала про давно зів'ялі славні дні його молодості, тому доношував її до дір. Але насправді, старий майор давно втратив зв'язок з реальністю, його розум заплутався в лабіринтах минулих подвигів, перетікаючи в ілюзорні пейзажі власної уявної влади. У своїй похмурій голові він уявляв себе заступником начальника училища і вимагав, щоб на КПП йому віддавали команду «Струнко!». Чергові на КПП знали про його ідею-фікс і, посміюючись в душі, кричали йому «Струнко!». І тоді він ішов до своєї залізної комірки, сповнений виконаного обов'язку. А за ним, змішуючись із мовчазним сміхом курсантів, тягнувся запах протухлого пилу і забутих мрій, у яких заблукав старий майор, як у вічній туманній ночі. А тепер ось цей майор Горшков. До якої категорії його віднести? Корецький помітив, що у майора за спиною на стільці висить китель із знаком «ВУ». «Велосипедний Університет», так називають офіцерів з середньої військовою освітою. Майор Горшков був старий як динозавр, залишок давньої епохи, що пішла, але він залишився. Він знав кожну грань військової служби, кожне правило, кожне положення. Його руки звикли до тяжкості зброї, його розум був відшліфований роками тактичного мислення. Він пишався своїм досвідом, своєю надійністю і старовинними методами. Але щоразу, коли він бачив перед собою молодих офіцерів з їхньою вищою освітою, особливо військових інженерів, майора охоплювала непереборна лють до безкрилих жовторотиків. Він бачив у них наступ нового покоління, яке своєю ненадійністю стрясало його звичний світ. Він вважав, що молоді офіцери з вищою освітою позбавлені не тільки досвіду, а й непорочності, яку може надати тільки жорстка реальність стройової служби.
Товаришу майор, дозвольте не по темі - спитав нерішуче Корецький.
Ну?
- А що тут щодо житла? Де можна зупинитися, а то у мене крім валізи з одягом нікого знайомих немає.
Майор наморщив лоба, і Корецький прочитав на його обличчі: «От знову ці курортники. У мене тут не готель «Під соснами», а військова частина. Кожен офіцер сам повинен вирішувати свої квартирні питання».
На кілька днів я можу дати вам кімнату в частині. Але потім потрібно буде шукати житло в Люстдорфі. Звичайно, зараз сезон курортний і ціни на житло підскочили, але якщо орендувати надовго, то знайти можна. Попробуємо допомогти.
Ясно. Дякую за розуміння і допомогу.
Начальник штабу повернув припис.
Віднесіть в стройову частину, нехай внесуть в наказ про зарахування на посаду, - потім майор змінив товариський тон на офіціальний - Три дні на прийняття справ і посади. Через три дні рапорт про прийняття посади у мене на столі.
Корецький вийшов з кабінету начальника штаба. Стройова частина була поруч, за стінкою. Там нудьгувала загоріла молода веснушчата блондинка. Вона сиділа за столом з друкарською машинкою і розгадувала газетний кросворд. На стільці за спиною висів її кітель з погонами молодшого сержанта. Коли Максим зайшов, дівчина раптом перемінила нудьгуючий вигляд на зацікавлено-заклопотаний і, тримаючи в руках олівець, спитала:
Дуже смішна історія, п’ять букв, починається на «У», четверта буква «Р».
УМОРА, - відповів лейтенант.
Дівчина написала олівцем і радісно сказала:
Точно, підходить! А ви до нас з якої справи?
Лейтенант віддав їй припис і передав, що сказав начальник штабу.
А де тут найближча пошта, щоб відправити листа? – спитав Корецький.
Пошта далеко, аж в Люстдорфі, - відповіла дівчина, - але я туди їзджу кожного дня за кореспонденцією, так що можете залишати листи у мене, я завезу. До речі, мене звати Таня…
Мене – Максим, як у приписі написано, - посміхнувся він дівчині.
Вона взяла книгу наказів і стала гортати по одній сторінці, не дивлячись зміст написаного.
А ще краще, - порекомендувала вона, - я можу дати вам конверти без марки. Там де марка – напишете «С/А», зворотній адрес – військова частина і номер. Буде, наче лист солдата, безкоштовний, і не треба буде конверт з маркою купувати.
Буду вдячний…- сказав Максим.
Таня простягнула йому декілька чистих конвертів.
Велике спасибі!
Дівчина ще раз сором’язливо обдивилася лейтенанта, особливо його праву руку і запевнила:
Не хвилюйтеся. Все буде зроблено в найкращому вигляді… А ви заходьте в гості, коли що. Хорошим людям тут завжди раді, - і засміялася. – Раптом чаю захочеться, а ні з ким попити…
Наприкінці цієї репліки помітно відчувалася незавершеність фрази. Мовляв, для хорошої людини можу скласти добру компанію.
Дякую, обов’язково зайду, - посміхнувся Максим і віддав військове вітання. – Бажаю здоров’я!
Корецького призначили командиром взводу в першу роту. Це не зовсім те призначення, про яке мріяв лейтенант з інженерною освітою. Але спасибі і на цьому – близькість частини до моря нівелювала його засмученість. Не всім лейтенантам служба масляна…
В канцелярії роти, куди він зайшов, стояв довгий стіл, в голові якого сидів маленького зросту, щупленький капітан. За спиною відкрите вікно, але всередині пахло тютюном і потом. По боках столу – два лейтенанти і два прапорщики щось писали в робочих зошитах.
Максим представився:
Лейтенант Корецький. Призначений командиром першого взводу.
Капітан Васильєв посміхнувся:
Ну здрастуй, Шарапов, з відділу кадрів про тебе вже дзвонили, так що, ми тебе таким красавцем собі й уявляли... Можеш вже переодягатися, а то запаришся в парадці.
Капітан познайомив Максима з присутніми. Обидва лейтенанти були «піджаками». Віталій Кисіль прослужив у батальйоні цілий рік, а Сергій Лаврик теж новоприбулий, військкомат призвав його на два тижні раніше Корецький а. Прапорщик Андрій Цанга був молодим, тільки но після учебки, і виконував обов’язки командира взводу. Четвертим був велетенського зросту прапорщик Міша Гайдаржи, який до цього виконував обов’язки командира першого взводу. Він зрадів появленню Корецького більше за всіх.
- Ну, ось нарешті і мій рятівник прийшов!, - із широкою посмішкою прокоментував Міша, підморгуючи своїм товаришам. - Я чекав цього дня, як голодний чекає обіду! Тепер я можу передати свій цінний груз і нарешті відпочити. Дякую, Корецький, що ти так своєчасно прийшов урятувати мене від цієї ноші!
- Ти був готовий віддати цю посаду першому зустрічному, Міша?, - пожартував Кисіль.
- Ну, чому б і ні, - відповів Міша з грайливим виразом на обличчі. - Мені тепер потрібно трохи розім'ятися і відпочити після такої ноші. То я пишу рапорт на відпустку, Дмитровичу?
- Ти, давай, спочатку передай Корецькому посаду, а потім ми побачимо, коли у тебе буде відпустка, - з дитячою наївною посмішкою сказав йому Васильєв.
Робочий день завершувався. Васильєв наказав принести в канцелярію з казарми ліжко для Корецького і комплект чистої білизни. Максим забрав з КПП свою валізу, передягся в повсякденну форму, а парадку повісив на плечики в шафу. Потім дістав з валізи загорнуту в газету пляшку і спитав у командира.
Таш капітан, дозволите влитися в колектив?
Капітан, з деякими коливаннями в голосі, оглянув Корецького і його пляшку горілки, а потім скептично підняв брову.
- Сам знаєш…, - сказав він зітхнувши, - у нас часи перебудовні, туйо-мойо, пити, а тим більше на роботі не дозволено. Але…,- його голос змінився з розгубленого на твердий командирський, і капітан махнув рукою, наче шаблею, - Вливання в колектив - це традиція, а традиція в армії - це святе...
Підлеглі з радістю підтримали командирське рішення і одноголосно затвердили влиття лейтенанта Корецького в колектив роти.
Юнакам властиво помилятися, і Максим не був винятком. Молодий лейтенант думає про море, про його ширину і глибину, про хвилі, що кличуть і змивають все зайве. Він мріє про те, щоб було менше нарядів, безглуздих завдань, щоб життя було вільне від постійного прибирання, щоб випити з друзями чарку вина і щоб було побільше вільного часу сходити на море, зануритися у свіжі хвилі і хоча б тільки глянути на засмаглі жіночі тіла, що здавалися божественними витворами мистецтва. Але служба пропонує йому щоденні шикування зранку, перед обідом, щоб перевірити, чи ніхто раніше не здриснув, після обіду - чи всі повернулися, і вечором, як підведення підсумку дня. Вісім - дев'ять нарядів на місяць, щосуботи - парково-господарський день з підмітаннями закріпленої території і топтанням біля апаратних. А що ти хотів, тут тобі не дитячий сад, і вихователі за вас не поприбирають…
Ранок у батальйоні починався з монотонного крику днювального: «Рота, підйом!», який, як всім здавалося, завжди звучав раніше, ніж було потрібно. Старшина роти прапорщик Проценко появлявся в казармі засвітла, і підганяв на зарядку солдат, ще остаточно не прокинувшихся від нічних мрій. Бувший спортсмен з накачаними біцепсами як у термінатора, Проценко легко вселяв солдатам свою авторитетність і вряд чи хто хотів з ним поспорити. Старшина міг вафельним рушником огріти солдата так, що слідів не залишалося, але було боляче.
С-с-сьогодні, - говорив він, впиваючись кожним приголосним звуком, - - буд-д-дет у-у-у нас з-з-зарядка!
Старшина Проценко ніколи не отримав би роль диктора на радіо, але зате він чудово знав, як заставити солдатів виконувати його наказ.
Н-н-е с-с-смикайся на перекладині як с-с-со-сиска!, - він прагнув передати свою енергію через незграбну мову. Старшина з легкістю мавпи застрибував на перекладині і показував, як треба робити підйом переворотом, вихід силою або скльопку. Солдати намагалися повторювати рухи прапорщика, немов папуги, боячись зробити навіть найменшу помилку. У Проценка було правило – у кого слабкі руки, у того будуть сильні ноги. Хто не зміг зробити вправу, бігав навколо спортмайданчика, віджимався і стрибав, виконуючи команди старшини, які звучали так, ніби той намагався промовити весь свій запас слів одним подихом.
Сонце піднімалося над морем. Проценко наказував сержанту продовжити зарядку і повертався до казарми перевіряти приборку, наспівуючи щось схоже на мотив «Арлєкіно».
Коли солдати бігли на зарядку, Корецький йшов до умивальника, одягався і прямував до невеликої офіцерської їдальні де щоранку було одне й те саме меню: яєшня, або гречана каша з сарделькою та чай. Зазвичай тут снідали тільки ті, хто чергував у частині. Завідуюча столовою Ольга Петрівна завжди зустрічала гостей привітно, наче мама. До всіх вона зверталась лагідно по імені:
Максимочка, ти що будеш снідати?
Давайте кашу.
За столом уже снідав яєчнею черговий по частині, старший лейтенант з другої роти. Він не різав ножем, а давив виделкою не зовсім піджарені яйця, від чого жовток витікав на тарілку і офіцер смакував, мокаючи в нього хліб.
Петрівно, а ось цікаво, - розмірковував черговий, прожовуючи хліб. - Тут у вас в меню написано «Глазунья». А як буде «Глазунья» по-українськи? Мабуть «Оковита»?
«Оковита», Сашенька - це трохи з другої опери, - відповіла черговому завідуюча. – Оковита - це коли ваші яйця шукають пригоди на вашу дупу, і хочуть більше простору для самовираження.
Треба вам, Петрівно, в меню завести «Оковиту». Так би мовити, для збільшення простору самовираження.
Після сніданку на плацу збирався весь склад батальйону. Корецький ще не бачив командира батальйону, той був у відпустці, і розводи проводив начальник штабу майор Горшков. Він швидко визначав задачі командирам, і потім починалася робота в парку, де в старих боксах солдати, немов мурашки возилися з машинами, підмітали, розпутували плутанину кабелів, чистили і прибирали всередині апаратних.
Після обіду наставав час позіхання і небажання продовжувати службу. Солдати знали, що після обіду на них чекає підготовка до наряду, а значить можна законно поспати до самого інструктажу.
Увечері новий черговий проводив розвод добового наряду і варти, і починався нервовий рух по прийняттю чергування. І так, день за днем, як дежавю, кожен день служби не відрізнявся від попереднього. І солдати, ніби пішаки на шахівниці, рухалися в ритмі безликого колективу, яким варто було просто дожити до завтрашнього дня. Час плив, немов потік, забираючи з собою іскру надії на вільне життя, залишаючи лише нескінченну повторюваність дій, наче ти рухаєшся по стрічці Мебіуса.
Слухай, Макс, які в тебе плани на вечір? – спитав Цанга.
Нічого особливого, а що?
Пропоную вечором сходити на море. Я покажу тобі одне місце, не пожалкуєш. Заодно розвідаєм на рахунок твого житла.
Не питання. Ідемо.
Корецький якось швидко подружився з Андрієм. Той був веселим і кмітливим хлопцем з рідкими русими вусами, що ледь прикривали заячу губу. Він був родом з Молдавії, але його батьки давно вже переїхали до Люстдорфа, де він і закінчив школу. Після строкової служби вивчився на прапорщика у Самарканді, тому і виконував обов’язки командира четвертого взводу. Лейтенанти Лаврик і Кисіль жили кожен своїм життям і не виказували особливої прихильності до дружби.
Сергій Лаврик був замкнутим тихонею, який не розмовляє ні з ким ні про ніщо. Він не був підготовлений до цієї жорстокої комедії під назвою «Армія». Дивлячись на його безпорадне обличчя і потойбічний погляд, здавалось що він бачить світи, про які інші навіть не підозрюють. Це був чистий «піджак», справжній інопланетянин у армійському світі. Його форма висіла на тілі, наче сюртук з дідового плеча. Ще місяць назад Лаврик працював лаборантом на кафедрі математики університету, занурений у світ чисел і функцій. Військкомат висмикнув його з привичного життя, як карася з води на сковорідку, і тепер Лаврик перебував у шоці від військової реальності, де слова і формули змінилися командами і стройовою дисципліною. Усе, що оточувало його тепер, було незрозуміло, дивно, ново, і відрізнялося від університетського графіка. Він був усього лише розумним і самотнім математиком, загубленим серед військової метушні та дивних команд. Але все ж Лаврик продовжував пробиватися крізь цей абсурд, роблячи свої незграбні кроки у новому для нього світі, де написані особливі закони, і де він сам став живим доказом того, що «нормально» - це тільки на гражданці, а тут усі старі правила зруйновано й замінено на спотворені форми солдатського буття.
Віталій Кисіль був схожий скоріше на куркуля, у якого все розставлено на свої місця і чиї комори надійно замкнені на великі амбарні замки. Кисіль вступив до армії після свого досвіду роботи вчителем у сільській школі. За рік служби він ввібрав у себе армійську атмосферу як губка воду і перетворився на справжнього знавця казарменого життя, людину, яка знала всі тонкощі служби і підводні камені, що ховаються в цій загадковій ієрархії. Віталій уже не боявся до тремтіння в колінах солдатів-дембелів, а командував своїми підлеглими з непохитною рішучістю. Його командування було жорстким і рішучим, як відбиття атаки бродячих собак. Він не терпів неслухняності й недбалості, вимагаючи від своїх солдатів виконання всіх обов'язків.
«Тепер після армії РАЙОНО тебе точно призначить директором», - говорив йому Васильєв. А Кисіль тільки посміхався, «Я краще вас підсиджу і стану командиром роти».
Хто навпростець ходить — дома не ночує, - сказав Андрій і повів Максима з частини не звичайною дорогою через КПП, а через парк. В парку він відтягнув одну стулку запасних воріт, через які техніка виходила з парку по тривозі, і вони пішли по вузькій протоптаній доріжці, яка круто спускалася прямо до моря. Там виявилося безлюдне місце. Недалеко від берега з води виступав великий обломок черепашникового каменю, відполірований водою і вітром. Звідси добре було видно люстдорфський пляж з будинками і старою рятівною станцією. Далеко виднівся пляж де загоряли та купалися люди.
А-а-а? Красота? – спитав Андрій.
Шикарне місце, - підтвердив Корецький.
Хлопці роздяглися на березі і наче малі дітлахи з криком кинулись у воду.
Максим провалився в безкрай, але вода виштовхнула його, і він розпластався, відкинувши руки і ноги, і на мить заплющив очі. Його свідомість була занурена в бездонні води морської гладі, що огортали його тіло. Море, наче жива істота, обіймало його, пестило, вітаючи: «Привіт, я так довго чекало на тебе!». Коли ж він відкрив очі, то з-під густого водного покривала побачив сонце, яке сідало десь там за соняшниковими полями. Він відчув, як вода дбайливо обволікає його тіло, а солоне повітря вітром грає на губах.
Спочатку Максиму здавалося, що він занадто малий для цього величезного світу, але потім зрозумів, що море - це той світ, у який він може зануритися і насолоджуватися кожним моментом, немов закарбованим у дзеркалі часу. Тільки тут у морі можна відчути себе вільним, абсолютно вільним і безмежним, немов частина вселенської прекрасної гармонії.
Ну як? – випірнув із води і закричав Андрій.
Фан-та-сти-ка! – в тон йому закричав Корецький. – Не хочеться виходити з води!
Бачиш, я тебе поганому не навчу, - засміявся Андрій.
Хлопці вийшли з моря і лягли на піщаний берег, щоб обсохнути. Ритмічний шум хвиль, що розбивалися об берег, був заспокійливим саундтреком до їхнього відпочинку. Вони заплющили очі і насолоджувалися відчуттям того, як їхня мокра шкіра повільно висихає, а освіжаючий морський бриз торкається їхніх обличь. Здавалося, що всі турботи і стреси служби зникли.
Так, а тепер збираємось, і швиденько до нашої родички тьоті Наді. – сказав Андрій, коли вони обсохли. - У неї є флігельок, вона його здає туристам на літо. Узнаємо, може повезе.
Спасибі, друг, - сказав Максим мультиплікаційним голосом.
Вони пішли вздовж берега по напрямку до пляжу. У тихому приморському селищі життя текло спокійно і розмірено, немов вдих-видих великого морського гіганта. Невеликий променад, що простягався вздовж узбережжя, був заповнений відпочиваючими. Тут немає хвильорізів, як у місті, немає масштабних готелів, місцеві жителі здають в оренду дерев’яні будиночки в кроковій доступності від моря. Зате можна зустріти місцевих рибалок, які повертаються з уловом, а також туристів звідусіль, зважаючи на дешеве житло, по відношенню до міського. І в цьому місці немає нічого зайвого, тут тільки море і приморський колорит – льодяники на палочках, солодка вата та натерта сіллю варена кукурудза.
Хлопці пройшли центральну площу, де недалеко від променаду розташувався невеликий ринок. Тут можна було купити свіжу та в’ялену рибу, креветки, рапани, та фрукти і овочі від місцевих господарів.
Пшонка! Гаряча пшонка! – Тітка з сумкою гарячих кукурудзяних початків голосно запрошувала проходячих повз неї. – Беремо не глядячи, дома розберемося!
Максим купив два початки здобрених сіллю і пригостив Андрія.
Це треба скуштувати…Бо який курорт без пшонки.
Вони гризли кукурудзу з апетитом, соковиті зернятка стрибали на язиці, розкриваючи свій солодкий смак. Підсолений сік із кукурудзи лоскотав їхні губи, немов шепотів їм на вухо про те, яке це задоволення отримувати поживність після важкого трудового дня. Адже коли ти голодний і втомлений, навіть найпростіша їжа може перетворитися на справжній фестиваль смаку та насолоди.
Ну що, ще по одній?
Валяй, - махнув рукою Андрій. – Апетит приходить під час їжі.
Андрій привів Максима до двору, в якому мешкала його тітка. Коли вони підійшли, Корецький побачив охайну літню жінку в білій хустині, зав’язаній на потилиці. Вона корпалася на невеличкій грядці, і коли побачила Андрія, обійняла його й поцілувала в щоку.
Ну, пропажа, де ти зник. Мама сказала, що ти вже ахвіцером став. Давно ж я тебе не бачила, любий мій! - сказала тітка Надя.
Та поки ще не офіцер, а прапорщик, - скромно сказав Андрій.
І що вас привело до тьоті Наді?
Ось мій товариш Максим, - представив його Андрій. - Ми шукаємо йому кімнату, надовго - відповів Андрій. - Думали, можливо, у тебе є що-небудь за адекватною ціною.
І на зиму? – спитала тітка.
Так, і на весну також, - підтвердив Максим.
А звідки ж ти родом, Максим? - поцікавилася тітка Надя.
Здалека, з під Києва - відповів Максим. - Хочу оселитися ближче до моря та роботи.
Тітка Надя помовчала, розмірковуючи.
Добре, я ось думаю, - почала тітка Надя. - Я б тобі окрему кімнату здала, та ось тільки умова є...
Яка? - запитали Андрій і Максим разом.
Дівок сюди не приводити, безлад не влаштовувати, - відповіла тітка сухо.
А як же молодому хлопцеві без дівок? – наче шуткуючи спитав Максим.
Тітка, зігнувши брови, пробурчала:
Молодий чоловіче, порядок - це основа! Тут у дворі усе має бути чисто й охайно. Баришні, то одне, але дівок сюди не приводити! Розумієш? А то у мене тут були пройдохи, спаси і помилуй. Так що, хай краще дівки будуть зайняті своїми справами, а ти тут будеш зосереджений на своїй службі та житті.
Тітка поміркувала трохи і покивала головою:
Ну, якщо ти обіцяєш дотримуватися цих правил, то можемо спробувати. Але жодного безладу та пустощів, зрозуміло? Щоб сусіди мені не дорікали.
Гаразд, ми згодні на твої умови, - швидко погодився Андрій, вбачаючи, що Максим знаходиться у роздумах.
Максим впевнено пообіцяв:
Зрозуміло, я буду дотримуватися ваших умов і не створюватиму ніяких проблем. Дякую вам за можливість.
От і добре, - сказала тітка Надя. - Я вас зрозуміла. Тоді у п’ятницю чекаю тебе зранку, щоб показати кімнату. Там у мене зара відпочиваючі живуть.
Ну от і добре, все вирішили, - сказав Андрій. – А тепер пішли до мене, я покажу де ми живемо.
Та це буде не зручно, - Корецький пручався, але не сильно.
Не зручно спати на стелі, ковдра спадає, - відповів йому Андрій.
Мамі привіт, - переказала тітка Надя.
Андрій і Максим подякували тітці Наді і пішли до дому Андрієвих батьків.
Корецький розглядав будинки, мимо яких вони йшли головною вулицею Люстдорфа. Довгі старі одноповерхові будинки, збудовані з черепашнику і вкриті потрісканим замшілим шифером, витягнулися шеренгами від дороги в горṓд. Облущені приземисті стовпи парканів теж з черепашника, а між ними нехитра огорожа, яка охороняє двори від цікавих поглядів перехожих. Тихий шепіт листя акацій і горіхів, що височіють вище дахів своїми розгалуженими руками. Здавалося, що ця вулиця і будинки з незграбними парканами, наче витягнуті з минулого.
Цікаво, майже всі будинки схожі один на одного, - Максим зупинився і глянув навколо. - Чому так?, - здивовано запитав він у Андрія.
Той відмахнувся
А-а-а, то так колись німці побудували…
Хто?
Тут колись в цих будинках жили німці-колоністи, вони їх і побудували, як і все це село – знехотя відповів Андрій. - Але часи змінюються, німців зрештою виселили, і тепер тут живуть інші. Після війни кинули клич, що пустують будинки біля моря і сюди приїхали переселенці.
Будинок сімейства Цанга був на паралельній вулиці, і виглядав так само як і всі будинки на центральній. Він був довгим, з двома вхідними дверима, і складалося враження, що до старого будинку був прибудований в довжину ще один, з окремим входом. В цьому новому будинку і мешкав Андрій, окремо від батьків.
Мама Андрія – Аліна Тимофіївна – була рада гостям і накормила хлопців грибним супом і драниками.
Уже стемніло. Максим подякував Аліні Тимофіївні за смачну вечерю, розпрощався з Андрієм і пішов вулицею назад, у військову частину. Дві зупинки на трамваї він вирішив пройти пішки, і все думав над словами Андрія. Історія про німців була не дуже зрозуміла для нього, але він згадав, що колись читав, як перед війною і після війни влада виселяла деякі народи з місць постійного проживання. Як писалось у статті, ці народи були зрадниками, які виступили на боці ворога під час війни. Максим йшов і думав про історію життя людей на своїй землі, а потім примусового виселення їх всіх кудись у невідомому напрямку…Які б не були ці німці, їх позбавили того, що було найдорожчим для кожної людини - батьківщини. Це все було якось не правильно…
В канцелярії роти стояло солдатське ліжко, застелене синьою шерстяною ковдрою і зверху лежав комплект військової білизни. Корецький умився і ліг спати. Було спекотно і через відкрите вікно в кімнату налетіли комарі, які не давали заснути. Максим натягнув на голову простирадло, слухав писк пікіруючих москітів, відбивався від них і думки знову і знову роїлися в голові. Його розум був наповнений думками про минуле цього села, про історію, яку він тільки що дізнався. Він не міг не задуматися над жорстокістю цього світу, в якому людей можуть просто так виселити з рідних місць, де вони народилися, виростали і жили.
Гіркий смак безпорадності наповнив його душу. Він уявив, як ці німці-колоністи, своїми руками побудувавши село на березі моря, були витягнуті зі своїх осель і вигнані у далекий Сибір. Ці люди, які віддавали частину своєї душі, щоб створити спільноту, захищаючи і люблячи свою землю, були позбавлені свого рідного дому.
Все це здавалося Максиму несправедливим. Він відчував, що влада, будучи непохитною, може розтоптати життя людей, зруйнувати їхні мрії і змусити їх мандрувати в невідомості. І чи була в цьому справедливість?...
Вранці на плацу, оповитому ранковим туманом з моря, уже зібралися офіцери, прапорщики і солдати, стривожено чекаючи виходу свого командира частини, який повернувся з відпустки. Не зважаючи на жару, всі в кітелях, опоясані портупеями, тому що розвод в армії – це не тільки ритуал, а й символ строгості і дисципліни, де навіть найменші порушення встановленого статутом порядку можуть викликати кару. Усі бояться гніву командира, тому кожен хоче якнайшвидше зайняти своє місце на плацу. Адже їхній світ поділений на два стани: до його приходу і після нього.
Майор Горшков, склавши руки за спиною, проходжувався перед строєм і підганяв відстаючих. Тепер увага всіх прикута до будівлі штабу, звідки має з'явитися командир. Повітря наповнене запахом соснового бору, недопалених цигарок і вакси для військового взуття. Від туману і нерішучості кожного становиться складно дихати. Всі стоять, нервово озираючись, немов підозрюючи, що ця зустріч не обійдеться без нових службових неприємностей. Кожному хочеться, щоб розвод пролетів непомітно, як тінь, щоб не привертати увагу комбата своїми недоліками й помилками.
Викрики, накази, сміх і матюки - все це мішається в кашу, яка моментально застигає після команди начальника штабу «Струнко!» - командир вийшов зі штабу.
Підполковник Міщенко з орденом «Червоної зірки» на кітелі, був представником нового покоління офіцерів, молодих дикоростучих та енергійних, що швидко виросли в армії, яка враховуючи отриманий бойовий досвід в Афганістані, весь час старалася розвиватись та удосконалюватись, залишаючись при цьому незмінною. Він був витриманим і одночасно непередбачуваним. Міщенко керував своїм батальйоном грізно і категорично, будучи переконаним у своїх цілях, змиваючи всі сумніви підлеглих на своєму шляху. Він був різкий у спілкуванні, і не знав рівних собі, вважаючи, що всі його рішення правильні і не підлягають обговоренню. Ніхто з сторонніх не міг повірити, що це не імператор, а лише підполковник. Казали, що у нього була «лапа» десь високо на горі і батальйон для нього був всього лише швидким трампліном перед посадою комбрига.
Комбат прийняв доповідь і об’явив, що скоро розпочнуться фронтові навчання і батальйон також прийме участь в польовому етапі тренування. Як і завжди, підйом буде несподівано і по сигналу «Тривога». Начальнику штабу він наказав перевірити і уточнити адреси всіх офіцерів і прапорщиків, відправити посильних по маршрутах проживання. Командирам підрозділів перевірити роботоздатність апаратури і заправити техніку в парку, щоб після навчань ніхто не стояв біля його кабінету з службовою карткою для догани.
За спиною командира по алеї від КПП до будівлі буткомплексу йшов досі невідомий Корецькому майор, достатньо молодий і стрункий, але повністю сивий. Лейтенант одразу зрозумів, що це хтось особливий, оскільки він йшов не зважаючи на вишикувану на плацу всю військову частину. Звичайно, в частині були свої неписані правила, і кожен знав, що командир має повну владу над рухами та діями військовослужбовців. Ніхто би не посмів під час розводу ось так просто іти у командира за спиною. Кожен знає, що якщо тут говорить командир, то рухатися можуть тільки санітари, і то, якщо на плацу комусь стане зле. Майор же не поспішав і не звертав уваги на командира. В строю зашипіли «Тс-с-с!... Мовчи-мовчи… Мовчи-мовчи..». Гайдаржи шепнув Максиму, що це офіцер військової контррозвідки майор Панфілов і тут він не підкорюється командиру, а представляє органи державної безпеки.
З цим алігатором треба бути обережним, - Гайдаржи нахилився до вуха Максима. – Фільтруй базар. Не кидай словами, як пес хвостом…
Максим, дивився, як особіст впевнено крокує по алеї, і відчув хвилювання. Його уява намалювала образ майора, як могутнього, зі стальним поглядом і виразом обличчя, який не допускає ніяких проявів слабкості чи неслухняності. Це впевнений у собі хижак - сильна і непередбачувана тварина, яка завжди знає, коли атакувати і коли треба тримати зуби стиснутими, монстра, який має великий досвід і знання у справах контррозвідки. Максим вже мав досвід спілкування з особістом в училищі і розумів, що з такими необхідно обережно обирати слова і бути дуже уважним до того, що говориш.
Командир, здивований шумом, спитав у вишикуваного батальйону з розчаруванням і незадоволенням у голосі:
Що за шум? Може хтось хоче вийти сюди і поговорити?
На мить панувала напружена тиша в строю. Але максимум шуму вже минув, і лише тихий шепіт залишився у повітрі. Комбат обернувся, побачив особіста, але ніяк не відреагував, наче по алеї пробігало собача чи кішка. Він не був радий присутності майора, напевно в душі навіть зневажав його. Той вів себе як незалежний інспектор – рівня командиру, постійно встромляв свій ніс у справи і взагалі давався взнаки занадто часто. Але що ж йому залишалося робити? Він знав, що в майора є влада і повноваження, а в батальйоні завжди є місце подвигу, за який не погладять по голові.
Загалом, стосунки між цими двома офіцерами були далекі від дружніх. Вони почувалися, як два звірі, що затамували ненависть і мріють вкусити один одного за горло, але їхнє протистояння перетворювалося на нескінченну нічию. Жоден із них не міг здійснити рішучий прорив. І оскільки командир не міг дозволити собі відмовитися від послуг особіста, йому доводилося терпіти примхи і витівки майора.
Командир підняв голос до різкого звуку і сказав так, щоб почув і особіст. Він сказав пафосно, як полководець би говорив зі своїми полками перед важливою битвою:
Товариші! Я чекаю від вас того, чого ви, можливо, не очікуєте від себе - найкращого! Я чекаю, щоб ви перевершили всі свої здібності, всі свої обмеження. І ви зробите це! Сьогодні ви готуєтеся до навчань, але сьогодні ви також готуєтеся до свого життя. І не забувайте, що погано готувати біду в мирний час. Отже, вперед, товариші! Давайте станем справжніми воїнами!
Гайдаржи нахилився і прошепотів Максиму:
От, чеше, ну прямо як Бонапарт.
Максим зніяковіло посміхнувся і також прошепотів:
Як геніальний стратег і полководець. Може, колись ми будемо читати його військові мемуари…
Ну, не виключено…. Звучить так, ніби ми будемо брати участь в епічній битві, а не просто перебуваємо на ранковому розводі.
Після постановки завдань люди розбрілися з плацу, хто в парк, хто на чергування.
По дорозі до парку Андрій взяв Максима під лікоть і загадково шепнув:
Скоро будем дивитися кіно!
Не зрозумів?...
Я в суботу їздив до діда в Белці, у нього там пасіка і велике господарство. Давно йому говорив, що хотів би купити відеомагнітофон. Він мене любить, ось і подарував на день народження дві штуки.
Круто! – в захваті сказав Максим.- Поздоровляю!
Йому не могло й спасти на думку, що Андрію, сільському хлопцю з Люстдорфа, вдасться стати володарем такої дорогоцінної речі, як відеомагнітофон. Це було щось недосяжне для пересічного громадянина. Але ось він, упевнений, сяючий, як малюк, гордо сповіщаючий про обіцяний йому іграшковий пістолет.
Поздоровиш, як кіно подивишся, - сказав Цанга. – Двадцятого серпня вечором чекаю на день народження!
Обов’язково! Це від діда добрий подарунок!
Максим вже дивився раніше американські фільми у відеосалоні і розумів, що відеомагнітофон - це справжнє досягнення технології, що дозволяє насолоджуватися кіношедеврами дома у зручний час. Він уявив, як Андрій з нетерпінням чекає свого дня народження, мріючи про відеомагнітофон і все те, що він зможе на ньому переглядати. Нехай цей подарунок зробить його щасливим і принесе йому багато вражень і радості.
Солдати відкрили бокси і стали займатися перевіркою машин та підготовкою до виїзду на навчання. Через пів-години до Корецького підійшов сержант - помічник чергового по батальйону.
Товаришу лейтенант, вас визиває начальник штабу.
Мене? А що трапилося?
Без поняття…
Може в наряд?
Не знаю, - сержант знизав плечима.
Начальник штабу сидів в кабінеті уже без галстука і в «язовці» - гімнастерці з укороченими рукавами.
Знаєш, де кабінет особіста? – спитав він у Корецького.
Поки ще ні.
Дивно… Уже стільки служиш, і не знаєш де сидить «мовчи-мовчи?». Там, поруч з буфетом є одні двері без таблички. Він там тебе чекає.
А для чого? – трохи розгубився Максим.
Майор провів пальцем по вусах і сказав:
Хто знає. У особістів всі питання – то питання державної безпеки.
Корецький пішов до двоповерхової будівлі буткомплексу, де на першому поверсі знаходилися буфет і магазинчик воєнторгу. В темному кінці коридора він побачив непримітні двері кабінету, про які він раніше думав, що це кладовка прибиральниці.
Максим постукав у двері:
Дозвольте?
Кабінет був маленький і пустий, як камера для допитів. Ніяких шаф чи картин на стінах. Крім столу з телефоном, за яким сидів майор Панфілов, був тільки один стілець напроти. Вікно за спиною особіста було заклеєне білою калькою, щоб зовні не було видно, що робиться в кабінеті, і через це всередину приміщення погано проникало світло. У кутку біля вікна, над головою майора звисала і мерещилась тогорічна павутина з великим павуком у самому кутку стелі.
«Добре, хоч стілець не пригвинчений до полу», - подумав Корецький і чомусь усміхнувся своєму виявленню.
Майор з фальшивкою лагідною посмішкою потиснув руку і турботливо запросив лейтенанта сісти напроти.
Мене звати майор Панфілов, Валерій Михайлович. – сказав він. - Можна просто, Валерій Михайлович.
Дуже приємно…, - сказав лейтенант.
Значить ви і є Корецький Максим Вікторович, - слова майора були не запитанням, а скоріше висловлювали впевненість і знання. - Ну, як справи, Максиме? – почав він здалеку.
Майор Панфілов міг би здатися звичайним офіцером, якби не його очі, які були гострими і завжди насторожі. Вони випромінювали силу та впевненість. Ці очі були вікном у світ, де немає місця для обману. Вони свідчили про багаторічний досвід оперативника, який завжди знав, що робити в будь-якій ситуації. Корецький відчував, що таку людину неможливо обдурити, бо вона завжди знала правду.
Корецький повів плечима:
Та начебто все нормально.
Говори тихіше, - оперативник почуватися впевнено і спокійно.
Та все в порядку, - майже пошепки відповів лейтенант.
Як дисципліна у вашій роті?
Без порушень, - коротко відповів Корецький.
Ну, добре, - з недовірливою посмішкою на обличчі подивився майор. – Значить, кажеш що усе добре?
Так точно, - не зовсім впевнено і тихо відповів лейтенант, розмірковуючи, до чого хилить Панфілов.
Майор мовчки дивився замутненим поглядом прямо в очі, наче хотів зазирнути всередину голови.
Максим, я чув, ти знаєш німецьку мову…
Так точно, вивчав в школі і в училищі ходив на курси…
Дуже добре. У мене до тебе буде прохання.– майор поклав на стіл перед Корецький листок з шкільного зошита з рукописним текстом. Це був чийсь лист на німецькій мові. Причому нижній край листа, там де зазвичай стоїть ім’я чи прізвище, був підвернутий так, щоб Корецький не зміг прочитати. - Можеш перекласти, що тут написано?
«Liebe Mama und lieber Papa, - прочитав Максим – Це лист до батьків…Дорогі мама і тато … Worte können nicht all das Gewicht und die Bitterkeit ausdrücken, die…. Слова не можуть передати всієї тяжкості та гіркоти, яку я відчуваю тут, у цьому військовому батальйоні. Моє серце сповнене болю і образи, пов'язаних з дідівщиною і жорстокістю, яку я тут відчуваю».
Корецький підняв голову і подивився на майора. Той покрутив пальцем, мовляв продовжуй.
«Ми з… , - прочитав Максим і запитально подивився на Панфілова, - тут закреслено».
Майор кивнув - далі.
«Ми з… зазнаємо знущань і принижень з боку старожилів. Особливо нас переслідують і ображають месхетинці. Вони називають нас «фашистами і «зрадниками». Заставляють прати їм х/б і підшивати підшивку. Кажуть, це вам за сорок перший рік. Якщо не виконаєш їх забаганку, б’ють. Ми з… - тут теж закреслено - … страждаємо не тільки фізично, а й емоційно. Кожен день минає з відчуттям страху і невизначеності. Я шкодую про те, що довелося пройти через усе це. Я мріяв про службу в збройних силах, про захист своєї Батьківщини. Але я ніколи не припускав, що зіткнуся з такою жорстокістю і несправедливістю з боку своїх власних товаришів по зброї.
Читай, читай далі… - сказав Панфілов.
«Ми живемо в постійному страху і тривозі. Нам необхідна допомога, підтримка і захист. Наш ротний і офіцери, вони або не помічають нашого страждання, або вважають за краще закривати очі на те, що відбувається. Вони вважають, що сержант підтримує порядок і дисципліну в роті. А сержант – якраз і є головний, хто знущається.
Я прошу вас, рідні, не втрачайте надії. Я продовжую служити і сподіваюся, що врешті-решт справедливість переможе. Якщо ні, то я застрелю цього негідника, коли буду на варті. Пишіть і підтримуйте мене своїми словами та думками. Я дуже сумую за вами і мрію про дні, коли зможу повернутися до вас і розповісти про те, що відбувається.
З любов'ю і надією….». – Корецький підняв голову і подивився на майора.
Бачиш, яка ситуйовина вирисовується, - сказав Панфілов тихим вчительським голосом, - а ти кажеш, все нормально…
Максиму стало ніяково.
Але у нас в роті немає ні німців, ні месхетинців, - обережно заперечив Максим. Майор зупинив його жестом, перебиваючи заперечення.
Не в цьому справа. В даному випадку – це інший підрозділ, Але ж…, - майор замовк, обмірковуючи свої наступні слова. Потім продовжив, - Тут може статися вбивство через безпечність керівництва. Командир роти повністю довіряє своєму сержанту, ігнорує те, що відбувається у нього в підрозділі. А може не хоче вникати… І це вже злочинна недбалість. І це може мати серйозні наслідки. А якщо нещасний випадок не вдасться випередити? Чи зможемо ми всі розсіяти ту темноту, яка настане після такої події?
Корецький мовчав і, розуміючи справедливість слів майора, ствердно кивав головою.
Ми всі повинні розуміти…, - продовжив майор, пильно дивлячись в очі лейтенанту, - Ми всі повинні розуміти, що життя солдата - це не лише зброя й тренування. Це і психологічний стан, довіра до командування, а в деяких випадках - межа між життям і смертю. Я, наприклад, не можу дозволити, щоб наші солдати ставали смертельною загрозою один для одного. В такій ситуації нещасний випадок краще випередити і не допустити його, ніж потім розсьорбувати всім те, що станеться.
Максим представив, що коїться в тому підрозділі, коли офіцери йдуть додому, і відчув, як холодний страх і тривога плинуть всередину. Майор правий - краще уникнути таких ситуацій, а не марнувати час і зусилля потім на їхнє виправлення.
Тому, я тебе попрошу, - сказав майор. – Про нашу розмову нікому нічого не говори. Ясно?
Так точно.
В будь якій незрозумілій ситуації, коли не знаєш як себе вести, повідом мені. Ось тобі мій телефон. Домовились?
Максим кивнув і взяв папірець з номером телефону.
Тоді бувай здоров, - Панфілов простягнув руку. – До зустрічі.
Максим вийшов з кабінета особіста і повільно пішов у парк. «Перлюстрація пошти, це зброя в руках начальства, - думав він. – це інструмент контролю над солдатами». Він уже давно помітив, що конверти, які дала йому Таня, слабко заклеювалися. Тепер думки про ці конверти знову повернулися. Очевидно, вони були зроблені спеціально для того, щоб їх можна було легко відкрити і заново заклеїти. Цей прийом дозволить слідкувати за вмістом листувань солдатів, розгадував їхні помисли, заглиблювався в їхні проблеми і занепокоєння. Але що в такому випадку стало з особистим простором, коли кожне слово, кожна емоція ставали підозрілими і піддавалися спостереженню? Де межа, коли закінчилася перлюстрація і почалося порушення недоторканності приватного життя? Хоча, яке може бути приватне життя в армії...
Максим хотів зрозуміти тонку грань між заходами безпеки і вторгненням в особисту сферу. Захист інтересів держави іноді вимагає жертвувати якимись свободами особистості. Але в чиїх руках зберігається та руйнівна міць інформації, яку можна отримати через перехоплення пошти. І як знайти баланс між безпекою і повагою до особистого життя?
Два дні пройшли з того моменту, як Максим Корецький розмовляв з майором Панфіловим. І ось на ранковому розводі, серед розмов солдатів, він почув шепіт, який розповсюджувався поміж шеренгами: двох солдат з другої роти перевели до іншої військової частини. І крім цього комбат розжалував до рядового сержанта Малоєва з тієї ж роти. Командир другої роти, капітан Аблязов, і його старшина стояли поруч, похмурі, як хмари, що згущувалися на небосхилі, а міцний стиск щелеп свідчив, що хтось отримав від комбата пігулок, які не можна легко проковтнути. Ніхто не знав, чому це сталося, всі висловлювали припущення і догадки, причому ці припущення були абсолютно точними. Командир не хотів виносити сміття з власної хати. Але у Корецького виникло моторошне почуття причетності до цієї таємниці. Новина несподівано вразила його, ніби він сам став частиною чогось більшого, ніж цей терміновий перевод солдатів, який різко змінив їм напрямки потоків життя.
Після розводу Цанга проінформував друга:
До речі, в суботу вечором у нас в клубі велика дискотека. Там збирається багато народу. Будуть дівчата і вино. Йдемо?
Легко, - посміхаючись відповів Максим.
В клубі було чисто і прохолодно. Голосно лунала музика. На стелі вертівся глобус, обклеєний шматочками дзеркала і відбивав яскраве світло прожектора у різні сторони темного залу. Диск-жокей підстрибував на сцені як горобчик і говорив щось занадто близько до мікрофона, через що звук спотворювався.
Максим почувався трохи розгубленим, оточеним незнайомими людьми і музикою, яка здавалася йому надто гучною і незвичною. Андрія він ніде не побачив, хоча і домовлялися піти разом. Він озирнувся навколо - хлопці та дівчата пританцьовували в ритмі музики, сяючи своєю молодістю і безтурботністю і не звертали на нього уваги.
Раптом в дальньому куті залу через мерехтіння кольорових фар світломузики лейтенант побачив її – Марі, вродливу, з пронизливими зеленими очима і довгим рудим волоссям, яке в мерехтінні світла розтікалося по її білій мереживній блузці.
Руда красуня, з тонкою талією, як у шахової королеви, захоплено танцювала з двома подружками на танцмайданчику, наче жила тільки для цієї миті.
Максим придивився ще уважніше. Так, тільки дві подруги, ніяких кавалерів, і це вселяло крихітки надії.
Раптом вона побачила його, засміялася і щось сказала подружкам, а потім помахала йому рукою. Подруги теж приснули сміхом. Серце Максима забилося частіше. Він теж замахав їй рукою і почав продиратися через стіну танцювальників ближче до дівчат, намагаючись тримати її погляд. Швидше, швидше до неї! Він відчував у цей час, що вона перебуває на іншому рівні, десь недосяжно далеко і що це його шанс, щоб увійти в її таємничий і незвіданий світ. Тому що він усього лише звичайний хлопець, тоді як Марі була якоюсь зіркою, що виблискує на небесах. Але, незважаючи на всі його сумніви і страхи, Максим, як і раніше, відчував, що вона - єдина, кого він хоче. Він знав, що якщо не спробує зараз, потім назавжди пошкодує про це.
Привіт! – засміялася дівчина. – Ну що, багато русалок наловили?
Подруги Марі голосно засміялися.
Жодної, - сказав Максим. – Поки що. Але шанс напевно є…
Приєднуйтесь до нас. Це мої подруги Оля і Світлана.
Дуже приємно, а я – Максим.
Дівчата посміхнулися у відповідь, а погляд Марі став яснішим і навіть трохи радіснішим. Вони почали танцювати. Максим раптом зрозумів, що відчуття стали яскравішими й насиченішими. Він відчув свободу і радість, про які жодного разу не знав раніше.
Диск-жокей включив стробоскоп і в темряві залу з різною частотою спалахнули імпульсні лампи, освітлюючи і змінюючи колір кожного куточку залу, створюючи ефект повільного руху танцюристів, оточених туманом із сухого льоду. І в льодяному тумані очі Максима продовжували ловити погляд Марі, яка ритмічно рухалась у такт музиці. А він був безсилий чинити опір своєму потягу до великих зелених очей, немов вони належали лісовій німфі.
Так, я не пойняв, - Максим почув ззаду ображений голос Андрія. – Я там стою чекаю його, а він тут з дівчатами забавляться. Привіт Вітерець, привіт дівчата.
Від Андрія тхнуло алкоголем.
А не треба спізнюватися, я прийшов, як домовлялися. – пожурив його Максим.
Щось давно тебе не було видно, - спитала Андрія Оля.
Та ось, - Цанга ткнув пальцем на товариша, - туристи поприїжджали, екскурсії проводжу по місцям бойової слави.
Несподівано музика стихла і діджей урочисто об’явив білий танець.
Максим трохи відсторонився, наче вивільнюючи місце на танцполі, і спостерігаючи за тим, як інші пари починають танцювати білий танець. Він почувався трохи ніяково, адже давно не танцював цей вид танцю.
Раптом Марі повернулася до Максима і елегантно простягнула йому руку, запрошуючи на танець. Його серце тьохнуло. До цього він не міг навіть подумати, як це було б тримати її у своїх обіймах, відчувати її тіло, притиснуте до свого. Максим узяв її руку і вони почали рухатися в такт музиці.
Я вибачаюсь за незграбність, - сказав він Марі. – Мені давно не приходилось бути в такому танці.
А вам більше до вподоби армійські марші?, - засміялась дівчина.
Максим, почуваючись ніяково, усміхнувся і відповів:
Останні п’ять років в моєму репертуарі дійсно були в основному армійські марші, але з вами я готовий випробувати що завгодно.
І ламбаду?
І ламбаду! - Він побачив іскру сміху в очах Марі й відчув, як уся напруга починає сходити нанівець.
Давай перейдемо на ти, - запропонував Максим.
Не заперечую…, - відповіла вона.
Марі, притулившись до Максима, сказала йому тихо:
Розслабся…Танець - це не про правильні кроки, це про свободу рухів і відчуття музики всередині себе. Просто слухай ритм серця і дозволь йому вести тебе.
Вони рухалися повільно й обережно, але потім, коли відчули, що зійшлися в ритмі, рухи стали більш впевненими та плавними. Вони кружляли по танцмайданчику, наче пара, яка танцює разом уже багато років.
Вони обмінювалися посмішками і, здавалося, були повністю занурені в атмосферу танцю. Ніхто з них не хотів переривати цю чудову мить.
Ти часто сюди ходиш? - запитав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Марі знизала плечима і було видно що вона обдумує відповідь.
Я йду туди, куди мене веде музика. – відповіла вона. - І просто зараз вона веде мене до тебе.
Він відчув, як прискорився його пульс від її слів.
«Треба бути обережним, - подумав він. - Така дівчина, як Марі, небезпечна - вона може розбити серце в одну мить». Але він не міг не тягнутися до неї, не дивитися як вона рухалася, як усміхалася.
А чому в трамваї ти їхала така сумна? – спитав Максим.
Веселі очі дівчини знову покрила льодяна поволока.
Не знаю, я просто була не в настрої.
Але мені здалося, це було явно щось більше, ніж просто поганий настрій.
Я не хочу говорити про це, Максиме.
Лейтенант пожалкував, що запитав так безтактно. «Знову я з своїми солдафонськими розпитами лізу в душу, уймись вже», - подумав Максим і постарався згладити негативну емоцію Марі:
Окей, – сказав він. - Але якщо тобі потрібна допомога або підтримка, я тут для тебе.
Добре, але я просто не хочу зараз це обговорювати.
Гаразд, я не нав’язую, але знай, що я готовий вислухати тебе і допомогти, якщо ти захочеш.
Дякую, Максиме, я ціную твою турботу.
Танець тривав кілька хвилин, але для Максима і Марі це був не тільки просто час, проведений на танцмайданчику, а й шматочок казкового життя, де вони були прекрасною парою, яка існує тільки в танці і в казці.
КрасавцІ! – прокоментував білий танець Андрій. Він теж танцював білий танець з Ольгою, а тепер запропонував вийти на свіже повітря. – Тут вже задушно. А у мене там, за клубом, є вино. Дівчата, пішли, продовжимо свято.
Компанія вийшла з клубу і Андрій запропонував пройти дворами до місця, де він заховав вино.
Я пас, - сказала Марі. – Мені вже пора додому.
Ну що ти, Вітерець, насправді. – не погоджувався Андрій. – Який додому. Гульня тільки починається.
Але Марі рішуче відмовила і пішла з подвір’я клубу на вулицю. Максим теж махнув рукою Андрію і дівчатам «Чао», і наздогнав Марі.
Так, з вами все ясно, - промовив Андрій на прощання, завмираючи на мить, немов повітря наповнилося тяжким мовчанням. Його очі ковзнули на обличчі Марі та Максима, немов дивуючись їхньому рішенню. - Ви просто не хочете насолоджуватися цим чудовим вином, яке я спеціально приховав для нас.
Тон його голосу зазвучав з натяком образи, немов він був розчарований відмовою, рішенням піти і не залишитися в компанії.
Ну, і йдіть, lare vedere, - продовжив він кричати вслід. – Солодка парочка — Семен та Одарочка! Якщо вам нецікаво провести час з друзями, то йдіть. Нам більше буде. Мені не потрібні друзі, які не цінують мої зусилля й увагу.
Вони вийшли з подвір’я клубу і повільно пішли в сторону моря.
Дивний Андрій, - сказав Корецький наче виправдовуючись, - ну чого ображатися, якщо людина не хоче пити?
Марі зробила паузу, погляд її ковзнув убік, і Максиму здалося, що спогади спливли в її очах. Вона відповіла стримано:
Ми вчилися з ним в одному класі. У нього такі заскоки були й раніше, як вип’є. Не дарма кажуть «Коли горілка вливається, розум на берегах залишається».
Слова прозвучали тихо і без зайвих емоцій, немов вона згадувала крізь туман минулого. Максиму здалося, що Марі приховує щось глибоко у своїй душі, але він не наполягав на розмові.
Дякую за танці, - сказав Максим. - Це було незабутньо. Ти дуже добре танцюєш.
Нема за що, я теж насолоджувалася. Ти теж непогано танцюєш.
Дякую. Я не так багато танцюю, але це було чудово - провести час із тобою.
Так, я теж так думаю. А як пройшов твій день? Не дуже втомився?
Нормально, в армії нас вчать танцювати двадцять чотири години на добу. – засміявся Максим. - Сподіваюся, що ти теж не дуже втомилася?
Ні, все гаразд. Дякую, що так добре підтримував мене в танцях. Але тепер мені треба йти додому.
Я завжди готовий танцювати з тобою. Давай, я тебе проведу до дому.
Добре. Дякую ще раз. Це був прекрасний вечір.
Так, це був чудовий вечір. Сподіваюся, що ми ще повторимо це найближчим часом.
Вони йшли мовчки, по вулиці під старими кленами, горіхами і акаціями, під напівсонним місяцем, під небом, що світилося зірками, немов насолоджувалися тишею. Вітер ліниво погравав своїми легкими дотиками, і це була ідеальна ніч для прогулянки.
А чому «Вітерець»? – спитав Максим дівчину, згадавши слова Андрія.
А-а-а, це ще шкільне прозвисько, - засміялась Марі. – Просто моє прізвище Віттер.
Це якесь прибалтійське прізвище?
Ні – німецьке. Воно походить від слова Wetter – погода.
Я знаю це слово.
А ще які слова ти знаєш по-німецьки? - Марі повернулась обличчям до Максима.
Menschliches Verhalten ist wankelmütiger als das Wetter. – відповів він посміхаючись. - Людська поведінка настільки ж передбачувана, наскільки і погода. Я вчився німецькій мові у однієї викладача-німкені. Вона змушувала вивчати на пам’ять багато сталих виразів. Так потім легше перейти бар’єр при розмові, якщо в тебе в голові багато сталих виразів.
Цікаво… А ще що ти знаєш зі словом Wetter?
Максим наморщив лоба, пригадуючи, а потім відповів?
Ну, ще кажуть так… Weibliche Paradiesvögel suchen nie Partner bei schlechtem Wetter. Самки райських птахів ніколи не шукають пару в погану погоду.
Але сьогодні здається погода дуже добра? – запитала сміючись Марі і подивилася йому у очі.
Сьогодні погода якраз для райських птахів…
Максим ішов поруч із нею, закинувши руки за спину, і дивився на руде волосся, яке бурштиновим блиском переливалося у місячному сяйві. Він відчував, як її тепло випромінюється через тонку блузку, і це вабило його ще ближче. Але він знав, що повинен тримати себе в руках.
Вони підійшли до бухти й зупинилися біля тихої води. Те, що вони бачили, було просто захоплююче: дзеркальне відображення зірок на воді, начебто вони перебували у світі, який був відображенням неба. І в цьому світі вони почувалися вільними. Ніяких обмежень, ніяких правил. Тільки він і вона були одні в цілому світі.
Максим подивився на Марі і побачив, як вона посміхається, і в цей момент він знав, що вона тепер була частиною того світу, яким він жив.
А ще які вирази ти знаєш?
Ich mag dich. - Хлопець простягнув руку і вони трохи зблизилися. Вони просто стояли на набережній, дивлячись на зірки і на світ навколо них.
І він думав про те, що це не остання прогулянка вздовж моря під зірками разом.
Знаєш, - нерішуче сказав лейтенант, - ти мені дуже подобаєшся.
Дівчина повернулася до нього обличчям.
Ти мені теж подобаєшся, - тихо сказала вона.
Якусь мить вони стояли, дивлячись один на одного.
Я не хочу, щоб ця ніч закінчувалася, - сказав хлопець.
Я теж, - погодилася Марі.
Вони знову пішли, зчепивши руки.
Вони підійшли до її будинка занадто швидко, і хлопець неохоче відпустив її руку.
На добраніч, - сказав він, не відпускаючи руку.
На добраніч, - відповіла вона.
Вони швидко, незручно обійнялися, перш ніж дівчина зникла всередині парадної. «Дивний якийсь, - подумала Марі. - Навіть не спробував мене поцілувати. З ним все в порядку?».
Лейтенант повернувся і пішов додому на свою квартиру. Тепер він знав точно, що знайшов особливу дівчину, ту, яку не хотів відпускати.
Корецький прокинувся і виглянув у вікно. Ранок у саду - час колючих вітрів і свіжості, ледве оповитих запахом моря. Максим одягнув штани і вийшов на двір до вуличного умивальника. Сонячні промені мерехтіли між зеленим листям, малюючи безліч грайливих тіней на обличчі. Відкривши кран, зібрав воду в долоні, міцно затискаючи її між пальцями. Холодна рідина струменіла по колу, утворюючи пишні вири на долонях. Максим насолоджувався кожною миттю цього ранку - безліччю пташиного щебетання, звуків, що оточували його, безмежністю зелені та строкатістю квітів. Він пригадав ніжне світло зірок, що мерехтіло на гладі морській, і як вони ішли разом з Марі зі зчепленими руками, немов зав’язаними у вузол. Тепер, прокинувшись уранці, його серце жадало зустрічі з Марі так само, як травинка, що росте на городі, жадає пестощів від сонця і дощу. Максим перестав чути шум саду, чуючи тільки власне дихання, глухий стукіт у його грудях, і всі душевні роздуми зводилися тільки до того, що він був ось такий, посеред безлічі материків і морів, у цьому саду, поряд із діжкою, повною прохолодної води. Він відчував, що світ мало що може протиставити цьому відчуттю, і вже очікував на вечір, коли вони знову поринуть у владу неземного чаклунства, що оточувала би їх обох.
Доброго ранку, Максиме! Як ти почуваєшся? – почув він веселий голос хазяйки. – Вода не холодна?
Максим озирнувся і побачив господиню, яка стояла на порозі і не відводила від нього погляду.
Доброго ранку, Надіє Григорівно. Щоб рибку їсти, треба в воду лізти. А водичка – в самий раз!
Я бачу - ти дуже спортивний і красивий хлопець. Дуже добре, що ти живеш у мене.
Дякую, - зніяковів Корецький. - Мені приємно чути такі слова.
Ти так гарно умиваєшся, прямо любо подивитись. А хочеш, заходь до мене на сніданок.
Але Максим уже стикався з труднощами відмови від гостинності дбайливих господинь. Він чемно відмовився, пояснивши, що вже має сніданок і поспішив до своїх дверей. Однак господиня не збиралася зупинятися на цьому.
А чому ти так рано встав? Сьогодні ж неділя.
Та, командир перед навчаннями влаштував нам перевірку готовності. Працюємо зранку до обіду, без обіду – засміявся Максим.
Ну, раз треба, то треба….- Надія Григорівна помовчала, а потім не втрималась і сказала, - Максиме! У мене є внучка, вона теж дуже гарна дівчинка. Не хочеш познайомитися з нею?
Максим засміявся:
Дуже дякую за пропозицію, Надіє Григорівно, але я вже зустрів дівчину, з якою хочу познайомитися ближче.
Розумію, нічого страшного. Хочу тільки сказати, що моя онука розумна і красива, сподіваюся, що наші двері завжди відкриті для тебе, якщо ти захочеш зустрітися з нею.
Максим чемно і весело відповів:
Спасибі, Надіє Григорівно, але мені ще потрібно багато чого в житті зробити і навчитися... а то раптом війна почнеться, а я нічого не знатиму.
Ну, як знаєш… Як кажуть, як не хоче пан, так і не хоче сам – насильно не змусиш.
Корецький сам був здивований, як легко зміг знайти відмазку від нового знайомства. Звісно, в голові миготіла думка про іншу дівчину, але він не хотів образити господиню, яка так добре до нього ставилася.
Господиня кивнула, побажавши удачі в його любовному житті. А Максим з задоволенням випив каву і поспішив на службу.
В курилці біля парку стояв насуплений Андрій і курив.
О-о-о, Андрюха, ти що, куриш? – спитав сміючись Максим.
Тільки коли вип’ю, - похмуро відповів Цанга.
Ти не ображайся за вчорашнє, просто я хотів провести Марі до дому.
Пусте… Максиме, проїхали… Я хотів би тобі сказати дещо про Марі…
- Про Марі? – здивовано спитав Максим. - Що ти маєш на увазі?
- Я знаю її ще зі школи. Вона звичайно красотка, справді особлива дівчина, але в неї дуже твердий характер. Вона звикла домагатися того, чого хоче, і ніколи не поступається.
- Так? Але я помітив, що в неї також тонка натура. Її легко образити необережно сказаним словом.
- Саме так. Вона дуже чутлива. Якщо її хтось образить, навіть несвідомо, вона боляче реагує і може навіть розірвати стосунки.
- Але я ніколи не хотів би образити Марі. Я ціную її щирість і сильний характер і хотів би бути поруч із нею.
- Максим, я просто попередив тебе, щоб ти був обережний зі своїми словами і діями. Якщо вона відчує, що ти ображаєш або нехтуєш нею, вона не прийме жодних образ.
- Я зрозумів, друже. Дякую, за попередження. Я обіцяю бути уважним і турботливим до Марі. Я не хотів би втратити її через необережність.
Вони зустрілися після обіду в умовленому місці.
Вибач, я такий голодний. – сказав винувато Максим. – Цілий день нічого не їв. Забіг в гастроном і купив ось ковбаси, хліба і молока. Поїж зі мною за компанію?
Дякую, я дома пообідала. – посміхнулася Марі. - Може краще підемо до нас, мама покормить?
Та ні, давай зробимо пікнік на обочині. Тільки пішли подалі від народу, я не хочу щоб бачили як голодний офіцер поглинає бутерброди з молоком.
Вони рушили уздовж берегової лінії поки не закінчився пляж і стало тихо. Максим дістав з речового мішка свій нехитрий харч і порізав ножем на шматки варену ковбасу з хлібом.
Пригощайся..., за компанію, будь ласка, - ще раз запропонував він, але Марі тільки похитала головою.
Макс запивав бутерброди молоком, насолоджуючись комбінацією смаків з далекого дитинства. Марі сиділа поруч і дивилась на нього ніжно і терпеливо.
Я скажу тобі, Марі, - Максим жував бутерброд і посміхався від задоволення. - Я у своєму житті не їв нічого смачнішого. Це просто неймовірно, як така проста ковбаса може бути такою чудовою!
Знаєш, якби я не їла три дні, то й сухарі здавалися б мені найсмачнішими. Голод - найкращий кухар!
Чудове місце. Завжди мріяв про такий вид. Ці хвилі, звук моря... наче на картині. Тобі подобається?
Так, тут завжди було моє улюблене місце. Інколи я проходжу сюди з союзником. Море у мене як старий друг. Я виросла на його березі.
А я виріс у лісі...
Як Мауглі? – засміялася дівчина.
Вибач... - Максим проковтнув шматок хліба. - Я хотів сказати, у лісному краї. Наше село лежить біля великого лісу, там дуже красиво, є недалеко річка, але моря... Моря я ніколи не бачив...
І що, не їздив влітку з батьками на відпочинок?
У-у, - він закивав головою. – В селі завжди є якась робота. Пасти коров, пиляти дрова, грузити торф, допомагати батькам по городу... Та багато чого... Яке там море?
А для мене воно завжди було частиною дому. – Марі піднялася з трави, встала обличчям до моря і вітер розвіяв її руде волосся. - Море вміє створювати справжню магію. Я звикла до цієї краси… відчуваєш, як вітер обіймає і море шепоче свої таємниці?
Максим теж підхопився і розвів руки:
Дивно, наскільки все по-іншому сприймається. Для мене це як новий світ. Das Wunderland. І ніби тут відбувається щось чарівне, ніби торкаєшся чогось більшого. Ти маєш рацію, Марі, це місце сповнене чудес. Картина, в яку можна зануритися і забути про все.
Марі повела його назад, до вечірнього базару на площі. Вони неспішно проходили повз ряди прилавків, на яких продавці виставили свіжі овочі та фрукти, квіти та рибу.
Ти любиш Мікадо? - Марі зупинилася перед одним із прилавків, на якому лежали великі рожеві, як молоді поросята, помідори.
Ну як… люблю….напевно…. – непереконливо і винувато відповів Корецький. - Я просто їх раніше не пробував. А взагалі то я більше огірки люблю.
Як таке можна не любити, - Марі задумливо оглянула все, що було виставлено у цього продавця. Її очі виблискували захопленням - От як таке не любити.
Це що, помідори з Японії? - недовірливою спитав лейтенант. Продавець і Марі синхронно засміялися.
Це помідори з Біляївки, - сказав продавець. - А вивели цей сорт французи. Мікадо в дослівному перекладі з японської означає «високі ворота», або «божественний». Таким був старовинний титул їхнього імператора. Думаю, що помідору дали таке гучне ім’я, бо смак у нього справді божественний.
Дівчина вибрала пару томатів і дивилася на інші овочі. Максим бачив, як Марі розглядала кожен овоч, немов оцінюючи його красу, форму і колір.
Ти будеш використовувати їх у своїх картинах? - запитав Максим, на що Марі просто посміхнулася йому у відповідь.
Звичайно! – радісно сказала вона, і голос її звучав, як мелодія музики.
Я думаю, ти можеш зробити з цього гарний натюрморт, - сказав Максим, тримаючи авоську з вибраними Марі свіжими фруктами та овочами. - Я теж колись в школі малював натюрморт. І отримав п’ятірку.
Взагалі то фарбами не малюють, а пишуть…- сказала Марі, а потім засміялася. – І тепер я вже не знаю, хто з нас двох більший художник, Максиме.
Я думаю, що це ти, Марі, - відповів Максим, кинувши на неї захоплений погляд. - А хто твій улюблений художник?
Ну, в мене багато улюблених. Мені дуже подобаються роботи Ван Гога, Клода Моне, Альфреда Сіслея і Готхарда Кюле.
А я думав, ти скажеш Леонардо да Вінчі, Рафаель чи Вермейер…
Це теж гарні художники, і роботи у них добрі, але… Вони працювали в інших стилях. І кожен з них має свої стилі і свої переваги. Я не думаю, що можна сказати, що один стиль кращий за інший. Світ змінюється і на зміну старим приходять нові, молоді таланти. Мені, наприклад, подобаються імпресіоністи. Роботи цих художників змушують глядачів поглянути на світ по-новому, сприймати навколишню природу в новому світлі. Тому для мене найкращі художники - це імпресіоністи.
Тоді я теж буду захоплюватися імпресіоністами разом з тобою, - сказав Максим. – Я трохи далекий від мистецтва, і був би вдячний, якби ти мене просвітила у двох словах.
Похвально. Але це не просто розказати про імпресіоністів у двох словах.
Тоді розкажи у трьох…
Імпресіоністи - це художники, які вміли передати красу світу навколо нас через світло, кольори і емоції. Вони були справжніми новаторами у світі мистецтва і змінили спосіб, яким ми сприймаємо світ. Коли ти дивишся на полотна Моне, здається, що вітер легенько грає тобі в волосся, а ти почуваєш запахи природи. Він майстерно передавав світло і тіні, а його серія картин з ліліями просто зачаровує. Альфред Сіслей вміло відтворював атмосферу та настрій, і кожна його картина це справжня подорож у світ дощових днів і просторих ланів. Ну, а Готхард Кюле був майстром пастельних кольорів і ніжних настроїв. Він створював неповторні пейзажі, які майже мимоволі переносять тебе в тихе й спокійне місце. Його полотна вражають ніжністю і ліричністю, і вони здатні розслабити і занурити в світ краси. Ну, а Ван Гог…
Про нього я знаю. «Соняшники», так? – сказав Максим.
Я би сказала, не тільки «Соняшники». Це був Майстер з великої літери. Його картини вибухають життям і колоритом. Ван Гог зміг перенести на полотно не лише те, що він бачив, але й те, що відчував. Ти можеш відчути його енергію і пристрасть, коли розглядаєш його роботи.
Максим слухав уважно розповідь Марі.
Я краще дам тобі почитати одну книгу про творчість імпресіоністів. – сказала вона. - Книжка правда на німецькій мові, але ти, я думаю, прочитаєш. До речі, там дуже добрі репродукції картин.
Дякую, з насолодою просвіщуся, - очі його блищали цікавістю. Він запитав:
Ти бачила картини цих художників?
Тільки репродукції. Його картини напевно є тільки в Ермітажі, але мені на жаль ще не довелось там побувати, - тужливо сказала дівчина. А потім замріяно додала - А ось моя тьотя Сабіна бачила їх наживо.
В Ермітажі?
Ні, в Берліні, в Галереї старих майстрів.
Здорово, тьотя була в Берліні?
Моя тьотя живе в Берліні. Вона мені, до речі, цю книжку і прислала, – сказала Марі. Потім дівчина подумала і додала. - Пам’ятаєш, ти питав мене, чому я була сумна в трамваї?
Звичайно, пам’ятаю.
Так от… Тьотя надіслала мені запрошення, щоби я приїхала до неї в гості. Там би я з нею походила по музеях… В Берліні є цілий острів музеїв… - з заздрістю в голосі сказала Марі.
Так а в чому справа? Чому ти не можеш поїхати до тьоті?
Для того щоб отримати в ОВІРі закордонний паспорт з візою в Німеччину, треба надати туди комсомольську характеристику, затверджену в парткомі інституту. Якщо характеристику з горем пополам і видали, а от секретар парткому не хоче затвердити її. Він знаходить сотні причин, аби тягнути час, а потім скаже, що характеристика уже не дійсна, треба писати нову і так далі.
От же сука! – вилаявся Максим. – Я вибачаюсь за мій японський…
Тоді в трамваї я їхала з інституту і запитувала себе, як же бути? Як же правильно подолати цей злісний бюрократичний лабіринт? На душі було гнітюче відчуття безпорадності і безсилля перед цією лицемірною системою.
Я би вбив цього партайгеноссе, - зло сказав Корецький.
Але тепер усі мої мрії згасли. Не знаю, як пересилити цю тверду стіну бюрократичної бюрократії, що стоїть переді мною?
Це дійсно несправедливо. Але я думаю, що знайдеться рішення. Може спробувати звернутися до інших членів бюро.
Я підозрюю, що справжня причина не в характеристиці, а в минулому нашої родини. По батькові лінії ми німці. І взагалі то моє повне ім’я – Маріон. Марі – Так мене звуть батьки, а після цього і друзі. Ось це наше село колись давно заснували і побудували наші прапрадіди, які переїхали сюди майже двісті років назад з Вюртемберга. До революції тут було зразкове село. Чисті вулиці, кірха, гарні пансіонати на березі моря, рятувальна станція. Навіть трамвайну колію з Люстдорфа до Одеси побудували тут раніше, ніж це зробили в місті. Коли почалася війна, тато був ще малим, їхню сім’ю разом з іншими односельцями депортували з України. Вночі дали годину на збори, посадили всіх у теплушки і відправили в Алтайський край. І тільки через багато років, коли батько відслужив у армії, закінчив інститут, він повернувся до Одеси, а потім перебрався на батьківщину в Люстдорф. Ніхто з наших односельців у вигнанні не захотів сюди їхати, всі вважали, що до них будуть ставитися вороже, як до зрадників. А батько не побоявся і приїхав.
Але це ж неправильно! – обурено сказав Максим. – Вони не мають права так відноситися до людей. Тим більше, що була реабілітація, і всіх насильно депортованих признали невинними.
Все одно, нічого не помінялося, - сумно сказала Марі. – Для них всі німці – колаборанти і зрадники.
Слухай, може, мені вдасться якось допомогти?
Як ти допоможеш ?…
Подивимось… Я зроблю все можливе, щоб це сталося. Не засмучуйся, Марі. Усе буде добре. - задумливо сказав Максим. – І все ж, як чудово, що ти займаєшся живописом, Марі. Я впевнений, що ти зможеш створювати не менш дивовижні картини, ніж ці твої Сіслей, Моне і Ван Гог.
Дівчина повернулася до хлопця:
У наступну неділю я хочу піти на пленер на море. Підеш зі мною?
Ти довіриш мені змішувати фарби? У мене була п’ятірка по малюванню!
Звичайно – Ні! – посміхнулася Марі.
Тоді піду! – в тон їй засміявся Максим. - Добре, хоч фарби не довіриш, а то біля моря я можу змішати всі відтінки синього і отримати картини Моне і Ван Гога в одному!
Марі подивилася на нього з легким глузуванням і сказала:
Макс, ти, звичайно у нас талановитий художник, і може твої шедеври будуть настільки ж відомими, як у імпресіоністів, але кожен художник має змішувати свої фарби сам!
Тоді я буду твоїм охоронцем. Це в мене точно вийде. Я завжди мріяв стати бодігардом великого художника! Я буду найвідданішим і найпильнішим охоронцем, готовим захищати твою творчість від будь-яких непрошених очей!
Марі захихикала і сказала:
Макс, я не впевнена, що охоронцю дозволяється спати під час роботи, але якщо ти зможеш сидіти з гідністю і захищати мої шедеври, то я буду найбільш захищеним і натхненним художником на пленері!
Максим, вдаючи, що сприйняв її слова всерйоз, міцно кивнув:
Марі, я обіцяю бути найвідданішим твоїм охоронцем.
Побачимо…
Наступного дня, одразу після ранкового розводу, Корецький відпросився у капітана Васильєва до стоматолога, і уже через дві години переступив поріг головної будівлі інституту, де навчалася Марі. В кабінеті секретаря парткому він побачив літнього лощеного чоловіка, який уважно подивився на лейтенанта, виклавши на стіл перед собою руки, наче зразковий школяр і запропонував присісти.
По якій справі до нас завітали? – поцікавився він.
«Типовий замполіт, або начальник політвідділу в минулому», майнула думка у Корецького, коли він побачив руки секретаря, тоненькі, доглянуті. Жодних мозолів, шрамів, і навіть мікроскопічних подряпин не було видно. Руки були такі чисті, як у хірурга перед операцією, і з турботою підстрижені нігті явно були піддані манікюру. Побачити такі руки у політпрацівника було не частим явищем.
По партійній. Виключно по партійній, товаришу - сказав лейтенант і для переконливості дістав з нагрудного карману свій червоний партійний квиток, щоби одразу розставити всі крапки.
До нас дійшла інформація, - виважено і неголосно, як звичайно говорить майор Панфілов, сказав Корецький. Він спеціально сказав «до нас», щоб секретар розумів, що справа, по якій завітав незрозумілий військовий, знаходиться десь на контролі.
До нас дійшла інформація, що ви перешкоджаєте громадянці Віттер у отриманні характеристики для виїзду за кордон.
Секретар захвилювався і очі його забігали по столу.
Ми не перешкоджаємо….Розумієте, зараз літо, члени парткому у відпустках, ми не можемо зібрати партком…
Це не правильна відповідь. – сказав Максим авторитетним тоном. Він сказав однотонно і безперечно, так як говорив підполковник Міщенко, впевнений у своїй силі.- Ви ж партієць, товаришу, як і я, і ми чудово розуміємо, що партком, де би це не було, повинен працювати незалежно від того, хто на лікарняному чи у відпустці. Так?
Секретар почав перекладати папери, наче щось шукав.
Відверто кажучи, вона з неблагонадійної сім’ї і у парткома є побоювання, що в Берліні вона зможе втекти на Захід.
За це не хвилюйтеся. Це наша справа і тут все під контролем. Громадянка Віттер перевірена, проінструктована і має виконати там наше завдання.
А-а-а-а! Зрозуміло, все зрозуміло. – багатозначно сказав секретар. - Ми затвердимо характеристику прямо сьогодні.
От і добре, товаришу. Ми на вас розраховуємо. – сказав Максим.
Завтра вона зможе отримати характеристику, - лестиво посміхаючись, завірив секретар.
Корецький вийшов з інституту і по дорозі не міг позбутися думки, які доглянуті ручки у цієї людини! «Такий турботливий вигляд у цього маленького, худорлявого чоловіка. Обличчя в нього таке випещене й чисте, немов щойно відвідав косметолога. Мабуть, він жодного разу в житті не працював важкою фізичною працею. Його руки символізують його життєвий шлях. Ці руки нічого важкого в своєму житті, крім пісюна і авторучки не брали. Він завжди був на поверхні, ніколи не нижче, а тому й доглянутість рук - це ще один прояв його зарозумілості й гордовитості. І ця людина має право вирішувати долі інших, кому що можна робити, а кому ні.
У неділю вони зустрілись. Максим чекав Марі біля ринку. Вона йшла назустріч, одягнена в широку, не по зросту білу сорочку, і немов летіла на хмарах. Її очі виблискували яскравим світлом радості. Вона сяяла як зірка, переливаючись усіма відтінками. Копна її рудого волосся була акуратно зібрана в пучок, що надавало обличчю більш виразної форми.
Коли дівчина побачила Максима, стрибнула від радості і закричала:
Перемога! Я отримала характеристику! Макс, ти справжній ангел! Я не знаю, як тобі віддячити за все це!
У відповідь Максим посміхнувся і підійшов до неї розставивши руки, щоб обійняти її.
Дрібниці, справа житейська, - сказав він. – Давай сюди мені свій етюдник. Я буду не тільки охоронцем, а і носильником.
Вони обійнялися, як двоє старих друзів, які можуть довіряти одне одному все на світі. Марі була вдячна Максиму за його підтримку і турботу, і щаслива, що в неї такий прекрасний друг.
А він такий…, - сміючись розказувала Марі, - віддає характеристику і каже: «За вас тут клопочать деякі органи, так що ви дивіться, не підведіть».
Прикольна в тебе сорочка…
Велика сорочка з довгими рукавами – це мій захист. У мене шкіра така біла, що одразу згорає на сонці.
Вони пішли до моря по вулиці Берегової батареї, повз будинок відпочинку заводу «Електрон», спустилися по бетонних плитах вниз до моря і Марі довго вибирала місце для роботи. Максим спостерігав за нею, як вона підбирала місце для пленеру. Дівчина встановила свій етюдник на гладкому піску, поблизу прибою, де морський бриз нагадував танець. Максим бачив, як вона босоніж зайшла в море і набирала воду в свою склянку, немов Діва моря, а потім акуратно розкладала свої фарби на палітру. Як би йому хотілося захистити її, цю тендітну дівчину з рудим, майже червоним волоссям і білою ніжною шкірою, не тільки від сонця, а навіть від усього світу, щоб вона завжди залишалася такою ж безтурботною і світлою.
Максим дістав з рюкзака книжку, розгорнув, щоб читати, але не міг відвести очей від Марі, чиї рухи були настільки елегантними і витонченими, що здавалися надприродними. Він підвівся і підійшов до Марі, обережно торкаючись її плеча.
Чому ти вирішила стати художником? – спитав він.
Я давно займаюся малюванням, це одне з моїх улюблених захоплень. – не відриваючись від полотна, відповіла Марі. - В дитинстві я малювала принцес і їх історії, наче комікси, по альбому в день. Мама не встигала купувати мені нові альбоми. Але я не можу сказати, що я стала художником просто тому що мені це подобається.
Чому ж?
Я вирішила стати художником тому, що хочу передавати свої думки та емоції через мистецтво. Я вважаю, що мистецтво - це не просто красиві картини або скульптури, це спосіб виразити себе і свої ідеї. Якби я не стала художником, то напевно би стала письменником або поетом.
Ти маєш рацію, Марі, мистецтво - це те, що робить життя цікавішим і красивішим.
Що ти читаєш? – спитала дівчина.
Він повернув їй сіру обкладинку з назвою «Прощавай, зброє».
Марі захоплено глянула на книжку і сказала:
О, Гемінгвей! Він мій улюблений письменник!
Що мені подобається у нього в прозі, - сказав Максим, - це здатність передати емоції через таку простоту слів. Кожне речення - немов наносить фарбу на полотно, оживляючи сцени і персонажів.
А чому ти став військовим?
Банальна історія. Я взагалі то хотів стати журналістом, мріяв поступити в університет, писав статті в районну газету, зубрив німецьку. А потім дізнався, що у військовому училищі вступні екзамени на місяць раніше, ніж в університеті. І вирішив попробувати спочатку в училищі, а як не вийде, тоді у мене буде другий шанс. А вийшло, що екзамени здав і мене зарахували. І я більше не рипався. Як сказав мені один військовий журналіст «Хотілося пера, а родіна зброю дала».
То ти ще писав потім?
А як же. В наші військові багатотиражки строчив статейки про службу курсантську. Навіть гонорари отримував – по п’ять карбованців.
То ти був багатієм!
Ще б пак! – Максим розсміявся і сказав, - Одного разу я написав оповідання і послав його в «Красную звєзду». Довго чекав відповіді, кожну газету перечитував, якщо якісь номери десь губилися, я шукав їх в бібліотеці в підшивках. І нарешті отримав листа з редакції. На фірмовій бумазі з логотипом газети мені написали, що я молодець, що стараюся писати. Але порекомендували писати про речі, які я знаю, а не вигадувати історію про те, як сапери розміновують бомбу часів війни.
О! То в тебе точно заховано багато талантів. Треба їх тільки трошки розкопати…
Я каже німецьке прислів’я: «Um einen Schatz zu finden, muss man tiefgraven». Щоб знайти скарб, треба копати глибоко.
Ну, то лопату тобі в руки… - засміялась Марі.
Корецький спостерігав, як її пензель легко перетинав палітру, створюючи напрочуд красиві і гармонійні колірні поєднання морського пейзажу. Її руки були надзвичайно спритними, а її очі сповнені зосередженості та уваги до деталей. Йому здавалося, що вона злилася з цим морем, була однією з хвиль, які прибиваються до берега.
Що для тебе море? – спитав він.
Дівчина задумалася.
Ти знаєш, це буде не проста відповідь, - сказала вона, - я виросла тут, на морі і не представляю життя без нього. Ціле літо ми з батьками збиралися всі разом на пляжі, купалися, їли смачну їжу та грали в різні ігри. Мама придумувала конкурси з побудови найкрасивіших пісочних замків, ми гуляли берегом, збирали мушлі та камінчики. Мені з дитинства здавалося, що море приховує величезну кількість таємниць і загадок. І всі ці хвилі, які б’ються об берег, здаються мені якимись секретними посланнями. Разом з друзями ми ходили на прогулянку набережною, насолоджуючись заходами сонця та спілкуванням один з одним.
Марі замовкла, її рука впевнено і м’яко полетіла по хмарах, наносячи легкі штрихи маленьким пензликом і створюючи відчуття, що гігантські хвилі, які випливають з морської глибини, готові обрушитися на широкий берег.
Багато хто дивиться на море і бачить тільки воду. Але для мене це не просто вода, це моє життєве покликання і моя пристрасть. Я відчуваю, що воно живе, наче звір, якого треба поважати і берегти. Коли я бачу ці хвилі, їх міць, я відчуваю, що сили природи набагато більші за наше розуміння. І вже точно, вони набагато могутніші, ніж ми, люди. Це моє море, і я ніколи не перестану поважати і любити його.
А мені завжди здавалося, що море - це місце, де можна забути про все на світі, - посміхаючись сказав Корецький. - Тут можна насолодитися моментом і просто побути наодинці із самим собою. Тут я можу віддатися морській гладі, в обіймах якої мої думки не мають жодних меж. Або просто присісти на березі і спостерігати за тим, як прибій огортає ноги, занурюючи в глибину щастя й умиротворення.
Ти, як і всі мужчини - завжди спрощуєте все навколо. – саркастично сказала йому дівчина. - Мужчинам не дано справжньої романтики, ваш погляд на світ позбавлений духовного начала. Чоловіки не розуміють прихованого сенсу в найпростішому польоті метелика, або ось цієї мушлі рапана, що блищить на сонці. Ні, чоловіки не помітять того божественного натхнення, що нам дарує саме такий політ. Ви просто побачите одномоментний образ, і не відчуєте жодних фантазій щодо чудес природи.
А як же Ван Гог, Моне, Сіслей?
Марі подивилася на Максима з подивом, наче він підловив її на словах.
Бувають винятки, - сказала вона серйозно. - Тільки деякі чоловіки здатні проникнути в глибини своєї душі і поділитися своїми думками зі світом, використовуючи красу мистецтва. Ці чоловіки - справжні художники, поети і музиканти, одним словом, шукачі істини і краси. Вони бачили щось більше, ніж звичайні чоловіки. Їхній погляд на світ не обмежений вибіркою кольорів і форм, як у більшості з нас. Здатність вловити емоції і перетворити їх на витвори мистецтва - це справжнє творче покликання, яке дано далеко не кожному чоловікові…
Може і я колись стану винятком?... – спитав він несерйозно, схиливши голову вбік. - Можливо, в глибинах моєї душі теж ховається таємний художник, який прагне знайти свою істину і висловити її через мистецтво.
Марі повернулася до Макса:
Kann sein, як каже мій батько, коли не хоче розчаровувати. Ніколи не говори ніколи, Макс. Можливо, в майбутньому ти знайдеш своє натхнення і почнеш творити щось дивовижне. Адже мистецтво не знає кордонів і якщо ти відчуєш у собі іскру творчості, не бійся її розпалити.
Макс засміявся і сказав:
Марі, ти завжди залишаєш місце для загадок і несподіванок. Хто знає, можливо, саме ти станеш моїм натхненням, і я почну писати вірші або створювати прекрасні картини, щоб відобразити твою дивовижність і красу.
Марі швидко обернулась до нього і по-дитячому показала язик.
Максим дивився на неї і розумів, що він став свідком чогось більшого, ніж просто створення картини на пленері. Він був глядачем магічного дійства, яке відбувалося у творчому куточку Марі. Життя проникало на полотно у фарби, форми та простір, створюючи неймовірну гармонію. Приємний морський бриз, що грайливо роздмухував волосся дівчини, зачаровував його, але викликав лише неймовірний захват творіння Марі. І він був гордий тим, що Марі - його подруга і йому було приємно бачити, як її творчість оживляє навколишній світ. Вона майже завершила писати, піднялась і, взявши руки в боки і схиливши голову, розглядала полотно з різних боків. Потім, наче згадавши щось важливе, хитнула головою і тонким пензликом з білилами зробила маленький косий штришок на горизонті, там де небо сходилося з морем.
Вітрило? – якось здивовано спитав Максим.
Марі підняла очі на Максима.
Нехай це вітрило на горизонті уособлює надію і повернення до рідного берега, - сказала вона. - Воно символізує можливість повернутися до того, що справді важливе для кожного з нас - до місця, де ми почуваємося вдома.
Максим усміхнувся, розуміючи сенс, який Марі вклала у свою роботу.
- Твоя картина наповнює мене надією і натхненням, Марі, - сказав він, дивлячись в її очі.
Досить лірики! - сказала раптом Марі. - До речі, батьки запросили тебе на обід,
А ти?
Що, я?
Ти запрошуєш мене на обід?
Ну, звичайно. Тільки обід готувала моя мама…
Максим усміхнувся,
Із задоволенням прийму запрошення, - відповів він із веселим настроєм. - Я завжди буду радий провести час у колі твоєї сім'ї і скуштувати страви, приготовані твоєю мамою.
Моя мама готує просто фантастично! Ти будеш у захваті від її кулінарних шедеврів. Вона знає, як підкорити серце через шлунок.
Максим покосився на свої руки, удавано зробив заклопотаний вираз обличчя і сказав:
Отже, тебе я вже підкорив, а тепер твоя мама працюватиме наді мною через мою порожню шлункову яму. Нічого, я готовий до цього випробування!
Марі награно вдарила його пензлем по руці:
Не вдавай, ніби ти страждальний піддослідний кролик. Буде добре провести час разом, розділити смачні страви і поговорити про життя.
Максим із широкою посмішкою підтвердив:
Звичайно, Марі. Я насолоджуюся не тільки кулінарними частуваннями, а й нашою бесідою. В тебе завжди є що розповісти і про що поговорити.
Ось побачиш, мої батьки класні. У них теж є що розповісти…
Максим допоміг Марі зібрати її етюдник з фарбами і вони пішли. Проходячи повз ринок, Максим купив у літньої жінки букет роз.
Не гоже приходити в дім з пустими руками, - сказав він.
Будинок, в якому мешкала сім’я Віттер був двохповерховий, побудований із черепашника. Навколо будинку мешканці квартир розбили невеликі палісадники. Максим увійшов слідом за Марі у тісну двохкімнатну квартиру. У вітальні стояло піаніно, старенький диван з декоративними подушками, стіл і маленький журнальний столик, на якому складені всілякі книжки. Біля стіни невелика шафка з посудом та декором. У кутку кімнати красувався телевізор. Все знайшло своє місце в цьому затишному й добродушному домі, який ніс із собою дух старовинної елегантності та простоти, подібної до образу мешканців цієї квартири.
Батько Марі, високий шатен, волоси якого густо осеребрила сивина, зустрів Максима біля входу в квартиру і простягнув руку для привітання:
Дуже приємно познайомитися, Марі про вас розказувала. Мене звати Альфред Вільгельмович. А можна просто, Альфред.
Мама, Валентина Петрівна з посмішкою виглянула з кухні і привітала Максима з гідною скромністю. Її масивні кучері були укладені в недбалу зачіску, що обрамляла тендітне обличчя.
Щось ви там запрацювалися, - весело сказала вона. Це була красива жінка, яка з легкістю могла змусити задивитися на себе будь-якого чоловіка. Вона була щирою і відкритою, і коли говорила, її слова звучали як музика, що було не дивно з огляду на її професію - викладача музики в сільському клубі.
Максим представився.
Як ваша служба? – заради пристойності та щоб якось почати розмову, поцікавився батько.
Так, усе добре. Як в армії, - з посмішкою, відповів Макс. – Кожен день боремося з непокірними шкарпетками, щетиною, нестатутними зачісками та з нескінченними паперовими справами. Як каже наш замполіт, служба – це піч, в якій випікається твій характер.
О, так. Коли я служив, наш замполіт говорив солдатам те ж саме. – він повернувся до доньки. - Ну, показуй, що ви там намалювали.
Тільки обережно, фарби ще не висота.
Він взяв полотно в обидві руки і роздивився з умиротвореним виглядом.
У його очах грали радість і гордість, адже в цих фарбах ховався не тільки талант його дочки, а й шматочок її душі.
– Айвазовський відпочиває, - посміхнувся нарешті він.
Тату, ну от вічно ти так…- буркнула Марі.
Мама принесла і поставила на стіл підсмажені перчики в олії з часничком та маленьку рибку, яку тут ласкаво називають «сарделька» і свіжі помідори з маленькими хрумкими огірочками. Марі розкладувала тарілки і столові прибори, та здавалося, була більш живою і відкритою, ніж у звичайному житті. Вона поралася на кухні, хоча було видно, що всі страви вже були закінчені. Зараз вона змушувала батьків і Максима чекати, бездіяльно бурмочучи щось на кшталт: «Зараз-зараз, мамо».
Альфред поставив на стіл графин з вином.
Це таїрівське сухе. Зараз такі часи, що це наче і не рекомендують вживати, - з посмішкою сказав він. – Але за знайомство не випити – буде гріх. Правда, Максим?
Максим трохи скувався, бажаючи справити найкраще враження на батьків Марі і погодився. Він взяв в руки бокал і вдихнув аромат приглушено-карамельного напою.
Будь-який привід хороший, щоб перекинути чашу такого божественного нектару, але коли це відбувається за знайомство, тут вже ніяких умовлянь не треба, хто б що не говорив.
In vino veritas! – говорили древні, - сказав Альфред Максиму. – А знаєш чому?
Ні..
Ще римський історик Тацит описав, як у німецьких народів вважається, що ті, хто п’ють за одним столом, не будуть лукавити один з одним, а говоритимуть лише правду.
По нашому «що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці».
Genau! Точно!
Корецький дивився, як Марі старанно ставила на стіл перед кожним тарілки, білі полотняні серветки і акуратно поклала мельхіорові ножі з виделками. Густий хвіст чистого рудого її волосся світився на сонці, яке пробивалося у вікно через зелене листя дерев.
Як цікаво, Альфреде Вільгельмовичу, - Максим не міг приховати свого здивування, - звідки в Марі такий приголомшливий колір волосся? Адже у вас русе волосся, а Валентина Петрівна – блондинка.
Альфред усміхнувся:
Вона успадкувала його від свого діда Вільгельма, - відповів він з урочисто. - У нього була вогненно-руда борода, яка завжди була його гордістю.
Максим не міг уявити, що така маленька деталь може мати таку важливість, але для Альфреда, це було частиною його історії, якою він не міг не поділитися гостем.
Це дуже цікавий факт, - посміхнувся Максим, - дізнаватися подібне, що робить Марі ще більш особливою для мене.
Альфред нахилився вперед, сяючи від гордості.
Вона справді дуже особлива для нас всіх, Максиме, - сказав він.
Валентина Петрівна принесла у вишуканій глибокій тарільці гаряче овочеве рагу.
Це у нас називається «калапуца». Так його ще моя бабуся готувала, - з гордістю сказала вона і пояснила. – Влітку це основне блюдо в наших краях, багатих на свіжі овочі. В казанчик на олійку кидають шматочки м’яса і цибулі, обсмажують його до золотистої скоринки. А потім кладуть все що дома знайдеться: морковку, кабачки, горошок. І на останнє до овочів додається спеції за смаком: перець, кроп.
Це щось неперевершене, - мрійливо сказав Максим.
Марі спостерігала за Максимом, як він незграбно трощив шматкок м’яса однією виделкою, і не могла стримати здивування. Вона легенько штовхнула його під руку і мовчки показала в своїй правій руці ніж, а в лівій – виделку.
Максиме, візьми ніж. Так ти матимеш дуже елегантний і красивий вигляд.
Максим насупився, але він не хотів розчаровувати її:
Та мені так зручно, я вже звик. Адже виделка теж ріже.
Марі посміхнулася і делікатно пояснила, як правильно їсти використовуючи ніж і виделку. Вона надрізала ножем у своїй тарільці маленький шматочок м’яса і потім легко доправила його в рот.
Ти ж офіцер, і повинен виглядати за столом елегантно. А ще ж і майбутній письменник!
А нас в училищі не вчили користуватися ножем. Там були тільки ложки і виделки. А дома, в селі, звідки я родом, там взагалі їдять одними ложками.
Нічого страшного, все прийде своїм часом, - розсудив дітей Альфред. – Колись в Алтайському краї я теж їв саморобною дерев’яною ложкою, виструганою з ясеня. А потім настав час, і знову навчився користуватися фраже. Правда, Валю?
Чия ж школа, - ствердно й авторитетно підкреслила мама.
Решту часу вони пили чай і ділилися сімейними історіями. Максим спитав у батька:
Вибачте за незручне питання. Марі сказала, що ви народилися тут, в цьому селі. А чому воно так називається – Люстдорф – Веселе село.
Альфред посміхнувся:
Це цікава історія. Розказували, що коли перші переселенці оселилися тут, то вони назвали своє селище «Кайзергайм», що значить Імператорський дім. І ось якось одеський градоначальник Рішельє повертаючись з іншої колонії Грослібенталь, заїхав і до них в гості, щоб провідати, як колоністи облаштувалися. На в’їзді в селище був облаштований стовп з табличкою готичним шрифтом «Kaiserheim». Зустрічав Рішельє старійшина селища - Älteste. Вони пройшли по дворах колоністів і градоначальник побачив, що хоча жили вони в більш-менш обладнаних землянках, але всі жителі були веселі і доброзичливі. Кірха ще тільки будувалася, але зате вже був готовий капітальний погреб, в якому стояли бочки з вином, яке було зроблене уже з урожаю лози, привезеної з Баден-Вюртембергу. Тут було і Рислінг, і Троллінгер, і Сільванер, і Мюллер Тургау. Älteste запросив градоначальника продегустувати всі вина в погребі і Рішельє вони дуже сподобались. Потім вони ще повечеряли, і кажуть що тоді добре посиділи. Під час розмови Рішельє і сказав: «Я не згоден з назвою «Kaiserheim». Не може населений пункт називатися «Імператорським домом», в той час, коли жителі живуть в землянках. Це ж ви ганьбите цим свого імператора. Ось, коли побудуєте такі будинки, як в Одесі, тоді і будете так називатися». Старійшина і другі присутні здивувалися: «А як же нам його називати?». Не довго думаючи, Рішельє сказав: «У вас тут живуть веселі люди, от нехай і буде називатися «Веселе село – Lustdorf». Така назва не всім сподобалась і вони спитали у градоначальника: «А якщо ми не захочемо так називатись?». А тоді Рішельє і каже: «Не хочете називатись Люстдорфом, тоді я назву село якось на кшталт Чорноморка».
Цікава історія, - засміявся Корецький. - Але я знаю, що у жителів Веселого села доля виявилася зовсім не веселою. Перед війною усіх німців депортували в Алтайський край. Як це все було?
Альфред не одразу відповів, від думав.
Так, про це зараз важко говорити. Коли почалася війна, мені тоді було всього шість років. Мій батько працював у колгоспі ім. Карла Лібкнехта бригадиром. Його звинуватили в пропаганді націоналістичних фашистських ідей, приписували, що він «вербував» людей до свого осередку і присудили 10 років концтабору. А через деякий час після суду в село приїхали військові на машинах. Було багато машин. Нам дали годину на збори. Мама взяла тільки вузол з теплими речами, мене і сестру за руки. Потім нас всіх погрузили і повезли на станцію Сортувальна. Там запхали у теплушки і відправили на Алтай. Про долю батька я більше нічого не чув.
А як же ви там жили?
Ой, це було не легко. Нас вигрузили з вагонів в голому полі і люди стали рити зобі землянки. Ми з сестрою допомагали мамі і гребли землю руками, наче собачата. Добре, що це було влітку. Спали на топчанах зроблених із дерева і соломи, а також на підлозі. А потім на допомогу нам прийшли такі ж як і ми депортовані раніше українці, що теж жили в цих краях.
Альфред задумався, видно було, що йому важко згадувати минуле і Корецький уже пожалкував, що запитав про це.
Вибачте, я бачу вам це дуже важко згадувати…
А потім всіх дорослих забрали на роботу в трудові табори. Працювали в гірничих, лісових або інших важких видах промисловості. Маму теж забрали працювати на цегельний завод, і моя старша сестра замінила її, доглядала за мною, готувала їсти. Мама писала нам з сестрою листи. Паперу не було і вона писала на шматках, вирізаних з цементних мішків. Вона малювала мені малюнки різних звірят, писала про своє життя…У мене до цього часу збереглися деякі її листи, складені в трикутнички. Одяг і взуття наше зносилося, що тоді ще додавало труднощів. Але незважаючи на все це, ми намагалися зберігати надію на краще майбутнє. У таборах часто організовували концерти та вистави… Я співав у хорі, яким керував наш пастор.
А важко було вам прийняти рішення повернутися в рідне село?
Я вважав і вважаю, що місце, де народився, є єдиним справжнім домом для кожної людини. Незалежно від того, скільки років людина провела в інших місцях і які труднощі їй довелося пережити, її рідне місце завжди залишиться найдорожчим і найзначимішим для неї. Це не просто місце, де ти провів дитинство і юність, а й частина твоєї особистості, твоєї ідентичності. Я повернувся до рідного села, бо розумів, що моє коріння міцно закладене тут, і справжнє щастя я можу знайти тільки тут. І ось тепер тут у мене є два щастя. Одне біле, а друге руде. І тільки в цьому місці, де живуть дорогі для тебе люди, можна знайти сенс свого життя.
Але ж ніхто з ваших односельців так і не ризикнув повернутися в Люстдорф.
Це правда. Більшість з них під час депортації за довгі роки пристосовуватися до нового життя, і вони не знали, як легко зможуть його поміняти. Односельці відчували тривогу і сумнів у тому, як будуть існувати в цьому новому старому світі порівняно з життям, до якого вже звикли за десятиліття. Я вирішив прийняти цей виклик з відкритим серцем, готовим до нових випробувань і труднощів. І я був вдячний за можливість повернутися додому та почати новий розділ у своєму житті.
Альфред піднявся з за столу і взяв у шафі невеликий альбом з фотокартками.
Якщо тебе цікавить, я покажу дещо з минулого нашого селища. Тут я зібрав багато старих фотографій та поштових карток, які знайшов у букініста та на барахольці Староконного ринку. Максим, ти не уявляєш, які скарби у мене є в колекції! Ось тільки глянь на цю картку з берегом моря, на якому стоять ті самі будівлі, що й зараз, тільки всі вони мають зовсім інший вигляд. А цю я знайшов в антикварному магазині на Грецькій площі - на ній зображена рятувальна станція, якої вже немає. І ця - з видом на пірс, який був зруйнований під час війни. А ось на цій –трамвайне депо, якого зараз теж не існує – на нього впала авіабомба. І ще одна картка зі старої гравюри. Вона називається «Збір хлібів в німецькій колонії Люстдорф». Це прямо там, на полі, де зараз ваша військова частина. Бачиш, яка гарна і нарядна жінка зображена тут.
Максим дивився, як дбайливо Альфред розміщує в альбомі фотокартки з його рідного селища, і думав про те, що ці листівки мають для нього величезну цінність. Як же давно він мріяв про повернення в рідні краї, про відтворення в пам’яті незабутніх моментів, проведених тут, у цьому маленькому селі. І тепер перед очима у Максима - унікальна колекція знімків, кожен з яких передає неповторний настрій і атмосферу Люстдорфа. Фотографії, які Альфред придбав не без зусиль, витративши багато часу і сил, а тепер дбайливо зберігає як найдорожчі речі. Кожна сторінка альбому - це шматочок його рідного краю, кожне фото - частина його душі та серця. Він вникає в кожну деталь, вловлює кожен настрій, розкриває всі таємниці цього місця. Для Альфреда ці фотографії - це не просто картинки, це спогади про минуле, пам’ять про рідну землю та її красу. І Максим бачив, що перед ним не тільки колекція, а й частина душі та серця Альфреда, який так дорожить своїм минулим і цим місцем.
Ти спитаєш, чому я так ціную свою колекцію? - сказав натхненно батько Марі. - Це не просто старі картки - це історія нашого рідного місця. Коли я дивлюся на ці зображення, я бачу, яким був Люстдорф у минулому, які люди та події пов’язані з ним. Звичайно, я розумію, що моя колекція не така вже й велика. Але для мене вона дуже дорога, і я сподіваюся, що вона допоможе зберегти нашу історію для майбутніх поколінь. І хто знає - можливо, через кілька років я знайду ще якісь цікаві картки, щоб доповнити свою колекцію.
Максим був вражений словами Альфреда, наскільки важливими для нього є коріння родини і історія, і як важливо дбайливо зберігати кожну частинку пам’яті про предків.
Ви великий молодець, - сказав він Альфреду захоплено, - незважаючи на такі страждання та позбавлення, що випали на долю, вам вдалося зберегти віру в людей та історію свого села.
Дякую, Максиме. Ми не забуваємо про наше минуле, але тепер ми дивимося в майбутнє і будуємо своє життя тут, у нашому рідному селі.
Максим зібрався йти, в тісному коридорі Альфред добродушно ляснув його по плечу і прошепотів: «Ти правильний молодий чоловік, і ви чудово підходите один одному». У той момент Максим відчув, що нарешті його схвалили, і вирішив, що знайомство з батьками Марі пройшло вдало. Він зустрів свою половинку, а зустріч з її батьками лише зміцнила цю віру. Він може належати цьому сімейству, яке незабаром, можливо, стане його власною родиною. І він був готовий битися за цю любов до кінця своїх днів.
На ранковому розводі начальник штабу оголосив, що сьогодні в частині неочікуваний позачерговий гарнізонний наряд. Терміново підготували склад варти на гарнізонну гауптвахту і начальником призначили лейтенанта Корецького. Черговим по караулах призначався капітан Васильєв.
Не бійся, - сказав Максиму капітан. – Все колись трапляється перший раз.
Корецький не боявся. Він згадав, як п’ять років назад, коли був курсантом першого курсу, їх варту вперше привезли на гауптвахту. Тоді це було його перше моральне випробування. Він досі пам'ятав те неприємне почуття тремтіння, коли відчинилися важкі металеві двері і він вартовим потрапив в холодний довгий коридор гауптвахти. Безжалісність стін, тюремна аура, де тане простір і час. Він відчував свою відповідальність, але й усвідомлював свою обмежену роль - вартового, який не вирішує долі цих людей в камерах. Але бути начальником варти - це взяти на себе ще більше відповідальності, це прийняти виклик керувати і захищати як своїх солдатів, так і заарештованих.
Але наказ – є наказ, його треба виконувати. Максим уже чув про суворі порядки в комендатурі і про те, що за якусь провину комендант міг запросто арештувати будь-кого з караулу, в тому числі і начальника караулу. Тому до підготовки в варту він віднісся відповідально – перечитав обов’язки з статуту, випрасував мундир і начистив свої чоботи.
В комендатуру варту привезли на тентованому автомобілі, який залишався черговим автомобілем. На ньому кожні дві години мали розвозити зміну на вулицю Софіївську в військову прокуратуру. Лейтенант Корецький оглянув своїх підопічних. Вони були молоді й недосвідчені, в чистих х/б з білими підворотничками і до блиску начищених чоботях і бляхах.
Солдат старої варти з відром води та потертим березовим віником підмітав внутрішній двір для розводу.
Вийшов воєнний комендант полковник Моргунов. Він був старим і похмурим в «паралельних» штанах з напрасованими стрілками. Капітан Васильєв дав команду «Струнко!» і доповів йому. Моргунов жорстко проінструктував патрулі і поставив задачу:
На кожному з маршрутів тиняється безліч самовільників, підшофе, або з порушенням форми одягу. Ваша задача: самовільників і нетверезих затримати, порушників форми - записати дані. Хто прийде без результату, той погано несе службу. А хто погано несе службу, той залишається на гауптвахті.
Потім він підійшов до варти.
Дивіться пильно, а то там сидить «один», підслідний, - комендант зробив наголос на слові «один». – Так він уже встиг собі вени порізати. Розбив лампочку і порізав. Слідкуйте за ним, як Мюллер за Штірліцом. Та і за іншими теж дивіться, там різні кадри є… Ви не просто будете стояти на варті, але берете на себе відповідальність за життя заарештованих.
Корецький задумався. Що могло змусити цього арештованого солдата дійти до таких крайнощів. Чи був він змушений зробити це через моральні та психологічні травми, через складну службу? Або ж це був просто акт безнадійності та відчаю? Чи це просто депресія від безвиході?
Приймаючи арештованих, Корецький відкрив камеру з цим суіцидником. В камері стояв густий запах хлорки і поту. Перед ним стояв маленький хлопчина, пострижений наголо з туго перебинтованими кистями рук.
Який же недосконалий світ, де молоді люди настільки відчайдушні й самотні, що готові власне життя покласти нанівець.
Навіщо ти це зробив? – похмуро запитав Корецький.
Не знаю, - відповів хлопець, опустивши голову. - Просто стало важко…
Знущалися?
Ні, - захитав головою солдат.
Корецький спробував дізнатися більше про те, що змусило його піти на такий крок. Виявилося, хлопець розраховував на те, що його помітять і про нього попіклуються. Він був самотній і потребував уваги, щоб вижити в цьому світі.
Але це не найкращий спосіб, - зазначив Корецький. - Ти можеш звернутися до когось по допомогу, можна навіть до мене. Я готовий вислухати тебе.
Хлопець кивнув і байдуже подивився на лейтенанта. Корецький розумів, що ця розмова не врятує світ, але він усе ж таки спробував донести до хлопчини, що до нього можна звертатися по допомогу, а не робити такі дурниці.
Я більше не буду, - по дитячому пообіцяв лейтенанту арештований.
Вийшовши з камери, Корецький подумав про те, як багато самотніх людей у світі, які потребують допомоги, але не можуть її отримати. У цьому світі бракує доброти й турботи, навіть у таких малих проявах. І одна думка не давала йому спокою: як же так вийшло, що ми живемо у світі, де люди готові своє життя покласти нанівець через самотність і відчай?
Через годину після роздачі їжі арештованим, Корецького по телефону покликав черговий по караулах. Патруль привів п’яного старшого лейтенанта, десантника із Болграду. Той ледве стояв на ногах, розхитуючись зі сторони в сторону і нарешті знайшов опору, притулившись до стіни.
Відпустіть мене додому… - нескладно пробурмотів він.
Забирай його в камеру, - сказав Корецькому Васильєв. – Нехай проспиться до ранку. А там комендант з ним буде розбиратися.
Десантник не відреагував. Він стояв, підпираючи стіну і здається спав, як бойовий кінь.
Корецький взяв десантника під руку і відтягнув його від стіни.
Пішли, друже, готель чекає на тебе.
Той висмикнув руку, бо негоже десантнику йти під ручку, як мале дитя.
Не хочу в готель, я додому хочу, - здавалося, він не розумів що коїться навкруги.
Тобі ж додому в Болград?
Десантник мовчки кивнув головою.
Так в Болград дорога далека, треба трохи відпочити перед дорогою, поки карета приїде.
Десантник згодився і вони пішли з будівлі комендатури, через задній двір до гауптвахти.
Вечеряти хочеш? – спитав його Корецький, коли спровадив до вільної камери у офіцерському відділенні.
Який «хочеш»? – огризнувся старший лейтенант – Я додому хочу. Там скоро навчання розпочнуться, а я тут… Мені треба було пораненого Ваську в госпіталі провідати.
От і провідав, - посміхаючись сказав йому Корецький. – Не рипайся, все одно до ранку тебе ніхто не випустить. Тут готель надійний – «Три зірки Моргунова» називається.
Старший лейтенант зітхнув, повалився на топчан і одразу захропів, як молодий кабанчик.
Вночі знову зателефонував Васильєв. Корецький сидів за столом і боровся зі сном.
Ти коли їдеш на Софіївську, варту міняти?
Через пів години.
Нічого, почекають трохи. Бери машину, дуй спочатку на Парашутну, там якесь ЧП, вартовий на посту біля бойової техніки стріляв і кажуть, що когось вбили.
Сон як рукою зняло. Корецький взяв з собою вартового, вони сіли на черговий автомобіль і поїхали до військової частини на вулицю Парашутну.
На місці події біля воріт парку Корецький побачив машину швидкої допомоги, в яку грузили тіло потерпілого у військовому льотному комбінезоні. При ньому знайшли пляшку пива і посвідчення старшого лейтенанта.
Корецький знайшов місцевого начальника караулу, який з досадою розказав йому історію.
Розумієш, це старлей зі Школьного аеродрому… Десь випили в компанії і він додому повертався. Вирішив зрізати дорогу і через дірку в заборі пройти через парк. Часовий крикнув йому, та він не звертав уваги. Часовий тоді в повітря бахнув, а він все біг по території, поки не зник у темряві за забором. А другий вартовий з вишки вистрілив наугад в сторону забору, і… і куля в голову.
Для лейтенанта Корецького, який заблукав одного разу в лабіринтах армійського життя, регулярне пияцтво офіцерів було не новиною. Одного разу він бачив вечором на вулиці п’яного полковника, який ледве тримався на ногах.
Той стояв розстебнутий, без головного убору, і намагався зупинити таксі. Полковник ледь тримався на ногах. І на нього було соромно дивитися. Хтось з прохожих показував на нього пальцем і сміючись сказав: «Ей, полковник, де твій персональний водій?». Інший крикнув: «Полковник проводить польове навчання з лову таксі. Бажаю удачі у військовій операції на цивільному фронті!».
Максим тоді був курсантом і йому чомусь стало соромно, він пройшов мимо, потупивши очі і сказав собі, що в формі ніколи не стане вживати алкоголь. Це табу!
Корецький записав всі дані для звіту і поїхав міняти свого вартового на посту в прокуратуру. В його голові все роїлися картинки з минулих інцидентів за короткий час. Солдат-суіцидник, що хотів більше уваги, десантник, який ледве стояв на ногах і вимагав негайного звільнення, і льотчик, який не міг впоратися зі своїм бажанням вночі пройти через територію, що охороняється, попиваючи з пляшки пиво.
Вранці в комендатурі появився полковник Моргунов. Капітан Васильєв доповів йому про всі інциденти, які трапилися за ніч. Привели вже протверезівшого десантника. На диво, полковник не став на нього кричати, а тільки по батьківськи спитав:
Що ж ти, стервець, форму десантника ганьбиш?
Старший лейтенант стояв мовчки похнюпившись.
Хочеш нахрюкатися, зніми форму, склади її акуратно на табуреточку, і тільняшку не забудь… Візми пляшку, залізь у корито і пий. Пий і хрюкай, як свиня. І не смій до форми доторкатися до тих пір, поки не протверезієш і людиною не станеш.
Комендант забрав з собою десантника і повіз в штаб округу на аудієнцію до командувача.
Після сніданку арештованих вишикували на внутрішньому дворі і Корецький доповів по формі начальнику гауптвахти старшому лейтенанту Парашину. Той вислухав доповідь з суровим лицем, а потім повернувся до трьох штатських, які прийшли за ним у внутрішній двір.
Скільки?
Мені двох…- сказав один
А мені трьох, - сказав другий.
А мені і одного хватить, - відповів третій.
Начгуб відібрав серед арештованих потрібних людей і відправив на заробітки на шпалерну фабрику, на хімзавод і деревообробний комбінат.
Не забудьте, в 17.00 невільники повинні бути на місці,- сказав Парашин «покупцям».
Решті…, – він повернувся до Корецького. - Решті - стройова підготовка на плацу. До обіду! Проводите ви особисто. Хто буде погано марширувати, той буде довго сидіти! Начальника караулу це теж стосується…
Максим вишикував арештованих у колону по одному, сам став у центі плацу, і віддав команду, як колись в інституті на стройовій підготовці до параду курсантами командував їх начальник факультету:
Струнко! Рівняння ПРАВОРУЧ! Стойовим ... Кроком-МАРШ! Чіткіше крок! Віддання військового вітання старшому за званням! Каблук вниз- носок прямо! Раз-два! Раз-два…
Солдати стали ходити по розкресленому квадрату плацу, віддаючи йому честь і витягаючи ногу на висоту метра. Раз-два, раз-два! Чіткіше крок! Вище підборіддя! Рівняння на право! Це була не стройова підготовка, а завуальоване знущання над арештованими та начальником варти.
Начальник гауптвахти зник у своєму кабінеті, але через хвилин двадцять вийшов на ганок зі своїм писарем.
Ось цей! – він ткнув пальцем у матроса з блакитними очима в темно-синій робі, яка була йому явно не по розміру. – Прізвище!?
Корецький зупинив ходу.
Прізвище?! – голосно повторив Парашин.
Матрос Волошко… - перелякано сказав арештант.
Матросу Волошці – додатково сутки арешту. – сказав Парашин і писар дописав у своєму розрахунку плюсик.
За що?
Двоє суток арешту! – сказав начгуб і підійшов до строю. Він взявся за трохи ослаблений ремінь матроса і став крутити бляху так, що ремінь закручувався у спіраль.
Раз-Два-Три, - рахував оберти Парашин. З кожним обертом бляха все важче оберталась, стягуючи ремінь біля талії. – Чотири…За кожен оберт розпущеного ременя я даю додаткові сутки арешту. Ясно?
Так точно!
Так точно, товаришу старший лейтенант, - поправив арештованого начгуб.
Так точно, товаришу старший лейтенант! – голосно закричав матрос.
Добре! Залишимо двоє суток арешту! За порушення форми одягу.
Дякую, товаришу старший лейтенант! – закричав Волошко.
Решті - затягнути ремені самостійно! – нахабно посміхаючись сказав Парашин і подивився на Корецького замутненим поглядом. – Продовжити заняття по стройовій підготовці!
Корецький підніс руку до козирка. – Так точно!
Максим змінився з караулу пізно. Прискіпливий новий курсантський караул з артилерійського училища довго і педантично перевіряв зв’язок, перераховував лампочки і подряпини на мебелі, переписував у постову відомість всі недоліки. Поки вони повернулися машиною до частини, варта здавала автомати в зброярню, на дворі вже стало темно.
Що такий невеселий?, - спитав старшина Проценко.
Та якась невесела служба вийшла. – Корецький розказав старшині про все побачене і пережите. – І головне, що там і в комендатурі, де повинні слідкувати за порядком, такий же бардак як і всюди.
А що ж ти хо-хо-тів, - сказав Проценко. – У нас всюди одна-а-а-ково: дере коза ло-лозу, а вовк коз-з-зу, а вовка селя-лянин, а се-ля-лянина пан, а пана юрист, а юриста то вже чо-чортів триста.
Проценко втішив тим, що вечеря все ще чекає їх у столовій. Корецький повів своїх солдат в столову, поїв з ними холодне водянисте пюре з рибою і випив ще трохи теплого чаю. Він все ще був шокований тим, що побачив під час несення цієї служби в караулі. Його переконання про те, що армія - це дисциплінована і чесна спільнота, розвалювалася перед очима, як пісочний палац. Стало очевидно, що тут є корупція, п’янство та неповага до законів і правил. Начгуб старший лейтенант Парашин, який служить там вже років з десять, і давно б вже мав бути майором, користуючись своїм службовим становищем, бере мзду, віддаючи на роботи в різні підприємства заарештованих. Він же, відчуваючи безкарність і заступництво на горі, знущається з них, прикриваючись вимогами статутів. Це не гауптвахта, а якийсь концтабір...
Корецький відчув розчарування, задаючись питанням, як це так може бути в армії?...
Вони сиділи на березі моря, дивлячись в ніч. Було тепло і тихо. Ледь чутно плескалися хвилі, місяць висвічував доріжку кудись в далечінь і зорі світитися над головою яскраво, наче мільйони світлячків. Марі була в білому платті, і місячне сяйво покривало її тендітну фігуру срібним світлом.
Максим відчув як серце його забилося швидше, коли він торкнувся до її руки. Обережно, наче на скляний уламочок, рука лягла на її долоню, визиваючи непереборне бажання зберегти та захистити цю дорогоцінність.
Вони дивилися один одному у очі ніжними поглядами. Місячне світло відкидало довкола м’які тіні і робило світ навколо них більш затишним і захищеним.
Лейтенант відчув, що час завмер, і все, що було навколо, ніколи не мало раніше для нього такого значення, як ця дівчина перед ним. Вона була всім, про що він мріяв і все, що йому потрібно було, щоб бути щасливим.
Він обійняв Марі за талію, а потім підняв її на руки і закрутив у беззвучному танці під зоряним небом. Вона дивилася на нього неймовірно звабливим поглядом, немов не могла перестати насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною з ним. І руде її волосся розвівалося наче осіннє листя, підхоплене вітром.
Ця магічна ніч була ідеальною, як і любов, якою вони ділилися. Вони знайшли одне одного в цьому світі, де час сповільнюється, а серця б'ють в унісон. Нічого не має значення, за винятком моментів любові, цього чаклунства, яке--- відбувається. Вони були щасливі разом, і все інше було вже не важливо. Вони знали, що знайдуть одне одного знову, і вже ніколи не відпустять. І що доля вже ніколи не розлучить їх.
Вони лежали на піску і мовчали довгий час, дивлячись угору на зоряне небо, на дивовижні фігури, наче в калейдоскопі складені з одиноких зірочок. Марі витягнула руку з його обійм і показала на небо.
Це сузір’я, воно нагадує мені мою собачку, - прошепотіла вона, посміхаючись.
Де? Не бачу…
Ну, ось, бачиш його контур. Ось вушка, ось хвіст, ось ноги…
Так, тепер побачив. То він був таким бичком?
Сам ти бичок…, - Марі штовхнула ліктем під бік і раптом її очі наповнилися ностальгією.
Його звали Челсі. Він був таким маленьким і пухнастим. Я любила обіймати його і слухати, як він дихає. А він не любив обнімашок, весь час виривався і довіряв себе тільки батьку.
Він напевно дивиться на тебе просто зараз, Марі. Він думає: «Де мої господарі?».
Марі посміхнулася і відповіла:
Так, ми довго проводили час разом, але тепер його немає з нами. Хотілося б вірити, що він дивиться на нас зверху й охороняє нас.
Лейтенант кивнув:
Ми завжди маємо вірити в краще, бо життя - це таємничий шлях, і ніхто ніколи не знає, що він піднесе тобі завтра.
Марі притулилася спиною до його грудей і роздивлялася зорі.
А ось дивись на це сузір’я. Чи не нагадує воно тобі щось іще?
Максим на хвилину задумався, перш ніж вимовити.
Мені здається, що воно схоже на коня. Насправді, воно нагадує мені коня, на якому я катався в дитинстві, коли жив у своєму селі.
Марі розсміялася.
Кінь, так?- сміючись сказала вона. - Я думала, що це щось романтичне… Єдиноріг, наприклад, а ти говориш про коня.
Ну, для мене кінь теж романтичний, - наче виправдовуючись відповів лейтенант. – Одного разу літом ми з хлопцями втрьох гуляли за селом, я, Славко і його брат Павло. Ми йшли по дорозі. За селом у нас великий ліс, а дорога, що вела до нього з обох боків була усаджена старими густими вербами, що створювали своїми кронами зелений тунель майже до самого лісу. З одного боку дороги – торфяний кар'єр, а з другого – великий луг і на ньому паслися коні. Було щось магічне в тому, як вони смирно скубали траву на лузі зі стриноженими ногами, повільно перестрибуючи з місця на місце, як у німому кіно. Коні підпустили нас до себе і здавалося не відчували страху або тривоги, звикнувши до своєї непростої долі. Славко, старший із нас запропонував звільнити їх і покататися по лугу. Ми залізли на спини коней, і подорож почалася. Славко вдарив свого коня підбором в бік, той сильно заіржав і поскакав у луг, а за ним побігли і наші. Славко був майстерним вершником, а я до цього часу не разу не сидів на коні. На них не було збруї, і нам приходилося триматися тільки за гриву та стискати колінами боки, щоб утриматися. Слава пустив коня в галоп і з легкістю керував ним. Ми з Пашкою слідували за ним, вихором пронісшись крізь відкритий простір.
Ти не впав?
Ледве не впав. Я тримався за гриву зо всіх сил, боячись втратити рівновагу. Вітер бився в моє волосся, а земля миготіла під ногами. Ми летіли полями, немов намагаючись зловити мить свободи і я відчував, що ось-ось, і не втримаюсь і звалюсь на землю. Але все ж я з останніх сил тримався за гриву коня, притиснувшись до його шиї і стискаючи колінами боки що є сили. В якийсь момент я відчув, що все ж сповзаю зі спини і зараз упаду. Але тут кінь різко зупинився, немов розуміючи мій страх. У цю мить, у глибині душі, я відчув вдячність до цієї могутньої тварини, яка дала мені змогу відчути мить свободи та безпечно повернутися на землю.
Божевільні! – сказала Марі. – Ти міг зламати ногу, або розбитися…Це ще раз доводить той факт, чому жінки живуть довше від чоловіків.
Ти не розумієш… Це була мить, яка назавжди залишиться в моїй пам'яті. Тоді я відчув, що свобода і дружба можуть бути сильнішими за будь-який страх чи невпевненість. Ми були юними, зухвалими і непокірними, і ці перегони на конях відкривали нам нові горизонти. Я почував себе справжнім вершником, лицарем, що підкорює простори поля, і перегони на коні дарували відчуття непереможності.
Ох, ти мій Ланцелот, - насмішливо сказала Марі, притиснулась ще ближче і обійняла Максима. – Ти будеш захищати свою прекрасну даму від злого дракона?
Завжди…
І так вони сиділи, роздивлячись сузір’я, які нагадували їм те, що мало для них значення, те, що їм подобалося і те, що викликало в них дуже різні емоції. Небо було їхнім театром, де зірки грали ролі їхніх власних історій.
Вони сиділи там, поруч один з одним, але кожен захоплений своїми думками. У цій тиші і між зірками, вони знайшли свій притулок. Місце, де час сповільнювався, а серця билися в унісон. Вони перебували в моменті, забуваючи про мирські проблеми й очікування.
Максим провів Марі до її будинку, поцілував і попрощався.
До завтра…
До завтра, - відповіла вона.
Біля будинку, де жив Корецький, його чекав посильний солдат. Він вийшов із темноти ночі і сказав:
Тривога, товаришу лейтенанте! Терміново всіх збирають в частині…
Максим зітхнув. Він знав, що служба вимагала негайного прибуття. У голові промайнула думка про Марі, про те, що він не зможе попередити її заздалегідь. Звичайно, можна на хвилину повернутися, постукати у двері… але будити сім’ю та сусідів, чи буде це гарно виглядати? Сумніви охопили його, але потім він прогнав їх, вирішивши, що навчання - це ненадовго, і якщо Марі хвилюватиметься, значить, вона любить його. А любов - це не тільки радість, а й випробування. Так, їхні стосунки піддадуться випробуванню, але треба бути готовим пройти через це.
Корецький попрямував з посильним вздовж трамвайної колії, до частини, залишивши підвішеними тисячу запитань у ночі.
2. ПЕРЕХРЕСТЯ ДОЛІ
Коли Корецький появився у розташування роти, солдат в казармі вже не було. Він швидко перевдягнувся в польову форму, накинув планшет, взяв тривожну валізу і побіг в парк. Там капітан Васильєв керував виїздом машин з боксів.
Довго спиш, - сказав він Корецькому незадоволено. – Швидше шикуй свої машини в колону.
Слабкі ліхтарі освітлення на стовбах по периметру парку прорізали морок, їхнє тьмяне світло вихоплювало з темряви броунівський рух навколо машин. Солдати метушилися біля автомобілів, хтось вантажив в кунги провіант, гули двигуни, що перекривалися матом ротного, коли одна з машин не заводилася. Біля тривожних воріт формувалася колона. Недалеко від воріт стояв комбат і мовчки спостерігав за всім дійством нічного хаосу, що творився. Видно було, що він нервував, але мовчав і стримував свої емоції. Всі висновки по організації виїзду він зробить пізніше, після повернення з навчань.
Черговий відкрив ворота і колона апаратних і транспортних машин рушила з парку по польовій дорозі в напрямку Двох стовпів, де екіпажі роз’їдуться по різним напрямках, як було визначено їм у наказі командира.
Корецький сидів у кабіні своєї машини, спостерігаючи за світанком. Перші промені сонця проникали крізь пелену хмар і висвітлювали ніжно-зелені поля, надаючи їм загадкового сяйва. З кожною хвилиною світло ставало дедалі яскравішим, розливаючись небом і оживляючи навколишню природу. В голові крутилися думки про те, що він не встиг повідомити Марі про свій від'їзд. Але як би він це міг зробити. Можна було одразу повернутися до її дому, а не бігти в частину. Тим паче, що це було не так далеко. Але він побіг з посильним, тому що там тривога, а це він вважав важливим. Коли тривога - в частині тебе ніхто чекати не буде, всі машини виїдуть і потім шукай-добирайся сам як знаєш. Але що роботи тепер, вони вже далеко. Він думав, що його поспішний від'їзд без попередження Марі може розглядати як образу або необачність. Однак, поступово Максим заспокоїв себе тим, що така ситуація буде гарним випробуванням на вірність та істинність почуттів Марі до нього. Так він впевниться, наскільки сильно дівчина кохає його і сумує за ним за його відсутності. Максим примудрився втішити себе думкою, що якщо Марі насправді кохає його, вона не перестане думати про нього і не залишить його забутим на невизначений час. А навчання триватимуть днів десять, ну, може два тижні. Якщо в людини є справжні почуття, то вони, безумовно, переживуть випробування тимчасової розлуки.
За Маяками колона зупинилася - закипіла одна антенна машина через термостат, який забився. Начальник штабу виліз з головної машини і підкреслено демонстративно подивився на годинник.
- Я вас вітаю, - сказав він Корецькому. – Виявляється, що крім вищої освіти потрібно мати хоча б середню кмітливість. І іноді перевіряти машини. З такими темпами, Корецький, ви ще довго будете ходити в лейтенантах. Ферштейн?
- Яволь, - Максим приклав руку до козирка.
Міша Гайдаржи допоміг солдату прочистити термостат і колона знову рушила. Біля села Старокозаче машини звернули на польову дорогу і заїхали в невелику посадку, де і повинні були розгорнути свою радіорелейну станцію.
У стратегії військового зв'язку радіорелейні станції є важливою ланкою в забезпеченні безперебійного зв'язку для командних пунктів. У цьому сенсі вони стають об'єктом особливої уваги для противника. Розвідка, як хижак, завжди полює за тими, хто прагне залишитися непоміченим. Кожен сигнал, випущений цими станціями, може слугувати підказкою противнику. Щоб зменшити ризик виявлення командного пункту та запобігти розкриттю місце розташування вузла зв'язку командного пункту, військові розробили тактику віддаленого розміщення радіорелейних станцій. Саме тому такі станції мають виноситися від вузла зв'язку командного пункту на кілька кілометрів. Єдиним каналом передачі інформації, який надає командному пункту не тільки зв'язок, а й безпеку, є важкий польовий кабель, протягнутий від радіорелейної станції до апаратної ущільнення на вузлі зв'язку. За прокладення кабелів у батальйоні відповідала лінійно-кабельна рота капітана Аблязова.
Корецький оглянув посадку. Позаду - розораний виноградник, жертва урагану антиалкогольної кампанії. За ним вдалині зеленів фруктовий сад, який одразу привернув цікаві погляди солдат. А спереду за невисокими деревцями посадки простягалося мальовниче колгоспне поле. І десь там, за полем зеленів лісок, в якому розгортався вузол зв’язку командного пункту.
Майор Горшков вишикував екіпаж Корецького, сказав, що навчання почалися і нагадав про заходи безпеки.
- Ну, зв'язківці, вперед! Подивимося, чого ви навчилися, - посміхнувся він у вуса і натиснув на секундомір. - Заодно й норматив по розгортанню перевіримо.
Начальник штабу сів на розкладний стілець і став спостерігати за розгортанням станції. Корецький керував діями своїх солдат, які встановлювали антени, піднімали щоглу, налаштовували прийомо-передавачі та підключали необхідні кабелі. Їхні рухи були відточені на неодноразових розгортаннях станції на полігоні. Після того, як Гайдаржи запустив електростанцію і подав живлення, Корецький вишикував екіпаж в шеренгу і доповів майору про виконання нормативу.
Ну, що ж, - сказав Горшков, потираючи вуси, - Розгортання виконане на «відмінно». Але… але оцінку «відмінно» я вам не поставлю. Кабелі живлення на встановлені на кілки, кілки заземлення станції забиті аби як, розтяжки щогли натягнуті слабо, маскувальну сітку не натягнули, рядовий Штепа розгортав станцію зі знятим автоматом і протигазом. І це ще ми не перевірили якість каналу зв’язку. Так що ставлю екіпажу оцінку «незадовільно». Будемо відпрацьовувати норматив пізніше ще один раз.
Корецький був здивований такою оцінкою, але мовчки пішов до апаратної встановлювати зв'язок з кореспондентом. Гайдаржи тим часом з солдатами стали готувати ПХД, розгортати намети і облаштовувати кузов для відпочинку майору Горшкову. Штепа розпалював дрова в невеликій польовій грубці і став готувати нехитрий солдатський обід.
Через годину в посадку до станції під’їхала вантажівка з роти Аблязова. Солдати на чолі з начальником апаратної ущільнення старим прапорщиком Вороною притягнули важкий польовий кабель від вузла зв’язку до станції Корецького.
Ну, хлопці, ви справжні туристи! – сказав прапорщик Ворона. - Забралися так далеко, що навіть командир не знайде. Не кажучи вже про старого пенсіонера…
Прапорщик Ворона - уособлення оптимізму і життєвої мудрості в батальйоні. Він носить свою стару вигорілу польову форму з гідністю, немов прапор, прикутий до плечей. Окуляри в смішній оправі надають йому вигляду похилого, але завжди веселого старця. За оптичними лінзами ховається погляд, наповнений ясністю й оптимізмом. Навіть майор Горшков, з яким Ворона прослужив уже багато років, особливо не придирається до нього.
Семене Івановичу, залишитеся з нами пообідати, - спитав Корецький прапорщика.
Чи залишуся я пообідати? – Ворона хитро подивився на лейтенанта. - Ех, Максиме, ти що, не читав байку? Одного разу мій родич каркнув, і втратив свій сир. Так що краще я сидітиму у своїй апаратній і не каркатиму, щоб не втратити свого шматочка сиру.
Підійшов майор Горшков.
Бажаю міцного і потужного… - Ворона приклав руку до кашкета.
Горшков подивився на Ворону через свої темні лінзи і пропустив привітання мимо.
Кабель прикопали, я сподіваюсь? – спитав він з серйозним виглядом.
Так тут його прикопувати – до кінця навчань хватить.
Не їб…, все одно солдатам нема чого робити. Хай беруть лопати і прикопують. Корецький, тебе це теж стосується… - майор повернувся до лейтенанта. - На навчаннях діють «диверсанти» - десантники з Болграду. У них завдання - порушити зв'язок. І взагалі, від них всього можна чекати. Вони або кабель перерубають, або дизель відключать. А то були випадки, у сонного вартового автомат забрали. А потім командувач округом на підведенні підсумків перед усіма командирами віддасть його комбату… разом з доганою. Так що ти краще збери у солдат автомати і занеси до мене в кунг. Ясно?
Так точно! А як же вартові?
А вартові нехай з лопатами ходять. І дивись мені, проінструктуй всіх, щоб були пильними, і не проспали, як чапаєвці Чапая!
Корецький хотів спитати «Щоб вас не проспали?», але розумів, що він ще не в тому ранзі щоб задавати такі питання начальнику штабу.
Обідали, хто сівши на пеньок, хто навпочіпки. У центрі поставили каструлю з гарячою рисовою кашею з тушонкою, з якої здіймалася пара, огортаючи обличчя солдатів. Сонячні промені проникали крізь листя, розсипаючи золотисті відблиски на їхні форми. Серед зелені дерев всі насолоджувалися моментом відпочинку та їжі. Втома від навчань і довгого шляху поступалася місцем задоволенню й жартам. Схилившись над своїми тарілками, всі забули про пропущений сніданок. Горшков обідав окремо, в своєму кузові-фургоні.
Після обіду всі були зайнята тим, що вирівнювали все, що можна було вирівняти, трасували доріжки, прикопували кабелі, забивали кілки, укривали маскувальними сітками машини, перекладали ящики.
Майор Горшков виступав у ролі пильного хранителя порядку і дисципліни на точці. Він заявив Корецькому, що солдати на навчаннях не повинні позіхати від нудьги. Навпаки, вони мають бути завжди в русі, як бджоли у вулику.
У нас тут не санаторій! - проголосив майор. - Тут немає місця для лежання на лавочці та підколювання хмар. У нас є чим зайнятися! Солдат не повинен відпочивати, він має постійно бути зайнятий чимось корисним. Копати, закопувати, носити, перекладати. Від неробства починають народжуватися погані думки, як із яйця ворони вилуплюється злий птах.
«До чого тут яйця ворони», подумав Корецький, але питань майору не став задавати, який стояв, а насправді - сидів на розкладному стільці, у центрі цієї військової активності, із поважністю, притаманною великим полководцям. Він спостерігав за метушнею акторів трудового військового театру, який називається імітацією бурної діяльності. Усе було під контролем майора, і, здавалося, що навіть повітря навколо наповнювалося запахом обов'язку перед Вітчизною.
Через деякий час Горшкову набридло сидіти та командувати, і він поліз у свій кузов-фургон машини відпочинку. Гайдаржи вирішив, що настав час і підійшов до відкритих дверей машини майора.
Дозвольте, - спитав Міша у начальника штабу. Той лежав з книжкою на топчані, устеленому ковдрою, і уже виглядав добрим.
Ну? – не піднімаючи очей від книжки, відреагував майор.
Там, - прапорщик показав рукою на поле за посадкою. – Там, тарш майор на тому колгоспному полі, цілий Ельдорадо овочів. Огірки, помідори - просто кулінарна насолода! Невже ми не можемо дозволити собі трохи підбадьорити наші шлунки?
Майор насупив брови, глянув на прапорщика поверх розкритої книжки суворим поглядом, немов шабля, готова одразу відсікти будь-які натяки на неробство.
Гайдаржи, ти що, з глузду з'їхав? Невже ти думаєш, що ми можемо просто так прийти на колгоспне поле і почати красти овочі? Хто знає, може, там сторож наглядає за врожаєм?
Міша наполегливо продовжував умовляти майора.
Тарш майор, я впевнений, що нікого немає! Ми так обережно пройдемо через ті поля, що нас ніхто не помітить. Ми ж військові, ми заслуговуємо трохи додаткової їжі, особливо після такого марш-кидка!
Горшков мовчав і не реагував, вдаючи, що занурений у читання книги.
Тарш майор, ну так що… обід без овочу, що свиня без рила…
Ти йому про Тараса, а він тобі – півтораста, - майор подивився на Гайдаржи з-під розкритої хаткою книжки, зітхнув і сказав, наче віддав команду:
Дійте! Але пам'ятайте, це буде наш секрет. І я нічого не знаю…
Само собою. Операція «Таємний огірок».
Гайдаржи наказав Штепі і коротуну Футкарадзе взяти речові мішки, і вони втрьох зникли у напрямку колгоспного поля. Після їх повернення скромна солдатська вечеря тепер була розбавлена накраденими скарбами. Під світлом лампочки в сумереках овочі на столі примарно мерехтіли у своїй свіжості. Зварена з тушонкою молода картопля, прикрашена хрумкими огірками, соковитими помідорами і зеленим перцем - що може бути краще для солдатської вечері під темним зоряним небом.
Було вже опівночі, коли пропав канал з апаратною ущільнення на вузлі зв’язку. В апаратурі неприємно і настирливо запікала «зозуля», а через якийсь час по службовому каналу в ефір вийшов капітан Васильєв. Він був злий.
«Навігатор 101»! Ви там що, заснули? Де зв'язок з «Вітязем»? Де зв'язок з «Султаном»? - кричав він. - Якого біса там відбувається? «Навігатор», ти мене чуєш? Негайно усувай проблему або вважай, що ти вже в самому пеклі! Ми не на пікніку, а на службі! Нам потрібен зв'язок, і зв'язок нам потрібен зараз!
Корецький розбудив заснувшого на підлозі радіомеханіка.
Павлішин, вставай, хватить спать. У нас пропав зв'язок з Вороною. Я зараз піду перевіряти кабель, а ти пильнуй. Як тільки оця стрілка підніметься і «зозуля» замовкне, доповідай на «Навігатор 10», що зв'язок відновлено.
Ясно, товаришу лейтенанте, - солдат позіхав і ще не в’їхав, що трапилось.
Дивись мені, не засни, а то нас Васильєв повбиває…
Максим вийшов з апаратної і оглянувся навкруги. Тиша літньої ночі глибока, тільки прохолодний вітер шепоче щось деревам у посадці. Над головою розверзлося чорнильним небо з одинокими зірками, залите мороком. Обмилок місяця, виглядає через вуаль хмари. Корецький ввімкнув ліхтарик, підійшов до кабельного вводу і посмикав кінцевик кабелю, чи правильно закріплений. Тут все було на місці. Він зітхнув, і пішов у темряву, висвічуючи тусклий блиск чорної жили, що протягнулася крізь поле в напрямку лісу. Світло ліхтарика тьмяно виділяло його силует, а в голові витали тіні невідомості, переплітаючись в складний візерунок тривог і надій. Що, чорт забирай, могло трапитися з цим кабелем?... Не вдалося попередити Марі … Не встиг… Чи не захотів… Як вона переживе мій раптовий від'їзд? Які наслідки будуть з боку командування через цей перерив зв’язку? Добре, хоч Горшков зараз спить і не бухтить…
Він йшов, розриваючись між сумнівами і рішучістю, намагаючись розплутати вузол запитань, що роїлися в голові. Раптом ліхтарик почав гаснути, слабшаючи з кожним кроком. Максим зупинився і намагався посмикати та постукати батарейки, але світло затухло. Чорт забирай, цього тільки не хватало. Але сам винуватий, треба було завчасно подумати про батарейки. А де їх було взяти? Зараз батарейок з вогнем не знайдеш. У цю мить світ навколо перетворився на вир тіней. Максиму здалося, що нічна природа прийшла до життя - темрява стала щільнішою, зашепотів вітер, заскрекотали цвіркуни, на мокрій від роси межі засвітилися сузір'ями вогники світляків, і десь далеко злетів крик сови, заманюючи присутніх у свій світ загадок і таємниць.
Корецький обережно пересунувся, досліджуючи все навкруги. На землі перед ним маячили невиразні темні плями, які потроху, наче в'юн, вимальовувалися в чорну лінію. Він зігнувся, навпомацки знайшов кабель, і, тримаючи його рукою, згорблений пішов далі у напрямку темного контуру ліска, звідки ледве чутно доносилося монотонне булькання працюючого дизельного генератора. Біля самого лісу Максим несподівано виявив, що дві напівмуфти, які з'єднують кабель, лежали на землі роз'єднаними.
Що за чортівня? Хто це зробив? Випадковість чи навмисний акт? Корецький з’єднав напівмуфти і пішов далі, поки не дійшов до апаратної ущільнення прапорщика Ворони. На підлозі був постелений матрац, на якому спав солдат - механік, а сам Ворона, під світлом настільного фонаря читав книгу.
Правильно, - сказав йому з ноткою образи здивований лейтенант. - Там командир усіх на вуха ставить через перерву у зв'язку, а ви тут спокійно чаї ганяєте і книжечку читаєте.
Ворона відірвав погляд від книги, його очі сяяли легкою іронією. Зараз в пітьмах при світлі маленької лампи кругле обличчя його було схоже на доброго чарівника, чи Санта Клауса, але без бороди.
Мій друже, - Ворона поклав закладку в книжку і з усмішкою зустрів збентежений погляд Максима, - у житті, як і на монеті, завжди є дві сторони. Командир дбає про зв'язок, і це правильно. А підлеглі турбуються про себе і свою душу. В цій військовій виставі під назвою «Армія» кожен із нас несе свою частину турботи.
Семене Івановичу, у нас тут на магістралі схоже диверсія, - вимовив Максим із розпачем від страху за результат своєї розгадки. – Якась падла роз'єднала напівмуфти.
Прапорщик відреагував на його слова досить спокійно. Він поклав маленький кип’ятильник у пошарпану і вицвілу солдатську кружку, колір якої змішався в непрозору палітру від кількості отриманих заварок і не піддавався точному визначенню.
Сідай, Максиме, сідай. Відпочинь, - у голосі Ворони звучала впевненість і незворушність. - Зв'язок уже відновився…Зараз ми з тобою чайку поп’ємо… Не варто так напружуватися через цю «диверсію».
Та як же не напружуватися. Там Васильєв кричить, що повбиває всіх нах… - Максим сів на маленький розкладний стілець і витягнув ноги, щоб не зачепити сонного механіка. - Добре, хоч Горшков зараз спить, а то теж підняв би кипіш…
Максиме, - напівшепотом промовив прапорщик, ніби розкриваючи таємницю. - Іноді здається, що кожен шелест у кущах може принести бурю. Але не всі бурі руйнують. Іноді вони приносять лише несподіваний відпочинок і можливість знайти внутрішній спокій.
Ворона чаклував над заваркою. Спокійно, наче вчитель, який розкриває перед своїм учнем таємниці старовинних знань, він говорив Максиму:
Бачиш, я не хвилююся….І знаєш чому? Тому що війнушка, в яку ми граємось - вона завжди таїть в собі несподіванки. Подумаєш, хтось роз'єдинив напівмуфти… Це дрібниці. Нам не раз доводилося стикатися з подібними штучками. Роз'єднані кабелі, поцуплені автомати у вартових... Ці «диверсанти» справжні художники. Якось давно в одного сонного вартового вночі забрали автомат, а губи йому розмалювали губною помадою. Тоді наш старий комбат отримав догану від командувача. Тож не переживай. На війні взагалі то можуть не тільки кабель перерізати, а ще й вбити, і апаратну підірвати. Твою станцію з такими антенами, що видно за десять кілометрів - так точно, самою першою…
Семен Іванович протягнув Максиму кружку з чаєм, підсунув йому розірвану коробку з кубиками рафінаду і очі його за лінзами зщурилися у посмішці:
Бери скільки хочеш… Хоть два…Ха-ха…
Дякую, Івановичу… - Максим з обережністю прийняв кружку з чаєм і вкинув всередину цукор.
Знаєш, Максиме, цей розірваний кабель, зв'язок, накази... усе це звісно важливо, але є щось іще, що залишається незмінним незалежно від обставин. Ми, солдати - як зграя ворон. Вміємо адаптуватися, виживати у будь якій ситуації. У цій апаратній я пережив не одну бурю, не одну ніч без сну. Кабелі, ЗІЛи, барабани, зв'язок - усе це важливо, звісно… у бойовий час. Тому не переживай ти через цей кабель. Війна – це не тільки техніка, головне – це люди. Тому я не переживаю за перерив у зв’язку. Чому? Тому що бачу навкруги значно більше, ніж просто кабель чи апаратуру ущільнення. Я бачу обличчя оцих молодих піздюків, які служать поруч зі мною, – він пнув ногою у плече сплячого механіка, але той не відреагував і продовжував сопіти. - Я бачу їхні очі, наповнені довірою. Ці піздюки покладаються на нас, як на старших братів. Віру в їхніх очах не замінить будь-яке обладнання. А зв'язок, лейтенанте, це всього лише техніка. Вона може вийти із ладу… Ось такі справи…
Корецький не зразу знайшовся що йому відповісти. Він мовчав, і щоб підкреслити цю мовчазну паузу, демонстративно роздивилявся свою кружку, немов гортав сторінки старого щоденника, який розкриває свої таємниці при кожному відкриванні. У його руках була історія, пройдена цією кружкою разом із тими, хто і в день і вночі, і в дощ і в сніг тягав кабелі по полях, «качав связь» і безсилий спав на старому матраці просто тут на підлозі.
- А що ж ваш капітан Аблязов не піклується про людей, так як ви, - раптом спитав Максим.
- Ну чому ж, він піклується...
- Тоді за що комбат вліпив йому строгача, і Малоєва розжалував у рядові. А ще цих двох солдат салабонів-німчиків відправили служити в іншу частину. Чи не тому, що Малоєв над ними знущався, а Аблязов увесь час повністю покладався на Малоєва і не звертав уваги на дідівщину. Це така турбота?
- Ну, знаєш..., - Ворона знизав плечима і зробив невизначений рух рукою, наче розкрив віяло . - Ми ж нічого точно не знаємо, а просто здогадуємося.
Максим мало не сказав, що він усе знає, але вчасно зупинився і промовив:
- Про це усі говорять.
Ворона подивився в очі Корецькому з посмішкою:
- Максиме, ми всі різні, і в кожного командира свій підхід до управління командою. Філософія військової служби налічує безліч тонких ниток, але не завжди ми бачимо їх у повній картині. І не завжди можемо зрозуміти або схвалити якесь рішення командира, бо не знаємо всю історію за лаштунками. Можливо Аблязов бачить свою роль і відповідальність не так, як інші… але все ж таки несе свою частку відповідальності за те, що сталося.
Ворона зняв свої смішні окуляри, протер їх об гімнастерку:
- Ситуація з Малоєвим - це болючий момент. Взагалі, дідівщина - це відображення в спотвореному дзеркалі нашого суспільства, де те, до чого нас закликають, не відповідає тому, до чого ми зрештою приходимо. Ми чуємо заклик командира, щоб ми перевершили всі свої здібності, ми бачимо замполіта, який махає червоним прапором, сповіщаючи велич військових ідеалів. Але при близькому розгляді бачиш, що з-під кожного прапора стирчать кирзові чоботи. І ти розумієш, що ось воно, реальне обличчя служби, де кожен крок у бік ідеалу підпертий кирзовою підошвою. І один Аблязов, чи Корецький, чи Ворона дідовщину не поборе. Перемогти її в сучасних умовах - це недосяжна мета. Як зловити русалку. Ми можемо прагнути до того, щоб пом'якшити її вплив, але повністю перемогти - завдання складне і вимагає часу. Нам потрібні не тільки зміни мислення кожного солдата, а й зміни в системі.
- А до чого тут русалки?
- Русалки? – Ворона знизав плечима. - Ну, це я просто так, до слова... Русалки - істоти вільні, їхні пісні розносить вітром, їхня присутність відчувається в мерехтливому місячному світлі, їх навіть іноді можна бачити… Але спіймати не можна ніколи. Вони миттєво прослизнуть крізь пальці, залишивши лише бризки свого чаклунства. Так і в боротьбі з дідівщиною – все одно, що втримати в руках свою тінь, намагаєшся вхопитися за щось невидиме, але вона вислизає, як морські хвилі…
Максим мовчки замислився. Глибокі судження Ворони зачепили струну розуміння дійсності, і після цих слів він відчув якесь розчарування. Разом з тим було дивне захоплення перед глибокими й мудрими міркуваннями старого прапорщика, у них було щось прекрасне й надихаюче. Він підвівся з табурета і поставив свій кухоль на край столика.
- Семене Івановичу, дякую вам за чай. Мені було дуже приємно провести з вами час, але змушений іти назад. Поки Горшков не прокинувся.
Повертаючись до себе на станцію, Максим крокував широкою межею вздовж прокладеного кабелю через поле, ледь освітлене першими променями світанку. Повітря було пронизане прохолодою, що піднімала настрій. На горизонті повільно народжувався новий день, а з ним приходили свіжі думки й відчуття. Серце його було легким.
На четвертий день навчань вечором Корецький відчув себе неважно - знобило і відчувалася сильна втома. Горшков наказав йому зранку їхати з Футкарадзе на транспортній машині в Старокозаче в районну лікарню. Там молодий лікар-терапевт з втомленими очима вислухав лейтенанта, заглянув у очі і сказав:
О-о-о! Все ясно, жовтуха. Терміново їдь в свій госпіталь.
Вернувшись в посадку, Корецький постукав у двері кузова, де сидів майор Горшков.
Заходь, - сказав він, - розказуй свою жахливо сумну історію.
Коли Корецький розказав свій діагноз, майор скривився:
Взагалі не можна на тебе покластися, Корецький. Як не понос, то золотуха.
Навіть не знаю, звідки це…- сказав Корецький.
Поганому поросяті і в Петрівку холодно. Скоро приїде Завіроус на бензовозі, він заправить машини і завезе тебе до госпіталя. Ступай, збирай речі…
Марі лежала на своєму ліжку, оточена тишею ночі. Вона перебирала в умі кожне слово, кожен жест, кожну мить, проведену разом із Максимом. Його пронизливий погляд, ніжні дотики, обіцянки вічного кохання - все це розпливалося в її пам'яті, створюючи вуаль тривожних почуттів. Він зник. Вже тиждень від нього немає звістки.
Але де він зараз? Чому його немає? Що могло трапитися? Марі намагалася придушити хвилюючі її думки, але сумніви продовжували розтікатися в душі, немов тіні, незбагненні й болісні. Вона згадала їхню останню ніч разом - його поцілунки, ніжні слова, його тепло поруч із нею. Ці миті пролетіли з такою інтенсивністю, що зараз, коли він зник, відчувався величезний обрив у душі. Дівчина мучилася від внутрішнього крику, бажаючи тільки одного - почути його голос, побачити його обличчя, відчути його руки знову на своєму тілі. Вона не могла зрозуміти, як людина, яка провела з нею ніч, могла так просто зникнути без пояснення і прощання. Може, він вирішив залишити її, уникаючи зустрічей, щоб розірвати їхній зв'язок? Може, його обіцянки були всього лише мерехтливими зірками на небі, які зникли в момент, коли вона почала вірити в них? Вона стирала з пальців блиск зоряного пилу, палаючий попіл кохання, що залишився на її руках.
Спочатку було здивування і сумніви. Вона почала сумніватися в собі, розмірковуючи, що, можливо, сама зробила щось не так. Потім у серці виник біль і розчарування. Марі відчула себе обдуреною і використаною, хоча не могла повірити, що Максим міг бути настільки байдужим до її почуттів. Згодом ці почуття перетворилися на гнів і образу. Вона стала сумніватися в чесності та намірах Максима, і не хотіла повірити, що він міг так просто зникнути, не залишивши жодних слідів і пояснень. Її розум навіть готовий був припустити, що Максим використав її тільки заради однієї ночі пристрасті і ніколи не збирався бути з нею насправді.
Проте, десь усередині Марі появилася туга, і скорбота. Вона справді покохала Максима і вірила в те, що між ними було щось справжнє. Її серце не хотіло прийняти те, що все могло бути просто брехнею і зрадою. Вона боялася, що Максим більше ніколи не повернеться і залишить її без відповідей. Водночас сподіваючись, що є пояснення, якого вона поки що не знає, і що вони все ж таки зможуть повернутися до того, що було між ними.
Батько заспокоював її словами, що Максим – людина військова, і все може бути у військовій службі. Але батькові слова не заспокоїли її. Марі почувалася самотньою і безпорадною. Вона прокидалася ночами, неспокійно ходила кімнатою, завмираючи біля вікна і дивлячись у морок ночі. Її серце роздирала тривога і незнання. Вона не знала, що думати і як продовжувати жити далі. Без ясності про те, що сталося з Максимом, її думки були заповнені болісними питаннями і сумнівами. Гіркота й образа від втрати найдорожчої людини у своєму житті гризла її душу і ніхто ніякими словами не зміг би вгамувати цю рану, що так глибоко просочилася в душу і вчепилася міцно як звір голодний.
В госпіталі Корецького оглянули і направили в інфекційне відділення №18. Воно знаходилося на окремій території, оточеній густими деревами, недалеко від парку Шевченка. Зовні здавалося, що це місце пронизане природною красою, тишею і спокоєм. Але це лише здавалося. Всередині зеленої зони відділення відгороджувалося міцною решітчастою огорожею і вхід туди був суворо обмежений. Максим здивувався, коли побачив на зеленій території декількох овечок, що там паслися.
В приймальному відділенні Корецького обдивилися, перевдягли в коричневу піжаму з синім комірцем і відвели в палату. Там на лікарняних ліжках уже лежали капітан 3-го рангу Василь Пашенко, капітан Олег Фомінський, і прапорщик Ваня Ананко. У всіх був один діагноз – гепатит «А». Всі були жовті, наче китайці. Поруч з ліжками стояли штативи з пляшками глюкози і хлориду натрію. Всі лежали з витягнутими вздовж руками із заправленими в вени голками крапельниць.
Ні хао, наш молодший китайський брате, - сказав Фомінський, коли Корецький зайшов у палату. – Хто ти, наш юний друг.
Моє вітання! – сказав Максим. – Мене звати Максим, я з «Навігатора».
Він дістав з речового мішка книжку і ліг на ліжко.
Готуйся, друже! – не замовкав капітан. - Зараз в тебе почнуть вливати омолоджувальну рідину.
В палату незабаром зайшов лікар, присів на край ліжка до Корецького, подивився йому очі, помацав печінку і поцікавився самопочуттям. Потім покивав головою і намалював перспективи на майбутнє:
Завтра зранку натщесерце здаєш аналізи на білірубін. Весь день - постільний режим, нікуди не виходити, не бродити, нічого не передавати з відділення. Основне лікування гепатиту – це спокій для печінки. Дієта №5, більше пити води, чаю, краще настоянки шипшини.
Фомінський, підняв голову і сказав:
Ах, Максиме, тобі пощастило! Тобі навіть настоянки дозволяють! Настоянки шипшини - це справжня медицина! Ну, нічого, братан, я тобі підкину книжку з рецептами найсмачніших настоянок, щоб ти не нудьгував у ліжку. Ось такий тут медичний режим, де воду пити можна, а настоянки - настійно рекомендуються!
Лікар, почувши жарт Фомінського, посміхнувся, і потім із серйозним виразом обличчя відповів:
Фомінський, гумор - чудові ліки, і я завжди радий, коли ви піднімаєте настрій у палаті. Однак, не забувайте, що спокій і правильне лікування - основа одужання. Тож не забудьте прийняти свій «чудодійний» чай і настої шипшини, і ми побачимо, як ваша печінка відновиться, ніби нічого не було.
Слідом за лікарем в палату зайшла медсестра. Вона визволила пацієнтів від капельниць, а потім переставила один штатив до ліжка Корецького.
Йому треба двійну порцію, Маріє Степанівно, - сказав Фомінський. - Штрафну, як для запізнившогося.
Так не боляче? – спитала медсестра у Максима після того як проколола вену.
Все в порядку.
Ну, лежи…
Фомінський встав з ліжка, підійшов до дзеркала і закотивши очі нагору, сказав сам собі:
Так, сьогодні очі уже світліші. Залишилося небагато…
Капітан виявився базікою, який говорив без упину і весь час розповідав якісь анекдотичні випадки, видаючи їх за історії, що сталися з ним або його друзями. Він кожному в палаті придумав прізвиська. Пашенко був у нього «командиром бригади важких якорів», Ананко – «володарем дизеля». А Максиму він сказав:
Будеш тепер у нас «капітан Шипшинін».
З точки зору солдата, гепатит А - найпристойніша хвороба, саме та, яка годиться військовому. Замість безсонних нічних чергувань і виснажливих тренувань, твої дні проходять в цілковитому спокої, валяєшся на ліжку, немов богатир на лежанці, читаєш газети, дивишся телевізор. І так три тижні.
Завтра у нас чергує «АББА», - сказав загадково Максиму Фомінський. – Поторчиш трохи.
Максим не став уточнювати що за «АББА», бо у капітана тільки спитай що, потім рот не закривається.
Черговий по відділенню приніс тарілки з обідом – невиразний суп і рисову кашу з паровою котлетою.
Ех, - сказав Фомінський, і став навертати з тарілки - Добрий борщик, та малий в нас горщик. Чую, пішло виздоровлєніє…
Максим без особливого ентузіазму і апетиту поїв принесене і заснув.
Доброго ранку! – в палату зайшла медсестра Ліда - молода симпатична блондинка з довгим прямим волоссям і приємною посмішкою, що надавала їй особливого шарму. – Ну, як наші справи сьогодні?
Такі блондинки зазвичай подобаються чоловікам. Особливо закритим в інфекційному відділенні на три тижні. Її природна краса, яка підкреслювала молодість і привабливість, властива її віку. В її блакитних очах читалася доброта і турбота.
Максим відмітив, що вона і справді дещо схожа на Агнету з «АББА».
Ліда принесла штативи і коробку з пляшками розчину глюкози і почала робити кожному ін’єкції капельниць. Коли надійшла черга Корецького, вона схилилася над Максимом, перетягнула руку джгутом і сказала:
Працюй кулачком.
Дівчина вибирала вену, куди вколоти голку, в цей час поли її білого халату на мить розійшлися, немов відкриваючи прохід у світ спокуси. Максим побачив її напівоголені груди, відчув їх приємний аромат, і йому здалося, що це єдина яскрава пляма в сірій реальності лікарняної палати. Він зніяковів і відвів погляд, а Ліда так і стояла нахилена над ним з голкою в руці, і здавалося зовсім не була збентежена.
Максиме, не дивись, будь ласка, на місце уколу, - промовила вона спокійно, немов просячи вибачення за неприємності, які доводеться йому завдавати. – А туди можеш дивитися… - Її голос звучав м'яко і заспокійливо, як делікатні нотки музики, що вселяють спокій.
Корецький відчув тремтіння у своїй вені, але Ліда ніжно доторкнулася до його шкіри, потім спритно й безпроблемно ввела голку.
Розслабся, Максиме, це не боляче, - сказала вона, і слова її звучали як ніжний шепіт, що ковзає поверхнею його свідомості. Її впевненість і турбота були бальзамом для його розгубленої душі. Її голос і легкий дотик її руки огортав, наче м'яка хустинка, заспокоюючи тривожні думки та пом'якшуючи біль. У цю мить Ліда стала не тільки медсестрою, а й джерелом спокою і ніжності, затьмарюючи своєю присутністю всю гіркоту і незручності цього госпітального світу.
От і добре, лежи спокійно, я скоро буду, - Ліда подивилася, як капають краплі у фільтр, поправила пластир і вийшла з палати. Коли вона вийшла, Фомінський запитав Максима:
Ну що, приторчав від цицьок? Класна діваха, правда? Я б приймав від неї ін'єкції кожні півгодини.
Максим нічого не відповів на запитання сусіда по палаті. Він заплющив очі і прикинувся сплячим. Він жадав усамітнення, моменту спокою, щоб відсторонитися від сальних слів сусіда по палаті. А Фомінський продовжував свербіти:
- Дивись, капітан Шипшинін, не проспи момент, коли скінчиться глюкоза, а то зайде повітря у вену, раз - і ти вже на небесах.
Цілими днями Корецький лежав на своєму ліжку, поглинутий одноманітністю і байдикуванням. Він вже дочитав свою книгу і тепер мучився від безділля. Через відкриті двері з коридору доносився шум розмов, дзенькіт пустих скляних колб, скрип коліс медичних візків. Він спостерігав за людьми, які проходили повз, чиї обличчя смутно відображалися у його пожовклих хворих очах. Трійця в палаті з азартом вбивала час грою в бридж. Медсестри змінювалися, мовчки, немов тіні, проникали в палату, перевіряли температуру, міняли крапельниці, залишали пігулки на столику і мовчки зникали, залишаючи його в спокої. Час тягнувся, немов туга мотузка, і дні зливалися в одну монотонну сірість, подібно до вузького коридору відділення. І тільки в дні, коли у відділенні чергувала Ліда, всі палати оживали. Вона була майстринею у створенні приємної атмосфери. Ліда кожному розповідала якісь веселі історії, шепотіла слова підтримки, роздавала усмішки, а її голос звучав як музика, знімаючи напругу і піднімаючи настрій до небес.
Корецький відчував ниючий біль не від своєї хвороби, а від того, що залишив Марі в невіданні. Він тугував за Марі, і розумів, що вона навіть не знає, де він зараз знаходиться. Стоячи перед вікном, роздумував про те, як повідомити Марі про своє становище. Одного разу вечором він домовився з черговою сестрою, щоб вона дозволила йому зателефонувати з кабінету начальника відділення через «Вітязь» на «Навігатор» до чергового по частині. Черговий виявився невідомим прапорщиком, котрий тільки но перевівся в частину з Південної групи військ. Він ще ні в чому не орієнтувався, і сказав, що майже вся частина до цього часу знаходиться на навчаннях. Телефонний дзвінок лише поглибив його самотність. Він написав листа Марі, сподіваючись, що він знайде свій шлях. Але тепер, тримаючи його у руках, Корецький сумнівався в адресі, яку він написав. Чи була вона правильною? Коли вони блукали вулицями, гублячись у своєму коханні, він не звертав уваги на численні будинки, які дивилися на них. Та, відверто кажучи, вказівників вулиць майже і не було. Як він тепер жалкував про цю безтурботну недбалість! Вони ніби парили у мрійному світі, де жодні таблички й назви не мали значення, але тепер реальність поверталася і підступно кусала його лікті. Корецький, звернувся до однієї з медсестер, попросивши кинути лист у скриньку у місті. Чи знайде він свій шлях до Марі, як промені світла у лабіринті міста? Можливо, що загубиться в безодні поштової системи, і вона ніколи не прочитає його через неправильно написану адресу. Максим бажав, щоб його слова дійшли до неї, щоб вона зрозуміла його справжні наміри, його розчарування й глибокі вибачення.
Одного вечора, коли Ліда чергувала у відділенні, Максим постукав до неї у двері.
Заходь, не соромся, - сказала Ліда, посміхаючись і поправляючи на грудях халат, немов зустрічаючи старого друга. – Як справи? Чаю хочеш?
Дякую, Лідо, я це…, - Корецький завагався, і між ними повисла пауза, немов швидкоплинний подих між сторінками нерозкритої книги. Ліда, свіжа і приваблива, посміхалася йому. - Я це…Чи не могла б ти принести щось почитати, а то тут від лежання можна стати тупим і плоским, як матрац.
Ліда засміялася і відкинула своє довге волосся за спину:
А що би ти хотів почитати?
Якщо знайдеш Гемінґвея… будь-яку книгу, - відповів Максим із надією в очах. Він побачив, як Ліда дістала блокнот і акуратно записала на папірці «Мінгвеля». Максим зрозумів, що вона звичайна пересічна дівчина, зовсім не знайома з творчістю Ернеста Гемінгвея і йому стало ніяково від свого прохання.
Я подивлюсь, - пообіцяла дівчина. – А якій ти віддаєш перевагу?
Що знайдеш…Хотів би почитати «Фієсту», «По кому подзвін», «Старий і море», - Корецький не відчув у душі розчарування або насмішки від її необізнаності. Навпаки, він подумав, що міг би подарувати їй неповторний досвід зустрічі з видатним письменником, немов привітання від далекої країни, яку вона ніколи не відвідувала і напевно ніколи не побачить. – Я нещодавно прочитав його роман «Прощавай, зброє», дуже цікавий роман…
Не люблю про зброю, - Ліда надула губи. – Люблю про кохання…
Це як раз історія про кохання, яке виникає під час війни. Я можу дати почитати тобі. Головні герої там, Фред і Кетрін, стикаються з неминучістю розлуки і стражданнями, але їхнє кохання через це тільки зміцнюється.
Краще розкажи…
Максим продовжував переказувати, описуючи зустрічі героїв під місячним світлом, їхні палкі обійми і поцілунки, які зігрівали їхні серця в холодні воєнні ночі. Він описував їхні таємні побачення, коли вони тікали від війни і знаходили спокій одне в одному.
Однак війна невблаганно наближалася і розлучала їх. Вони були змушені прощатися, але їхні обіцянки залишилися в їхніх серцях, - Максим дивився в очі Ліди, повні емоцій.
Вона слухала його із захопленням, вдихаючи кожне слово, немов сама опинилася всередині роману. Її очі сяяли від розуміння, яким сильним може бути почуття любові навіть у найважчі часи.
Максиме, спасибі за цей прекрасний переказ. Ти знаєш, я вражена твоїм смаком та інтересами. Мало хто сьогодні читає такі класичні твори. Це робить тебе особливим, - сказала вона, торкаючись до його руки.
Максим відчув прилив тепла і гордості. Він зніяковів від її слів і несподіваного дотику.
Прочитай сама і теж станеш такою особливою, - усміхнувся він. - Я просто знаходжу в його книгах щось особливе, що стосується моєї душі.
У закутку ординаторського кабінету розмови з Лідою були приємним відпочинком для Максима, втечею від сірих стін госпітального життя. Вони провели декілька годин разом. Він розказував їй різні смішні історії з курсантського життя, про те як виїздили на навчання, про старого філософа Ворону, про Гайдаржи з його овочевою спритністю. Максиму здалося, що Ліда дивилася на нього з особливою прихованою захопленістю, немов розгледіла в його обличчі щось більше, щось, що перевищувало простого пацієнта.
Максиме, мені дуже приємно проводити час із тобою. Заходь частіше, - сказала вона.
Максим трохи розгубився. Він утримував в секреті свої почуття до Марі, не розповідав Ліді про свою дівчину, а медсестра, напевно, давно прочитала його документи, і знала, що він не одружений. Це надавало їй підстави розмірковувати і мріяти про щось більше. Максим був зовсім не в захваті від ідеї, що ці вечірні розмови можуть перерости в щось серйозніше.
Коли Корецький повернувся в палату, всі уже спали. Було душно. Пашенко сильно хропів, відкинувши голову назад. Фомінський лежав на боці, прокинувся і спитав напівсонним голосом:
Ну, що, Шипшинкін, пішла жара?
Пішов ти в жопу, - відповів йому Максим. Він ліг на ліжко і ще довго думав про прожитий день у полоні білих стін. Але сьогодні душа Максима знайшла якесь коротке полегшення, як холодний вітерець, що пестить обличчя в спекотний літній день, залишаючи швидкоплинне відчуття свіжості й легкості.
Через десять днів виписали Фомінського, і в палаті стало зовсім тихо. За ним пішли Пашенко з Ананко, а на їх місця прийшли нові пацієнти. Як всі новачки вони були розгублені і збентежені. І ось нарешті настав день коли виписали і Корецького. Лікар написав у його медичній книжці рекомендації щодо відновлення та побажав повного виздоровлення. Йому давався реабілітаційний термін, під час якого не можна ставити на чергування.
Максим з полегшенням вийшов із відділення і раптом ззаду почув голос Ліди.
Максиме, почекай, підемо разом.
Максим здивувався, і спитав:
Я думав, ти давно змінилася і пішла...
Ліда кокетливо сказала:
А може я хотіла провести тебе....
Так вони вирушили разом, крок за кроком пройшли вниз вулицею Чичеріна і десь на перехресті з Пушкінською перед ними вискочив вуличний фотограф, який з словами «Яка гарна пара», клацнувши апаратом, закарбував їхній момент в об'єктиві своєї камери і сказав:
Фото можна забрати завтра в салоні на Грецькій.,., - сказав він і простягнув їм папірець із номером.
Максим, відчуваючи легку досаду, відмахнувся, однак Ліда засміялася спіймавши папірець у свої ніжні пальці.
На перехресті вони попрощалися. Він по-дружньому обійняв Ліду і подякував за всю ту теплоту і ніжність, з якою вона ставилася до нього під час лікування в госпіталі. Ліда ображено посміхнулася. «А може це була не ніжність», - сказала вона. В її очах промайнула якась глибина, щось, що вона не готова була розкрити повністю. Максим ще раз подякував їй і пішов на вокзал, щоб сісти на трамвай до Люстдорфа. Через хвилину він обернувся назад і побачив, що Ліда так і стоїть на перехресті й дивиться на нього. В неї були мокрі від сліз очі.
Максим їхав на трамваї, який віз його у Люстдорф. Він дивився у вікно і згадував той день, коли вперше їхав сюди і вперше побачив Марі. Він згадував свої невдалі спроби познайомитися з нею, незграбні слова, які так і не вдалося знайти в той момент. Але це було в минулому, і зараз він мчав до неї, сподіваючись, що зможе виправити минулі помилки. Максим придумав, які слова він скаже під час їхньої зустрічі. Він хвилювався водночас і відчував прилив сил. На площі біля базарчика він вийшов з вагону, купив букет квітів і пішов до її будинку. Пройшовши до дверей, натиснув кнопку дзвінка, представляючи, як зараз обійме кохану. Однак, коли Марі відчинила двері з кам’яним лицем, він затріпотів від несподіванки згори донизу, немов підозрюваний у злочині. Вона не кинулася в обійми. Ні один мускул не здригався на її обличчі. Максим простягнув їй букет, але вона не помітила його і лише пильно дивилася у вічі.
- Глазам не верю, неужели в самом деле ты пришел, ах Боже мой! - сказала вона холодно словами пісні. Максим відчув, немов на нього несподівано дмухнув холодний вітер.
- Я був у госпіталі, - спробував розжалобити Корецький, але Марі стояла непохитно.
- Я написав тобі листа…- Він вибачався, виправдовувався, висловлював своє каяття словами, які зазвичай промовляють молодята, але Марі не дала йому навіть сказати свої вибачення до кінця, простягнувши йому наполовину видавлений свинцевий тюбик жовтої фарби.
Що це? – розгублено спитав Максим.
- Це кадмій жовтий середній. - сказала вона твердо. - Ось це тобі жовта картка, щоб ти зрозумів, наскільки ти мене засмутив. Я не знала, куди себе подіти, передумала все, що тільки могла. Уяви собі, що кожного разу, коли я не розумію, де ти, щось подібне відбувається зі мною всередині. Дивись на цей зім’ятий тюбик: це - моя видавлена душа, коли тебе раптом не стало.
Максим дивився на тюбик жовтої фарби в своїх руках, відчуваючи змішані почуття страху і жалю. Він розумів, що не повідомивши Марі про своє зникнення, заподіяв їй біль, і тепер стояв перед нею, усвідомлюючи свою помилку і бажаючи виправити все. Він притиснув долоню до грудей, немов хотів вгамувати скажено б'юче серце, і очі його наповнилися гіркотою і каяттям.
Марі, я не можу передати словами, як я шкодую, що так вийшло. Я був дурний і необачний, і будь ласка зрозумій, як я дорого ціную твою любов.
Марі дивилася на нього з розчаруванням в очах.
Я знаю, Максиме, що ти шкодуєш про минуле, і я знаю, що люди роблять помилки, - відповіла вона тихо, зберігаючи дистанцію. - Але для мене це було важко. Коли ти зник, я зрозуміла, як частина мене зникає разом із тобою. Цей тюбик жовтої фарби - це символ мого болю, моїх переживань. А для тебе – це жовта картка… І тиждень недоторканності до мене…
Максим хотів узяти її руку у свою, але вона висмикнула її.
- Я розумію, Марі, що це було дуже важко для тебе. Я обіцяю, що більше не зникну, не залишу тебе в невіданні, не допущу, щоб ти знову страдала.
Марі глянула в його очі й усміхнулася, відчула, що слова Максима щирі. Вона поклала руку на його обличчя і м'яко погладила.
Пробач мене, Марі, - ледь чутно сказав він, ступаючи за нею в темний коридор квартири і, відчуваючи теплоту примирення, обійняв її. – Я більше так ніколи не зроблю…
Через затримку на навчаннях, Андрій відзначав свій день народження пізніше, дома у вузькому колі. Корецький з Марі виконали замовлення іменинника - подарували відеокассету для відеотеки. Прийшли ще Ольга з Світланою та їх шкільний товариш Віктор.
О, друже, - сказав Андрій, обіймаючи Максима. – Та ти здоровий, як бик. Від’ївся на госпітальних харчах.
Угу… здоровий, як циганова коняка: день біжить, а три лежить…Всі боки болять, нічого жареного не можна, алкоголю не можна. Хіба це життя?
Нічого, мама для тебе спеціально приготувала парові котлети.
Мама Андрія з любов'ю накрила стіл для вечірки, щоб друзі могли насолодитися товариством і святкуванням. Потім вона обережно пішла, надавши молоді свободу і можливість поговорити. Але справжньою родзинкою цього вечора був відеомагнітофон, який Андрій придбав як подарунок дідуся. Коли гості прийшли на екрані вже крутилися музикальні кліпи зарубіжної естради.
Друзі мої, - сказав іменинник дивлячись на великий графин посередині столу, - сьогодні в нас особливий вечір… Ми вирішили підтримати антиалкогольну кампанію і відмовитися від справжнього вина. Замість цього я приготував для вас особливий напій - компот!
Гості обмінялися здивованими поглядами і придушили сміх. Адже всі прекрасно знали, що компот - це не те, заради чого вони зібралися тут. Але ніхто не став переривати Андрія, який продовжував свою промову з явно серйозним виглядом.
Цей компот - справжня знахідка, повірте мені! Він має всі ті ж смакові якості, що й вино. А головне - він повністю безалкогольний! - сказав Андрій, намагаючись вселити всім присутнім серйозність того, що відбувається. – Але це не точно!
Так, Андрію, твоя антиалкогольна кампанія - справжній шедевр, - сказав Максим з посмішкою, - Мені ось точно алкоголю не можна пити, я на зберіганні. Так що наступного разу, можливо, спробуємо зробити безалкогольний горілчаний келих?
А що, друзі, - підхопив ідею Віктор. – Ви чули про нову технологію, яку придумали на Заході? Це щось дивовижне! Ви просто берете склянку з водою, кидаєте в неї маленьку таблетку, і вуаля - перед вами склянка з горілкою! Миттєва трансформація!
Гості обмінялися здивованими поглядами і переглянулися, немов були не зовсім упевнені, що Віктор не жартує.
Це наша майбутня реальність! – сказав Андрій. - Забудемо про довгі черги за алкоголем, про заборони й обмеження. Просто візьмеш склянку, кинеш таблетку, і ось воно - справжнє задоволення!
А таблетки по рецепту будуть відпускать? – засмілась Світлана.
Так, це просто безглуздість, - погодився Максим, - Люди стоять годинами в чергах до магазину, давляться одне на одного заради пляшки горілки, а тут їм пропонують пігулку! А коли ж узнати всі житейські новини, як не в черзі за горілкою. Що за іронія! Але давайте вип’ємо за іменинника. Андрій, наливай свій безалкогольний компот.
Андрій із лукавою посмішкою підняв графин із "компотом" і розлив по келихах:
Друзі, Якщо в країні борються з пияцтвом, то ми покажемо, що можемо радіти без алкоголю!
Гості вибухнули сміхом, розуміючи, що це всього лише гра слів, що прикриває бажання насолодитися справжнім вином.
Сміх і жарти наповнили кімнату, а Андрій тим часом включив касету з фільмом «Хижак».
Як сказав товариш Ленін, - пафосно сказав він, піднімаючи келих і клацнувши пультом. - «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». За мистецтво!
Всі засміялися і дружно цокнули бокалами і повернули голови до екрана. Ну що ж, подивимось, наскільки американський «Хижак» кращий за радянські кіношедеври «Сталкер» або «Іди і дивись».
На касеті було записано два фільми, і другим йшов «Рембо:перша кров».
Вони з цікавістю передивились обидва фільми.
А тепер, - хитро сказав Андрій і показав ще одну касету. – А тепер ми подивимося фільм про німецького сантехніка і його подружку.
А як називається фільм? - наївно спитала Ольга.
Фільм про любов, - відповів Андрій. – Називається «Терміновий ремонт каналізації».
Максим одразу зрозумів, що це за фільм, дивився на касету, що показував Андрій, і думав, що, звісно, було б цікаво подивитися такий кінематографічний шедевр. Там, напевно, покажуть якісь цікаві сцени, які будуть незабутніми йому і його друзям ще надовго. Але як можна буде дивитися таке кіно в присутності дівчат. Йому здалося, що такий вибір фільму може викликати сором і незручність.
Ольга була не проти перегляду.
Я люблю про любов, давай крути, - сказала вона. Але Марі зрозуміла, що пропонує Андрій і спитала:
Андрію, що ти маєш на увазі?
Андрій зробив декілька плавних танцювальних рухів обертаючи стегнами і тазом, та наче змія вигинаючи хребет. Потім почав двигати руками вперед-назад, наче кривошипно-шатунний механізм локомотиву.
Андрію, я не буду дивитися таке, - серйозно сказала Марі, терпляче намагаючись залишатися ввічливою. – Ви як хочете…Це занадто багато для мене.
Марі завжди здавалося, що такі фільми якось недоречні. Вона була абсолютно впевнена, що цей фільм ніяк не повинен крутитися тут, у компанії друзів. Максим знизав плечима, наче вибачаючись перед товаришем, і обережно опустив очі.
Ну, що ви справді, гарний фільм. Люди старалися, трахалися для вас, а ви не хочете подивитися. - Андрій продовжував умовляти їх залишитися, сподіваючись змінити рішення друзів. Але Марі була наполеглива і встала, відмахуючись від закликів залишитися.
Як хочете… Ларе ведере…
Марі рішуче підняла свою сумку, сказала «Чао» і пішла на двір. Здивований погляд і стиснуті губи свідчили про її обурення з приводу продовження цієї ситуації. Максим пішов слідом за нею.
Навіщо дивитися таке, коли в тебе дома є свій відеомагнітофон?, – сказала вона по дорозі. - Адже у світі існує безліч красивих і цікавих кінофільмів, які у нас не показують. Я впевнена, що краще знайти і подивитися такі фільми, ніж занурюватися в це сміття.
Ну, так…, - невпевнено погодився Максим.
Деякий час вони йшли, мовчки, думаючи кожний про своє. Максим розумів, що його дівчина не хотіла дивитися таке, і якщо він справді кохає її, то йому за будь-що потрібно було йти за нею.
А давай на наше місце? – запропонував Максим, щоб якось порушити застигле коло мовчання, що обволікало їх. Дівчина мовчки кивнула головою. Вони пішли по набережній, а потім Марі зняла туфлі і босоніж покрокувала по піску до води. Максим заквапився за нею. Звуки хвиль плавно зливалася з шурхотом їхніх кроків по піску. Небо забарвилося у відтінках рожевого і золотого. Тіні їхніх фігур, витягнуті на тлі заходу сонця, здавалися танцюючими в м'якому світлі. Раптом Марі нахилилася і підняла з піску невелику мушлю рапана. ЇЇ очі засяяли захопленням.
О, яка вона прекрасна! - вигукнула вона, проводячи пальцем по вигнутих візерунках на поверхні.
Так, природа створила цей шедевр, щоб нагадати нам про свою красу і велич, - Максим був щасливий, що настрій у Марі нарешті змінився.
Коли я була маленькою, ми гуляли з мамою ось тут і я теж знайшла схожу мушлю. «Мамо, подивися, що я знайшла!» - вигукнула тоді я із захопленням. Мама повернулася і, побачивши мушлю, теж усміхнулася. «О, яка гарна мушля, донечко!, - сказала вона мені. - Кажуть, що ці мушлі русалки викидають на берег, як подарунок для людей. Так вони діляться своїми чарами і магією з людьми. Я спитала у неї: «А що всередині цієї мушлі, мамо? Чи є в ній чари? Мама посміхнулася мені. «Ну, донечко, чари - це в наших серцях. Русалки подарували нам цю мушлю, щоб нагадати про красу природи та морські дива. Коли ти прикладеш її до вуха, можеш відчути магію моря, уявити собі, як русалки пливуть глибинами моря і радіють життю».
Марі приклала до вуха і послухала свою мушлю.
Хочеш послухати магію моря ? - спитала вона Максима. - Тільки треба закрити очі.
Він з усмішкою кивнув, і заплющив очі, притиснувши її до себе. Марі приставила мушлю до його вуха. Він почув м'який шепіт далеких хвиль, що пестять берег, її тепле дихання і ніжний поцілунок теплих губ. Вони стояли там, біля самої води, зливаючись із навколишньою природою, як дві душі, що знайшли своє умиротворення в обіймах і звуках моря.
Ну, що, Корецький, ти вже виздоровів, - спитав на розводі підозріло добрий начальник штабу.
У мене ще є місяць реабілітації…- відповів Максим зі злегка приглушеним голосом, розуміючи, до чого хилить майор.
Ну і шо…А у мене нікого в наряд ставити, порозбігалися по відпустках. Сходиш черговим? Це ж не начальником варти?– майорський голос звучав не як наказ, а ніби він умовляв Максима, шукаючи його згоди. І коли начальник штабу просить, хіба ж можна відмовити. Собі дорожче буде…
Лейтенант Корецький заступив черговим по частині. День видався дощовий, і так було до самої ночі. В армії є час на роздуми. Особливо, коли на дворі іде дощ. Несення служби передбачає багато вільного часу вночі. Вдень черговому прилітає багато завдань від командира, начальника штабу, і зверху - від оперативного чергового у військовому окрузі. Вночі ж, коли всі зайняті своїми справами, можна нарешті розслабитися і перевести дух. І тоді ти опиняєшся в оточенні своїх думок, далеко від метушні та шуму повсякденного життя, замислюєшся про минуле і майбутнє. У такі моменти можуть виникати різноманітні думки та емоції. Від ностальгії за домом і близькими до роздумів про своє життя, цілі та мрії.
Максим стояв у «стекляшці» чергового і дивився у вікно на темний маленький клаптик моря. Море під час дощу і грози - це божевільна симфонія природи, де гуркіт грому, блискавки і краплі дощу супроводжують хвилі, що б’ють у берег. Бурхливі хвилі б’ються в берег, а яскраві спалахи блискавок запалюють небо, освітлюючи темряву. Краплі дощу накривають водну гладь, створюючи на ній надзвичайно красиві кола і хвилі, що розчиняються і знову спалахують у воді.
В «стекляшку», де сидів Корецький з помічником заглянув черговий по КПП Міша Гайдаржи.
- Штепа, сходи на КПП, поспи там, ми з товаришем лейтенантом покалякаємо, - сказав він помічнику.
- Ну, що, оклигав потроху?, - спитав він у Корецький а, коли солдат пішов.
- Та таке, жити буду…
- А нас Горшков затрахав на навчаннях. То розгортання, то згортання, то в протигазах, то в ОЗК. А сам дивиться і каже: «зато будєт лєгко в бою…».
- Слухай, Мішо, ти кохав коли-небудь жінку? – несподівано запитав Максим.
Михайло здивувався:
- Звісно, хто ж не любить, - відповідав він, знизавши плечима, наче це було питання від дитини.
- Але як це в було тебе? Що ти відчував? - продовжував Максим.
Кохання це хімія, Максиме. – спокійно сказав йому Гайдаржи. - Вона вдаряє в мізки, але з часом усе минає.
Максим здивовано подивився на Михайла:
Ти серйозно? Ти не віриш у справжнє кохання? Таке, що мізки зносить на шкереберть?
Любов - це хімія, - повторив Гайдаржи, немов підбиваючи підсумок своїм думкам. - Вона вдаряє в мізки, змушуючи нас відчувати захват, пристрасть, іскру. Але з часом, як будь-який хімічний процес, вона або вичерпується, стає менш яскравою, або ми стаємо більш стійкими до її впливу, немов розвиваємо товстошкірість. Ці емоції, які немов «вжух» - б'ють по мізках, поступаються місцем більш спокійним, врівноваженим. Ти бажаєш близькості, ласки, ти знаєш, де треба помацати жінку, щоб вона теж захотіла. Але відчуття вже не такі гострі, не такі пронизливі, як були раніше.
Він подивився на Максима, трохи ошарашеного його словами.
Зараз я не шукаю відповіді на таке запитання, Максиме. Але якщо говорити про мене, то я кохав жінку. Коли ще вчився в інституті, я думав, що моє кохання буде вічним. Було таке відчуття, що все справді можливо. Я забував про навчання, про проблеми. Було чудово але з часом усе змінилося. Моє кохання переросло у звичку, потім народилися діти, перша, друга, третя. А потім і зовсім все зникло. Але я не шкодую про те, що це сталося. Я прийняв це як природний хід речей.
Максим задумався над словами Михайла. Як же так, що любов, яка здавалася такою сильною, такою прекрасною, може зникнути з часом? Але, можливо, Михайло мав рацію. Можливо, кохання справді це хімія, яка зникає з часом.
Знаєш, я не хочу тебе розчарувати, але так буває майже завжди. – сказав Михайло. - Хімічний олівець буває окислиться з часом і не хоче писати. І його треба наслинити…Так і в коханні. Я не вірю у людей, які люблять назавжди. Я вважаю, що кохання - це тільки короткострокове почуття, яке приходить, проте з часом воно втрачає свою силу, і минає. І кожному потрібно приймати свій шлях і свої рішення в житті, включно з вибором партнера на певний час.
Все якось печально виглядає з твоїх слів.
Печаль, то не завжди погано. – сказав Міша. - Філософія печалі вчить нас приймати життя таким, яким воно є, і не ставити занадто високих очікувань. Печаль допомагає нам оцінити значення того, що ми маємо в житті, і глибше цінувати радість і задоволення, які воно нам приносить.
Минає довга ніч, а разом із нею - море спогадів і роздумів, що затягують у тонкі душевні нитки. Несподівано для себе Максим виявив, що ніхто не може кращим співбесідником і краще розуміти його в цю мить, ніж прапорщик Гайдаржи.
І все ж були моменти, коли вони чіплялися за слова одне одного, немов п'яні волоцюги за останні шматки хліба. Корецький згадав про Люстдорф - селище, яке він полюбив і нелегку історію його жителів у минулому.
Я весь час думаю що виселення німців було жорстокою дією, - сказав він Михайлу, - Навіщо було відправляти їх насильно в Сибір і Казахстан?
Гайдаржи розумів ці дії влади по своєму.
- Тоді була війна. – відповів він спокійно. - Німці могли стати зрадниками і співпрацювати з фашистами. А виселення було запобіжним заходом.
- Але ж там були невинні люди, які жодного стосунку до війни не мали. І що ж, їх треба було жертвувати заради громадської безпеки?
- Максиме, вони були німцями. І німці могли опинитися на боці ворога. Ти маєш розуміти, що такі заходи потрібні були для безпеки країни.
- Але це ж були прості люди. – не вгамовувався Корецький. - Вони не могли вплинути на результат війни. І який сенс їх виселяти в далекі місця, де їм ніхто нічого не обіцяв?
- Війна вимагала жорстких заходів і жодні людські права не могли стояти на шляху виконання цього завдання.
- Але тут був дитячий садок. І діти загинули в дорозі. Який сенс виселяти дітей, якщо вони були невинними?
- Це була ціна, яку потрібно було заплатити за безпеку нашої країни. І хто знає, скільки з цих німецьких дітей могли піти на бік ворога, якби вони залишилися в Україні?
- Але це була помилка. Не можна жертвувати невинними заради ідеї безпеки. І ця помилка тягнула за собою невинні жертви.
- Але безпека країни важливіша. Не можна ставити під сумнів заходи, які було вжито у важкий час війни. І знаєш, давай закінчимо на цьому…Я пішов до себе…
День не задався з самого ранку. Вранці Корецький зустрів командира частини з доповіддю, що жодних пригод за минулу ніч не сталося. Він знав, що командир різкий і непередбачуваний у спілкуванні з підлеглими і завжди у нього все робиться не так, як треба. Так і сталося. Командир вийшов з УАЗіка хлопнувши дверцятами з незадоволеним обличчям. Після доповіді він роздратовано сказав:
Вам, товаришу черговий, треба ретельніше стежити за порядком у частині. Чергування – це на тільки сидіння отут в «стекляшці» і відповідати на телефон. Підтримання порядку і дисципліни в частині – ось за що має відповідати черговий. А у вас прибирання території залишає бажати кращого. Дощ назбивав з дерев листя, цвіту і воно тепер валяється повсюди. Треба не полінитися, підняти дупу з насидженого теплого крісла, вийти і особисто проконтролювати, як солдати прибирають територію. А то старшина поставив задачу сержанту, сержант – солдату, ну а солдат – бушлату. А бушлату похєр на територію, прибирання якої ніхто не контролює. І тепер перед воротами купа сміття, листя, бумажок, наче ми не військова частина, а сміттєзвалище. Підтримання порядку і дисципліни - це ключові завдання для всіх членів нашої команди, і кожен має брати на себе відповідальність за їх виконання. Ясно?
Лейтенант не став виправдовуватися, тому що таке виправдування тільки поглибить рів незадоволення командира.
Так точно, - погодився Корецький .
Тож несіть службу як належить.
Є!
Після розводу на плацу начальник штабу підійшов до «стекляшки», знімаючи портупею і помахав пальцем Корецький у, щоби той вийшов.
Тебе хоче бачити особіст. Зганяй по швидкому…
Майор Панфілов зустрів Корецького з широкою посмішкою.
Максиме, як справи? Я сподіваюся, ти же виздоровів, - запитав особіст з батьківською турботою у голосі.
Дякую, товариш майор, відновлююся… повільно, але впевнено, - відповів Максим відчуваючи, що Панфілов визвав його не за тим, щоб поцікавитися здоров’ям.
В роті все в порядку?
Так точно…
Добре… - нарешті сказав він повільно, наче йому було важко складати слова в реченні. – Максиме, тут ось яка справа…Я знаю що ти підтримуєш стосунки з Маріон Віттер і знайомий з її батьком Альфредом Віттером, так?
Так, я був у них вдома декілька разів, - розгублено відповів Максим.
У нас є інформація, про те, що Альфред Віттер проводить розвідувальну роботу серед державних установ, тримає постійний контакт з закордоном.
Не може бути…Я знаю лише, що його старша сестра зараз живе в Німеччині. А розвідувальна робота, про яку ви говорите… Єдине, що він хоче взнати, так це долю свого батька, який був арештований перед війною, як німецький шпигун. Де він помер і де він похований.
Як знати…. – недовірливою похитав головою майор. – Як знати… Альфред Віттер нічого не знайде. Нехай він заспокоїться і не намагається нічого шукати. А то пише, пише…
Але це ж його батько, він хоче знати правду!
Правду? Правда буває різна, Максиме. Іноді краще її не знати. Альфреду я б порекомендував забути про свого батька і зайнятися більш корисною справою.
Він помовчав, роздумуючи, і очі знову занурилися всередину голови Корецького.
Послухай, Максиме…Мені потрібне надійне джерело інформації про розмови Альфреда, - сказав майор, дивлячись на Максима. - Мені цікаво, з ким він тримає контакт, що саме він обговорює з іншими німцями, про що конкретно йде річ. Можливо, це пов’язано з випадками репресій щодо німецьких колоністів, а, можливо, і з іншими справами. Я б хотів, щоб ти доповідав мені про ті розмови, які він веде найближчим часом.
Максим також дивився в очі майора не мигаючи і з подивом. Як це можливо? Як особіст взагалі може запропонувати йому вести спостереження за батьком своєї подруги? Він заперечливо похитав головою і спробував пояснити свою позицію:
Я не можу… Я не можу слідкувати та доповідати про щось таке, пов’язане з батьком моєї подруги, - сказав Максим, відчуваючи, як досада піднімається в його горлі. - Для мене це неетично. Я не можу стежити за людьми, яких я знаю і до кого відчуваю повагу.
З панібратського тону майор перейшов на офіціальний.
Лейтенанте, я не прошу вас шпигувати за ним, - відрізав особіст. - Я лише пропоную, щоб ви просто звітували про те, що він говорить. Водночас, ви не повинні показувати, що ми пов’язані один з одним. Це не так уже й складно. Ви повинні розуміти нарешті, що ваша служба могла б скластися дуже добре, якби ви співпрацювали з нами. Головна наша мета, це безпека держави і тут не може бути сентиментів і дитячих соплів. Державна безпека – це єдине, і головне, що повинне стояти в голові відповідального громадянина.
Максим мовчав. Він дивився вгору, туди в куток, де над головою майора на павутинні сидів кровопивець. Він не зміг знайти для себе жодного виправдання такої пропозиції і просто залишався непохитним на своїй думці.
Розумію. Це цілком благородно з твоєї сторони, - сказав після невеликої паузи майор. Він сонно примружився і занудьгував, і наче згадавши щось важливе, прокинувся. - Але я думаю, ти переосмислиш свої принципи, коли дізнаєшся, що Маріон Віттер очікує на закордонний паспорт.
Що ви маєте на увазі?
Якщо твої принципи такі непохитні, то Маріон вряд чи поїде до своєї тітки в Берлін. Я зараз наберу один номер…, - майор підняв слухавку телефону і повільно, цифра за цифрою, став крутити номеронабирач не відводячи очей від розгубленого лейтенанта.
Я наберу номер і скажу тільки одне слово. Одне слово - «Так» чи «Ні». І тепер тільки від тебе залежить, поїде вона в Берлін, чи ні…
Максим опустив голову і відчув, як шалено тремтить його серце. Майор дивився на нього пильним поглядом, і лейтенант відчував, як слова цієї людини ріжуть його на шматки. Майор тримав Корецький а у своїй владі, і він не знав, що робити. Не легкий вибір. Згодитися на пропозицію майора – це зрадити всі свої внутрішні переконання. Не згодитися – значить Марі ніколи не зможе здійснити свою мрію, побачити свою тьотю, подивитися Берлін, любуватися картинами милих її серцю художників. Думки плуталися в голові, і він не міг знайти відповідь на своє запитання. Він не міг зрадити Марі, але й не міг допустити, щоб її мрія не збулася. Зараз він відчував себе такою ж жертвою павука, як ті залишки комах з висмоктаною кров’ю, замотані в кокон у цій павутині над головою майора.
Що мені потрібно зробити? – спитав він, крізь стиснуті зуби.
Сказати тільки одне слово - «Так» чи «Ні», – з уїдливою посмішкою сказав майор. - «Так» - і Маріон може безпечно вирушити до Берліна. «Ні» - і вона продовжить навчання в своєму інституті, але навряд чи коли зможе побачити Німеччину.
Максим опустив голову. Його мозок горів, а серце калаталося несамовито.
«Так» чи «Ні»? - повторив запитання майор. – Ну…?
Так… - ледь чутно сказав Корецький.
Ну от і добре, що ми порозумілися - майор поклав слухавку. – Я знав, що ти розумний хлопчик. І не треба так переживати. Це все робиться лише заради державної безпеки.
Максим сидів, як прибитий. Майор Панфілов раптом змінив співчуваючий тон на жорсткий командирський:
Ви вільні, лейтенанте! – сказав він. - І ще… Я сподіваюсь, наша розмова залишиться в цьому кабінеті.
Корецький залишив кабінет особіста, відчуваючи сум’яття і сумнів у своїх діях. Він роздумував, чи правильно він поступив і що одне слово може так змінити все в житті людини як диво. Слово «Так» було ключем до омріяної перепустки Марі до Берліна, до свободи, можливості відвідати улюблену тітку і побачити все те, про що вона мріяла роками. Але водночас це слово було зобов’язанням, вибором, що змушувало його займати певну позицію в житті, ухвалювати непрості рішення і переживати наслідки своїх дій.
«Ні» було як невідомий препарат, який міг викликати реакцію на всі події, і нагадував про те, що життя не таке вже й просте. І хто знає, якою би була реакція на це слово. Але скільки б він не розмірковував над своїм вибором, переконуючи себе, що тільки «Так» міг змінити його майбутнє, рішення завжди було за ним самим. Одним лише словом він міг побудувати або зруйнувати світи, точнісінько як крутий берег прибою, підмитий водою, може водночас посунутись, зносячи за собою і маленькі халабуди і великі палаци на горі. Він розумів, що будь-яке рішення могло принести перемогу або поразку, і все це залежало від одного слова - «Так» або «Ні».
Несподівано Максиму спала думка, що життя - це як море, а слова - як хвилі, що невблаганно рухаються вперед. І все, що він міг зробити, це обирати своє плавання в цьому морі й нести свої рішення через усі випробування, які життя йому підкидало на шляху. І тільки тоді, він зможе підкорити всі хвилі і відчути себе справжнім господарем своєї долі.
«Мені потрібно знайти вихід із цієї ситуації, потрібно знайти компроміс, - він хотів знайти оправдання своєму вибору. – В цій ситуації була лише одна відповідь: «Так». Так, я буду співпрацювати з КДБ, щоб захистити Марі і дозволити їй їхати в Берлін. Але я робитиму це за своїми правилами, так, щоб не змінити себе і не завдати шкоди оточуючим. Я обираю свій шлях і буду йти ним, незважаючи на будь-які перешкоди. Я знаю, що цей вибір змінить усе в моєму житті, але я готовий до цього. Я буду боротися за свою справедливість і свою свободу, і це не зміниться ніколи».
Максим повернувся в кімнату чергового.
За розкладом черговий повинен відпочивати з дев’ятої до тринадцятої. На годиннику було вже пів на дванадцяту. Корецький сів на ліжку в маленькій кімнаті відпочинку без вікон де окрім ліжка вміщалася лише солдатська тумбочка з графином води. Не скидаючи чобіт, він завалився на подушку, знявши галстук. Побілена стеля кімнати здавалася сірою і невиразною, як і найближче майбутнє. Максим не міг закрити очі, він почувався як проклятий, не знаючи, що тепер буде і не бажаючи бачити майора Панфілова навіть на відстані. Але що можна було зробити в такій ситуації? Як знайти привід і кудись дітись, виїхати на деякий час, щоб уникнути зустрічей із майором Панфіловим? Відпустка йому не світить, він уже відгуляв її після завершення училища. Максим задумався і зрозумів, що єдиний вихід - це вирушити у відрядження. Він має знайти для себе якесь відрядження, якусь причину, якесь завдання в іншому регіоні і вирушити туди на невизначений термін. Однак, як це зробити без жодних на те підстав? І що буде з Марі, чи вдасться їй поїхати в Берлін? Питання, питання, питання, на які не було відповіді.
Потім втома нічного неспання все ж здолала Максима і він провалився в якусь темну глибоку прірву. Він стояв серед ночі на плацу, а біля нього по колу ходили солдати з віниками і підмітали пожовкле опале листя. І раптом з темноти висунулася якась рука і схопила його за горло, так, що стало важко дихати. Він перехопив кисть біля зап'ястя, відірвав її від своєї шиї і почув голос Штепи:
Товаришу лейтенате, еее, ви шо? Відпустіть мою руку, ви її зламаєте. Пора вставати, скоро обід.
Вибач, Штепа, насниться всяка маячня…
Через декілька днів Максим зустрів Марі після служби, і тільки-но вони обійнялися, як дівчина почала радісно повідомляти про свою новину. Сяючи від щастя, вона не могла перестати посміхатися і говорити про свій закордонний паспорт, який дасть їй змогу нарешті побачити тітку в Берліні. Тепер треба лише купити квитки і дати телеграму тьоті.
Максим слухав її із захопленням, дивлячись, наскільки хвилюючою і значущою для неї є ця подія. Він обійняв її ще міцніше, відчуваючи, що в цей момент його дівчина - найщасливіша на світі.
У тінях місяця і зоряної ночі, вони йшли піщаним берегом моря, обіймаючись і насолоджуючись один одним. Холодний вітерець несамовито колихав хвилі, а зоряне небо огортало їх своєю незбагненною красою. Тихий шелест морських хвиль зливався з мелодійним звуком їхніх кроків по піску, та викликав заспокійливу симфонію навколо їх, немов запрошуючи на танець.
Марі легенько торкнулася руки Максима.
Чому ти такий сумний? – раптом спитала вона.
Нічого особливого, так… деякі неприємності по роботі.
Не правда, ти сумуєш, тому що я від’їжджаю, так?
Максим мовчки кивнув головою.
Я скоро повернуся. Я всього на два тижні…
Вони забули про край берега, вийшли на пірс і завмерли на мить, занурившись у магію моментів. Небо було всипане зірками, а місяць яскраво світився.
Максим перебирав пальцями волосся дівчини, що притиснулася до нього і хотів відігнати темні думки, але все ж відчував, що його душа розривається на шматки наче тіло антилопи від гострих зубів лева. Він розумів, що його «Так» - це зрада. Зрада по відношенню до Альфреда, його сім’ї. Але водночас він відчував, що безвихідність ситуації, в яку його поставив майор Панфілов, змусила піти на такий крок. Йому не вистачало сил відмовитися і залишити свою кохану без можливості здійснити свою мрію, побачитися з рідною тіткою в Берліні. Максим відчував, що він обманює самого себе, але він був готовий пожертвувати своїми принципами заради коханої жінки. В його голові крутилися думки про те, що він став кимось, ким ніколи не хотів бути, і це завдавало йому ще більшого болю, ніж погрози, які були висловлені на його адресу.
Марі взяла його руку у свою долоню, втілюючи в цьому простому жесті всю свою підтримку і любов. Її очі випромінювали ніжність і розуміння.
Максиме, я тут із тобою, завжди. Я відчуваю, що тебе щось бентежить. Якщо ти хочеш поговори про це, що тебе турбує. Чи, просто жени тебе від себе ці сумні думки…
Ти маєш рацію, Марі. – посміхнувся Корецький. - Нехай ці проблеми відійдуть на задній план. Давай просто проведемо час разом і насолодимося таким прекрасним вечором.
Марі притиснулася до нього, викриваючи ніжність і надійність.
Максиме, ми разом впораємося з усіма труднощами, я вірю в нас. Давай забудемо про проблеми на деякий час і просто насолодимося моментом, забуваючи про все інше.
Смуток почав відходити, і в його серці запалилася іскра надії. Він притиснув Марі до себе і відповів:
Дякую, моя кохана. Я буду чекати на твоє повернення…
Після обіду на ґанок штабу вийшла зі стройової частини писар Таня з чашкою чаю в руках. Вона була високою, худою блондинкою з веснянкуватим обличчям, яке здавалося дуже молодим і ніжним. Таня часто безцільно сиділа без роботи і виходила в курилку, щоб покурити і поговорити з офіцерами, які проходили повз. Її вічно збентежений погляд і недостатність занять робили її більш простодушною і спраглою до спілкування з іншими. І хоча Таня була трохи неохайною, вона мала властиву молодим дівчатам красу і чарівність, які змушували офіцерів зупинятися на кілька хвилин, щоб просто поспілкуватися з нею.
Максим не знав, як вона справлялася зі своєю роботою, але йому здавалося, що вона була зайнята набагато цікавішими особистими справами, ніж просто ведення документів і звітів. Її присутність на ґанку штабу була ніби маяком для всіх, хто хотів знайти трохи легкості і відволіктися від серйозності військового життя.
Таня побачила Максима і помахала йому:
Привіт! Чому не заходиш випити чаю зі мною?
Ну, Таня, ти ж знаєш, що я п'ю тільки кров ворогів.
Таня засміялася:
Я серйозно, Максиме, я щойно зварила свіжий чай.
Чесно кажучи, Таню, я вже з ранку стільки чаю випив. Я думав, що цей чайник нескінченний, чай скінчився, а я все ще продовжував наливати.
А хто буде танцювати? – несподівано спитала Таня.
Що ти маєш на увазі?
А тобі прийшов лист. По почерку видно, від баришні…
Ну то давай скоріше, - захвилювався Максим. Він очікував, що отримає новини з Берліну.
Е-е-е, ні, спочатку по носі …
Таня з Максимом піднялися в стройову частину і з папки дістала конверт для Корецького. Він подякував і спустився знову в курилку, відкрив конверт і з здивуванням побачив листа від Ліди і фотокарточку, де вони вдвох крокують містом.
«Дорогий Максиме, - писала вона. - Я сподіваюся, що цей лист знайде тебе в благополуччі та принесе посмішку на твої губи. Від самого дня, коли ми зустрілися в госпіталі, ти залишив незабутнє враження в моєму серці…
«Нічого собі поворот», - подумав Корецький і продовжив читати.
«… Я все ще з ніжністю згадую наші вечори, проведені в ординаторській, коли ми сиділи і базікали про життя. Ти завжди піднімав настрій і привносив світло в сіру повсякденність. Здається, що між нами виникали особливі моменти, сповнені довіри та розуміння. Ти знаєш, Максиме, наш час разом був для мене особливим. У твоїй присутності я відчувала щастя і надію на те, що може бути щось більше, що може тривати довше, ніж просто випадкові зустрічі в госпіталі. Але, я не хочу нав'язувати свої почуття й очікування тобі. Можливо, я перебільшую важливість цих моментів, і це всього лише ілюзія, створена моєю уявою.
Нехай ці слова залишаться між нами, Максиме. Я вдячна тобі за ті вечори, коли ми могли просто бути самі собою. Не забувай, що я завжди буду рада бачити тебе і поговорити про життя.
З найкращими побажаннями, Ліда».
Корецький згорнув листа, ще раз передивився фотокарточку, потім склав все у конверт і поклав його в свій польовий планшет.
«Треба буде написати їй відповідь і напевно розповісти все як є, щоб вона не мала ілюзій», - подумав він.
Вересень огортав своїми останніми теплими променями будинок, в якому мешкав Корецький. Максим повільно переступив через поріг своєї оселі. Стара дерев'яна підлога скрипнула під ногою, нагадуючи про те, що він повертається до себе додому, але також і про те, що всі його думки, сумніви та таємниці чекають його тут і завжди залишаються з ним. Тоді йому в душі було соромно дивитися в очі Альфреду і Валентині Петрівні, і він не поїхав проводжати Марі на вокзал, пославшись на проблеми по службі, а потім вже глибоко жалів про таке своє рішення.
Кілька разів Максим знаходив причини, щоб уникати зустрічі з майором Панфіловим, або відхиляти його вимогу зайти до Віттерів та поговорити з Альфредом на визначену тему. Він розумів про серйозні наслідки, що могли виникнути через таку його поведінку. І він метався між двома світами - світом служби, де панували інтриги й таємниці, і світом, де жила його дівчина, її сім'я, і його справжнє щастя.
У цих спогадах Максим бачив себе в ролі одинака, у ролі людини, яка становилася проти системи, заради своїх близьких. Він знав, що це буде складно і небезпечно, але він не міг собі дозволити здатися.
Корецький опустився на стілець біля вікна, спостерігаючи за західним небом, забарвленим відтінками вогню. Усе навколо здавалося неясним і розпливчастим, ніби він сидить в тумані, з якого хоче знайти вихід. Лейтенант відчув змішання гіркоти і рішучості всередині себе, немов дві сили, що стикаються одна з одною. У глибині його серця він розумів, що повинен ухвалити рішення, яке змінить його життя і визначить його цінність.
Він стиснув кулаки, готовий битися з тим, що чекає на нього попереду, і зрозумів, що його шлях буде складний. Але він був готовий пройти цей шлях, щоб зберегти вірність власне собі.
Слабке світло проникало крізь призму невиразних штор, затримувало приглушені тіні в кутах приміщень. Він простягнув руку і відчинив вікно, наче прагнучи моря і свободи.
До кімнати ввірвалося прохолодне морське повітря, наповнюючи всі куточки приміщення. Воно проникало в кожну клітинку Максима, освіжаючи його розбите тіло. Із шумом прибою, що долинав вдалині, Максим відчув, як його втома починає сходити нанівець. Море, велике і нескінченне, доступні перед ним нові горизонти, свобода від повсякденної рутини. Хвилі, що б'ються об берег, звучать як заклики до пригод і дотику до незвіданих можливостей.
Він вдихнув на повні груди, відчуваючи втому у своїх ногах, затерплих від довгих патрулів і нічних чергувань. Він дивився в порожнечу, бачачи перед собою обличчя Марі, відчуваючи її ніжність і водночас гнітючий страх. За її відсутності він відчував гостру потребу в її дотиках, у її підтримці та в її невинних усмішках, які могли б розвіяти всі його сумніви. Через тиждень після її від’їзду Максим вже рахував дні, коли Марі повернеться. І ось нарешті завтра наступить день, коли вона повинна приїхати.
Максим домовився з Альфредом, що сам зустріне Марі на вокзалі і привезе її додому. Батьки з розумінням поставилися до його пропозиції.
Марі в очах Максима сяяла як зірка. Вона була вся в новому вбранні, чарівна, немов остаточно знайшла своє місце на цьому світі - у світі мистецтва і краси. Корецький поцілував її ніжно, а вона говорила йому про Берлін з такою пристрастю і захватом, що Максим ледве утримувався від жартів про пропаганду.
Максиме, ти не представляєш моїх почуттів, коли я побачила картини своїх улюблених імпресіоністів у Галереї старих майстрів! Там така краса, я не могла відвести від них очей. Це було щось неймовірне! Я майже заплакала від щастя, коли побачила ті шедеври на власні очі.
Вони йшли по перону до зупинки транспорту, а Марі продовжувала розповідати про свої враження від східного Берліна, про те, якими пригодами і пам’ятними моментами заповнилася її поїздка. Максим слухав менш уважно, але йому було приємно бачити, як щаслива його кохана. Він зупинив таксі, поклав обидві її валізи в багажник і вони рушили в Люстдорф.
Ах, Берлін, я досі не можу повірити, що я дійсно була там! - сказала радісно дівчина. - Це було прекрасно, неймовірно, фантастично! Я, звичайно, знала, що в Берліні є безліч музеїв і визначних пам’яток, але я не очікувала, що вони всі будуть настільки приголомшливими! Але нічого не зрівняється з атмосферою самого міста! Берлін - місце, де кожен куточок просякнутий історією та культурою. Це було круто, дуже круто! Я закохалася в це місто, - сказала Марі.
Максим усміхнувся їй у відповідь. Його душу гріло почуття, що його кохана по-справжньому розуміла, що таке щастя і краса. Він любив її, і любив цей світ на чолі з наступаючим весняним днем.
Ну, і як тебе зустріла твоя тьотя Сабіна?
Ой, це була цікава історія. Мене ніхто не зустрів.
Як це так?
Я вийшла на Східному вокзалі, мене ніхто не зустрічає і я не знаю що робити в чужому місті. Я подумала, що тітка не отримала телеграму. Це вже потім я дізналася, що дядько Бернхард поїхав мене зустрічати, але попав у пробку і затримався. І я така стою в чужому місті і не знаю що робити. Добре, якийсь наш військовий підказав, де там зупинка таксі і я поперла туди зі своїми валізами. Тітка з дядьком живуть на вулиці Нойе Грюнштрассе, це недалеко від КПП «Чек-пойнт Чарлі». Я сказала таксисту адресу, а він перепутав і повіз мене на Грюнштрассе, це в районі Трептов-Кьопеник. По дорозі, правда розібралися, але ми вже їхали в іншу сторону. Поки розвернулися, приїхали до тітки, вона вже підняла всіх на ноги, аж до поліції – пропала племінниця. А онкель Бернхард отримав на горіхи, коли повернувся з пошуків. Тітка йому каже: «Наступного разу поїдеш зустрічати засвіта!»
Ну, то вдалося тобі побачити те що хотіла? – запитав Максим.
О-о-о! Першим місцем, яке я хотіла відвідати, була Галерея старих майстрів. Тітка Сабіна повела мене туди наступного ж дня і ми довго гуляли там, насолоджуючись неймовірною красою картин Моне, Ренуара, Сезанна і багатьох інших. Берлін подарував мені так багато в цьому відношенні, що я не можу натішитися.
Ну, а так, взагалі, як там Берлін, що цікавого бачила?
Одним із моїх улюблених місць була ТВ-вежа. Ми піднялася на неї, щоб подивитися на місто згори, і здавалося, що весь Берлін лежить біля ніг, я відчувала, що ніколи не хотіла б йти з цього місця. Але була ще одна пам’ятка, яка мене вразила - це Стіна. Я ніколи не бачила нічого подібного, і мені здавалося дивним, що тільки кілька стін можуть розділити місто на дві частини, розділити один народ на дві частини, розділити долі сімей на дві частини. Насправді, це було дуже сумно… Але, як би я не описувала Берлін, кожне моє слово не зможе передати справжню красу і чарівність цього міста. Це місце, яке є мрією багатьох людей і для мене воно запам’ятається на все життя.
Вони приїхали до будинку Марі і Максим заніс її валізи.
Коли Марі увійшла в будинок, батьки вже чекали на неї біля входу. Вони обіймалися і цілувалися, немов не бачилися роками. Мама приготувала для доньки улюблену страву – запечену свіжу рибу та овочевий салат, а тато розлив вино.
Люба моя, як же я рада тебе бачити!, - вигукнула мати, ніжно погладжуючи її руді локони.
Так, ми страшенно сумували за тобою, Марі, - додав батько, дивлячись їй в очі.
Я теж за вами дуже-дуже скучила.
Усі разом сіли за стіл і щасливо балакали. Батьки ставили Марі безліч запитань: як їй було в Берліні, що вона бачила. Марі почувалася щасливою і радісною. Вона розповідала про свої пригоди та враження, про те, яка чудова жінка її тітка Сабіна, і як добре вона провела час. Марі ще раз розказала батькам, як вони розминулися з дядьком Бернхардом на вокзалі. Потім посмішка злетіла з її обличчя і вона згадала, як її перевіряли на кордоні.
Те, що сталося на кордоні, у Бресті, було чимось абсолютно принизливим. Митники просто перерили всі мої речі у валізі, без пояснення, що саме вони шукають. Вони перевіряли всі мої речі, немов я була злочинцем і намагалася щось незаконне провезти через кордон. Я почувалася настільки ображеною і приниженою, що майже розплакалася. Я не могла зрозуміти, чому вони так зробили, і чому вони не могли бути більш привітними та шанобливими. Але, незважаючи на всі ці негаразди, я була рада повернутися додому.
Вона дістала з валізи подарунки для кожного.
Це тобі, - Марі протягнула Максу пакет з джинсами і футболкою.
Дякую, це дуже дорогий подарунок, - завагався Максим.
Але ж і ти теж дорогий…
Батько тим часом дістав з шафи скручений сувій фіолетового паперу з копірювальної машини і розгорнув його.
А ось що я нещодавно роздобув, - з захватом сказав він. – Це план нашого селища Люстдорф, яким воно було до війни. Дивись, Максиме. Ось наша центральна вулиця – Ленінштрассе, ось пошта, ось, Меервег – провулок до моря через Кляйн гартен. А ось тут, недалеко від вілли Хільдебранта на самому березі моря колись стояв наш будинок. Коли я повернувся в Люстдорф, то вже не знайшов його. Були самі лише розвалини, зарослі бур’яном і відносно цілий погреб. Не знаю, чому будинок зруйнували, чи може в нього попав снаряд під час обстрілу, хто знає. Стільки років пройшло… Я тоді пам’ятаю, стояв, дивився на залишки фундаменту і черепашника в бур’яні і сльози самі текли по щоках, так мені хотілося повернутися в свій дім, в свою кімнату, розкрити вранці кватирку і впустити всередину свіже морське повітря.
Ну, батько, перестань… - вимовила заспокійливо і ніжно Валентина Петрівна.
Після того, як вони поїли, Марі з Валентиною Петрівною стали прибирати і мити посуд, Альфред несподівано сказав Максиму:
Максиме, я недавно розмовляв з одним чоловіком з архіву, і він мені розказав по секрету таке, що я до сих пір в шоці. Коли нашого батька арештували і потім осудили, я думав, що це було тільки моє божевілля, що мій батько зник безвісти і ніхто нічого не знає про його долю. Але ні, це було все не так. Він сказав, що це була загальна практика, згідно з якою родичам розстріляних повідомляли про те, що підслідних було засуджено на «десять років таборів без права листування», тоді як у документах було зазначено або «вирок за 1-ою категорією», або просто «до вищого ступеня покарання: розстріл». І ще жорстокіше те, що жодних доказів, жодної додаткової інформації - тільки це безумство, яке було сплановане високими посадами держави. Я вже й так знав про божевільну політику Сталіна і його репресії, про премудрі в’язниці і як вони вбивали ні в чому не винних людей... але тепер я розумію, що це була ще більш масштабна кампанія. Багато людей зникали без сліду або вмирали, але їхні тіла родичам не видавали для похорону. Після такого в мене пропала довіра до офіційних повідомлень влади, і я уявляю, що це було потужною зброєю, щоб приглушити широку громадськість, вимкнути і відсікати істину, змінити її.
Альфред посидів мовчки в роздумах, наче вирішував в голові складне завдання. Потім він сказав:
Подивись но краще сам.
Він встав з дивану, підійшов до піаніно, відкрив кришку резонансної деки і дістав звідти якусь сховану там книжку.
Я заплатив гроші і мені сфотографували деякі сторінки архівно-слідчої «справи» «Національної спілки німців на Україні», так званий НСНУ.
Альфред дістав з книги декілька листів фотографій і протягнув Максиму.
Корецький прочитав на знімках надрукований машинкою текст. Це були протоколи допитів арештованих і рішення суду.
«В Одеській області було ліквідовано "фашистську групу німців». Співробітники НКВС заарештували групу членів контрреволюційної шпигунської організації «Національний союз німців на Україні»: Макса Шварца, заступника голови колгоспу ім. Карла Лібкнехта, Вільгельма Віттера, бригадира колгоспу ім. Карла Лібкнехта, Михайла Отто, начальника дільниці трамвайного депо, Карла Бека, інспектора народної освіти, Франца Барта, завуча школи с. Люстдорфа».
Далі писалося , що «Національна спілка німців на Україні» мала своєю кінцевою метою «підготовку інтервенції фашистської Німеччини в Україні та відторгнення України від Радянського Союзу», а саме: «Проникнувши на керівну роботу в колгоспі ім. К.Лібкнехта в національно-німецькому районі Лібенталь Одеської області України, учасники організації УРСР проводили широку контрреволюційну, націоналістичну і шпигунську діяльність… Підсудні розпалювали національний антагонізм і випинали зверхність німецької нації. Посилено прагнули створити на Україні націоналістичну базу - плацдарм майбутньої інтервенції. Усе це проводили через легальні за формою збори в школі, колгоспі та через громадські організації».
Альфред витягнув одну фотокарточку.
Ось тут є з протоколу допиту батька. Ось…читай… «На запитання прокурора підсудний Віттер показав: «Про існування контрреволюційної організації я дізнався тільки на попередньому слідстві. Барта я знаю, але з ним я не дружив. Шварца я добре знаю, тому що разом із ним працював, і взаємини у нас були з ним хороші, але на політичні теми я ніколи з ним не говорив і про те, що Барт має зв'язок із контрреволюційною організацією, Шварцу я не говорив. Листів від Отто я ніколи не отримував. У колгоспі я працював бригадиром тракторної бригади. Ніякої агітаційної роботи з колгоспниками я не проводив… Зловживань по роботі у мене не було, і кулаків я не захищав.
Що ж стосується свідчення Барта, то це свідчення не відповідає дійсності. Шварца я не намагався вигородити і ніколи не говорив, щоб за вчинення злочину Шварца не судити».
А ось на цьому листі батько вже все признав, - Альберт достав іншу фотокарточку. - «Усі дані мною свідчення на попередньому слідстві я повністю підтверджую. Щоправда, спочатку на попередньому слідстві я не зізнавався у скоєнні мною злочинів, а коли Отто наговорив на мене про те, що нібито я був провокатором і залишився таким, після цього я розповів усю правду про свою контрреволюційну діяльність та про існування контрреволюційної організації». Підсудний Вільгельм Віттер повністю признав себе винним у підготовці інтервенції фашистської Німеччини в Україні… О 21 год. 45 хв. оголошується вирок, після чого головуючий роз'яснює підсудним сутність вироку, строк і порядок подання касаційної скарги…. Трибунал визначив: Макса Шварца, Вільгельма Віттера, Михайла Отто, Карла Бека, Франца Барта приговорити до вищого ступеня покарання: розстрілу…».
Максим мовчки слухав те, що говорив Альфред, а в голові його пульсували слова наче звук маятника « Так чи ні… так чи ні… так чи ні».
«Я так скоро збожеволію від своїх дум, - сказав собі Максим. – Заспокойся, ти вже все вирішив. Ти будеш боротися з цією системою тими засобами, які в тебе є…».
На превеликий жаль, - сказав він Альфреду сумно, - Ні тоді, ні зараз, у нас немає справедливості..
Так, так, Максиме, ти правильно підмітив, що в нас справедливості немає. Людей можуть незаконно засудити, їх можуть убити просто за те, що вони не до вподоби владі. Ось по цих фотографіях видно, що тоді взагалі ніякої народної німецької змови не було. Ні, там просто підставили мого батька, і він став жертвою брудних ігор сталінського режиму. Ну, боже мій! Нам треба так багато років щоб відновити справедливість, але все, що ми можемо зробити зараз - це розповісти історію нашим дітям. Не повторити помилок тих, хто нас обдурив, не дозволяти нікому нас підставляти, не втрачати надію на краще. Я кажу тобі, Максиме, я - я ображений. Ображений і обурений.
Альфреде, я б хотів вас попередити, щоб ви були обережними з цими фото. Це все таки знімки з секретної справи, а за таке, самі знаєте…
З кухні прийшла Марі з мамою.
Що це ви такі збуджені?
Та таке, чоловічі справи…. – сказав батько невеселим голосом.
Давайте, я краще вам зіграю, - сказала мама. – А то ви якісь захмарені сидите.
Так-так, зіграй нам, - попросила Марі. - Твоя музика завжди особлива для мене.
О, я теж давно вже хотів вас просити про це, - підтвердив Максим.
Валентина Петрівна повернула стілець до піаніно і відкрила кришку.
То що вам зіграти? – спитала вона з посмішкою.
Щось, ваше улюблене, - попросив Максим.
Оцю твою, сонату «Морських хвиль», - підказав їй Альфред. – Моя улюблена, як раз під настрій осіннього моря.
Пальці Валентини Петрівни побігли над клавішами, ледь торкаючись їх. Перші акорди розлилися по квартирі, наче ніжні прибійні хвилі, що пестять берег піщаним поцілунком. Крізь відчинене вікно просочувався м'який шум прибою, запрошуючи морське диво в обійми музики. Її гра м'яка і водночас емоційна, і здавалося, що мати передає частинку своєї душі через кожну ноту.
Це мама сама написала, - шепнула Марі на вухо Максиму.
Музика була чарівно м'якою, як шовк морської піни, що ховається в безодні. Корецький легко обійняв Марі за талію і притиснув до себе. Звуки піано проникали в глибини душі, викликаючи непідробне захоплення і романтичний полон. Він почув у цій музиці співзвуччя морських глибин і криків чайки. Вона звучала гармонією природи, музичною відгадкою загадок морської далечіні. Тембри піано переходили від спокійних і лагідних, до енергійних і зухвалих, немов морське диво проявляло всю свою примхливу природу.
Коли останні акорди затихли, в кімнаті залишилася тільки магія, подібна відливу, що залишає за собою неймовірні емоції.
Це так прекрасно..., - зааплодував Максим. - Ніколи не чув нічого подібного.
Дякую, Максиме. Це моя власна композиція. Деякі моменти мого життя настільки надихаючі, що хочеться передати їх у музиці.
А тепер, мамо, - сказав Альфред, - давай прогуляємося по свіжому повітрі, треба утрясти вечерю. Хай діти поворкочать без нас…
Нічне повітря було густим від очікування, коли Максим і Марі залишилися в її кімнаті. Звук батьківських кроків віддалявся, і вони залишилися наодинці. Відчуття близькості пронизувало кімнату, коли Максим і Марі дивилися одне на одного, обоє відчуваючи потенційну зміну у своїх стосунках.
Їхні пальці переплелися, коли вони сиділи на дивані, ділячись історіями про тижні розлуки. Їхній сміх і розмови переривалися час від часу спільним поглядом, а очі видавали глибше бажання. Наче за якоюсь невисловленою домовленістю, вони нахилилися ближче одне до одного, їхні серця билися в такт, коли вони наблизилися до поцілунку. Це був момент чистого блаженства, коли їхні губи зустрілися, нерішучий поцілунок швидко призвів до більш пристрасних обіймів.
Я вимкну світло, - спитав Максим.
Не треба, - ледь чутно попросила Марі.
Вони вивчали тіла один одного руками, безроздільна енергія між ними наростала як сніжна лавина, що мчить з гори і накриває знизу все абсолютно. У перервах між задиханням вони пошепки обмінювалися обіцянками любові та бажання, їхні слова лише розпалювали пристрасть між ними. Ніч тягнулася далі, вони насолоджувалися свободою бути наодинці один з одним, кожен їхній дотик був підтвердженням їхнього кохання.
Максим нарешті гірко зітхнув і сказав, що через два дні його направляють у відрядження на два тижні.
Але ж у нас є ще два дні, - з тихою надією сказала Марі.
Так, але два дні – це так мало…
Але два тижні – це не так багато, - сказала Марі. – Я буду чекати…
Майор Панфілов був у гарному настрої, коли зустрів Корецького біля «стекляшки». Той стояв у польовій формі з тривожною валізою і чекав на автомобіль, яким начальник штабу обіцяв підкинути його до автовокзалу.
Щось ти мене уникаєш, Максиме. Не приходиш, нічого не розказуєш. Це не по-товариські…
Корецький знизав плечима.
Та я до Віттерів не ходив. Маріон була в Німеччині. Що мені одному там робити… Та і роботи зараз багато. Ось, на полігон їду, на збори.
Роботи завжди багато. Але обіцянку завжди треба виконувати якщо навіть це іноді здається важким. Інакше це вже буде не обіцянка, а базар… Так? А за базар треба відповідати…
Ось повернусь … - почав говорити Корецький, але Панфілов перебив.
Дивись, Максим, щоб не було пізно.
Я розумію, що у вас є державні інтереси, але у мене своє життя, свої проблеми.
Слухай, Максиме, ти думаєш, що просто так можна відмовитися? У цьому світі за кожне слово треба відповідати. Якщо ти відмовляєшся виконувати свої зобов'язання, можуть бути наслідки.
Це звучить як загроза, - раптом випрямився Корецький.
Звучить, як звучить.
Корецькому стало противно розмовляти з майором і він сказав:
Я знаю Віттера, і він достойна людина, яка пройшла через важкі випробування, а ви говорите…. І взагалі, - раптом, наче очнувшись від чар снігової королеви, Максим підвищив голос, - Я не буду нічого говорити про людину, яка мені дорога, тільки щоб служити вашим незрозумілим інтересам.
Майор холодно подивився на Корецького.
Ну що ж, товаришу лейтенанте, ви самі вирішуєте свою долю. Можливо, ви ще пошкодуєте про своє рішення.
Він не чекав, що відповість Корецький, а різко повернувся і пішов по алеї.
Під’їхала машина, з якої виглядав товстий прапорщик Філіпчук - начальник продовольчого складу.
Хто заказував таксі на Дубровку? – сказав він весело Максиму, висунувшись у вікно. - Залазь у кузов, літінант, поїдем кататися! Тіки швиденько, а то мені ще на склади треба.
Корецький закинув у кузов свою валізу, сів на дошку, яка слугувала сидінням і вони поїхали до вокзалу. До полігону «Широкий лан» прямого автобуса не було і Максим добирався на перекладних. Доїхав по роздовбаній дорозі до повороту на Ул'янівку. Там він довго чекав на перехресті, поки хтось підвезе його далі і таки дочекався. Якийсь хлопець їхав на «Москвичі» і забрав з собою.
На полігоні проводили збори з молодими лейтенантами. Наметовий табір, де розміщалися лейтенанти, відображав сувору і практичну сторону військової служби. Відсутність зайвої розкоші та комфорту нагадувала офіцерам про необхідність бути готовими до будь-яких випробувань під час військової служби. Всередині кожного намету стояли тільки ліжка та тумбочки. Плащі, рюкзаки та зрештою і одяг складати було нікуди, тому все валилось горою на тумбочку. Старшина містечка, старий прапорщик Хартахай, на якому висіло все це господарство, на питання одного офіцера, чи не можна поставити якісь вішалки, коротко сказав:
- Це вам тут не дача, а родіну защіщать...
Вранці всіх офіцерів вишикували і перед ними виступив зі вступним словом-промовою якийсь полковник зі штабу округу.
Товариші офіцери! – урочисто сказав він. - Вас зібрали тут разом, щоб ви могли зміцнити свої навички, отримані у своїх училищах, підготуватися до майбутніх викликів і перейнятися духом служіння батьківщині.
Коли буде гаряча вода? – спитав хтось в строю. Однак полковник не почув запитання, а може вдав що не почув і продовжував розказувати про рожеві перспективи в службі лейтенантів. Він обіцяв їм світле майбутнє, тільки якщо вони трохи потерплять. Всіх поставлять в чергу на житло і навіть колись вони його отримають. Але слова полковника пливли в повітрі, і лейтенанти, пригнічені обіцянками і незадоволеними потребами, сумнівалися.
Якщо зібрати в одному місці багато молодих лейтенантів, то енергія їх організмів збирається до критичного стану і потребує виходу. На заняття лейтенантам було наплювати, як і керівникам занять. Більшість офіцерів просто грали в бридж чи преферанс. Лейтенанти відчували розрив між своїми амбіціями та проявами байдужості з боку керівництва. Для управління бойової підготовки штабу округу це був лише захід для галочки. Їм було байдуже, наскільки ефективні заняття, наскільки корисні вони для підготовки молодих лейтенантів.
Через два тижні Корецький повернувся в Люстдорф. Він заїхав додому, умився і перед тим, як піти в частину, пішов додому до Марі. Двері відкрила скута та перелякана Валентина Петрівна.
Альфреда арештували, - тільки но сказала вона.
Як це арештували, за що? – здивувався Максим
Був обшук… щось знайшли… Його забрали – мати виглядала розгубленою. Вона стояла перед Максимом, стискаючи тремтячими руками одвірок, В її обличчі була змішана печаль і переляк, глибокий страх перед тим, що може бути далі.
А де Марі? – спитав Максим.
Я не знаю…Напевно на заняттях.. - Її очі були холодними й байдужими.
Я б хотів її бачити. Може потрібна якась допомога… - Максим зібрався з силами, щоб ще щось сказати, але його горло пересохло. Він поклонився їй і повільно пішов.
Корецький повернувся наступного дня, але знову побачив тільки Валентину Петрівну. Жінка стояла в глибокому занепокоєнні, серце її билося часто і сильно, вона напружено дивилася на Максима, наче відчувала лють і образу на нього. Її очі були сповнені гніву і гіркоти.
Вже розпочалися заняття в інституті, - сказала вона Максиму. - І Марі зараз на деякий час переїхала в місто до своєї подруги. А через кілька днів вона має їхати з однокурсниками на натурні малювання в Карпати.
Ви можете передати їй записку, - він видрав з блокнота листка, написав їй коротко, що прийде завтра і вручив Валентині Петрівні.
Корецький бачив, що в глибині душі у матері його коханої вирує буря емоцій. Але що викликало таке відчуження й озлоблення? Психічний удар від арешту її чоловіка, чи щось іще?
Вам потрібна якась допомога? - спитав Максим, але мати відмахнулася від нього і попросила піти. Максим залишився на порозі, відчуваючи образу і здивування. Тиша в будинку була пронизливою, ніби тут ніколи не жили люди. Або жили, але вже пішли кудись далеко, залишивши за собою порожнечу й гіркоту.
Максим повільно йшов додому, серце його стискалося від нерозуміння. Він відчував, що щось не так, що Марі уникає його, але не міг знайти пояснення цій поведінці. Він згадував ті моменти, коли вони були разом, коли їхні почуття здавалися можливими і щирими. Він ставив собі запитання: «Що ж сталося за ці два тижні? Чому Марі уникає мене?». Максим переживав, що їхнє кохання і близькість, які здавалися міцними і невразливими, виявилися лише всього лише ілюзією. Він боявся втратити її, боявся назавжди залишитися на самоті, розлученим із тим, хто був для нього цілим світом.
Наступного вечора, після роботи Корецький знову прийшов до Віттерів. Двері знову відкрила Валентина Петрівна і сказала, що ось тільки недавно Марі буда дома, приїхала на мить, зібрала речі, взяла валізу і етюдник та поїхала на вокзал.
Корецький стрімголов вибіг на дорогу і несамовито замахав фуражкою, щоб зупинити якийсь автомобіль.
Зупинився старенький «Москвич» і літній водій насмішливо спитав:
Що, війна почалася?
Батя, виручай, треба до вокзалу, терміново… Заплачу, скільки треба!
То поїхали!
Переживання Максима були настільки болісними, що він не міг описати їх словами. Його неспокійний дух нісся вперед, в надії, що Марі ще не поїхала. Водій зупинився біля головного вокзалу, де натовпи людей розбігалися сходами, щоб встигнути на поїзд. Максим знайшов поїзд і побіг уздовж нього зі швидкістю, яку йому дозволяв переповнений перон. Він нервував і оглядав кожен вагон, сподіваючись побачити знайому фігуру. Його серце розривалося на частини щоразу, коли він перетинав вікна, сподіваючись побачити свою кохану. Пасажири метушилися навколо вагонів, тягнули свої валізи, намагалися знайти свої місця. Усе це здавалося йому неважливим порівняно з тим, що його мучить. Він хотів знайти Марі і порозумітися з нею, щоб вона залишилася поруч із ним. З кожною секундою його занепокоєння тільки зростало, і він продовжував бігти далі вздовж поїзда, не втомлюючись шукати її очима.
Раптом він в безсиллі зупинився перед якоюсь рухливою рудоволосою дівчинкою, чия фігура була схожа на Марі. Він крикнув «Марі!». Але коли дівчинка озирнулася, Максим зрозумів, що це була не вона.
Нарешті, він помітив знайому постать серед пасажирів, і швидко підійшов до неї. Марі стояла в компанії однокурсників. Серце захлопало від радості, але тільки на мить, бо Марі, побачивши його, відвернулася і спробувала піти.
Він кинувся вперед, схватив її за руку біля ліктя і уже готовий був привітати її. Марі раптом обернулася, і її очі блиснули від буйної пристрасті.
Ти не повинен був тут з’являтися, - прошепотіла вона, ховаючи очі внизу, наче соромлячись, що її знайшли в такий несподіваний момент.
Що відбувається, Марі? Чому ти так говориш? - запитав Максим і потягнув дівчину за руку, ніби висмикуючи її з компанії.
Відпусти, мені боляче! - відповіла Марі, уникаючи погляду Максима. - Я не хочу говорити зі зрадниками.
Про що ти говориш? - не розумів він.
Марі відійшла трохи осторонь від однокурсників.
Мені повідомили, що ти втерся в довіру і шпигував за батьком. Я не хочу мати з тобою нічого спільного.
Марі, що ти верзеш? Ти знаєш, що це неправда. Це бред… Я поважаю твого батька і я не був шпигуном, - заперечив Максим, дивлячись на неї в глиб очей. – Який бовдур міг таке придумати.
Марі відвернулася і дивилася у далечінь.
Марі, поясни мені, будь ласка, я нічого не розумію, - прошепотів він, прагнучи знайти хоч найменший проблиск надії, що все ще можна виправити. Марі знову подивилася на нього з холодною байдужістю, немов роздивлялася незнайомця.
А твоя медсестра – це теж бред?
Максим заціпенів і серце його стислося від її слів, немов було розчавлене важким вантажем.
Яка медсестра? – ледве вимовив він.
Марі глянула на нього наче на ворога.
Та сама…Я бачила її листа, - холодно сказала вона, - Ти обдурив мене, Максиме. А я як дура…
Ця відповідь обрушила на Максима стіну здивування. Він був у шоці, намагався знайти слова, щоб виправдатися, щоб пояснити, що між ним і Лідою нічого не було, що все це просто безглузде непорозуміння. Але його горло пересохло, а думки збивалися в кашу.
Провідник оголосив про від’їзд і запросив пассажирів до вагону. Марі разом з однокурсниками зайшла в вагон.
Ти маєш знати, що це все безглузда підстава, - сказав їй Максим, - Ти знаєш мене краще, ніж будь-хто інший. Я ніколи не стану шпигувати за тобою або твоєю родиною. Я люблю тебе!
Але Марі уже не чула його…
Максим відчув гострий біль у серці. Він повільно відступив, намагаючись знайти якусь точку опори. Але все було марно - він поступався в тій битві, в якій не було жодного сенсу. Локомотив голосно засвистів, наче кричав про його поразку.
Він ще дивився у вікно вагону, бачив Марі, як вона розташовувалася у купе і розумів, що він тут один, холодний і виснажений. Але навіть у цій самоті він продовжував відчувати її присутність, як тонку нитку, що зв’язувала його зі світом, де вона вже була далеко... дуже далеко.
Дивно, подумав він, як одна людина може бути одночасно причиною твоєї радості і твоєї гіркоти. Як же складно було переживати всі ці емоції одночасно - неясність, руйнування, тугу. Але він вирішив розібратися, потрібно було дізнатися правду, навіть якщо би вона була неприємною.
Корецький перейшов дорогу і сів у трамвай, занурившись у свої роздуми про слова, які почув від Марі. Зрадник, втерся в довіру, шпигував за батьком. Він не міг так просто пояснити їй, що трапилося. І як вона дізналася про листа від Ліди? Як вона могла його побачити? Час тягнувся повільно й мляво, ніби шліфував гострі краї виникаючих запитань. Година їзди на трамваї до Люстдорфу тягнулася майже вічність.
Максим проїхав балку, вийшов і швидко пішов у свій батальйон. Увійшовши у холодну й затхлу канцелярію роти, де запах клейкого паперу та старих документів стояв у повітрі, він відкрив свій планшет, дістав робочий зошит і знайшов у ньому лист, зім'ятий і забутий. Його серце замиготіло від полегшення, але водночас насторожено. Як цей лист міг потрапити до рук Марі? Він розірвав лист і фотокартку на дрібні шматочки, немов хотів знищити всі сліди минулих помилок. Потім почав думати, втупившись на розірвані клапті паперу, немов вони могли подарувати йому ключ до розгадки. Хто це міг зробити? Хто знав в частині про існування Марі? Хто міг звинуватити його в зраді її батька? Хто міг непомітно взяти листа з планшета і показати Марі? Його розум затріпотів, як птах, усвідомлюючи можливу відповідь на свої запитання. Це могла зробити тільки одна людина - Андрій. Андрій, його друг, його соратник, який міг стати зрадником для нього. Але навіщо і чому? Можливо, це були ревнощі - Андрій міг заздрити тому, що Максим близько спілкувався з Марі. Або це був план, від початку закладений у його голові як частина ширшої схеми. Але що б не було причиною, це був нищівний вчинок. Максим відчув у грудях пекучий біль зради і нерозуміння. Він відчував, що всю правду він може знайти тільки в глибині Андрієвої душі.
Максим вийшов з частини і не пішов, а побіг до дому Андрія. Було вже пізно. Він відкрив хвіртку, підійшов до будинку і постукав у двері.
Хто там? - почулося з-за дверей.
Це я, Максим,- відповів він, ледь чутно.
Двері відчинилися. Андрій вийшов на поріг в трусах і подивився на Максима, невдоволено захлипавши очима.
Що трапилося, що тобі потрібно так пізно? - запитав він.
Тобі довелося сказати щось Марі, - почав Максим, стараючись тримати себе в руках - Я хочу з’ясувати, що ти їй сказав.
Я не знаю, про що ти говориш, - відповів Андрій, намагаючись зберігати спокій.
Не бреши мені, Андрію. Я знаю, що це ти зробив. Ти просто хотів зруйнувати мої стосунки з Марі. Чому? - продовжував наполягати Максим.
Та успокойся, я нічого їй не говорив,- швидко відповів Андрій і вже зібрався зачинити двері.
Зупинись,- вимовив Максим, стискаючи кулаки,- Мені потрібна відповідь.
Андрій затремтів і зрозумів, що Максим зараз дуже серйозний.
Ти можеш пояснити мені, як лист від медсестри потрапив до Марі?
Який лист? Я не знаю, про що ти говориш, Максиме.
Давай не будемо грати в ігри, Андрію. Я знаю, що ти бачив цей лист. Тепер розкажи мені правду.
Я нічого не робив, щоб нашкодити твоїм стосункам із Марі.
Не треба брехати, Андрію! Навіщо ти вирішив втрутитися в наше життя? Я знаю, що це ти показав їй лист. Що в тебе було в голові?
Хто тобі сказав?
Ти… ти завжди був моїм другом! Чому ти це зробив зі мною? - розгніваний Максим говорив через зуби і готовий був вдарити Андрія.
Вибач, Максе, - опустивши голову сказав Андрій. – Я це зробив не по своїй волі. Мені наказали.
Хто тобі це наказав? - запитав Максим, дивлячись в очі Андрію.
Панфілов,- пробурмотів Андрій, тремтячи від страху. – Він притиснув мене…
Значить ти заради цього мудака був готовий зруйнувати нашу дружбу?... І моє життя?...- скептично сказав Максим.
Ну, я..., - запнувся Андрій, не знаючи, що відповісти. - Він притиснув мене… Він сказав, що посадить мене за організацію незаконного перегляду порнухи.
Як він взнав про листа?
Не знаю… Він просто дав мені ксерокс цього листа і фотокартки, де ви вдвох ідете в місті. Я не думав, що це призведе до таких наслідків. Я... Я думав, що це буде жарт, що вона просто посміється.
Вибач, Андрію, - твердо промовив Максим, - Більше ми не можемо бути друзями. Я не можу довіряти людині, яка готова зводити наклеп на мене, тільки щоб виправдатися перед якимось особістом.
Із цими словами Максим повернувся і пішов геть, а Андрій залишився стояти на порозі і дивився йому вслід, похмурий, згорблений, наче птах, що втратив свої крила і більше не в змозі піднятися у повітря.
Корецький був черговим по частині, коли побачив у вікно, як по алеї крокує майор Панфілов. Максим завмер на місці, його серце почало шалено калатати, а руки тремтіти. Спогади про минуле нахлинули на нього, викликаючи відчуття болю й образи. «Так» чи «Ні», - ці два слова, через які врешті було розрушено його життя, не виходили з його голови. Максим насилу міг контролювати свою лють і готовий був вискочити зі своєї шкіри, відчуваючи гнів і образу на Панфілова за те, що той так підступно оббрехав його перед Марі.
«Я знаю, що треба робити», - вирішив Корецький. Він сказав помічнику, що скоро повернеться і вийшов з чергової частини. Підійшов до будівлі буткомплексу і відкрив двері кабінету особіста. Той з подивом підняв голову і встав з-за столу. Корецький стояв перед майором у його кабінеті, стиснувши кулаки. Його очі виражали низку емоцій - від люті до відчаю. Слова виривалися з нього як з урагану, гриміли й завивали, немов звуки розірваного душевного процесу. Він стискав кулаки, намагаючись стримати свою лють, але це було важко.
Ви підла людина, - закричав він. - Ви підла людина, яка обдурила і підступно зазіхнула на те, що мені було дорого. Моє життя без Марі ніщо, і я не дозволю їй піти так просто. Я не житиму без неї.
Майор відчув занепокоєння, немов відгукуючись на зловісний голос Максима.
Я не знаю, про що ти…, - почав було майор, але слова тут же завмерли в горлі, коли він побачив, що Максим дістав пістолет. Ногою він почав притупувати, наче натискав невидиму кнопку тривоги.
Не грайтеся зі мною. Я знаю, що ви зробили. Ви зруйнували моє життя, і тепер я зруйную ваше! - сказав Максим твердо, піднімаючи пістолет.
Панфілов завмер, відчуваючи тяжкість цієї ситуації і стояв нерухомо, як заклинач перед коброю в очікуванні удару. Він побілів і змінився в лиці. Його очі висловлювали холодне презирство. Він дивився на Максима з дивовижним спокоєм, немов дивився на маленького хлопчика, який грається на лавці перед його будинком. Він намагався зрозуміти, як опинитися поза небезпекою, але слова не приходили до голови.
Максиме, - нарешті вимовив повільно майор. - Ти актор, ти вдаєш, що тобі боляче, але ти поганий актор. Я знаю, хто ти насправді. Ти бунтівний дух, ти не можеш підкорятися нікому, і ти прийшов сюди, щоб убити мене. Але це не пройде, Максиме. Я знаю, що ти тут, я знаю, що ти прийшов. І ти не отримаєш того, чого хочеш.
Слова майора перервав звук відчинених дверей. Максим оглянувся і побачив, що до приміщення увірвалися двоє захеканих караульних з автоматами. Лейтенант зрозумів, що йому не вдасться зробити те, що задумав, і він опустив зброю.
- Вийдіть з мого кабінету, товаришу лейтенанте. – суворо сказав Панфілов. - Будемо вважати, що сталося невелике непорозуміння.
Із цими словами майор вийшов із кабінету, залишивши Корецького й охоронців.
Товаришу лейтенанте, - сказав йому один караульний. – Заховайте пістолет. Не доводьте до гріха…
Корецький поклав пістолет в кобуру і соромлячись збентежених солдатських очей, сказав, наче виправдовуючись перед молодшими за себе караульними:
Я більше не знаю, що робити. Я просто хочу забути своє життя. Я хочу почати все спочатку. Але я не можу жити з цим болем усередині себе.
Сержант повісив автомат на плече.
Всі шукають відповіді на свої запитання. – сказав він невпевнено. - Але їх треба знаходити всередині себе. Ми не можемо знайти істину зовні. Ми повинні шукати її всередині себе…
Вийшовши на поріг буткомплексу, Корецький сказав сам собі: «Як багато людей виявляються самотніми з вини інших».
Максим вийшов через тривожні ворота парку і спустився по доріжці до моря. Там він сидів біля самої води, дивився на хвилі, слухав їхнє ритмічне плескання і намагався впоратися з бурею, що вирувала в душі. Він не знав, як описати свої переживання - вони були занадто сильні, немов усередині нього все перевернулося з ніг на голову. Він втратив наречену, втратив людину, яку вважав своїм другом, і тепер залишився сам, з обличчям, що відображало безсилля і гіркоту. Майбутнє здавалося йому безрадісним і порожнім.
«Чому він це зробив?» - думав Максим. «За що мені все це? Я ж нікому не шкодив». Напевно, Панфілов знав, що в Максима є слабкість - його кохання до нареченої - і скористався нею, щоб розлучити їх. Але чому? Що він міг отримати від цього? Максим був охоплений злістю і бажанням помститися, але коли спробував вистрілити, виявилося, що у нього не хвалило духу, щоб це зробити.
Сидячи на піску, Максим плакав, намагаючись зрозуміти, як далі жити. Він почувався загубленим і самотнім, немов опинився в середині океану, де немає нічого, крім нескінченних хвиль. Його горе і печаль були такими глибокими, що він не помітив, скільки часу пройшло.
За спиною Корецький почув шум і чиїсь кроки. Він озирнувся. Крутим схилом, тримаючись за чагарник, щоб не впасти, до того місця, де сидів Максим, спускався капітан Васильєв.
Ну нарешті я тебе знайшов, Макс. - почув Корецький урівноважений голос капітана. - Макс, ну не можна ж так побиватися.
Васильєв підійшов до Максима. Той не звертав на нього увагу і дивився в нікуди, немов не помічаючи навколишнього світу.
Ти чого тут зашухерився. Там наверху такий кіпіш, хтось пустив чутку, що ти застрелився.
Та ні, поки, як бачите, живий. Просто хотів посидіти один, в спокійному місці.
А дай ка но мені свій пєколь, а то ще наробиш дурниць. Єдине місце, де завжди спокій та умиротворення - це цвинтар. Там немає метушні повсякденного життя, немає галасу. Лише тихий шелест листя та мирні роздуми. Там можна заспокоїтися та замислитися про життя. Але…
Васильєв став коло нього і, тихенько хлопаючи по спині, сказав:
Не треба зупинятися, Макс. Це життя - єдине, яке ми маємо. Навіть якщо все йде не так, як нам би того хотілося, потрібно продовжувати боротися, потрібно продовжувати рухатися вперед.
Макс потряс головою:
Що ж, Дмитричу? Що ж мені робити в такій ситуації? Я бачу, які бувають люди. Я бачу, який світ нас оточує. Я не можу жити в цьому брехливому світі, знаючи, що все так погано.
Васильєв посміхнувся:
Хто бреше, тому легше, а хто правдує, той бідує…Так кажуть. Світ - це те, що ми робимо з нього. Кожен із нас несе відповідальність за своє життя, за свої вчинки і за свій внесок у створення світу, у якому ми живемо. Навіть якщо ти один, ти можеш змінити світ, починаючи із самого себе.
Макс подивився на капітана з подивом:
Яким чином?
Колись, коли я ще був молодим курсантом, один наш викладач на кафедрі філософії, професор до речі, він сказав. «Прощай тих, хто тобі завдає болю і горя. Не вступай у боротьбу на їхньому полі, не дозволяй їм насильно впливати на твоє життя. Але й не забувай про тих, хто добрий до тебе, хто допомагає і підтримує. Іди своєю дорогою, але завжди пам’ятай того, кого ти втратив, і будь вдячний за те, що він був твоїм другом. І пам’ятай, що світ не стоїть на місці, і ти можеш його змінювати своїми вчинками».
Макс довго мовчав, дивлячись капітану в очі, і нарешті:
Спасибі, Дмитрович. Ви завжди знаєте, що сказати, щоб заспокоїти людину.
Васильєв усміхнувся:
Життя - воно таке. Але воно теж чудове. Пам’ятай про це, Макс. Пішли, а то там тебе зачекалися…
Коли Корецький повернувся в «стекляшку» помічник сказав, що командир викликає його до себе. Корецький з хвилюванням постукав у двері. Йому ще не доводилося бути в кабінеті у командира і він відчув, як шкіряні підошви його хромових чобіт приємно тягнуться до гладкої паркетної підлоги. Поглядом він охопив якісний дубовий стіл із дорогим письмовим набором, наповнений пером, чорнилами і різними блискучими металевими предметами. На світлих стінах Максим Корецький помітив велику докладну карту та купу фотографій в рамках, де були зображені фрагменти з життя командира. Ось він біля гелікоптера з автоматом, ось тисне руку якомусь генералу. Важкі штори приправляли інтер'єр кабінету, який суттєво відрізнявся від інших кабінетів у частині. У цьому кабінеті було щось таке, що неможливо описати словами, але що, безумовно, змусило лейтенанта Корецький а відчути поважний трепет васала перед сюзереном.
- Товаришу лейтенанте, - сказав потойбічним голосом командир, - Що це ви в частині влаштували розбірки в стилі дикого Заходу. Вам що, більше зайнятися нічим?
Максим мовчав, опустивши голову. Що він міг на це сказати.
- Я чекаю відповіді. - знову сказав люто налаштований підполковник, в очах якого блищали дикі бур'яни Афганістану, а на серці - важкий тягар відповідальності за військову частину. – Ви розумієте, що за такий проступок віддають на суд офіцерської честі. Я вже не кажу, що виключають з партії.
Тоді Максим вирішив нічого не таїти і зважився і розповів командиру свою історію про те, як підло вчинив майор Панфілов, оббрехавши його перед нареченою і позбавивши його кохання і щастя.
Підполковник слухав Максима, немов принюхуючись до його слів. Потім його погляд став виражати смуток, і він різко закивав головою, немов погоджувався з тим рішенням Корецького. Його обличчя виражало подив, здивування і сумнів. Він мовчав кілька миттєвостей, а потім знову зітхнув, вилаявся і сказав:
- Якби таке сталося в нас в Афганістані, цю сволоту б закопали і сліду ніхто б не знайшов. - Потім він кхекнув і поправився. Командир не може говорити таке підлеглим.
- Але тут у нас не Афганістан, і не дикий Захід, - сказав він суворим але не офіційним тоном - Максиме, я розумію, що ти перебував під потужним емоційним напруженням і твоя поведінка була результатом цього. Але я хочу нагадати тобі, що в нашій професії ми всі повинні вміти зберігати холоднокровність і ухвалювати рішення, ґрунтуючись на об'єктивній оцінці ситуації. Не дай своїм емоціям контролювати тебе, понад усе має бути служба батьківщині і твій обов'язок перед нею. У майбутньому, будь ласка, дій відповідним чином!
Командир сказав останні слова з наголосом на «Будь ласка», наче ще сильніше хотів переконати лейтенанта.
Вільний! – коротко наказав підполковник.
Максим вийшов із кабінету командира зі змішаними почуттями. З одного боку, він був втішений тим, що не отримав догани і що командир зрозумів його ситуацію. З іншого боку, йому було соромно за свій вчинок і він почувався невдахою. У голові в нього крутилися думки про те, як йому бути надалі, як не допустити подібних ситуацій і як виправити свою репутацію серед колег. Незважаючи на всі ці емоції, він розумів, що йому пощастило і що він має заспокоїтися та діяти розсудливо, які б труднощі не зустрілися на його шляху.
Наступного дня після обіду в частину «бураном» прийшла телеграма з штабу округу. У ній вимагалося з метою термінового зміцнення західного кордону країни відрядити лейтенанта Корецького М.В. у розпорядження управління кадрів Прикарпатського військового округу. Для здачі справ і посади давали два дні.
Через два дні Корецький зібрав свою валізу і поїхав із Люстдорфа.
Максим розумів, що його перевод до нового місця служби – то є компромісне рішення, щоби зам’яти скандал та не виносити сміття з хати. Він довго сумнівався, чи варто писати листа Марі. З одного боку, він усе ще кохав її і хотів пояснити ситуацію, але з іншого боку, боявся, що його зв'язок із військовою контррозвідкою може заподіяти їй шкоду, незважаючи на те, що він не повідомляв їм жодної інформації про батька Марі. Він не знав наскільки серйозними були звинувачення Альфреду, не був упевнений, яку небезпеку цей арешт становить для Марі та її сім'ї, і не хотів створювати їм нові проблеми. Крім того, він не знав, які дії може вжити майор Панфілов, і боявся привернути до себе ще більше уваги. Він вирішив, що в будь-якому разі йому потрібно спочатку розібратися зі своїми почуттями і прийняти рішення з холодною головою, не піддаючись емоціям...
Його направили служити в бригаду зв’язку у місті Старичі.
Весь час Корецький роздумував, як поступити. Написати листа, чи приїхати в Люстдорф на вихідні, щоб віч на віч поговорити з Марі. Коли довго зволікаєш із відповіддю, час перетворюється на ворога, який розпливається перед очима. Кілька днів перетворюються на тижні, а тижні - на місяці. І кожен прожитий день додає нові складнощі до задачі, яку потрібно вирішити. Що більше часу минає, то більше думок та емоцій накопичується всередині. Ти починаєш сумніватися у своїй здатності правильно висловити свої думки та почуття. Усе це змішується в голові, утворюючи густу пелену сумнівів. Ти боїшся, що твоє мовчання трактуватимуть неправильно. Боїшся, що твої слова не зможуть передати всю складність щирості твоїх почуттів. І цей страх тільки посилюється з кожним відкладанням відповіді.
Ти прагнеш до досконалості, до ідеальної відповіді, яка зможе розв'язати всі протиріччя і проблеми. Але що більше часу минає, то більше вимог висуваєш до себе, і тим складніше здається знайти цю ідеальну відповідь.
Ти боїшся, що твоє мовчання і затягнута відповідь можуть завдати болю або розчарування. Ти боїшся, що твоя відсутність реакції може бути сприйнята як байдужість або небажання спілкуватися. І тому, коли ти нарешті сідаєш і намагаєшся висловити свої думки та почуття, ти відчуваєш, що час вислизає з твоїх рук, що твої слова вже не зможуть повернути все, що було втрачено. Ти відчуваєш справжній дискомфорт і труднощі, намагаючись знайти потрібні фрази та способи пояснити себе.
Минуло майже два роки...
Лейтенант Корецький був глибоко розчарований своєю службою. Всі роки навчання в училищі він вірив у чесність і справедливість відношень в військовому колективі, але реальність зруйнувала його ідеали, замінивши їх бюрократією і жорстким контролем в ритмі військової рутини. Глибокий жаль пронизував його серце, коли він згадував свої ідеали, мрії та амбіції, які тепер здалися йому далекими й недовготривалими. Гіркота точила душу, бо він бачив, як корупція та злочини поїдають систему, в яку він з такою відданістю вкладає свою енергію та час.
Корецький написав рапорт про звільнення з армії і після довгих вагань вирішив приїхати в Люстдорф. Треба приїхати і поговорити, тому що ніякий лист не передасть того, що зібралося на душі за весь цей час…
Максим ішов знайомою вулицею Люстдорфа, вкритою кронами старих акацій з букетом білих троянд, куплених біля Привозу. Назустріч з гуркотом проїхав трамвайний вагон з Бурлачої Балки. Він відчував, що його серце б'ється нерівно і швидше, ніж зазвичай, коли підійшов до будинку Марі. У його голові як калейдоскоп крутилися всі спогади про те, як вони проводили час разом тут, на прекрасному узбережжі, як він сидів поруч і любувався її картиною, як вночі мріяли і дивилися на зоряне небо. Тоді вони пливли однією хвилею кохання, насолоджуючись кожною миттю, але доля відокремила їх одне від одного.
Коли він піднявся скрипучими дерев'яними сходами на другий поверх, його серце готове було вискочити з грудей. Він знав, що життя Марі змінилося, що вона вже можливо не та, якою була раніше, але серце не слухалося його обережного розуму. Щойно він наблизився до її дверей і натиснув кнопку дзвінка, воно його готове було вирватися назовні.
Двері відчинила незнайома жінка. Вона здивувалась появі Максима і сказала, що Віттери давно тут не живуть. Наскільки їй відомо, вони виїхали до Німеччини.
Максим відчув, як серце його стиснулося від розуміння того, що тепер він ніколи більше не побачить Марі. Йому стало нестерпно боляче усвідомлювати, що все, що з ними було, залишилося в минулому і що більше ніколи не буде можливості виправити помилки і повернути своє щастя. Він почувався приголомшеним, спустошеним і самотнім, ніби все його життя було загубленим і безцільним без Марі.
Адреси Віттерів у Німеччині нова господиня не знала. Розчарування, сум і смуток нахлинули на Максима, наче хвиля, що б'ється об берег. Він швидко розвернувся і спустився униз сходами, забираючи свої надії та мрії із собою. Шаркання кроків глушило його дух, він тепер зрозумів, що це була його помилка, потрібно було написати їй листа одразу, не озираючись на будь-які обставини, але зараз уже було пізно. Пізно говорити і пізно вигадувати, а що би було якби... Стало неймовірно сумно. Було багато слів, які він хотів би їй сказати, але тепер, не зупиняючись, він пішов, кудись далеко в сторону моря, щоб зібрати докупи всі свої сумніви і помилки. Ноги самі винесли його на пірс, на те місце, де колись вони з Марі проводили багато часу. Стоячи на пірсі, він втупив погляд у безкрайній горизонт, і дивився вниз, як хвилі плещуться об сталеві труби. Максим кинув у море свій букет білих троянд, і воно, приймаючи у свої обійми ці символи кохання, здавалося, зітхало разом із ним, і обіцяло зберегти у своїх хвилях історію тих троянд і тієї неймовірної любові, що залишилися в минулому.
3. БЕРЛІН
Літак виринув із пухнастих хмар і почав плавне зниження. Макс дивився в ілюмінатор - величезна ковдра землі, наче зшита з різнокольорових клаптів, стала проявлятися в контури містечок, маленькі будиночки, розбавлені гострими шпилями кірх, блискучі ангари і темні звивисті русла річок. Якщо оглядати світ з висоти, він видається більш осмисленим. Ти бачиш чудову геометрію і впорядкованість землі, створену людьми. З неба зовсім не видно людей з їхніми турботами і проблемами, і напевно, для цього і треба частіше злітати над своїм життям, нагадуючи собі, що все в житті дрібниці, окрім самого життя.
Макс Корецький летів у Берлін на запрошення літературного агентства «Straub Verlag». Декілька місяців тому він написав листа з пропозицією опублікувати переклад його роману «Втрачене коріння». Агентство зацікавилося книгою, підготувало контракт, вибрало видавництво і ось нарешті роман був надрукований. Міхаель Штауб, власник агентства надіслав запрошення на презентацію книги в Берліні. Відкривши берлінський конверт, Макс відчув потужний сплеск адреналіну. Це була його перша закордонна поїздка, як українського письменника, яка б відкрила для нього шлях до світу читачів у Німеччині.
Макс заплющив очі й вдихнув глибоко, занурюючись у свої роздуми. Він читав рецензії на свій роман в Україні і виявив, що його не порівнювали з творами літературних геніїв, але це його не турбувало. Читачі зверталися до його роману насамперед за цікавою історією.
«Втрачене коріння» - це історія кохання, втрати, серйозні переплетення і надії двох молодят напередодні війни - українського хлопця Михася і німецької дівчини Ханни з приморського селища Люстдорф. Це розповідь про життя німецьких колоністів в Україні, яких мучила війна і криваві потрясіння історії. Вони прагнули зберегти свою культуру, свої цінності, проживаючи у світі, де кордони та забобони змішалися в хаотичному танці. Корецький провів багато часу в архівах, вивчаючи документи та листи, щоб зрозуміти їхні болі, сподівання та історичні події, які сформували їхню долю.
Він був радий від того що його творчість було помічено і оцінено в Німеччині. Корецький розумів, що ця презентація дасть йому змогу поділитися своїми думками, ідеями та натхненням із новими читачами, відчути зв'язок і вплив своїх слів на інших людей. Крім того, вона може стати важливим кроком у кар'єрі письменника. Берлін є центром культури та літератури, і такий захід може привернути увагу видавців, літературних агентів та інших ключових фігур індустрії. Це може відкрити нові можливості в майбутньому, включно з перекладами його робіт іншими мовами, розширенням аудиторії та продовженням кар'єрного зростання.
Макс спостерігав за пейзажем, що розгортався під літаком. Вдалині з'явилася знаменита телевізійна вежа, що здіймалась в небо серед інших високих будівель. Вона світилася металевим блиском під променями сонця, немов вітаючи Макса та інших пасажирів. Люди навколо почали клацати фотоапаратами щоб зафіксувати цей унікальний момент.
Літак зайшов на посадку, і після плавного зниження, почувся поштовх і вібрація, коли його колеса стикнулися з твердою поверхнею смуги. Це був момент, коли вся енергія машини, зібрана під час польоту, передавалася на землю. Макс відчув цей момент дотику через своє сидіння. Невелике тремтіння проникло через підлогу, звукові коливання проникли всередину салону, створюючи деякий шум і резонанс. Але цей момент був символом закінчення одного розділу його пригоди і початку іншого - подорожі в Берлін.
Командир літака оголосив про прибуття в аеропорт Тегель, про температуру в місті і попросив пасажирів залишитися на своїх місцях до повної зупинки машини. Однак, хвилювання і бажання якнайшвидше покинути борт переповнили людей, і вони почали виходити зі своїх місць, заполоняючи вузький прохід своїми валізами і заважаючи стюардесам, які намагалися впоратися з течією пасажирів.
«Чому люди так поспішають покинути літак, коли все одно автобус відійде тільки після посадки останнього пасажира? – роздумував Макс. - Можливо, відповідь криється в сутності людської природи. Можливо, кожен із нас якоюсь мірою жадає свободи, незалежно від того, наскільки вона реальна чи просто уявна. Ми прагнемо звільнитися від обмежень, чи то фізичних, чи то психологічних, і посадка літака, як певний символічний кордон, стає для нас моментом звільнення. Кожен із них почувається вільним, коли залишає літак і разом з цим залишає позаду всі свої невизначеності».
Корецький усміхнувся, усвідомлюючи, що зрештою кожен із нас шукає свою свободу, навіть якщо вона здається незначною або ілюзорною. Він взяв свою невеличку валізу і встав у кінець потоку пасажирів, що рухалися до виходу. Подякувавши екіпажу за приємний політ, Макс зробив невелику паузу, щоб вдихнути атмосферу нового міста, а потім із легкістю спустився трапом і увійшов до автобуса останнім. Той повільно рушив до терміналу, і Макс, дивлячись у вікно, бачив, як літак з його історією і пасажирами зникає з поля зору, залишаючи лише слід у пам'яті.
Корецький пройшов паспортний контроль і потрапив до зали прильоту. Там він швидко озирнувся, і побачив зустрічаючого хлопця з табличкою, на якій було написано його ім'я. Вони потиснули руки, обмінялися побажаннями доброго дня, і хлопець сказав Максу:
Мене звати Штефан і я буду вашим водієм під час перебування в Берліні.
Дуже приємно познайомитися, Штефан! Дякую за зустріч.
Штефан допоміг Максу покласти валізу в багажник.
Як пройшов ваш політ? Не дуже втомилися?
Не дуже. Але дуже радий, що уже в Берліні.
Машина виїхала з аеропорту, і Макс з цікавістю дивився на навколишні пейзажі.
Ви перший раз у Берліні? – спитав Штефан, помітивши, з якою цікавістю та піднесеним настроєм Макс розглядає все навкруги.
Так.
Ви дуже добре говорите по-німецьки, - водій зробив комплімент.
Дякую. Напевно ще не забув цю мову…
Берлін зустрів Макса привітно, вихопивши з виру суєти аеропорту. Шум міста, потоки нових гарних авто, киплячий потік людей, сучасні хмарочоси, мальовничі парки - все це створювало унікальну симфонію, в яку занурювався письменник.
Дорогою Штефан розказав Максу план його перебування. Насамперед вони їдуть до готелю на Ку-дамм, щоб Макс міг влаштуватися і відпочити після перельоту, а ввечері він відвезе його до ресторану на зустріч з агентом.
Якщо захочете, пройдіться по Курфюрстендамм, - порекомендував він. – Там зібрані всі елітні магазини на будь який смак і колір. Але головне там – атмосфера, яка огортає цю знамениту вулицю. Це просто треба бачити.
Дякую, Штефан, обов’язково прогуляюсь.
Часу було не дуже багато, і Макс, влаштувавшись в готелі, поїхав на U-бані прогулятися до центру міста. Він доїхав до станції «Museumsinsel», пройшов алеями, оточеними фасадами новобудівель, і дивився, як світло сонця грає на скельцях Берлінського кафедрального собору. Витончені колони і скульптури обрамляли собор і височіли перед ним. Він стояв на мосту через Шпрее, дивився на річку, що повільно текла під ним і хотів запам'ятати цей момент, закарбувати кожну деталь у своїй пам'яті. Берлін захопив його уяву. Макс відчував себе частиною цього міста, який проникав у його душу і повертався з хвилюючими історіями.
Спереду витяглася до неба блискуча Телевізійна вежа – символ міста. Продовжуючи свій шлях, Макс опинився на Александерплац. Він ходив у захваті від свідомості того, що ці самі вулиці й мости, якими він крокував, були колись давно, сім років тому, пройдені Марі і згадав, у якому захваті вона була від побаченого.
На Александерплац африканці пропонували сувеніри. Макс підійшов до них і, побачивши розстелений на бруківці плед з шапками і кашкетами Радянської Армії, не втримався від цікавості:
Привіт! – спитав він. - А скажіть, хто ж купує ці радянські шапки і кашкети?
Чорношкірий хлопець розтягнув посмішку:
- О, друже мій, тут усі купують! Щойно одягаєш таку шапку, одразу стаєш командиром танкового полку або героєм радянської розвідки! Навіть слони починають марширувати в таких шапках! Ха-ха!
Ресторан на березі Шпрее був оповитий атмосферою романтики і вишуканістю. Макс і його літературний агент пан Міхаель Штрауб зайняли місце біля вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на плаваючі прогулянкові катери. М'який світ від їхніх ліхтариків відбивалися в темних водах річки.
Офіціант приніс шпайзекарте і запалив свічку на столі. Макс не став вибирати, а спитав у офіціанта:
А що б ви порекомендували з берлінської кухні?
Офіціант одразу ж відповів:
Якщо ви хочете попробувати справжні берлінські блюда, то я рекомендую спробувати Kartoffelsuppe. Фрикадельки з дрібно нарізаного м'яса з каперсами і соусом на основі сметани. Це класика берлінської ресторанної їжі!
Звучить чудово! - сказав Макс. - Давайте, будь ласка, Kartoffelsuppe і Currywurst. Я давно мріяв про Currywurst з німецькою гірчицею.
Міхаель попросив принести червоного сухого вина. Розслабившись у комфортному кріслі, він повернувся до Макса і глянув на нього, наче вивчаючи.
Максе, скажіть мені, звідки ви так добре володієте німецькою мовою?
Макс, посміхнувшись трохи сумно, підняв келих із вином і оглянув його вміст.
Так… давня історія, - сказав він, ніби спогади набули раптової сили. - У моїй молодості я навчався у військовому училищі і якось у неділю, прогулюючись однією з вулиць, я помітив дівчину, що сиділа на лавці, читаючи книжку німецькою мовою. Я вирішив почати розмову. Виявилося, що дівчину звуть Емілі, вона громадянка НДР, і перебувала в Києві у гостях. Я вчив німецьку мову в школі, але ж ви знаєте, як її учать в школі. Я говорив з нею більше жестами, ніж словами. Вона трохи знала російську і ми якось порозумілися. Після цього я почав вивчати німецьку мовою, щоб мати змогу краще розуміти Емілі та її культуру. Я хотів переписуватися з нею. Отже я став вивчати мову. Спочатку самостійно, у вільний час. А потім знайшов вчительку, яка поставила умову: або вивчати серйозно і глибоко, або ж забути про навчання. Я кожного дня зубрив слова, щоб поповнити словниковий запас та покращити свої розмовні навички. А по вихідним ходив до вчительки і ми годинами розмовляли з нею по-німецьки. Я уявляв, як колись поїду служити в Німеччину, вийду в місто, зайду в парк, сяду на лавку, розкрию газету і буду її читати. Потім стану розмовляти з сусідом на лавці….
Видавець зацікавлено схилився ближче.
То ви військовий?
Це було дуже давно, у другому житті. Я недовго був офіцером. Обставини склалися так, що я звільнився з армії і зараз моя зброя ось це… – Макс з посмішкою витяг з невеликої сумки блокнот з «паркером». – А мої слова – це мої фарби, якими я пишу картину. Ледве не сказав «набої»…
Так, у вас дуже гарні фарби, я читав вашу книгу. – з повагою сказав Штауб. - Щоб створювати живі та яскраві образи в уяві читачів, письменник, як і художник має володіти чудовою палітрою кольорів.
Згоден. Колись давно, в молодості одна моя знайома сказала мені, що якби вона не стала художником, то напевно би стала письменником. Тому що коли і той і другий починають працювати, їх уява стає - у одного пензлем, а у другого - пером. Письменник бере слова, комбінує їх, пише на сторінці, як художник фарбами на полотні.
Макс трохи замовк, наче вирішував продовжувати цю тему далі, чи ні. Його думки перенеслися в минуле, до одного особливого моменту в його житті. Міхаель помітив це, підняв келих на знак тосту і змінив тему:
За силу слів і чарівництво книг.
Prost! Будьмо!
А що сталося з Емілі?
Нічого. Вона жила в Дрездені. Після першого листа, який я отримав, мене визвали до офіцера державної безпеки і він сказав, що якщо я не хочу мати неприємностей, то повинен забути про цю дівчину….
Так… Тоді і у нас були похмурі часи, про які не хочеться згадувати…
Міхаель випив ще трохи вина, наче маскував цим паузу, яка виникла.
Максе, звідки у вас взагалі взялася ідея написати цей роман про німецьких колоністів у Люстдорфі. Чому саме про Люстдорф? Адже в Україні було багато німецьких колоній, хоча зрештою доля всіх цих поселень склалася однаково. І ця історія про любов українського хлопця Міхаеля і німецької дівчини Ханни. Вона майже як у Ромео і Джульєти…
По-українськи ім’я хлопця звучить Михась…
ОК! - засміявся Штауб. - Це я зробив його своїм тезкою.
Макс теж посміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь невеселою.
Це непросте питання. Я виношував ідею цього роману давно. По-перше, я починав свою військову службу у Люстдорфі, і деякий час жив там. І бачив все своїми власними очима. По-друге, Люстдорф – це невелике село на березі моря недалеко від Одеси. І в цьому селі колоністи у свій час зробили прекрасний курорт. Такий, що жителі з міста приїздили відпочивати туди на ціле літо. Там було все: свій хліб, свої овочі, свої корови, і навіть щоденно свіжа риба з моря. Багато письменників і художників знаходили у Люстдорфі ідеї і натхнення для своїх творів. Колоністи розбили чудовий парк на березі моря, відкрили багато пансіонів. Навіть першими в Одесі побудували трамвайне депо і проклали лінію, яка сполучала курорт з містом. І все це було знищено за одну ніч. Знищено війною і забаганкою сталінської влади…
Міхаель з розумінням кивав головою.
В романі я передав багато власних почуттів, думок і мрій. – сказав Макс. - Так, що для мене це була не просто робота, а спосіб поділитися своїм внутрішнім світом із тими, хто готовий прийняти його.
Міхаель спитав Макса:
В романі відчувається, що ви вивчали німецьку мову. Багато сталих фраз, які не кожен знає. Наприклад, про райських птахів і про погоду. Скажіть, які були ваші враження, коли ви вчили німецьку? Вона складна?
Макс похитав головою і подивився у вікно на пропливаючий поруч корабель.
Німецька мова - це гармонія і порядок, виткані в усіх словах. Вона дуже точна. Я вивчав також і англійську мову. Англійська мова більш м'яка і гнучка у використанні. Але, як на мене, німецька мова звучить дуже точно і сильно, що робить її дуже привабливою, більш виразною і насиченою.
Видавець подивився на Макса здивовано:
Максе, ви не тільки письменник, а ще й дослідник. І я впевнений, що ми не помилилися, відкривши вашу книжку світу.
Макс схилив голову.
Дякую за вашу підтримку і переконаність у моїй творчості. А як йдуть справи у вас на видавничому фронті? Що зараз більше читають німецькі читачі?
Міхаель скептично посміхнувся:
Зараз німці більше всього читають пости у Фейсбуці і Твіттері. Соціальні мережі надають миттєвий доступ до коротких новин, мемів та швидких розваг, і це забирає у людей час, який вони раніше могли б присвятити читанню.
Так, згоден. І це справді викликає тривогу. Сучасні технології пропонують так багато розсіяної інформації, що людям складніше концентруватися на читанні книг.
Тим не менше, читачів книг у нас достатньо. Найбільшою популярністю користуються романи та детективи. Кожен п'ятий читає електронні книжки і попит на них все зростає. Водночас дедалі більше паперових книжок читачі купують в інтернеті, а невеликих книжкових крамничок, які належать приватних власникам, у містах стає дедалі менше.
- Це означає, що книжковий бізнес рухається повільно?
Видавець зітхнув:
- Насправді, ситуація в видавництві змінюється, але це не означає, що книжковий бізнес рухається слабо. Навпаки, книжкова промисловість, як і раніше, процвітає й адаптується до нових реалій. Багато видавництв і книжкових магазинів розширюють свою діяльність в онлайн-сегменті, користуючись електронними книжками та послугами доставки.
- То можна сказати, що книжковий бізнес просто пристосовується до нових тенденцій ринку?
- Саме так, Максе. Книжковий бізнес нікуди не дінеться, він залишається живим і розвивається, враховуючи сучасні вимоги.
Тому що книги - це не просто паперові сторінки, вони є мостом, що з'єднує нас із нескінченними внутрішніми світами читачів.
Офіціант приніс замовлення. Міхаель ковтнув вина і спитав:
Маєте вже ідеї для нового роману? Я б з радістю продовжив наше співробітництво.
Поки ще рано про це говорити. Я тільки збираю матеріал. А що б ви порекомендували врахувати письменнику для кращого представлення його твору на ринку.
Штауб вже завзято порався фраже у своєму блюді.
Я не відкрию для вас таємниці, що ключовим моментом для успішного твору є створення сильного та привабливого образу. – сказав він. - Почнемо з обкладинки. Обкладинка книжки має бути яскравою, естетичною та відображати суть твору. Важливо, щоб її робив професійний дизайнер, аби привернути погляди потенційних читачів. Також важливо мати короткий і захопливий опис книжки. Заголовок і опис мають бути такими, щоб зацікавити й зачепити читача. Опишіть сюжет із деякими непередбачуваними поворотами, але не розкривайте надто багато деталей. Це викличе цікавість і бажання дізнатися більше. І не забувайте про рецензії. Попросіть знайомих, родину або перших читачів написати відгуки про твою книгу. Рецензії - це чудовий спосіб переконати людей, що твій твір вартий уваги. І не соромтеся звернутися до блогерів та оглядачів книжок для запиту на огляд. Відмінний огляд може стати чудовим рекламним інструментом.
Вони розмовляли ще дуже довго. Їхня розмова потонула в шумі ресторану. Макс і Міхаель розуміли, що їхні слова давно перестали бути засобом спілкування, вони стали частиною цієї ночі.
З ранку у залі салону Karl-Marx-Buchhandlung зібралося багато читачів. Корецький підійшов до передньої частини зали, де на невеличкому майданчику були розставлені мікрофони та столи з книжками і аудиторія привітно аплодувала йому. Поруч стояли оператори з камерами. Він хвилювався, але був готовий поділитися своїми думками з людьми, які прийшли, послухати його слова. Штауб в ролі ведучого оголосив:
Пані та панове, сьогодні у нас особливий гість. Представляємо вам одного з найталановитіших і найзахопливіших сучасних письменників, Макса Корецького з України!
В залі пролунали оплески. Корецький взяв у руки мікрофон, а Штауб задав перше питання.
Максе, це надзвичайна подія, і ми раді, що ви до нас приєдналися тут у Берліні. Ваш роман «Втрачене коріння», нещодавно опублікований у Німеччині, викликав неабиякий інтерес і безліч позитивних відгуків. І що цікаво, багато читачів звертаються до вашої роботи насамперед через цікаву історію. Що ви думаєте з цього приводу?
Усім доброго дня, і я дякую за теплий прийом, - сказав Макс. - Так, я дійсно радий, що моя історія викликає інтерес у читачів. Хоча багато хто не порівнює мене з літературними геніями, для мене це не найважливіша роль. Головне, що моя робота досягає сердець і душ людей, і вони знаходять у ній щось, що змушує їх замислитися або просто провести час.
Це чудово, - підтримав його слова Штауб. - Ви вважаєте, що хороша історія - це запорука успішної літературної роботи?
Так, я переконаний, що хороша історія - це основа хороших книжок. Адже, як то кажуть, «перше враження – найважливіше», і якщо читач не зацікавлений у тому, що відбувається на сторінках книжок, то все інше не матиме жодного сенсу. Я завжди намагаюся створювати історії, які захоплюють увагу і привертають увагу читачів.
Звучить чудово, - Штауб протягнув руку Корецькому. - Макс, спасибі вам за вашу роботу і за те, що ви поділитеся з нами сьогодні вашими думками. Ми хочемо, щоб ви досягли успіху і захоплювалися іншими вашими цікавими історіями!
Дякую вам за запрошення і за добрі слова, - сказав Корецький, тиснувши руку Штаубу. - Я сподіваюся, що мої читачі завжди будуть звертатися до моїх книг за чимось особливим. Сьогодні я хочу розповісти вам про свою нову книгу, яка присвячена німецьким колоністам, що оселилися в Україні майже двісті років тому. В романі через історію кохання українського хлопця Михася та німецької дівчини Ханни розкривається історія не дуже великої колонії Люстдорф, мешканці якої відіграли значну роль в громадському житті моєї країни.
Дуже давно я познайомився в Люстдорфі з людиною, яка багато на що відкрила мої очі. Він народився в цьому селищі, був депортований разом з усіма мешканцями до Сибіру і прожив там нелегке життя. Але на відміну від інших односельчан, він був єдиний, хто не побоявся повернутися на батьківщину через десятки років вигнання. Тоді я спитав його, чи важко було прийняти таке рішення. І він мені відповів, що для кожної людини справжнім домом є те місце, де він народився. Незалежно від того, скільки років людина провела в інших місцях і які труднощі їй довелося пережити, її рідне місце завжди залишиться найдорожчим і най значимішим для неї. Це не просто місце, де ти провів дитинство і юність, а й частина твоєї особистості, твоєї ідентичності.
Всі його односельці під час депортації були змушені пристосовуватися до нового життя, і вони боялися, що не зможуть поміняти ці нові навички та спосіб життя. Вони боялися, як приймуть їх в цьому новому старому світі порівняно з життям, до якого вже звикли за десятиліття. І тільки один із них вирішив прийняти цей виклик з відкритим серцем, і бути готовим до нових випробувань і труднощів.
Макс помітив, як уважно слухають його слова. Він продовжив свою розповідь.
Книжка, яку я написав, розповідає не тільки про німецьких колоністів, що попри всі предостороги сусідів двісті років тому висунулися в незвідані землі в пошуках кращої долі для своїх сімей, а й про важливість збереження пам’яті про цих людей. На їх нелегку долю випало багато випробувань. Я присвятив цю книжку тим, хто став жертвами репресій і депортацій, але також і цьому одному сміливцю, який незважаючи на всі труднощі, не побоявся повернутися до Люстдорфа з насильного вигнання в Сибір, тим хто знаходить сенс і відчуває зв'язок із батьківщиною.
Слухачі уважно слухали його, немов занурюючись у минуле разом із героями Люстдорфа. Максу було приємно бачити зацікавленість і розуміння присутніх. Його щирі слова викликали в них відгук.
А зараз я хотів би прочитати невеликий уривок з книги, - сказав Макс. Він взяв зі столу книгу, відкрив її і зачитав:
«…Ранок у селі починав свій безбарвний танець, коли Михась під’їхав на підводі до першої хати. Це був будинок ветлікаря. На дорозі стояли солдати і про щось голосно розмовляли та сміялися.
Тобі чого, хлопче? – спитав Михася старший.
Я їду на молочарню за молоком, - здивовано відповів хлопець.
Сьогодні молока не буде, - сказав похмуро старший. – Розвертай оглоблі і чеши звідси по добру, по здорову…
А коли буде молоко? Завтра?
І завтра не буде.
Завтра і коров не буде, - засміявся круглоголовий вузькоокий небритий солдат.
Як це не буде?
Ти що, не зрозумів? Повертай коня і їдь звідси! – суворо сказав старший і зняв з плеча гвинтівку. – Багато питань задаєш...
Михась знизав плечима, повернув коня і поїхав назад. За поворотом він зіскочив з воза, від’їхав в сторону від дороги, відпустив коня, кинув віжки і пригнувшись, щоб не побачили вартові, пішов назад до села через поле пожовклої нескошеної пшениці. У його очах був переляк і здивування - Михась не міг зрозуміти, що сталося, чому стоять військові, чому його не пускають у село. Страх і нерозуміння перепліталися в думках, поки він повільно продирався крізь золотисті хвилі пшениці. Серце билося швидше, а кожен шорох у полі додавав напруги. Михась почув, як з селища з гуркотом виїхала якась вантажівка і присів. Її гуркіт почав стихати десь у напрямку Грослібенталя. Сталося щось незвичайне, адже тут його знала кожна собака. З кожним кроком насідало дедалі більше тривоги. Ретельно ховаючись у високих пшеничних стеблах, Михась відчував їхнє легке лоскотання на обличчі. Він ступав, намагаючись не шуміти і не порушити тишу поля. Кожен крок був розраховано обережним, стебла пшениці шепотіли м'яким шурхотом, ніби теж брали участь у його таємному поході. Пшеничне поле закінчилося і він швидко перебіг через дорогу до балки з виноградником, по якій біг невеликий струмок. Так, балкою він дійшов до середини села. Єдине, що йому хотілося - побачити Ханну, свою кохану, відчути її ніжний дотик і почути її радісний голос. Але те, що він побачив, заповнило душу жахом.
Навколо було мертве село. У повітрі висів запах диму, крові та руйнування, і гіркота несправедливості проникала в кожний його вдих, у кожну клітину його тіла. Будинки стояли тихо і порожньо, немов занедбані руїни. Розбиті вікна і спорожнілі подвір'я стали свідками жахливої події, яка обрушилася на них уночі. У дворах на землі у калюжах крові лежали застрелені собаки. Тиша була настільки глухою, що здавалося, ніби весь світ затамував подих, боячись навіть шепоту. Усе, що залишилося в цьому селі - були розорені життя і вкрадені мрії.
У грудях спалахнув вогник надії, що все це просто кошмар, що Ханна все ще перебуває десь тут.
- Ханна! – закричав він несамовито. – Ханна! Де ти? Це я, Михась..
Мертва тиша. Тільки з декількох дворів доносилося жалісливе і протяжне мукання корів, які стояли закритими в хлівах.
Хлопець підійшов до одного з них і відчинив двері. Там, серед запаху сіна, наче тіні, шарахнулися злякані й прозорі від страху овечки. Корова в яслах протягнула до нього голову, і переляканими очима дивилися на хлопця, немов просила Михася звільнити її від кайданів хліва. Михась смикнув половинку дверей, яка застрягла в землі, широко відчинив її та випустив корову на вулицю. Потім він пішов і зробив те саме з у других дворах, відчиняючи коровам двері у свободу. Корови повільно виходили з дворів слідом, скубли рідку траву біля тину і самі йшли на пасовище в балку, по давно вивченій дорозі.
- Ханна! – знову закричав Михась в надії, що вона почує.
Він зупинився біля її будинку. Маленьке вікно, через яке колись проникало тепле світло і лунали дитячі сміх і спів, було вибите. Розграбовані кімнати, кинуті іграшки та інструменти, уламки розбитого скла - все це стало символом руйнації і втрати. Михась сів на підлогу, стискаючи в кулаці залишок їхнього спільного щастя – синю стрічку, яку колись заплітала в свої білі коси Ханна. Ця стрічка була символом ніжності, надії і любові до нього, а тепер вона просто таїлася в його тремтячій руці і залишилися тільки в пам'яті та розбитому серці.
Темрява вкрила його душу, коли він усвідомив, що його мрії розбилися об стіни війни. Він знову кричав її ім'я в надії почути відповідь, але відгукнулася лише луна і порожнеча.
Раптом, у цій безнадійності й руйнації, Михась почув звук. Він озирнувся - сміх, який порвав тишу, пролунав із собачої будки. Михась подумав, що його розум грає з ним злий жарт, адже хто може сміятися під час такої трагедії? Але звуки ставали дедалі гучнішими, і Михась усвідомив, що не сходить з розуму, коли побачив маленького виродка Ганса, який вилазив із тісної будки.
Сміх, що розривав тишу, був далекий від радісного звуку. Це було гортанне клекотіння, витягнуте із безодні печалі та втрати, спотворене й невпізнанне, що нагадувало про біль і страждання, про жорстокість і безвихідь. Старий піджак Ганса був забруднений соломою і пір'ям. Ганс був карликом, понівеченим життям і ображеним долею. Його маленьке спотворене тіло, завжди викликало почуття співчуття і відчаю. Але завжди він був веселий і життєрадісний. Він часто зустрічався їм на дорозі, коли вони гуляли біля моря. У цей момент Ганс дражнив пару, зупиняючи їх, і просив поцілувати одне одного. Він сміявся і кричав їм «Tort, tort, mach' dich fort». Однак тепер Ганс не звертав уваги на Михася, дико гельготів і реготав диким сміхом, випускаючи невиразні звуки, немов розповідаючи історію, яку ніхто інший не міг зрозуміти.
«Reiten, reiten, wir machen eine Spritztour!» – гримів його гортанний голос. Михась зрозумів, що слова Ганса, хоч і звучали нерозбірливо, містили в собі заклик до втечі, до шляху, де вони могли б врятуватися від кайданів буденності й великих розчарувань.
Михась торкнувся Ганса за плече.
Малий, що тут трапилося? Ти бачив де Ханна?
Але Ганс став начетвереньки і задравши голову вверх, наче вовк на місяць, завив:
Reiten, reiten, wir machen eine Spritztour!
Михась пішов по селищу, від будинка до будинку, від вулиці до вулиці, але його пошуки не принесли нічого, крім болісної тиші. Він стояв у зруйнованому селі і проклинав бездушність і безглуздість такого акту насильства.
Він упав на коліна на одній із порожніх вулиць і дивився в небо, сповнений гіркоти і втрати.
- Боже! Чому, чому ...? – кричав він невидимому богу. Серце його розривалося на частини, втративши все, що для нього значило на цьому світі.
З важким серцем він спустився у балку, залишивши позаду спорожнілі будинки. Але навіть у своєму розпачі він заприсягся, що ніколи не забуде свого кохання до Ханни і пам'ятатиме її, навіть якщо вона залишилася лише тінню минулого….».
У цю мить Макс почув аплодисменти і поклонився.
Дозвольте питання? - Один зі слухачів підняв руку.
Як вам вдалося так глибоко зануритися в історію життя колоністів, якщо ви українець?
Гарне запитання. – посміхнувся Корецький. - Так, я не німець, але вважаю, що історія не знає кордонів. Через історичні документи, свідчення очевидців і ретельне вивчення культури та стійкості колоністів, я зміг прожити якусь частину життя в їхньому світі та відчути їхні труднощі, радощі та надії.
Ще один слухач підняв руку.
Яка була ваша мета під час написання цієї книги? Що ви сподіваєтеся досягти своєю працею?
Макс відповів швидко і серйозно, оскільки таке питання йому вже задавали раніше:
Моя головна мета - пролити світло на історію, яка була тривалий час забута або прихована в темряві часу. Я хочу, щоб читачі зрозуміли, які випробування пережили ці німецькі колоністи і як їхній досвід може надихнути і навчити нас відчувати і співчувати іншим людям. Ми не повинні забувати про тих, хто постраждав від кровожерливої політики радянської влади. Нам потрібно пам'ятати і віддавати данину поваги тим, хто втратив свою батьківщину і зазнав нестерпних випробувань. Історія цих людей має слугувати нам уроком, щоб ніколи більше не повторювалися подібні помилки.
Макс прикусив губу, стримуючи емоції. Він хотів, щоб його слова не тільки донесли біль і гіркоту минулого, а й надихнули на просвітлення і прагнення до справедливості.
Друзі, - говорив він, - давайте не забувати про нашу історію і тих, хто постраждав від кривавого режиму. Давайте говорити про них і показувати, що ми не забуваємо їхні страждання. І нехай це буде нашою маленькою перемогою над байдужістю і забуттям.
Знову пролунали аплодисменти і Корецький став підписувати книги для всіх бажаючих.
До столу підійшов літній чоловік. Він був одягнений у старомодний костюм і на його обличчі зібралися зморшки, як відбиток часу. У очах промайнуло щось знайоме, наче він помахав сторінкою книжки Макса і ожив у цю мить.
Пане Корецький, моє ім'я - Ґеорґ Фішер, - сказав чоловік і простягнув руку письменникові. - Мій батько був пастором у Люстдорфі, і все моє життя до війни пройшло там.
Макс піднявся з-за столу і потиснув руку.
Ваша книга, пане Корецький, - сказав Фішер, - перенесла мене назад у той час, у те місце, де пройшло моє дитинство. Я не повернувся в Люстдорф, - продовжував Ґеорґ, і голос його сповнився ностальгією. - Ми всі там у засланні відчували, що час був втрачений даремно, ми відчували гнів на те, що були змушені покинути свій дім і жити у важких умовах протягом стількох років. Ми розуміли, що рідне село може виглядати не таким, яким ми його пам'ятали, і це може видаватися нам чужими. Я знав лише одного свого камерада, який не побоявся повернутися в рідне село.
Почувши ці слова, м'язи на обличчі Корецького здригнулися і він коротко спитав:
Це Альфред?
Так, це Альфред Віттер, - без здивування відповів Георг, наче він говорив рідній душі. – Тільки Альфред не побоявся повернутися додому, на батьківщину.
А де він зараз? - з тривогою запитав Макс.
На жаль, я не знаю. Знаю тільки що його доля в Люстдорфі склалася теж не легко. Він змушений був звідти виїхати…
Макс уважно слухав розповідь Георга, не порушуючи її більше запитаннями. Фішер розкрив перед ним свою душу, ділився своїми найболючішими і найтеплішими відчуттями, надмірно крихкими фрагментами минулого.
Я вдячний вам за вашу роботу, за те, що ви воскресили Люстдорф у своїх словах, - Ґеорґ продовжував, його голос став теплішим і впевненішим. - Ви зробили неможливе - повернули своєю книгою нас у рідне селище, у наші домівки.
Макс із глибокою вдячністю ще раз потиснув руку Георга.
Дякую вам, Георгу. Ваші слова - найкраща винагорода для мене, як автора твору. Моє бажання було просвітити і привернути увагу до історії Люстдорфа, і якщо я зміг досягти цього хоча б невеликою мірою, то я щасливий.
Довге мовчання огорнуло двох чоловіків. Макс Корецький і Георг Фішер стояли поруч, два покоління, два життя, переплетені тонкою ниткою історії. І в тиші, на тлі оплесків, їхня зустріч здавалася не випадковістю, а злиттям душ, які шукають сенс і пам'яттю про тих, хто залишився в минулому.
Після успішної презентації своєї книги і вечері з організаторами в ресторані, у Макса залишився вільний час і він вирішив прогулятися вечірнім містом. Завтра зранку Штефан відвезе його в аеропорт і красива казочка закінчиться. А поки ще є час до ранку, можна надихнутися Берліном, містом, в якому відчувається присутність історії, що живе в кожному будинку, камені, мосту, у кожному провулку.
Він вийшов з готелю і пішов по Курфюрстендамм, розглядаючи історичні будівлі і перехожих, кожен з яких йшов занурений у свої справи і думки. Атмосфера тут була сумішшю живопису історії та сучасності. Розкішні готелі, модні крамниці та сучасні розважальні центри уживалися поруч. Світло фар машин і рекламні вогні відбивалися в його очах, створюючи мерехтливу картину вечірнього мегаполіса.
Корецький перейшов на іншу сторону вулиці, щоб повернутися в готель, і раптом він зрозумів, що щось привернуло його увагу. На city-lightbox біля автобусної зупинки періодично прокручувалися банери виставки сучасного мистецтва Contemporary Fine Arts. На одному з них промелькнула картина, яка здалася йому знайомою. Він підійшов ближче, дочекався, коли цей банер знову повернеться і мурахи побігли по шкірі. Макс прочитав: «Маріон Віттер. Відображення горизонту: Морські пейзажі». На банері не було фото художника, а лише сама картина морського побережжя з невеликим білим парусом на горизонті. Цю картину він упізнав би навіть серед мільйонів інших робіт.
Серце завмерло на мить, а в душі щось обірвалось. Макс не міг повірити своїм очам. Так, це була її картина. Це була та сама картина, яку Марі писала в Люстдорфі на березі моря. Тоді він сидів поруч і милувався її майстерністю, її лініями, і він ніколи б не забув цю картину. І цей косий білий штрих на горизонті, де море сходиться з небом – маленький парус, символізуючий надію і повернення до рідного берега.
Корецький дивився на картину, що зникала і знову поверталася, немов це було єдине, що він бачив у світі. Кожен пензлик, кожна крапля фарби, все здавалося таким знайомим і близьким.
Тепер, через двадцять вісім років, Макс стояв тут, на нічній вулиці Берліна і дивився на витвір її мистецтва. Він відчував, як щось важке навалилося на нього з неймовірною силою. Важкий клубок стискав горло. У очах відбилася суміш радості, смутку і ностальгії. Намагаючись відновити загублені моменти і зрозуміти, що сталося всі ці роки тому, Макс не міг відвести погляду від картини, яка перенесла його у світ давніх спогадів.
Макс побачив її перед собою, як вона закусивши губу, втілює свої емоції пензлем на полотні. Кожна крихітна деталь і кожна фарба мали свої унікальні значення і символізували їхні почуття та взаємини. Він почув звуки її шепоту, коли вони вдвох дивилися на зоряне небо, і згадав, як їхні серця зливалися в ту мить.
Корецький відчув дивний мікс емоцій: радість за Марі, що вона досягла таких висот у своєму мистецтві, і водночас смуток, що він не міг бути поруч під час цього шляху до успіху. Лише кілька хвилин, але цього було достатньо, щоб перейнятися хвилюючими спогадами і надією на зустріч із нею. Серце забилося швидше, і рішучість заповнила внутрішній світ. Він знав, що не може втратити цей шанс - шанс зцілити старі рани і, можливо, відновити те, що зруйнувалося багато років тому.
Макс стояв перед рекламним щитом як загіпнотизований, глибоко вдихаючи повітря і готуючись до нового повороту долі. В очах світилася рішучість і надія на те, що їхні шляхи з Маріон знову перетнуться, щоб знайти відповіді на свої запитання.
Не стримавшись, Макс дістав свій телефон і набрав номер видавця. Голос Макса звучав зніяковіло і збуджено, коли він вибачився і попросив скасувати свій завтрашній виліт, щоб встигнути відвідати виставку Маріон. Він бажав цієї зустрічі, щоб закрити старі рани в душі.
Штауб, хоч і здивувався такому несподіваному проханню, заспокоїв Макса й обіцяв усе влаштувати.
Наступного дня зранку Макс вирушив на виставку, яка знаходилась недалеко від Курфюрстендам, на тісній вулиці, щільно заставленій машинами.
Він стояв перед картинами Маріон, її морськими пейзажами, які відображали гармонію і силу моря. Це були нові картини, яких він ніколи не бачив. Очевидно, це пейзажі з Балтійського або Північного морів. Він дивився на картини, і в кожній фарбі, кожній краплі, він упізнавав мотиви, які одного разу бачив, коли Марі писала картину в Люстдорфі. Лінії на полотні були точно такими ж, як на їхній першій прогулянці біля моря. Віддзеркалення сонця на морській гладі, виразний контур далекого горизонту - все це переносило його назад у ті дні, коли вони були разом. Макс вдихав запах солі й чув звук прибою, глибоко проникаючий у його душу. У душі вирували змішані почуття. Він був радий за Марі, радий, що вона досягла успіху і визнання у світі мистецтва. Але водночас рвідчував глибокий жаль і печаль. Він розумів, що змарнував час, втратив її любов, і це обпікало його серце.
Максу захотілося повернутися в минуле, виправити помилки, зберегти те, що було втрачено. Але він знав, що час не можна повертати назад. Він був усвідомлений своєї втрати, своєї непоправної втрати.
Крізь сум'яття почуттів і печаль, Макс відчував якусь нитку надії. Нитка, яка підказувала, що, можливо, попереду ще є якась можливість. Можливість прийняти минуле, навчитися жити з втратою, відкрити своє серце для нових історій і рухатися вперед.
Корецький підійшов до одного з організаторів виставки, що стояв поруч з інформаційним столом, глянув на нього з надією в очах і спитав:
Вибачте, а фрау Віттер буває на виставці?
Звичайно, але не кожного дня, - відповів чоловік.
У мене до вас велике прохання. Я хотів би отримати контакт фрау Віттер. У мене для неї є дуже важливе повідомлення. Це пов'язано з її роботами і нашим минулим.
Організатор, чоловік з свою борідкою і серйозним виразом обличчя, глянув на Макса і відповів стримано:
Вибачте, але ми не можемо надати вам контактні дані. Ми зобов'язані захищати конфіденційність та особисту інформацію наших художників. Будь ласка, зрозумійте нашу позицію.
Макс відчув розчарування, але не здався. Він підійшов до книги відгуків, яка слугувала своєрідною сполучною ланкою між художником і відвідувачами. Переглянувши сторінки, на яких інші люди залишали свої враження, Макс дістав свій «паркер» і почав писати по-українськи. Його рука рухалася швидко, але рішуче, немов кожна літера містила в собі шматочок його душі. Він не сумнівався в тому, що Марі прочитає його слова. Він не знав, як вона відреагує, але був готовий викласти перед нею всю правду.
«Дорога Марі, твої картини - це не тільки відображення горизонту, а й відображення душі. Кожен рух пензля, кожна крапля фарби, пронизані емоціями, які я насилу описую словами. Вони несуть мене в минуле, в той час, коли ми були пов'язані не тільки мистецтвом ….».
Він завагався, і подумав, що далі писати в книзі відгуків не варто. Не факт, що Марі буде сьогодні і прочитає його запис. Тоді він дістав з маленької наплічної сумки свою записну книжку, видрав листок і почав писати на ньому.
«Дорога Марі, я сьогодні в Берліні, а завтра вечором вилітаю до Києва. Я хотів би розказати тобі всю правду про те, що сталося тоді, коли ми так несподівано розлучилися. Наше минуле тягне мене назад, але я розумію, що це не місце для довгих пояснень.
Ти пам'ятаєш той день, коли ми дивилися на зорі і розглядали сузір’я? У той момент я хотів сказати тобі, що без тебе я не можу дихати, що ти - моє натхнення і моя сила. Але тоді я злякався, злякався зіпсувати ту ніч. Так я мовчав, тримав у собі свої почуття, і це була моя помилка. Я злякався тоді, після нашої останньої зустрічі на вокзалі. Я мучуся від своєї слабкості щодня всі ці роки. Я втратив тебе, і тепер я розумію, що час не повернути назад. Але я все ж бажаю сказати тобі, що ти була, і завжди будеш, частиною мене і мого життя.
Якщо ти хочеш почути всю правду, якщо ти готова відкрити минуле, я чекаю на тебе в лобі готелю «Азимут» сьогодні з 17:00. Я хочу, щоб ми поговорили, щоб ти дізналася, що було тоді і що значиш для мене зараз. З любов'ю, Макс».
Макс поклав записку всередину своєї книги, примірник якої він взяв з собою. Він розумів, що ці слова, написані на клапті паперу, можуть відкрити двері до розмови, яку він вважав такою необхідною. Він вже не думав, що станеться далі, але був готовий зіткнутися з правдою і прийняти наслідки своїх рішень.
Корецький знову підійшов до організатора і запитав:
Можливо, ви зможете передати ось цю книгу фрау Віттер? Я написав їй у книзі відгуків, і тут, у цій книзі, але хотів би бути впевненим, що вона отримає моє повідомлення.
Організатор взяв його книгу, задумливо подивився на Макса і відповів:
Я розумію ваше бажання, але ми не можемо гарантувати, що вона сьогодні побачить вашу записку. Ми не можемо втручатися в особисті справи художників. Вибачте, але це наш принцип.
Макс відчув, як розчарування знову охоплює його. Він усвідомив, що без прямого контакту з Маріон йому доведеться знайти інший спосіб донести свої слова до неї. Але він не здався. З палаючим поглядом він сказав організатору:
Я розумію вас і ваші принципи, але все ж не залишу спроб. Тут мій телефон і адреса готелю. Мене завтра вже не буде в Берліні. Якщо вам раптом вдасться зв'язатися з фрау Віттер, або якщо у вас з'явиться можливість передати мої слова Маріон, будь ласка, обов'язково зробіть це. Це дуже важливо для мене.
Організатор подивився на обкладинку книги, кивнув, і з деяким співчуттям до Макса сказав:
Я обов'язково врахую ваше бажання. Я передам ваше послання. Бажаю вам удачі у вашому прагненні.
Макс подякував і пішов, розуміючи, що йому доведеться чекати і сподіватися на те, що слова в записці досягнуть Маріон.
Макс сидів у кріслі в лобі готелю, згорбившись над столиком. Він розглядав журнали, але його думки були сповнені невизначеності та тривоги. Він сумнівався, чи встигнуть сьогодні передати його послання Марі, чи захоче вона зустрітися, і що вона скаже, якщо взагалі відповість.
Серце Макса калатало з кожною секундою, у його голові крутилися різні сценарії. Він уявляв, як Марі прочитає його слова і вирішить, що це божевільна затія. Можливо, вона навіть не приїде або просто проігнорує його запрошення. Адже стільки часу минуло, стільки води спливло. Однак, незважаючи на всі ці сумніви і тривогу, Макс не міг відпустити думку про можливість зустрічі. Йому було важливо розповісти Марі правду, пояснити, що сталося тоді, що послужило причиною їхньої розлуки. Він хотів, щоб вона знала, що його почуття до неї не зникли з часом, що він усе ще думає про неї, усе ще кохає її.
На кожен шорох біля входу Корецький весь час піднімав голову і дивився на двері. І раптом він не повірив очам. Марі увійшла у лобі готелю, немов зі світу мрії. Він мимоволі затримав подих, утримуючи чарівний момент. Макс підхопився з крісла, не відриваючи погляду від неї, цієї леді, яка була вже не юною студенткою інституту, а прекрасною дамою.
Руде волосся Марі, яке він так добре пам'ятав, було стрижене в акуратне каре, надаючи їй особливого шарму й елегантності. Вона несла в собі вишуканість і грацію, немов прекрасна героїня з роману.
Марі! – неголосно покликав Макс.
Марі озирнулася і її погляд одразу ж зустрівся з поглядом Макса. У цю мить для нього усе навколо зникло, і світ згорнувся тільки навколо них двох. У цих очах, сповнених почуттів і спогадів, проступало розуміння, що їхні долі перепліталися знову.
Марі підняла руку і махнула Максу вільно й елегантно, однією тільки кистю. Він відчув, що всередині закипає дика суміш радості, розчарування, надії і гіркоти, і підскочив до неї, долаючи невидимі перепони.
Цей магічний момент тривав лише частку секунди, але для Макса він затягнувся на цілу вічність. У ньому злилися не тільки роки розлуки, а й надія на новий початок, на те, що минуле можна подолати і примиритися з тим, що залишилося недомовленим.
Макс стояв перед Марі, відчуваючи і радість і нерішучість.
Глазам не верю, неужели в самом деле ты пришла? – посміхнувся він їй і простягнув руки, щоб обійняти та відновити те, що було розірвано часом і розлукою.. – Привіт, Марі!
Але обійми вийшли зім'ятими, незграбними, без тієї іскри, що колись палала між ними. Марі, трохи притиснувшись до Макса, тут же відступила, відчувши сором'язливість і незручність цього моменту. Їхні серця, колись поєднані пристрастю і коханням, зараз билися в різних ритмах, і час залишив свої рубці на їхніх душах. Вони стояли поруч, але майже як незнайомці, що втратили спільну мову. Час змінив їх, перетворивши на інших людей, але залишилася тонка нитка, що з'єднує їхнє минуле і сьогодення.
Привіт, Макс! Ну що, багато русалок наловив за весь цей час? –спитала Марі насмішливо. Вона посміхалася йому, але ця посмішка була далека від тієї радісної і наївної посмішки, яку він пам'ятав з юності. В очах Марі промайнуло щось насторожене, немов вона була обережна й очікувала неприємних сюрпризів. В глибині проглядалося відчуття втрати і колишніх образ, наче вона сумнівалася в тому, що може повернутися до минулого, і боялася розчарування та повторної втрати.
Макс теж усміхнувся їй.
Марі, - сказав він, дивлячись у її очі, - зловити русалку - це подібно до спроби утримати у своїх руках чари чаклунки. Русалки - істоти свободи і водної стихії, їхня краса й енергія притягують нас, але їх не можна спіймати й утримати. Вони належать морю, своєму блискучому царству, де живуть за своїми законами і таємничими правилами.
Марі посміхнулася ширше – їй явно сподобалася відповідь Макса. Тим часом він продовжував:
За всі ці роки, Марі, я ловив не русалок, а моменти щастя, чудові спогади і щирі емоції. Життя сповнене швидкоплинних миттєвостей, які не можна втримати, але їхня цінність полягає в самому процесі переживання. Можливо, я вловив трохи магії, коли ми були разом, але я також усвідомив, що спроба втримати цю магію - це лише ілюзія. І справжнє щастя полягає не в тому, щоб спіймати русалку, а в тому, щоб плисти поруч із нею, насолоджуватися її красою і загадками, які вона задає.
Це ти гарно сказав.
Я думаю, нам краще пройти в ресторан, там буде зручніше поговорити.
Вони пройшли в ресторан готелю і сіли за стіл.
Мені сказали, що ти хотів мене бачити, - сказала Марі. – До речі, дякую за книжку. Ти таки став винятком і зміг проникнути в глибини душі щоб поділитися своїми думками зі світом.
Офіціант приніс вино і акуратно розлив у бокали.
Так що ти хотів мені розказати? – спитала Марі.
Макс насилу зібрав свої думки, намагаючись знайти правильні слова для початку своєї розповіді. Час розпливався навколо них, гортаючи приховану в глибині його душі історію, ту, яку він хотів розповісти.
Я знаю, що наше розставання було дуже болючим для тебе. – нарешті зібрався з духом Макс. - Я хочу, щоб ти знала, що все, що сталося, було далеко не так, як тобі тоді про мене розповіли. Перед тим, як ти мала їхати до тітки, наш майор-особіст викликав мене і сказав, що твій батько дисидент і займається антирадянською діяльністю. Він зажадав, щоб я повідомляв йому інформацію про нього, про його зв'язки і наміри. Я відмовився робити це, але тоді він поставив мене перед нелегким вибором – співпрацювати, або ж тобі не дозволять поїздку в Берлін. Я знав, що якщо я відмовлюся, то ти ніколи не зможеш подивитися Галерею старих майстрів, про яку тоді так мріяла. Пам’ятаєш, ти питала у мене уночі, чому я засмучений. Мене тоді розривали на частини сумніви, чи правильно я поступив. Я погодився на умови особіста, тільки би тобі вдалося поїхати в Берлін. Але я ніколи нічого, ні єдиного слова не повідомляв йому про твого батька і не мав до цього жодного стосунку. На службі уникав зустрічей з ним та ігнорував будь-які його завдання. Мабуть через це майор вирішив помститися мені за мій тихий опір, за те, що я згодився, але потім не став виконувати свої зобов’язання. Це він же шантажував Андрія і наказав йому розповісти тобі про нібито мій донос. Арешт твого батька ніяк не пов'язаний з моєю угодою співпрацювати з контррозвідкою…
А та медсестра? Як її, Галя? Вона теж з контррозвідки? – іронічно спитала Марі.
Ліда. Там усе просто. Вона мене лікувала у госпіталі. А у вільний час ми базікали з нею по вечорам, тому що в закритому інфекційному відділенні, звідки хворим немає виходу, єдина можливість убити час – це поговорити з кимось. Я розповідав їй історії з прочитаних книг, яких вона ніколи не бачила і не цікавилася ними. А в моєму переказі ці історії їй подобалося, і дівчина напевно захопилася та уявила собі щось більше, ніж наші вечірні посиденьки і теревені. Тому що ці теревені були єдиним, що хоч якось прикрашало сірість відділення, де я лежав. Вона написала мені листа, на який я не відповів, до речі. А наш особіст контролював усю переписку. Він перехвачував і перлюстрував усі листи, і так вийшло з Лідиним листом. Очевидно він скопіював листа, який Андрій показав тобі.
Чистий детектив, - з ноткою недовіри в голосі сказала Марі.
Коли ти поїхала в Карпати, я зрозумів, що мій світ руйнується. Андрій тим вечором признався мені, що він діяв по наказу майора. Я хотів застрелити особіста, але мені не хватило духу зробити це. Командування не стало виносити скандал на розголос і мене терміново перевели у Старичі. Там, дивлячись на все, що робиться в армії написав рапорт про звільнення і після довгих митарств і бюрократії мене таки звільнили...
Марі слухала його напружено і мовчала.
Чому ж ти раніше мені нічого не сказав?
Тоді я злякався….Боявся, що мій зв'язок із військовою контррозвідкою може заподіяти тобі шкоду. Я не був упевнений, наскільки велику небезпеку для тебе та матері складе арешт твого батька, і не хотів створювати вам нові проблеми. Я вирішив, що потрібно спочатку розібратися зі своїми почуттями і прийняти рішення з холодною головою, не піддаючись емоціям...
Розібрався? – гірко посміхнулася Марі.
Так, але занадто пізно… Я все обдумував ідеальну відповідь, яка б могла все пояснити. Але що більше часу минає, тим складніше знайти цю ідеальну відповідь. Я боявся, що моє мовчання і затягнута відповідь можуть завдати тобі болю або розчарування. Потім я боявся, що це може бути сприйняте як байдужість або небажання спілкуватися. І тому, коли ти нарешті сідаєш і намагаєшся висловити свої думки та почуття, відчуваєш, що час вислизає з твоїх рук, що твої слова вже не зможуть повернути все, що було втрачено. Ти відчуваєш справжній дискомфорт і труднощі, намагаючись знайти потрібні фрази та способи пояснити себе.
Це все відговорки… Можна знайти тисячу причин, щоб виправдати себе, який я хороший. Але… але якщо ти справді кохаєш людину, то не залишиш її в невіданні і переживати саму, що трапилося. Точно так, як ти зробив, коли несподівано поїхав на навчання і не повідомив. І я не знала що робити. Ти пішов вночі і зранку тебе вже не стало. Я не знала чи ти живий, чи що сталося…
Хвиля суму й гіркоти охопила Максима, він почував себе маленьким і нікчемним перед обличчям і словами Марі. Так багато років він мріяв про цю зустріч, бажав повернутися та врегулювати всі непорозуміння. Але тепер, в обличчі Марі він бачив біль і розчарування, які неможливо змінити.
Я розумію, що це не було правильним рішенням, і я не збираюся відмазуватися або виправдовуватися. Я усвідомлюю, що повинен був одразу поговорити з тобою. Я глибоко шкодую за свою поведінку і за свої недоліки. Пробач… Розумію, що мої слова можуть бути недостатніми для відновлення наших стосунків, але я хочу, щоб ти знала, що я щиро шкодую і готовий зробити все можливе, щоб знову заслужити твою довіру і любов.
Марі заперечливо захитала головою.
Макс протягнув руку, щоб доторкнутися до руки Марі, але вона прибрала руку з столу.
Пізно… Занадто пізно… Я дякую тобі за те, що розказав всю правду. Я дякую за твоє нелегке рішення, яке прийшлось тоді зробити. Але це не означає, що я хочу продовжити спілкування з тобою. Вибач, але моє серце вже зайняте іншим. У мене є чоловік, сім’я, у мене двоє дітей. У мене справді все добре і я не буду нічого міняти в своєму житті.
Макс з розумінням схилив голову. Його надії на виправлення виявилися недосяжними.
До речі, як поживають батьки? Вони в Берліні? – спитав він.
Марі стиснула губи.
Батька вже немає більше п’яти років…
Пробач…
А мама в порядку, живе в Ліхтенберзі. Вона працювала концертмейстером в балетній школі, вчила дітей музиці, а зараз на пенсії. Нашого Максиміліана теж навчила. Він тепер лауреат декількох музикальних конкурсів.
Передай їй від мене привіт. Я дуже часто згадую її «Сонату морських хвиль». Хотів би почути її ще раз…Сподіваюсь, ти розкажеш мамі все, що і як тоді все сталося.
Передам…обов’язково…А сонату можеш знайти на Ютьюбі. Там її грає Максиміліан.
А що сталося потім, після арешту батька? – спитав він у Марі.
Батька тоді невдовзі випустили завдяки правозахисникам, які розкрутили цю подію і вона дійшла аж до самого канцлера Коля. Упала стіна в Берліні, готувався візит канцлера Коля в Союз, і його випустили. Після цього ми довго не думали, зібрались і переїхали жити в Німеччину. Тітка Сабіна допомогла мені знайти студію, де я працюю і зараз. Я знайшла свій стиль і мої картини тут добре продаються.
Я справді радий, що у тебе все добре.
До речі, батько до кінця життя не вірив, що ти міг стукати на нього. Він весь час говорив, щоб заспокоїти мене, що ось побачиш, Максим повернеться і все роз’ясниться... – Марі перевела подих, наче їй не доставили повітря. - Але Максим не повернувся…
Макс нахилив голову і мовчав, важкий тягар її слів здавив його душу. Ці слова Марі вбили його зсередини, розриваючи останній шматок серця. Він не міг відкинути ні своєї вини, ні своїх помилок.
Максим підняв свій погляд, і очі Марі зустріли його.
Але я вдячна тобі, що ти тоді зробив свій вибір таким, щоб моя мрія здійснилася, - сказала вона. - Те, що я побачила тоді, назавжди перевернуло мою уяву про мистецтво.
Я бачив твої картини. Думаю Моне з Сіслеєм вони б сподобались.
Марі подивилася на Макса з критичною посмішкою:
Не підлабузнюйся, тобі це не личить.
Корецький мовчки розвів руками, не находячи слів, щоб щось відповісти. Марі посміхнулася йому, наче хотіла втішити його і саму себе.
Макс, - тихо сказала вона на прощання, - я ціную сьогоднішню нашу зустріч. Ти завжди будеш особливим для мене, але, на жаль, наші дороги розійшлися. У мене є сім'я, якою я дорожу. І я не хочу нічого міняти. Я бажаю тобі успіхів і щастя у всіх твоїх починаннях. І з радістю б почитала твої нові книги.
Серце Макса стиснулося від розуміння, що між ними залишалася прірва, яку неможливо перескочити. Він мовчки кивнув, намагаючись прийняти її рішення, хоча всередині все ще горіли іскорки надії.
Дякую, Марі, - сказав він, намагаючись зберегти спокій у голосі. - Я все розумію. Бажаю тобі і твоїй родині щастя і здійснення всіх ваших мрій. Прощавай…
Вони обмінялися останнім поглядом, який був сповнений туги і невимовлених слів.
Ти зараз на U-bann? Я проведу, - спитав він.
Вони вийшли з готелю і пішли до ближчої станції метро. Вона знаходилась недалеко і йти довелось недовго. Біля входу на станцію Марі раптом запитала:
Коли у тебе завтра рейс додому?
О 19.30 я маю бути в аеропорту.
Слухай..., - Марі замислитися, наче вирішувати, говорити щось, чи ні. І несподівано запропонувала. - Якщо в тебе немає інших планів і ти не проти, ми можемо завтра зранку поїхати в Потсдам. Там цією зимою відкрився новий музей і в ньому є велика колекція картин відомих імпресіоністів. Я би хотіла тобі його показати.
Ми встигнемо?
Я попрошу Максиміліана, він відвезе нас туди, і потім ми тебе відправимо в аеропорт.
Це було б чудово.
Тоді, до завтра. О 9.30 ми з Максиміліаном будемо біля готелю.
Марі простягнула руку для прощання, вона була холодною. Максим обійняв її.
Тоді до завтра?
До завтра.
Зранку Макс стояв біля входу в готель, де вони домовилися зустрітися. Майже всю ніч він не спав, згадуючи їхню зустріч і перебираючи ті слова, які вони говорили один одному. Корецький був дуже зворушений тим, що Марі запросила його на цю виставку. Він розумів, що їй було важко прийняти рішення зупинити їхні стосунки, і тому це був дуже особливий момент.
Машина під’їхала з за рогу і зупинилася. З неї вийшли Марі з сином. Марі махнула рукою:
Давай швидше, Макс, тут не можна довго стояти.
Максиміліан оперативно відкрив багажник і Макс поклав туди свою валізу. Він потиснув хлопцю руку і … Їх очі зустрілись. Дві пари однакових карих очей. В одних світилася життєва мудрість, набута перемогами і поразками, і відповідальність за свої вчинки. Другі - молоді та амбітні, наповнені вируючою енергією. Відблиски від їхнього полум'я випромінювали жагу до досягнень, до розкриття своїх можливостей.
Макс не зміг відірвати очей від Максиміліана. Наче струм пройшов по його тілу і серце провалилися в безодню. Було щось вражаюче в цьому усміхненому молодому хлопцеві і його очах, витканих мріями, які ще не знали жодних меж. В цю мить Макс побачив напроти себе, наче в дзеркалі лице молодого лейтенанта Корецького.
«Мій син...» - Макс тиснув руку хлопцю і не відпускав - тут, перед ним, був відбиток його власної ДНК, відображення минулого, яке він ніколи не очікував побачити.
Ось це – мій малюк, знайомся, - з посмішкою сказала Марі.
Sehr angenom! – також щиро посміхнувся Максиміліан. – Дуже приємно познайомитися.
Марі помітила, як Макс роздивляється зніяковілого сина і поквапила:
Хлопці, поїхали, тут автобусна полоса, стояти не можна!
Максиміліан сів за кермо, а Макс з Марі на задні сидіння. Вони поїхали вулицями в Потсдам. Увесь шлях Макс крадькома дивився на хлопця. Кожен його рух, кожна риса обличчя нагадувала Корецькому про його власну молодість. Це було дивне й тривожне відчуття, але водночас прекрасне й сповнене надії. Він не знав, як запитати в Марі про таку дивовижну схожість - у цей момент складнощів було вже достатньо, і він не хотів збільшувати їх.
Ну, що, відпочив? – спитала Марі і в її голосі уже не було нічого напруженого.
Можна сказати, так.
Знаєш, Макс, музей Барберіні, куди ми зараз їдемо - це дивовижне місце. Воно було створено Хассо Платтнером, знаменитим німецьким підприємцем і одним із засновників компанії SAP.
Нічого не чув про нього.
Це один з найбагатших людей Німеччини, який більшість своїх доходів вкладає в мистецтво. За свої кошти він побудував у Потсдамі цей музей, завдяки якому місто набуло нового мистецького простору. Тут проходять виставки картин від старих майстрів до сучасного мистецтва, але все ж головною, я вважаю, є виставка «Імпресіонізм. Мистецтво пейзажу». Коли я вперше увійшла до цього музею, Макс, я просто втратила дар мови. Платтнер зібрав дивовижну колекцію імпресіоністів, серед яких більше третини - полотна роботи Моне, Ренуара, Сіслея та інших іменитих художників. Я блукала залами, занурившись у море фарб, форм та емоцій, що передають ці твори.
А чого це Максимілан мовчить? – спитав Макс. Хлопець обернувся, посміхнувся і знизав плечима.
Він напевно соромиться, - сказала Марі. - Усе розуміє, але віддає перевагу німецькій мові.
Mama sagt, du bist Musiker, und du machst das sehr gut, - спитав у хлопця Макс. – Мама сказала, що ти музикант і маєш видатні успіхи.
Дякую, Макс! – відповів хлопець з акцентом. - Так, я займаюсь музикою. Це моя пристрасть і робота, яка дуже подобається. Радий, що мама ділиться такими добрими словами про мене.
Біля музею Макс і Марі вийшли з машини. Максиміліан сказав, що вже був у музеї і до того ж має свої справи, тому вони домовилися, що він під’їде і забере їх після дзвінка Марі. Макса охопила несподівана хвиля незручності та хвилюваня, коли він усвідомив, що перед ним стоїть його власний син. Максиміліан, був фізичним відображенням його минулого, його юності, його самого. Корецький насилу стримував себе, щоб не видати свої внутрішні переживання. Він не знав, як підійти до цієї розмови з Марі. Питання, яке стискало його серце, прагнуло вирватися назовні, але він боявся почути підтвердження своїх здогадок. Макс хотів дізнатися правду, але водночас побоювався розкрити свою рану.
- Скажи, Марі... Максиміліан - мій син? – спитав Макс зніяковіло і невпевнено, коли хлопець уже від’їхав. Його голос був ледь чутний, наче він боявся почути відповідь, яка може розірвати останні нитки його надії. Марі зустріла його питання серйозним поглядом і відповіла прямо й коротко:
- Ні, Максиміліан - мій син. - В її словах звучала визначеність і впевненість. Вона бачила його страждання і розуміла його бажання дізнатися істину, але також знала свої власні обов'язки і відповідальність перед сином.
Макс все зрозумів. Він заперечно захитав головою, але не став більше нічого питати.
Ну, що ж, нехай буде так.
В музеї вони довго гуляли залами, зупинившись перед кожною картиною, щоб розглянути її уважно. Макс був вражений красою цієї колекції картин імпресіоністів. Він пам’ятав, як Марі була закохана в цих художників з самої юності, і тепер міг зрозуміти, чому. Для нього відкрився новий світ, оповитий яскравими фарбами і мальовничими мотивами.
- Ти тільки подивись на це чудо, - тихо сказала Марі, нахилившись до нього . Вони стояли перед картиною Кайбота «Міст через Сену в Аржантее». – Дивись, як він написав річку, що спокійно пливе серед лілових відтінків неба. А сталевий міст у центрі полотна? Наче невидимий міст між дотепним реалізмом і ніжною імпресією.
Картини Моне захоплювали своєю свіжістю і ніжністю. Він відчував запах квітів і м'який дотик вітру, що проникав крізь полотна. Роботи Ренуара переносили у світ людей, показуючи їхню природність і життєрадісність. У кожному штриху він бачив відображення реальності та моменти життя, закарбовані на полотні. Сіслей і Пісарро дивували своїми ландшафтами, створювали ілюзію присутності в природі. Він відчував теплоту сонячних променів і запах свіжої зелені, які передавалися через картини. А роботи Сезанна відкривали новий погляд на світ, з їхніми перспективами та геометричними формами. Кожне полотно надихало і змушувало замислитися над красою і різноманітністю навколишнього світу, переносячи в інші реальності. Однак серед всіх цих шедеврів, одне питання, наче дзиґа, вертілося у його голові: «Мій син. Я не знав, що в мене є син і він виріс без мене». Макс слухав тихий голос Марі, такий ніжний і до болі знайомий. Картини плили перед його очима, але душа була зосереджена лише на одній — картині життя їхнього сина. Кожен штрих пензля художника був лише підтекстом драматичного сценарію, про існування якого він не здогадувався. Мій син… Кольори, форми, перспективи — все танцювало у його очах, але свідомість непереборно виверталася назад, в минуле, у час, коли не знайшлося місця для їхнього сина в його житті.
Вони зупинилися біля картини Моне «Край скелі в Пурвілі». Внизу скелі, де земля стикається з морем, художник створив гарний куточок зелені. Трава, що вкриває схил скелі, зображена обережними, легкими мазками щіток, що точно передають її ніжність і м'якість.
Вражаюча перспектива, - сказала Марі. - Немов наживо… у фокусі знаходиться вкрита травою скеля, а морська гладь, небо та смуга затоки розпливаються вдалині. Тобі це нічого на нагадує?
Я як раз хотів тобі сказати, - згодився Макс. - Я бачу тут те місце в Люстдорфі, де ми сиділи з тобою увечері і я голодний їв бутерброди з ковбасою і запивав їх молоком…
Марі штовхнула його ліктем і засміялась.
Я від тебе іншого і не чекала…
Поруч з музеєм, за рогом, на березі Хафеля був симпатичний ресторан італійської кухні. Вони зайшли туди випити кави і почекати там на Максиміліана.
Дякую тобі, Марі. Я не можу висловити словами, наскільки я вдячний тобі за цей подарунок, - сказав Макс. – Картини, які ми щойно бачили, були просто приголомшливими. Я ніколи не забуду цей день і нашу поїздку в Потсдам. Я відчуваю глибоку вдячність, що ти провела цей день зі мною. І ще я вдячний тобі за прекрасного сина. Жаль, що я узнав про нього дуже пізно….
Марі подивилась на Макса. Її очі були проникливими і сповненими тривоги. Вона розуміла, що жодне слово не зможе змінити минуле, але вона сподівалася, що майбутнє залишиться недоторканим. Вона хотіла захистити свого сина від труднощів і потрясінь, які можуть зруйнувати його світ.
Максим, - сказала вона. - Я знаю, що це може здатися тобі дивним, але будь ласка, зрозумій. Ми переїхали до Німеччини, коли Максиміліан був ще крихіткою. Він нічого не знає і повинен залишатися в невіданні. Мені необхідно зберегти його безтурботність, його віру в те, що його життя - це його власний шлях. У нього є батько, з яким він виріс, і якого він любить. Я хотіла щоб ти його побачив, а решта - нехай залишиться нашим секретом.
Макс слухав уважно, його брови насупилися, але все ж він розумів. Він мав визнати, що Марі мала рацію. Її синові не потрібна була нова правда, яка могла би зачепити його усталений світ. Було нечесно руйнувати те, що вже склалося і стало частиною його. Марі знала це, і вона цілком покладалася на Макса, щоб він погодився з її рішенням.
Вони дивилися одне на одного, немов чіпляючись за останні клаптики безтурботності. Максим кивнув і сказав з важкою рішучістю:
Так, Марі. Я все розумію. Ми мовчимо. Ще раз дякую тобі…
Максиміліан привіз їх до аеропорту Тегель.
Wir sind da, - сказав він виходячи з машини. - Ось ми і приїхали. Зараз я залишу вас тут і почекаю тебе мамо там, за територією аеропорту. Так буде дешевше.
Макс подякував йому і потиснув руку. Він розумів, що Максиміліан хотів залишити їх удвох, створивши момент інтимності й простір для прощання матері з її старим другом.
Dankeschön, Maximilian, - промовив Макс, намагаючись звучати вдячно і стримано. Він відчував, що слова не приховають того неясного болю, який охоплював його серце. - Du kümmerst dich um uns.
Gerne, - відповів хлопець. - Із задоволенням.
Максиміліан дістав з багажника валізу Макса і пакет для матері. Машина рушила і Макс із Марі залишилися самі перед аеропортом.
Макс обернувся до Марі, їхні очі зустрілися. Він мовчки простягнув руку і взяв руку Марі у свою, теплий дотик, що залишився їм на пам'ять. У тиші, яка огорнула їх, вони відчували, як час сповільнюється, немов струна, натягнута до межі. Він не міг висловити все, що відчував, але його погляд говорив сам за себе. Вони, молоді й безмежно закохані, тоді не могли уявити, що жорстока доля розлучить їх, розведе по різних країнах, далеко одне від одного.
Марі витягла з сумки невеликий старий альбом.
Я хотіла щоб це залишилось у тебе, - сказала вона і передала альбом Корецькому. Макс розкрив альбом і перегорнув сторінки. Там на кожній сторінці були акуратно прикріплені листівки і фотокартки, зібрані колись її батьком, Альфредом. Старовинні фотографії із зображенням вуличок Люстдорфа, його мостів, трамваїв, кам'яних будинків і красивих садів оживали перед його очима. Вони відчиняли двері в минуле, коли Люстдорф був місцем, де всі знали одне одного, де час плинув повільніше, а серця билися від щастя і надії.
Я не можу взяти це, - прошепотів Макс, дивлячись у глибину очей Марі. - Цей альбом належить вашій родині. Батько так старанно збирав цю історію і я не маю права забирати її з собою.
Марі відповіла, її голос звучав злегка тремтячим, але сповненим рішучості:
Мій батько, збирав цей альбом, Максе дуже довго. Він був колись хранителем історії нашого селища. Але я впевнена, якби він був тут зараз, то був би радий, щоб альбом залишився в тебе. Ти став спадкоємцем його ролі, ти став хранителем Люстдорфа, місця, де колись він народився і жив. Ти написав книжку, в якій оживилася його пам'ять та історія. Зараз тільки ти зможеш продовжити цю спадщину, щоб вона не загубилася в часі.
Корецький не міг відкинути цей жест. Слова Марі пронизали серце Макса, і в його очах промайнув блиск рішучості. Тепер це буде його обов'язок - тримати зв'язок із минулим і сімейною історією Марі. Він прийняв альбом, узяв його у свої руки і розгорнув сторінку. Старі світлини прикриті пожовклою калькою були на тих же місцях, де їх колись акуратно прикріпив Альфред. Тепер це була його доля - розповідати історію Люстдорфа, пам'ять про яке не повинна згаснути. Він зробив те, що диктувало його серце: написав книгу про історію селища, про його людей, їхні радощі й печалі, про його перетворення під впливом часу.
Марі, пробач, що я не зміг..., - хотів ще щось сказати Макс, але його слова були перервані сльозами, що котилися по її щокам. – Не треба, все буде добре…
Він витер своєю рукою сльози на її обличчі, що блищали наче морозні росинки.
Максиме... ти теж пробач мене, - її голос прозвучав наче уривок зі старої грамплатівки, вкритої пилом та шрамами часу.
Вони нахилилися один до одного, зімкнувшись в останньому ніжному поцілунку. Смак його губ на її губах став дотиком долі, який залишався назавжди.
Вони ще стояли так, дивлячись один на одного, і кожен хотів закарбувати цю мить вічності. Він зціпивши зуби старався утримати в пам'яті всі найдрібніші деталі Марі: її ніжне обличчя, її розкішне руде волосся, її шию, огорнуту легким шарфом, її очі, остиглі в згубній печалі. Тепер, коли вони перебували на межі розставання, слова прощання завмерли на губах. Вони дивилися один на одного, щоб зберегти цей образ у найглибшій комірці своєї душі. Але час немилосердно розводив мости розлуки.
Мені пора…, - нарешті сказав він і відвернувся, дивлячись на свої туфлі, щоб приховати свою слабкість від Марі. Серце розбивалося в грудях, але він не міг дозволити собі зламатися. Якби тільки вона сказала йому «залишся», він би не думаючи повернувся і пішов би вслід за нею. Але Марі стояла нерухомо, з очима сповненими сліз. Слова прощання застрягли на губах обох, і значущість їхнього сенсу заповнила повітря.
Макс повернувся і пішов уперед, поклав свою дорожню сумку на транспортер для догляду, витягнув з штанів ремінь, поклав його разом з телефоном і гаманцем у лоток і уже після того, як пройшов зону перевірки безпеки, озирнувся ще раз на Марі. Її очі були по самі вінця наповнені сльозами, але вона посміхалася через них. Макс побачив у цій посмішці теплоту, ніжність і вдячність за все, що вони колись пройшли разом. Він теж усміхнувся їй, немов підтверджуючи свою обіцянку берегти їхній секрет, і послав повітряний поцілунок.
Марі стояла на місці, не в силах відвести очей від Макса, який віддалявся все далі в зону відльоту, поки не зник за матовим склом перегородки. У її серці був гіркий присмак жалю і надії, солодкість можливості, яка вислизнула з її рук. Тепер, коли він зник з поля зору, вона зрозуміла, що була несправедливою і нерозумною двадцять вісім років тому. Весь цей період вона жила з почуттям образи і розчарування, вірячи в брехливі слова однокласника, який звинуватив Макса у зраді. Вона сліпо повірила йому, не давши Максу можливості поговорити, не вислухавши його сторону історії. Тепер її серце відчувало біль і жаль. Біль за втрачені можливості, за втрачене кохання. Жаль про те, що була сліпа й дурна, що не змогла розрізнити істину й обман. Ревнощі й недовіра забрали в неї щастя, яке вони могли розділити. І все це вона усвідомила занадто пізно. Якби вона була розважливішою, якби вона дала йому шанс порозумітися, їхнє життя могло скластися зовсім інакше…
Вона витерла сльози, дістала телефон і набрала Максиміліана.
Синочка, я уже виходжу, під’їжджай, - сказала вона спокійним і рівним голосом.
У невеликому залі гейту, де пасажири очікують на автобус, Корецький сидів у зручному кріслі. Час очікування завжди тягнеться повільно. Він дістав свій телефон, одягнув навушники і набрав у пошуку Ютьюбу «Соната морських хвиль». На екрані він побачив Максимілана. У великому залі хлопець сидів за роялем, оточений оркестром, готовим вдихнути життя в його гру. Ось Максиміліан поклав свої пальці на клавіші рояля, і перші акорди зазвучали наче шепіт хвиль, що пливуть на берег. Оркестр відтворював морські припливи та відливи, супроводжуючи піаніста в його музичній подорожі. Духові інструменти створювали бриз, який пестив слухачів, а скрипки вібрували, як мерехтлива поверхня води. Макс згадував, як цю сонату грала мама Марі і одночасно дивувався, з якою майстерністю та пристрастю грає Максиміліан. Все навкруги нього раптом зникло, і Макс занурився у світ звуків, який створював його син. Кожна нота цієї сонати переливалася в його серці та повертала до тісної кімнати Віттерів у Люстдорфі. Пальці юнака літали по клавішах, немов вони були одним цілим з інструментом, і кожна нота була точною і глибокою, як морська безодня. Коли композиція досягала піку, звуки рояля стали потужними, як хвилі, що розбиваються об скелі, і оркестр піднімався на нові висоти. І ось нарешті, останні ноти згасли, наче море заспокоїлося після бурі. Оплески в залі, і Максиміліан з посмішкою піднявся і поклонився, дякуючи своєму оркестру та глядачам за те, що вони розділили з ним цю чарівну музичну подорож.
Сльози виступили в Макса в очах. Це сталося неочікувано. Раптом він зрозумів, що його життя щойно збагатилося новим сенсом. Ця музика стала сполучною ланкою між ним і сином, якого він ніколи до цього дня не бачив. Соната була мостом, що переправив його через роки втрат і розлуки. Макс відчув, що тепер він теж є частиною цієї сонати, яка належить не тільки сімейству Віттер, а й тому дивовижному місцю на березі Чорного моря під назвою Люстдорф, з його кленами і акціями вздовж запорошених вулиць, старовинними будинками, що височать на березі моря вартовими часу, кожному подиху вітру і всплеску морської хвилі. І ця соната, як вітер, наповнює і розгладжує вітрило того маленького човника на горизонті, який прагне до свого рідного берега.
Корецький разом з іншими пасажирами вийшов зі шлюзу зали очікування аеропорту на поле до автобуса, що довезе їх до літака. Легкий вітерець рясно прошмигнув крізь волосся. Макс спостерігав за людською метушнею, всі бажали поспішно зайняти свої місця в автобусі. Рудоволоса дівчинка з маленьким плюшевим зайчиком, сяюча від щастя і цікавості, привернула його увагу. Її яскраві зелені очі наповнилися здивуванням і радістю, коли вона розмовляла з мамою і за допомогою міміки і жестів намагалася пояснити своє захоплення, показуючи рукою на вишикувані літаки.
Макс усміхнувся і махнув їй рукою. Дівчинка помітно зніяковіла і сховалася за спину своєї мами. Мама дівчинки тепло посміхнулася Максу, розуміючи, що дочка занадто сором'язлива для знайомств. Вона погладила дівчинку по голові і притиснула до себе.
Автобус підвіз пасажирів до літака, зупинився, відкривши двері, і люди почали виходити. Корецький узяв свою дорожню сумку і вийшов, ввічливо пропускаючи інших пасажирів перед собою, щоб вони могли піднятися трапом на борт літака. Він стояв нерухомо, ніби не впевнений у своєму рішенні - увійти всередину чи залишитися на землі. Сьогоднішній день ошелешив його, як потужний вибух. «Марі права, нехай це залишиться нашим секретом, - подумав він, розсіяно розглядаючи повітряне судно. - Моя втрачена любов і наші помилки не повинні затьмарити його світ і його життя». Відтепер щастя Максиміліана стало для нього важливішим, ніж особисті почуття. Його кохання до Марі не склалося, зате відсьогодні він зможе хоча б здаля, з боку, без втручання в життя сина, спостерігати за ним, якого завжди любитиме, незважаючи на відстань і таємниці минулого, які їх розділяють.
Стюардеса, помітивши його коливання, кивнула, запрошуючи піднятися на борт. Однак він тільки зніяковіло посміхнувся і похитав головою. Йому хотілося вдихнути на прощання берлінського повітря. Але це було очевидно не те місце, де стікалися кращі аромати міста - асфальт під ногами виділяв запах горілої гуми і гасу. Зрештою, він глибоко зітхнув, похитав головою, прощаючись із берлінським аеропортом, і почав повільно підніматися трапом.
Його погляд піднявся вгору, на цю неймовірну картину нічного неба над Берліном. Величне сяйво зірок огортало місто і створювало безкрайній космічний пейзаж. Небо було чистим і прозорим, немов магічне павутиння невидимих можливостей і свободи. І десь там серед цієї симфонії крихітних зірок заблукало невелике сузір’я «Челсі», схоже на впертого неслухняного скотч-тер'єра.