Мої кістки пропахли тобою,
мій хребет замінив твій сталевий дух,
але ти зник і вирішив, весінньою порою
піти назавжди, думав не знайду.
Ти - немов сонце, ранкова роса,
що її бережно розсипає ніч, не тривожачи сну.
Та я навіть не місяць, не зоря, лиш подоба безтілесна.
зів'яла квітка, нерозпущений бутон.
Чому ти можеш дарувати світу
чарівний щирий ніжний погляд свій щодня?
Чом свій ховаю я під маскою, тримаю міцно щоб не здуло вітром?
Все моє існування - то вічна брехня.
Покажи мені світло, спів ранкових пташок.
Я хочу знати, чим живеш ти, дихаєш, чому радієш.
Розділи зі мною горстку сліз і пару усмішок.
Хоча ти вже й зник і спектакль мій бачити не волієш.