Мені б мов трава прорости й не дивитись
Диким обличчям в рожеві очі.
Хочу дощами бездумно упитись,
Викинуть з пам'яті дні та ночі.
Видерти шмаття з свідомості п'яної.
Спогади в прірву жбурнуть не жалкуючи.
В них я людина з війни уявної,
З світом борюсь за скарби неіснуючі.
В пам'яті сенс людсвом вправно нав'язаний,
Вічним тавром на чолі розлився.
В чорний казан ти стрибнуть зобов'язаний,
Супом страждань весь твій світ умився.
Тисячі правил, думок мільйони.
Варяться, киснуть - найкращі, найгірші.
Людство гірке та занадто солоне.
Сати б травою й шуміти вірші.