Розділ 1.
Привіт, мене звуть Карен. Дивне ім'я, але не я його обирав, так що мені байдуже. В минулому житті в мене було інше, але оскільки я давно вже як там відкинувся, то немає сенсу про нього згадувати. Тоді я успішно, без особливих проблем дожив до двадцяти п'яти років. Але на той досвід в жодному разі не варто розраховувати, тому що життя звичайної людини в двадцять першому столітті і життя звичайної людини в середньовічному фентезійному світі, це як... Власне, це і так доволі очевидне порівняння. Дехто міг би зі мною посперечатись на рахунок правильності інтерпретації даної епохи, але особисто для мене, все що було до винайдення інтернету, залишається темними віками.
Тут, замість звичайних дитячих буднів, я з шести років, кожного дня гарую в полі. Загалом, життя в мене сповнене радості і веселощів. Ставлю розробнику п'ять зірок за геймплей. І за таких неймовірно комфортних умов мені все ж вдалось досягнути тринадцяти років н.п.ж. (нового прекрасного життя). Мені вважається це не аби-яким досягненням, тому що далеко не кожному тут так щастить.
Мої батьки дуже добрі і дуже бідні люди. Я досі не зміг визначити взаємозалежність цих двох якостей, але вірогідність того, що вона пряма – близько п'ятдесяти відсотків. Правда, батько мій достатньо суворий і прямолінійний. Коли я був зовсім маленьким і вирішив на зразок всіх переродженців потренуватись у володінні дерев'яним мечем, аби в подальшому стати крутим лицарем, він ніжно всмалив мені по загривку і замінив палицю в моїх руках на мотику. Що стосується матері – вона чуйна і лагідна, проте часто сумує через те, що не може завагітніти вдруге. З одним лише сином багато роботи не зробиш...
Наша сім'я із трьох людей живе в невеликому поселенні неподалік від володінь одного місцевого цабе. Власне, заради добробуту цього аристократичного паразита ми і гнемо спини в полі. Я довго думав над тим, як можна застосувати свої безмежні знання з майбутнього, щоб хоча б трохи облегшити собі життя. Але сувора реальність рішуче відкинула моє непогане володіння мовою програмування і досвід проходження всіх частин Дарк Соулз. Єдине, що мені вдалось отримати з цього – це прізвисько «Дивак».
Але все змінилося, коли до нас приїхали люди із міста. Мені тоді було одинадцять н.п.ж. Всіх дітей із селища зібрали разом, і кожного із нас по черзі оглядав один сивий дідуган. Літа його вже давно не йшли йому в користь, проте роботу свою він робив із особливим завзяттям. Багато дівчат, та і не тільки, виходили із шатра зі сльозами на очах. Коли черга дійшла до мене, дідуган підозріло усміхнувся, від чого мої сідниці мимоволі стиснулись в кулак. Однак, коли він заговорив, мій острах відступив, а на його місце прийшла легка радість.
- Відчуваю в хлопчині потік мани. Звісно не надто великий, але все ж краще, ніж нічого.
- Не густо... Всього один пацан на два селища. – Відповів чоловік в обладунках, що стояв поруч.
Власне, не знаю, на що він розраховував, оглядаючись на той факт, що тільки близько одного відсотка жителів країни мають здібності до магії. (Він сам це озвучив трохи раніше) Адже так воно і вийшло. Дивовижно те, що цим щасливцем виявився я. Хоча... Було б дивно, якби у переродженця не було магічних здібностей.
- Так, потік досить слабкий, але то нічого. Давай дізнаємося про твою схильність. Дай-но руку.
Я зробив, як мені було наказано. Дід ухопив мене своєю старечою кінцівкою, заплющив очі і почав щось собі бубніти під ніс. Раптом моє тіло огорнуло дивне відчуття. Якийсь незвичний рух всередині. Мурашки пробігли по долонях і після цього на світ вирвалось декілька блакитних спалахів. Тонкі яскраві лінії електрики рідким мереживом з'єднали мої пальці.
- Ого... Стихія блискавиць. Досить рідкісна. – Дід, безсумнівно, був задоволений результатом.
- От і чудово. – Відказав тип в обладунках. (досі не можу збагнути, з ким він тут воювати зібрався, що начепив на себе цю консервну бляшанку, та то пусте...) – Хлопче, тобі скільки років?
- Одинадцять. – Ледь не додав «н.п.ж.»
- Одинадцять... В академію поки зарано. Туди беруть з тринадцяти. Але все ж таки слід куди-небудь тебе прилаштувати до того часу. Як звуть?
- Карен Хіл.
- Добре. Я побалакаю з бароном, нехай забере тебе до притулку. Підеш до школи, хлопче.
Нарешті! Так! Цей день настав! Кінець моїм пекельним будням. Прощавайте, прокляті пухирі. Тепер я зможу робити те, що вмію. Я буду гризти граніт науки! Одного разу я намагався пояснити батькам всю важливість навчання, але тато неправильно мене зрозумів і навчив орати землю. Але тепер все зміниться! Тепер я зможу стати... Стоп, а ким, власне, я зможу стати?
- Емм... Вибачте, пане... - Я постарався створити вигляд найбільш тупого створіння на землі. – А що воно таке, ця ваша акаде-якось там?
- Військова академія. Там із тебе зроблять справжнього захисника Вітчизни. Станеш бравим і хоробрим воїном на службі нашого правителя. Будеш навчатись володінню мечем, списом, луком... І звісно розвиватимеш свої магічні здібності.
Військова академія... Курва... Одного разу у своєму минулому житті я здійснив прикру помилку, про яку я шкодую ледь не більше, ніж про те, що сів в авто до досить нетверезого приятеля на двадцять шостому році м.з.ж. (минулого звичайного життя) А саме – я не відкосив від армії. Якби я знав, до чого це призведе, то втік би кудись до лісу та сховався би у криївці. Але, що тепер вдієш... Прийшлось змиритися з долею.
Через тиждень я вже жив у маленькому притулку-школі для таких як я, та інших, більш багатих дітей, котрим пощастило стати на шлях науки. Притулок знаходився біля маєтку барона. Будинок в нього, звісно, був величавим, проте мене не вразив. Виглядав він дещо занедбано, що натякало про не надто хороший фінансовий стан власника. Сам же власник, котрого я бачив всього кілька разів, створював враження досить тупого індивіда. Не знаю як пояснити. Просто, коли його бачу, в голові вмикається асоціативний ланцюжок, що веде до слова «тупий». У нього також є син приблизно мого віку. Від того тупістю віяло іще більше. Я був радий з того, що нам не доводилось перетинатись.
До речі, життя в притулку було досить непоганим. Годували нас значно краще ніж то було вдома. Інколи навіть трохи м'яса перепадало. Чомусь переважна більшість мешканців села була вегетаріанцями, хотіли вони того чи ні. Роботи по господарстві було небагато. Тут я відчував себе ніби у відпустці. Дітей тут було дванадцять штук, і всі обов'язки між нами поділялись на диво справедливо. Що правда, навчання проходило не зовсім вдало, тому що приходилось вивчати всю цю релігійну нісенітницю і містичну маячню. Одного разу на занятті, я спробував просвітити темних невігласів цього закладу за допомогою свого багажу вищої освіти.
- Земля, насправді, має форму кулі. І я можу це довести. – Заявив я з гордою пикою. Результат себе чекати не змусив. Всі в класі заходились голосно реготати, а наш учитель більше всіх. Після цього він сказав, що в житті нічого більш недолугого не чув, а мені порадив зайнятись вивченням священного письма, замість того, аби вигадувати всілякі небилиці. Я раптом збагнув, яку дурість вчинив. Жарти із священнослужителями в середні віки нічим хорошим не закінчувались. Тобто, якби мене просто вбили, це вже було б неймовірно милосердно. В подальшому слід бути обережним. Слався Великий якось там... Бог життя та смерті! Володар нашої долі. Я, Твій раб, смиренно схиляю голову перед Твоєю величчю! Ну, десь, приблизно так...
Проте, було все таки дещо корисне, що мені вдалось дізнатись за ці два роки. Наприклад, про геополітичну ситуацію на мапі світу. Про горду позицію нашого величного королівства, розміри якого вдвічі менші ніж сусіднє королівство магів, і втричі менші ніж сусіднє королівство ельфів. Наскільки я зрозумів, нас досі не захопили, тому що ці країни постійно з кимось воюють, а на нас їм просто начхати. Бойова потужність нашої держави вимірюється хоробрими, доблесними і не надто корисними лицарями, непохитними священниками, що вмілі до зцілення, а також магічними мечниками (ММ), що на рівні із лицарськими навичками застосовують свої досить кволі магічні здібності. Напроти – королівство магів має в десять разів більшу кількість власне магів на душу населення. Відповідно і сил у них значно більше. Що ж до ельфів, то вони швидші, сильніші, живуть довше та й чаклувати теж не проти. Існує іще більше країн, але наша межує тільки із цими тому поки обійдемось. На заході наші береги омиває Криваве море. Жоден корабель вже сотні років не заходив у ці води, а все через велику кількість морських почвар, що постійно гризуться між собою. Кажуть, що побачити червоні припливи там зовсім не рідкість. Як ви розумієте, курорт там не збудуєш. Вся ця інформація була для мене новою, тому що, коли я розпитував батька про зовнішній світ, він чітко дав мені зрозуміти, що для мене той закінчується безпосередньо за межею зораного поля.
Також мене навчили деяким основам користування магією. Саме в цьому напрямку я вирішив зосередити весь свій ентузіазм. Якщо я закінчу академію – мене стовідсотково відправлять воювати з якимись дохріна сильними монстрами. Тому опанування магії – це пряма інвестиція в тривалість життя. Загалом магія в цьому світі поділяється на дві складові: утворення та контроль. Людина здатна перетворювати свою ману в матерію чи енергію в межах своєї стихії. Також вона може контролювати вже існуючу матерію рівну тій, котру може створити. Для цього зазвичай використовують різні заклинання. Чесно кажучи, я так і не зрозумів, як ця вся хрінь працює, але, напевно, завдяки моїм знанням фізики середньої школи, я навчився користуватись магією без причитань. Проблема тільки в тому, що запаси моєї мани мізерні. Їх за ледь достатньо, аби з'єднати руки струмом на відстані двадцяти сантиметрів. Якось вночі, я, ризикнувши власним життям, вирішив протестувати свої скіли на курці. Та залишилась живою, і дуже голосно виразила своє незадоволення моїми діями.
Вчитель казав, що нестачу мани можна нівелювати, тренуючи своє тіло. Тому в академії на мене очікують важкі, виснажливі, щоденні тренування до втрати пульсу. Я був неймовірно щасливим із цієї перспективи... До того ж, знаючи тутешню систему освіти, можна зробити припущення, що ці тренування будуть на 90% не ефективними. В мене колись був один знайомий бодібілдер. Він пояснював, що для повноцінного росту певної групи м'язів, достатньо одного тренування на тиждень. І робити це слід обов'язково правильно. Доводити це комусь немає сенсу, тому я вирішив за відведені мені два роки трохи набрати сил. Я напружив свої мізки і спробував пригадати все, що я почув у той єдиний раз, коли відвідав тренажерний зал. Я чергував великі навантаження з бігом та відпочинком, потрохи нарощуючи об'єми. Не знаю, правильно я це робив чи ні, але результат не забарився. Я став сильнішим. Це також відбилось на кількості моєї мани, але значно менше ніж я розраховував. Нашкодити курці поки не вдавалось. Тоді я вирішив піти іншим шляхом. А саме: тренувати контроль. Згідно з моєю теорією, тренуючи безпосередньо мозок, я зможу досягнути прогресу як в контролі магії, так і в її кількості.
Я поцупив дурнувату курку, що ніяк не хотіла помирати і попросив за неї місцевого коваля зробити для мене трохи мідного дроту. Із того я почав робити простенькі схеми і пускати по них струм в певному напрямку. Спочатку це здавалось неймовірно складним завданням, адже струм у провіднику рухається зі швидкістю світла. Мені знадобилась величезна концентрація, аби змусити заряд піти в необхідному напрямку на розгалуженні Т-подібної схеми. Для цього прийшлось, так би мовити, створити маршрут заздалегідь. Ці тренування мене сильно виснажували. Кожного разу, коли в мене закінчувалась мана, я відчував втому, ніби цілий день працював у полі. Також я приділяв увагу розумовій праці. Я тренував мозок, проводячи різні обчислення в умі. Через місяць підготовки мені вже вдавалось пройти маршрут з трьома розгалуженнями. Рівень моєї концентрації зростав. Іще через місяць кількість пройдених розгалужень зросла до шести. Як я і думав, кількість мани також зросла. Я вже відчував себе на пів шляху до становлення хокаге. Мені навіть вдалось оглушити свою нову піддослідну квочку. Проте я був на волосинці від того, що мене спіймають за цією мокрою справою. Тож я поки вирішив відкласти своє становлення вбивцею і зосередитись на роботі. Але уже через два роки, мені вдалось довести ефективність своєї методики на практиці, завдавши чималих збитків господарству. Тікаючи з хліву, я ледь не захлипнувся слиною від думки про свіженьку телятину на вечерю. Це була перша жертва моїх суворих тренувань і тепер я міг впевнено заявити, що мені під силу вбити людину.
Але я на цьому не зупинявся. Я продовжував навантажувати свій мозок обчисленнями і зрозумів, що той от-от досягне потужності калькулятора. Можливо, тренування по контролю магії вплинули на мій розвиток? Або я якось наблизився до стихії електрики... Адже відомо, що розумовий процес це всього лиш ланцюжок передачі електричного імпульсу по нейронам в корі головного мозку. Як би там не було, тепер я з легкістю вирішую в умі складні обчислення з шестизначними числами.
Я до кожної крапки вивчив те дурнувате святе письмо. Вчитель був у захваті. І, звісно, мої успіхи були помічені. Одного дня мене привели в маєток барона і представили його світлості. Його тупе пихате обличчя вдумливо розглядало мене з голови до п'ят, легенько коливаючи своїми незчисленними підборіддями. Виглядало це досить кумедно, проте я не подав виду. Життя дорожче.
- Як звуть? – Запитав він.
- Карен Хіл. – Невпевнено відповів я.
- Скільки років?
- Тринадцять.
Ось-ось вже мав наступити момент, коли я вирушу в академію. Спокійні та безтурботні будні невідворотно наближались до фінішу. Я загартував свої причандали на скільки міг, і був готовий до будь якої жесті. Як я дізнався пізніше, далеко не кожен міг закінчити академію. Ті, хто за якихось обставин вилітав, пізніше здебільшого ставали авантюристами. За невелику винагороду вони ризикували своїм життям, боронячи купців, збираючи шкури монстрів і так далі. Зізнатись, навіть не знаю, що краще. Хоч в армії і існує до болю ненависна мені дисципліна – з голоду там навряд чи помреш. На противагу життя фрілансера хоч і вільне, проте заробітку не так вже й багато. І пов'язаний він із значно більшими ризиками. Також існує третій варіант: зайнятись старим добрим бандитизмом. Але цього мені не дозволяють мої закоренілі моральні принципи двадцять першого століття.
- Володієш магією? – Продовжував тим часом барон.
- Так, трішки...
- Покажи.
Я підняв руки перед собою і пустив між ними заряд. Із нинішніми силами я міг підтримувати такий струм близько хвилини. Для демонстрації я вирішив обмежитись десятьма секундами.
- Без заклинань? Непогано... – Підсумував барон. Кілька секунд він мовчки про щось подумав, а потім додав. – Зачитай мені третю главу святого письма.
Чорт. Серйозно? Святе письмо? Чого ж ти від мене хочеш, тупий ти жирдяй? Я що, в монахи повинен піти? Чи без релігійного фанатизму світ на шматки розвалиться? Тоді я замислився: а чи варто мені взагалі вдавати із себе зразкового учня? Адже від цього може стати тільки гірше. Я досі не збагнув причин всього цього дійства. Фізія цього кнура хоч і виглядає тупою, але так це чи ні, я й гадки не маю. Його мотиви для мене загадка. Я на хвильку застив, та все ж вирішив, що вибору в мене особливо то й нема. Ех... Хрін з тобою.
Я швидко та впевнено почав декламувати вказану главу, але після кількох речень барон мене обірвав.
- Добре, цього достатньо. Тепер знімай одяг.
Курва... Так і знав... Я прямо дупою відчував, що щось тут не так. Середньовіччя і педофілія – це ж практично слова синоніми. Я от тільки не збагну, в нього на розумних тільки встає? Хоча моя теперішня зовнішність може це легко заперечити. В н.п.ж. мені дещо поталанило із мармизою. Я нервово роззирнувся на всі боки. Двоє кремезних охоронців стояло біля дверей. Ще кількох я бачив у дворі. І навіть якщо тікати, то куди? От і приходиться обирати між голодною смертю і анальною незайманістю.
- Чого забарився? Давай хутчіш. – Підганяв мене мій вчитель, що стояв поруч.
І ти, Брут? Теж захотілося ніжного філе від Карена? Чи, можливо, він якось дізнався, що це я вбив корову минулого тижня і вирішив зі мною розквитатись?
- Нумо, не бійся. – Підбадьорював мене він.
Мені срака...
Я повільно стягнув із себе своє лахміття. Піт стікав ріками по обличчю. Але штани я вирішив не чіпати. Раптом все не так погано, як я думаю. Так я і стояв із голим торсом, очікуючи своєї долі. Та барон просто сидів на місці.
- Обернись спиною .
Ні! Я не хочу почути другу частину цієї знаменитої фрази, будь ласка!
- Гаразд, виглядаєш достатньо міцним. Можете йти.
І все? Справді? Слава Богу! Слава тутешньому Богу! Слава організації по захисту дітей! Це, певно, був один із найстрашніших днів у моєму житті, але, здається, я даремно хвилювався. І чого це я собі навигадував? Барон, мабуть, просто хотів переконатись, наскільки я крутий перець, у порівнянні із його власним чадом.
На виході із маєтку мене зустріла мила дівчинка мого віку. Звуть її Енні. Ми разом навчаємось у школі. Вона дочка одного місцевого купця. І здається, її увага до мене обумовлена дечим більшим ніж просто дружба. Був би я і справді тринадцятилітнім, я звісно цього би не усвідомив. Але з віком це стає очевидним. Вона постійно поруч, хвилюється за мене, допомагає і так далі. Але проблема в тому, що нам по тринадцять років і я гадки не маю, що з нею робити. Так, так... Я знаю, що для середньовіччя це аж ніяк не проблема, але для мене особисто - це неприпустимо. Вона дуже мила і вродлива навіть на свій вік. Вірогідність того, що я в майбутньому одружусь із нею складає близько 60%. В м.з.ж. я був досить непримітним парубком, тому дівчину собі доводилось обирати так би мовити з другого прилавку. Звісно, розум, характер, талант – все це дуже важливо в людині. Я б навіть сказав, що важливіше всього. Але так чи інакше, першим критерієм завжди була і залишається зовнішність. Тому для мене, отримати таку дівчину як Енні, було б великою вдачею.
- Так що там було? – Запитала Енні, ледь стримуючи хвилювання.
- Та так, нічого особливого. Показав барону магію та й поготів. (Про пережитий мною стрес ліпше промовчати)
- І все?
- Угу.
- Якось це дивно. – Вдумливе обличчя дівчинки виглядало протизаконно мило.
- Я теж так думаю. Але дідько з ним... Що будем робити?
- Не знаю, а ти хіба не збирався сьогодні тренуватись?
- Так, але мені скоро прийдеться поїхати, тож чому б нам не провести більше часу разом?
- Не нагадуй... Я буду сумувати. – Її обличчя покрилось рум'янцем. І справді. Адже вона вперше говорить щось подібне.
- Ну, я надіюсь, що час від часу зможу тебе навідувати. Не хвилюйся ти так.
- Обіцяєш?
- Звісно. – Її яскрава посмішка у відповідь, на мить затьмарила саме сонце.
Ми продовжували йти і безтурботно базікати про всяку всячину, коли краєм ока я помітив синочка барона, що пильно за нами спостерігав. А точніше, він безвідривно витріщався на Енні. І погляд його був неймовірно жадібним. Холєра... А це досить велика проблема. Звісно, якби ми жили в моєму часі, у нього не було би і шансу з нею. Але тут зовсім інша реальність. Тут добровільний шлюб досить таки рідкісне явище. Так, гроші та статус і в двадцять першому столітті відіграють велику роль, але там є право вибору. Тут же - це неприпустима розкіш. Якщо синочок захоче отримати Енні, а його батько вирішить, що це досить вигідно – він її отримає. Все питання у вигоді.
Ці думки зіпсували мені настрій. Енні мені подобається, і оскільки мені всього тринадцять, мене неможливо звинуватити в педофілії. Тим не менше, фактор баронича скоротив мої шанси на майбутній шлюб до 15%. Це не так вже й мало. Я припустив, що жадібний барон захоче знайти собі багатшу невістку. Або когось знатного походження. Але статус серед вершків суспільства в нього був так собі. Не думаю, що хтось із знатних родин захоче віддати свою дочку заміж за це блакитно-крове порося. Шлюб же із Енні може принести невеликий прибуток, а батьку дівчини це дасть певний статус. Вигідна угода, проте не до кінця. Все ж таки її батько не настільки успішний бізнесмен. А ще не варто списувати з рахунків мене. Коли я закінчу академію – мій статус різко зросте.
Наступного дня вчитель знову привів мене до маєтку. Невже я надто рано розслабив сідниці? Цього разу в кабінеті також була присутня баронеса та її син. Якщо це не сімейка психопатів а-ля «будинок із тисячею трупів», то все добре. Але виключати дану імовірність було б необачно. Все ж таки вигляд ця жінка мала під стать своїй сім'ї.
- Хлопче, з сьогоднішнього дня я приймаю тебе в якості свого сина. Від нині ти носитимеш прізвище Зоріпупек.
Шо?... Ні, дякую. Ліпше вже зґвалтуйте. Як комусь взагалі прийшло в голову створити подібне прізвище? Ні, те, що мене хочуть всиновити мене не аби-як здивувало. А решту присутніх непогано так розізлило. Їхні пики прямо пихтять від гніву.
- Тепер ти член нашої родини. Твої батьки дали згоду. (Ага, звісно...)
- Через тиждень ти відправишся в військову академію, де мусиш стати одним із кращих випускників. Зрозуміло?
- Емм.... Так, пане.
Здається, життя моє кардинально змінилось. Тепер я аристократ? Байдуже, що із такої нікчемної сім'ї. Це все рівно ніби кар'єрний ліфт до самого місяця. Так... А розгнівана пика жирдяя меншого потішила мене іще більше. Тепер в нього немає переваги в боротьбі за Енні. Але очі його м'яко натякають, що тепер, мої шанси випадково випити отруєної водички виросли на 100%. Слід бути обережним.
- Якщо ти не впораєшся – ти і твої батьки дорого за це заплатять. – (Так, досить не двозначна заява...) – І ще: Віднині ти Зоріпупек, тож і вести себе повинен відповідно. – (Мені вже поглинати тістечка тонами, чи трохи зачекати? Я ж то тільки за.)
Загалом суть цього всиновлення, наскільки я зрозумів, полягає в тому, що кращі випускники академії можуть підняти престиж своєї сім'ї. А так як я володію рідкісною магією, та й загалом досить здібний малий, то успіх в мене майже в кишені. Звісно, діти знаті також вступають в академію, але достатньо лише одного погляду на гладку тушу синочка, щоб зрозуміти – йому там кінець.
Так і почалось моє веселе життя в якості аристократа. Цієї ночі я залишаюсь в маєтку. Мене провели в мою власну кімнату. Уявляєте? Власна кімната! Хоч вона і досить невеличка, проте вона лише моя. Цілий тиждень я зможу спокійно спати, не прокидаючись від чийогось сопіння. Я впав на ліжко. На м'якеньке ліжечко... Неймовірна насолода. Гаючи дні у цьому світі, я склав список із топ десяти речей, які створило людство, і, звісно, матрац зайняв у ньому призове місце. Я ще трохи порадів життю, як служниця повідомила мене, що ванна з гарячою водою для мене вже готова. Я в раю... Тепла ванна іноді може бути кращою ніж секс. Проте на цьому мій тур по закутках блаженства не закінчився. Мене покликали на вечерю. Їсти прийшлось на самоті, та це мене не знітило. Гадаю, сім'я Зоріпупек ще не готова до мого товариства. Ніби мені не насрати... Так навіть ліпше. Сам я зміг відірватись на повну, абсолютно не стримуючи свій апетит. В певний момент по моїй щоці пробігла сльоза. Так, це був найкращий день в моєму новому житті.
В кінці я щасливий рухнув у постіль і моментально провалився в глибокий солодкий сон. Розбудила мене чиясь сильна рука, що заткнула мені рота. Розплющивши очі, в сутінках своєї кімнати я помітив чотири дужих тіні з явно лихими намірами. Один із чоловіків всівся на мене згори, поки двоє інших зв'язували мої руки. З переляку я загатив блискавицею в одного з нападників. Той миттю впав на землю, втративши свідомість. Коли я вже був готовий використати для захисту рештки своєї мани, мені в живіт прилетів потужний удар. Здалось, що я от-от виблюю свій шлунок. Наступний удар добряче струсонув мою щелепу, а третім ударом по голові мені дали чітко усвідомити одну річ: опір марний. Мені зв'язали руки та ноги, заткнули рота якимось ганчір'ям та потягнули геть. Хто ці люди, і чого їм треба, залишалось для мене загадкою. В будь якому випадку нічого хорошого мене не очікує.
Мене занесли в якусь велику кімнату і кинули на підлогу. Наді мною своєю гладкою фігурою нависав барон. Вигляд він мав нервовий. Його пихата пика дуже активно виділяла піт. Проте він тут був не один. Напроти нього, в центрі загадкового кола, намальованого на підлозі, стояв якийсь таємничий тип. Він був одягнений в вугільно-чорний плащ, а його обличчя було приховане під каптуром. Від нього віяло дивною зловісною аурою, що змушувала моє тіло мимоволі здригатись.
- Ось! Це мій син. Все, як домовлялись. – Голос барона тремтів як листя на вітрі. – Тут всі відповідні документи.
- Документи? Шо таке документи? – Запитала темна фігура. Його тихий голос пробирав до кісток своєю неприродністю.
- Це доказ, що він і справді мій син. – Нервував барон.
- А... Он воно як... Добре, я відчуваю в ньому ману. Покладіть його в коло.
Двоє громил збентежено перезирнулись між собою, потім глянули на барона. Той мовчки кивнув у відповідь. Після чого вони обережно посунули мене до ніг таємничого гостя. Я спробував якось відповзти від нього, але той притиснув мене своєю ногою до холодної підлоги. Від того, що я побачив, мої очі вилізли із орбіт. Замість звичайної людської ступні, мене з небаченою силою утримувала кінцівка з копитом. Вашу бабцю, що це за хрінь така?! По моїй нозі пробігся струмінь чогось приємно теплого.
- Тепер контракт. – Сказала істота, і протягнула вперед лист паперу.
Барон тремтячими руками надрізав собі палець і залишив на листі кривавий відбиток.
- От і все. Тепер ми підем...
- Але коли ви це зробите? – Вирвалось в переляканого аристократа.
- Скоро...
Раптом мене огорнула дивна темна субстанція, а голова пішла обертами в швидкому ритмі вальсу. Знадобився певний час, щоби прийти до тями. Кімната, в якій я був ще хвилину тому, раптом зникла. Замість неї мене оточувала випалена пустеля з рідкими лавовими гейзерами та важкі, темно сірі хмари вгорі. Від землі здіймались стовпи чорного диму. Запах сірки різко вдарив по ніздрям. Навколо мене снувало декілька дивних створінь, з великим червоним тілом і довгими гострими зубами. Їхній лютий погляд змусив мене пригадати всі існуючі і неіснуючі молитви. Істота, що стояла поруч, нагнулась до мене ближче. Вона відкинула каптур і на світ з'явилось моторошне червоно-чорне обличчя справжнього демона із закрученими назад рогами. Його заповнений до країв гострими зубами рот вигнувся у зловісній посмішці.
- Чудово... Хазяїн буде задоволений.
Він зірвав із моїх грудей одяг і підніс розпечений шматок металу до моєї шкіри. Різкий нестерпний біль поглинув мою свідомість. До носа дійшов легкий запах горілої плоті. На моїх грудях красувалось тавро у формі спіралі. Одразу після цього перед моїми очима з'явилось дивне блакитне вікно, ніби оповіщення з гри. Рівень сраки в моєму житті і так перевалив за всі межі, та те що там було написано з легкістю все переплюнуло.
/ Вітаємо, ви отримали спеціальність! /
/ Отримана вами спеціальність не підлягає зміні. /
/ Ваша спеціальність: «Раб» /
/ Бонус спеціальності: Кількість отримуваного досвіду – 1% від норми. /
Ось так і закінчилось моє веселе життя в статусі аристократа.
Демон тягнув мене за собою. Моє гузно всією своєю вагою терлось об тверду чорну землю, викликаючи при цьому зовсім неприємні враження. Але я все ж був вдячний за це. Навколо мене туди-сюди снували різні монстри: гігантські, розміром з бегемота; дещо менші, розміром із тигра а також зовсім невеликі, що дуже сильно нагадували звичайних бродячих псів. Їх всіх об'єднувала червона шкіра, яскраві жовті очі, довжелезні зуби та кігті, а також нестримне бажання відкусити від мене шматочок плоті. Але жоден з них так і не підійшов до мене ближче, ніж на десять метрів. Гадаю це через страх перед цим демоном.
Поки ми кудись рухались, мені вдалось вийти із шокового стану. Я вирішив нашвидкуруч провести аналіз даної ситуації. І так:
Питання №1: Де я? ------------------------------------------ В сраці.
Питання №2: Що тут викликає небезпеку?------------- Все.
Питання №3: Що я взагалі можу вдіяти? ---------------- Ні... ху... я...
Питання №4: Яка вірогідність втечі? -----------------------0%
Питання №5: Що на мене очікує? --------------------------- Краще не задавати подібних запитань.
Питання №6: Що робити, якщо мене захочуть зварити, підсмажити, перемолоти на фарш чи яким небудь іншим способом приготувати на сніданок (дуже легенький сніданок максимум)? -------------------- При першій же можливості розфігачити свою дурну голову об перший ліпший предмет підвищеної твердості. (Прийнятно)
Питання №7,8,9,10: Шо це за хуйня взагалі? Це якась гра? Я в комі і на мені тестують ультрасучасну VR технологію? Як, курво, вийти із цієї матриці? ------------------------------------------------------ На жаль, в базі відсутня необхідна вам інформація.
І справді, шо то за система така? Я, звісно, чув, що в п'ятнадцять років кожен отримує свою спеціальність, але я думав це виглядатиме як в Дивергенті, чи щось типу: витягни щасливий папірець із кошика в якому 99% із написом «кріпак». Я гадав, що це просто якась державна політика, для того щоби успішно працевлаштувати населення і позбутись дармоїдів, як у Білорусі. Раніше я подібних вікон оповіщення ніколи не бачив. Може є якийсь спосіб викликати ігрове меню, чи щось подібне? Я спробував 78 різних команд в умі. Починаючи зі слів, словосполучень, і закінчуючи звичайними Esc, F1, F2, Alt+T, Ctrl+Alt+Delete, і так далі. Можливо, це все потрібно робити в голос, але нажаль, ті покидьки заткнули мені рота дуже щільно.
Тягнуть мене вже близько півгодини, а пейзаж ні каплі не змінився. Це місце сильно нагадувало пекло: спалена земля +, сірчані хмари +, присутність демонів +, зґвалтування Гітлера -. (правда я ще не все тут побачив, тож не можу стверджувати напевно) На моїх штанях, в області дупи вже з'явилась досить велика діра. Якщо ми і далі продовжуватимемо в такому темпі, то зовсім скоро в мене залишиться на пів буханки менше. Біль ставав нестерпним. Я намагався якось крутитись, вертітись, перекладаючи вагу в різні боки. Я по-всілякому дриґався, виривався, та все намарне. Відчуття, ніби мене тягнув бульдозер. Демон просто неспішно крокував вперед, абсолютно не звертаючи на мене уваги. Я все ж спробував привернути його увагу, мугикаючи максимально гучні звуки із тих, що були в мене в арсеналі. Через декілька хвилин моїх зусиль, мене очікував успіх. Демон зупинився і здивовано на мене глянув.
- Хм... Цікаво, у нього шось в роті. – Сказав він.
У відповідь я активно замахав головою. Демон повільним рухом зняв із мене пов'язку.
- А я думав, він просто мовчазний... - Продовжив він.
Як тільки в мене з'явилась можливість говорити, я вистрілив як з автомата:
- Він вам збрехав! Я не його син! Прошу вас, поверніть мене назад! Мене просто викрали ті покидьки! Я не син того виблядка! Ви взагалі його бачили? Ми з ним фізіологічно відрізняємось! Благаю, поверніть мене додому!..
Я ще кілька хвилин відчайдушно благав демона, захлинаючись сльозами, але той у відповідь лише скорчив збентежену пику. Уявлення не маю, як мені вдається читати вираз його обличчя.
- Та мені насрати... - Врешті сказав він.
- А?..
- Хм... Може у вуха тоже шось запхали? – Демон потягнувся своїми гострими пазурями до моєї голови.
- Ні, з вухами все гаразд, я прекрасно вас чую, пане...
- Точно?
- Ага.
- Ну то й добре... - Демон повернувся і знову вирушив у путь.
- Ей, зачекай, я ж не син того барона! Він вас намахав!
- І шо?
- Як, шо? У вас там якийсь контракт був, чи шось таке.
- А, точно... Так ти кажеш, шо він порушив умови?
- Ну, типу так. Він розвів вас як... Короче, він збрехав!
- Ну то й добре. Не прийдеться йти назовні. Туди, знаєш, далеченько. Так навіть краще. – Демон продовжував свій рух, ніби нічого і не сталося.
- Ну так ви мене відпустите, так? Так, же ж? Відпустите? – Я був на межі нервового зриву.
- Відпустити? Для чого?.. Ти потрібен хазяїну.
- Але ж я не син того жирдоса!
- Та мені насрати.
- Але ж... Але ж... Як так насрати? Йому ж син потрібен!
- Ні, хазяїну потрібна людська дитина, здібна до магії. Йому байдуже, чий він син.
- А для чого тоді вся ця шняга з контрактом і так далі?
- Ну, розумієш... - Демон посміхнувся, ніби згадав щось дуже приємне. – Хазяїн дуже любить катувати людей. Він каже, що коли клієнт жертвує свою дитину, і добре знає шо з нею буде, то це ніби катувати двох за раз. Але ти не переймайся, я не буду виконувати умови того контракту.
Не переймайся... ТА Я БЛЯДЬ ВЗАГАЛІ НІХУЯ НЕ ПЕРЙМАЮСЬ!!! Я суцільний спокій! Незворушний, блядь, як срана статуя Будди! Що він там сказав? Катувати людей? Я правильно почув? Може кОтувати? Від слова коти? Ні? Навряд чи мене викрали демони, щоб доглядати за котиками. Ні! Ні! НІІІІІ!!! Шо ж робити? Шо робити? Мені срака. Ставлю на те, шо зайцю срака. Яка срака? Повна? Ха ха... Ха ха... Зайцю абсолютно напевно, безумовно на всі 100% точно прийшла найтемніша і найпохмуріша срака з квитком в один кінець і VIP місцями. Те, чого я так боявся на протязі всього н.п.ж. сталось: мене будуть катувати. І не люди, не клята інквізиція, а ось такі от чорти волохаті. Крім того, в цих муках не буде причин. Якби в мене просто хотіли вивідати яку-небудь інформацію, типу місцезнаходження моїх товаришів, чи шось подібне, я би просто випалив усе й одразу без найменших сумнівів. Ідіть нахрін, товариші. Я ненавиджу біль. Будь ласка, нехай це будуть хоча би якісь психологічні тортури. Нескінченна попса, крапля води на лоба, шкрябання виделкою по тарілці, прошу...
Тим часом моя срака невпинно наближалась до свого сумного кінця. Блін, ну за шо мені це все? Невже я скоїв щось настільки жахливе, що заслужив на такий фінал? Чи можливо... Точно! Все збігається. Ви всі помилялись, кляті попи. Я переродився, вбив корову і мене покарала карма. Це ж Індуїзм!!! Це на 90% точно Індуїзм! Я не можу стверджувати напевно, тому що мої знання про цю релігію не те, щоб не повні, вони практично відсутні. Хто там у них головний? Якийсь синій чувак із багатьма руками. Як його звуть? Крішна? Ні? Гаразд, це поки не так важливо. Будь ласка, о великий Бог Індуїзму, прости мене дибіла, бо не знав шо коїв. Клянусь своїм нікчемним життям, що віднині буду твоїм вірним послідовником, твоїм першим апостолом на цій дикій землі. Клянусь поширювати твої вчення по всьому світу. Я зроблю всіх жителів цього грішного пристанища твоїми рабами. Благаю, тільки врятуй мене від цієї участі!
- Ось, ми вже майже на місці. – Промовив демон. – Грок уже нагострив інструменти, чудово. Гадаю, буде весело.
Я викрутив голову, щоб побачити, що там попереду. На величезній скалі, прибиті до каменю вниз спускались ланцюги із кайданами. Біля підніжжя виднілися гори кісток та розколотих людських черепів. Поруч стояв стіл із приблизно сотнею різноманітних, неймовірно жахаючих металевих штукенцій. І біля всього цього казкового натюрморта на землі сидів здоровезний перекачаний демон.
Дякую тобі, Крішно. Ти мені триндець як допоміг.
Не встиг я як слід обісратись, як моя туша вже висіла прикована до скелі. Сказати, що запахло смаленим – нічого не сказати. Переді мною стояло двоє страшенних демонів. Один із них був моїм старим знайомим, тоді як іншого судячи зі всього звали Гроком. Він був майже вдвічі більшим ніж той перший. Його страшна пика змусила мої яйця стиснутись до розмірів сталої Планка. Здоровезний мускулистий торс був усіяний шипами, а на грудях висіло три людських черепа в якості намиста. На голові великі, закручені як в барана роги.
Тим часом перший демон уважно розглядав інструменти, що лежали на столі. Десь в далині я почув свій власний мерзотний писк, що молив про милосердя.
- Це дратує. – Сказав Грок.
- Мене тоже. – Погодився інший. – Коли я його сюди тащив, у нього у роті шось було. Тоді він був тихеньким. Мабуть, не треба було діставати. Хазяїн казав, шо люди розумні. Гадаю йому спеціально запхали до рота якусь хрінь, шоби він не галасував.
- Правда? Може нам теж так зробити?
- Можна спробувати. Як гадаєш, це підійде? – Перший підняв із землі камінь розміром з кулак.
- Спробуємо.
Я закричав від жаху. Це ж... Це ж... Це справжнісіньке пекло! Божевільне і безжалісне. Демон спокійно підійшов до мене, і не звертаючи уваги на мої відчайдушні спроби хоч якось уникнути своєї долі, потягнув до низу мою щелепу. Пекучий біль вибухнув яскравими барвами у моїй голові. Пам'ятаю, існують люди, котрі здатні запхати до свого рота власний кулак. Так от це явно не про мене. Декілька передніх зубів поспішно покинули місця свого звичного проживання. Гострі грані каменю впились в мої ясна. Шкіра на кутиках уст розірвалась як у Джокера. Всі мої думки поглинув біль. Ніколи в житті я не переживав подібного жаху. Це просто нестерпно. Легені продовжували істерично вивільняти моторошні крики. Десь в закрамках свідомості я згадав ті старі приколи про людей, що запхали собі до рота лампочку і не могли її дістати. Будьте ви прокляті, покидьки...
- Так трохи ліпше. – Промовив перший.
- Так, але все одно шумно.
- А хазяїну подобається. Він каже, шо це як музика.
- Як шо?
- Не знаю. Хазяїн багато непонятних слів говорить.
- До речі, Ваєре, а коли він прийде? – Вочевидь Ваєр це ім'я того демона.
- Він не прийде. Казав шо в нього немає часу, тому ми будемо самі.
- Справді? – Грок здивувався цим словам.
- Він готується до війни.
- Якої війни?
- Ти шо, не в курсі? Всі тільки про то й говорять. Скоро ми нападем на людей і всіх з'їмо.
- Круто, а я й не знав. Мені хазяїн просто сказав розвивати зцілення і все.
- От же ти темний. Скоро можна буде добряче розважитись!
- Ага... Тоді, мабуть, треба братись до праці.
- Залюбки...
В цей момент ворота пекла відкрились для мене офіційно. Все почалось із пальців. Ваєр ломав їх поволі, насолоджуючись кожною секундою моїх страждань. Біль спалював мою свідомість. Я спробував дати відсіч своєю магією, але у відповідь демон лише весело посміхнувся.
- Ха, лоскотно. Можеш так іще раз?
Ні, курво, не можу... Я вичавив всю свою ману і як ганчірка повиснув на кайданках від знесилення. Після того, як мені зламали восьмий палець, я втратив свідомість. Добре, що я такий слабак.
Я втік до прихистку свого розуму, де мені наснився дивний сон про демонів і таке інше. Але коли я прийшов до тями, весь цей невимовний жах лавиною звалився на мою голову від згадки про сувору реальність. Дивно, але я не відчував болю. Я спробував поворушити пальцями – вони були неушкоджені. Пригадую, хтось щось говорив про зцілення... Я підняв погляд. Грок стояв наді мною.
- Я закінчив. – Сказав він. – Пацан оклигав.
- Швидко ж він вирубався.
- Не переймайся, це він поки малий так. З віком він витримуватиме більше.
- То чого одразу не взяти дорослого?
- Так цього ж на довше хватить. Думаю, років сорок він протяне.
Що?! Він сказав сорок років? Тобто, мене сорок років будуть катувати потім зцілювати і так по колу? Не знаю, чи можливо взагалі вигадати щось гірше... Десь колись, не пам'ятаю де, я прочитав, що до болю не можливо звикнути. Дякую тобі, науко. Із цими знаннями я можу бути спокійним. Треба хутчіш зійти з глузду...
- До речі, а для чого був потрібен саме з маною? Адже таких доволі складно шукати.
- Мій навик зцілення швидше росте. Не знаю чому, так хазяїн казав. Йому треба аби я хутчіш підняв свій рівень. Цілителів у нас небагато.
- Ясно... Тоді давай продовжимо. Шо в нас там далі?
- Опіки.
- Опіки? Це шо таке?
- Це рани від вогню. На відміну від нас, люди до вогню дуже вразливі. Тому то хазяїн і наказав не кепкувати із вогняних магів.
- А, це як було із тим тавром?
- Ага.
- Добре тоді, почнемо...
Ваєр взяв зі столу якийсь предмет, що до мого невимовного жаху нагадував зварювальний апарат. Ні... Благаю. Досить! Припиніть! Я цього не винесу. Сорок років? Він сказав сорок років... Я вкотре заплакав. Я не хочу! Не хочу! Не хочу! Будь ласка, нехай це буде просто сном. Просто нічним кошмаром. Хто-небудь, прошу, розбудіть мене. Системо! Системо! Як мені вийти?! Благаю...
В мене почалась істерика. Демон наближався. Убийте мене... Так. Звісно... Питання №6. Я вирішив, що даний вихід буде для мене прийнятним. Зі всіх панічних сил я розігнувся і спробував розбити свою потилицю об скелю, до якої був прикований. Проте, здається, сил мені забракло. Паралельно із глухим болем в голові я відчув, що моя свідомість залишилась зі мною. Нічого... Спробуємо іще. Так просто я не здамся. Коли я замахнувся вдруге, мою маківку, своїми дужими руками спинив Ваєр. Я здався.
- Шо він робить? – Запитав він.
- Точно... Знову я забув прикріпити голову. Ось, тримай. – Грок взяв зі столу велику металеву скобу. – Прижми його до скелі.
- О... ну гаразд...
- Ні, не там! За шию ліпше не приковувати, може задушитись. Краще до лоба.
- Які ж вони слабкі істоти. І з чого тоді так до війни готуватись?
Без зайвих зусиль демон ввігнав напівкруглу пластину в камінь, тим самим притиснувши мої брови до скелі. А й справді. Людина – доволі крихке створіння. Раптом, серед непроглядного туману темних думок в мене з'явилась ідея, як можна закінчити свої страждання. Я ж бо був упевнений, що можу своєю магією вбити людину. Тоді чому б цією людиною не бути мені? Таке життя не варте того, аби за нього боротись...
- Так шо там? А, точно. Опіки...
Серед нескінченного циклу болю і страждань я продовжував мріяти про смерть. Не знаю, скільки часу минуло, але я не бачив, щоб тут стало іще темніше ніж завше. Можливо тут немає розділу на день і ніч. Проте існує вірогідність, що цей день ще просто не скінчився, і це лякає мене до зелених коників. Здається, що ці демони не знають втоми. Я все надіявся, що в того цілителя вичерпається мана, та даремно. Це він такий монстр, чи це я настільки слабкий? Та яка тепер різниця...
Не так давно я вирішив покінчити з собою за допомогою магії. Я послав потужний заряд на серце, в надії його зупинити, та в мене нічого не вийшло. Вочевидь у мене вроджений супротив до електрики. Шкода тільки професії підходящої в цій епосі немає. Також я намагався пустити струм через мозок, але ця ідея виявилась іще гіршою. В той момент всі мої відчуття загострилися. Навіть час трохи сповільнився, що дало мені змогу довше насолоджуватись примноженим в рази пекельним болем. Моє серце ледь не розірвалось на шматки від шоку. Звісно шкода, що цього не сталося, але повторювати той трюк я не маю ані найменшого бажання.
Також я спробував спалити свій спинний мозок, але результат був таким же. Та навіть якби мені це вдалось, Грок, певно, зміг би повернути його в порядок. Нажаль, я уявлення не маю, як працює магія зцілення і на що вона здатна. Я зайшов в глухий кут. Якби я володів магією землі, достатньо було б створити невеликий тромб у голові. Зі стихією повітря можна було б спробувати пустити його по судинах. Водою можна було б заповнити легені, а з вогнем достатньо всього на декілька градусів підняти температуру тіла, щоб мозок почав плавитись. Що ж, везучий же я покидьок, правда?
Мене захлиснув відчай. Зрадливий розум ніяк не хотів мене покидати, а я ж так надіявся втратити глузд... За весь цей час мені 34 рази ламали пальці, 8 раз руки, 7 разів гомілки, 3 рази стегна, 12 раз ребра і ще кілька разів ключиці. Я отримував опіки третього ступеню на тридцяти відсотках шкіри два рази. 28 глибоких розрізів м'язових тканин по всьому тілу і наче вишенька на торті – один важкий удар по яйцях. А все тому, що Ваєру стало цікаво, чого це звідти постійно якась рідина тече. Допитлива скотина. Як же я хочу аби він здох.
Це все так несправедливо... Як взагалі Всесвіт допускає подібне? Ей, Крішно з машини! Ти настільки любиш корів? Чи ти із радикальної партії? Коли я знову перероджусь, нехай навіть якоюсь дрібною комашкою, байдуже, знай: я знайду тебе! Я тебе виблядка синього в порошок зітру! Я навіть не знаю, що я з тобою зроблю, але будь певен, у мене до того часу буде багато досвіду. Повір, тоді моя фантазія вибухне такими ідеями, що тобі навіть під наркотою не снились. Десь, глибоко в душі, мене зігрівала думка про те, що в цієї падлюки дуже багато кінцівок.
Я тут згадав як колись по Discovery дивився «Вижити будь якою ціною з Біаром Грілзом». В мене тут шось типу програми антоніма. Якщо так подумати, наявність системи означає, що існує можливість записувати відео. Тобто цілком імовірно, що десь зараз якісь виродки дивляться на мене, при цьому сидять на дивані і жадібно запивають чіпси холодною колою. Чорт забирай, я ж ніколи не любив фільми жаху, чи якісь збочені реаліті шоу. Чуєш, кармо, неможна бути такою упередженою. Працюй нормально! Та то пусте... Вам там як, весело, так? Подобається, як я корчусь від болю? Я вас всіх знайду. Нехай в наступному житті я стану гігантським драконом чи якоюсь мутованою бактерією бубонної чуми. Я знищу всіх і кожного!
У відчайдушних спробах померти, я спробував усе, що міг. Я разів десять намагався затримати дихання до смерті, але здається, це неможливо. Зрадливий організм автоматично відновлював подачу кисню, і хакнути цю систему мені так і не вдалось. Остання надія – це загибель від спраги. Судячи із спостережень, зцілююча магія може відновити в організмі втрачену при тортурах кров. Анемії я не відчував. Проте скільки б там часу не минуло, я дуже чітко відчуваю спрагу і голод.
В процесі зняття з моєї руки шкіри, (Виявляється, магія Грока може відновлювати деякі втрачені частини тіла. Дуже корисна фіча в моєму випадку. Ха... Ха...) Ваєр звернув увагу на мій кістлявий вигляд.
- Слухай, Гроку, а він завжди був таким худим?
- Та наче ні... А, знову я забув! Дірява моя голова... Людей потрібно годувати, інакше вони швидко здохнуть. Зі мною таке не раз траплялось.
- Годувати?
- Так. На відміну від нас, їм постійно треба їсти.
- Як же тяжко, мабуть, бути людиною...
- Так, я б не хотів. Вони такі мерзенні. Гидко дивитись.
- І все ж, мені цікаво: якщо вони такі слабенькі, то нахєра хазяїну собі так морочити голову?
- Просто людей дуже багато, і серед них є й сильні. Також там є ельфи, дворфи і всякі інші. Вони досить сильні гуртом.
- Гаразд, то чим його кормити? Може камінням?
Ось він... Тоненький промінець надії в темній безодні відчаю. Якщо в мене напхають каміння, я ж помру? Так же? Правда?
- Ні, потрібна плоть. І рідини трохи. – Промінець погас.
- То, може, це підійде? – Ваєр тримав в руках шматок моєї шкіри.
- Ну так, але того буде мало.
- То зараз більше буде. – Весело проспівав демон.
- Не треба. Краще принеси одного із тих дрібних собакенів, що там он бігають. В ньому і м'ясо є і кров підійде, а я поки його полікую.
От і розбився в друзки мій останній шанс на порятунок. Ще, правда, існує можливість зловити важке отруєння, але я вже перестав вірити у смерть. Може її взагалі не існує? Єдине що тішить, так це те, шо мені все ж не випала нагода стати першою живою істотою із замкненим харчовим ланцюжком. Але то досить сумнівне почуття.
Я вперше залишився притомним після катувань, тож тепер я можу побачити магію Грока на власні очі. З його величезних рук струменіло м'яке червоне світло. Воно повністю огорнуло моє тіло. Замість нестерпного болю мою свідомість окувало нестерпне свербіння. Здається в пеклі все нестерпне... Я не бачив, що відбувалось з моєю рукою, але свербіж посилювався. В той момент я відчув як почали затягуватись рани від каменю на моєму піднебінні. Дивно, але Грок зосередився лише на моїй кінцівці. А це означає, що хоч його магія і сильна, контролює він її поганенько. Він, мабуть, ніколи над цим не замислювався, але для цілителя контроль магії неймовірно важливий. Якщо в людини багато пошкоджень, а помирає вона від внутрішньої кровотечі, то такий загальний метод не надто ефективний. Нажаль, Ваєр старається не завдавати мені таких ран, що можуть привести до смерті, тож поки цим багом скористатись не вийде. В котре я переконався, що вміння контролювати магію неймовірно важливе. Контролювання магії... Звісно! Контроль! Контроль довбаних електричних імпульсів! Контроль нейронів!
Що ж... Сьогодні я починаю свій довгий і тернистий шлях становлення овочем.
Тисячу разів проклятий мною камінь, нарешті дістали із мого рота. Грок тримав у руках одну із тих дрібніших істот, що переслідували мене по дорозі сюди. Саме це створіння вони іменували собакеном. Вигляд у нього був гидкуватий. Щось середнє між мисливським псом і пацюком. Темно-червона шкіра зовсім не покрита шерстю. Кілька невеликих симетричних наростів на голові замість рогів. Довгі ікла випинались на кілька сантиметрів назовні як у шаблезубих тигрів. Своїми масивними руками, демон відірвав шмат м'яса від іще живого створіння і запхнув мені ледь не в самісіньку горлянку. Після цього він з голови до п'ят облив мене його кров'ю, в надії, що хоча б якась частина рідини потрапить в мій шлунок. Я інстинктивно спробував виблювати всю цю гидоту, але, здається, Грок був навчений досвідом і вчасно стулив мені рота та носа. Я щиро надіявся, що ця каша полізе через вуха, проте цього не сталося.
Раніше я дуже надіявся вмерти від спраги. Ця ідея видавалась мені перспективною, тому що за весь час, проведений тут, я не бачив ні краплі води. Хоча й було щось подібне неподалік, але коли я випадково торкнувся тієї рідини, то отримав сильний хімічний опік. В моєму старому світі і досі блукає думка про те, що необхідно споживати півтора літра води щодня. Цей міф уже давно розвіяли всі кому не лінь, але люди продовжують в силу того, що вважають себе розумнішими за інших, вестись на подібну хрінь. По факту, волога присутня в інших напоях та в їжі. Тобто, пити саме воду не обов'язково. Лише тоді, коли відчуваєш спрагу. Але, якщо розпочати дієту із сирого м'яса та крові - організм буде аж ніяк не в захваті. Не знаю, чи з точки зору науки можна довго прожити з таким раціоном. Це ж бо швидше на зло, ніж на користь. Але я якось цілий тиждень одною тільки піцою харчувався, і нічого страшного не сталось. Здавалось: жодного шансу на те, що я не помру. Гадаю тут навіть повітря кожної секунди намагається мене вбити. Але як не сумно це визнавати – я живий.
Після смачної вечері Грок вирішив повернути мій улюблений камінчик на своє намощене місце. Поки мені випав такий шанс, я вирішив його спинити.
- Стій, стій! Не треба цього робити!
- Га? Ти про шо? – Грок був трохи збентеженим.
- Краще використати шмат одягу.
- Одягу? А для чого?
- Так буде тихше...
На мій подив, демон дослухався до поради. Певно він аж надто любить спокій. Миролюбний виблядок... Тож тепер у роті я тримав шмат від власних штанів. По різкому присмаку сечі я з 80%-ю точністю можу визначити, звідки саме був узятий той шматок. Еле то дрібниці насправді. Ніколи не подумав би, що буду цьому радий.
Нарешті я дочекався, поки Ваєр кудись злиняє. Сказав, шо йде по справах. Бізнесмен блядь... Від усієї душі бажаю, аби він вдарився мізинцем об куток. А, курва, у нього ж копита... Тоді нехай він у нього спочатку виросте. Грок також сидів без діла. Мабуть, у нього скінчилась мана. Виявляється, вона в нього не безкінечна. Я вирішив використати дорогоцінні хвилини спокою із користю. Найближчий час для мене критично важливий. Саме зараз вирішується: залишусь я собою чи ні. Я зібрав усю свою мізерну волю в кулак. Мені потрібно зосередитись. Навіть не так. Мені потрібна глибока медитація. Я повинен відчути електричний струм у своєму організмі. Тіло людини може виробляти до 2000 Ватт енергії. Подякуємо Морфею за цей неймовірно даремний факт. Він не надто допомагав орати землю, але тепер я за нього щиро вдячний.
Я заплющив очі. Моя норма добової фізичної активності після цієї дії була повністю виконана. Очі – ледь не єдине чим я можу ворушити. Що ж, почнем із більшого. Прямо зараз у моєму мозку передаються мільярди нервових імпульсів. Незчисленні нейрони з'єднуються між собою за допомогою електрики. Нумо, давай... Чорт... Це виявилось складніше ніж я очікував. Це щось ніби відчути свій власний запах. Хоча... В н.п.ж. в мене із цим проблем не було. Ситуація із гігієною дозволяла мені насолоджуватись свіжим запахом власного поту 24/7. Гаразд, я повинен продовжити. В мене надто мало часу. Я маю поспішати. Заспокойся. В мене все вийде. Все вийде. Але треба діяти трохи швидше. Скоро прийде та сволота і мені знову хуй вдасться зосередитись. Він знову почне здирати із мене шкіру чи ламати кості. Знову я буду в агонії молитись про смерть. О... Супер... Тепер мені набагато спокійніше... Закрий патякало і сконцентруйся! Дибіл? Воно і так закрите. Та звали ти нахрін! У нас немає на це часу! Чекай, чекай... Ми ж тут, здається, домовлялись поки не втрачати розум, забув? Іди в сраку! Шизік хворий...
В суцільній темряві я продовжував шукати чорну кішку. Де блядь мої 2000 Ватт? Це я неповноцінний, чи це Морфей напиздів? Так і знав... Не варто довіряти людям, одягненим в шкіру. Стоп, заждіть... Нервові клітини це ж практично готові схеми. А що, якшо я додам трохи напруги? Струм мусить піти по нейронах. Це як аніографія. Не питайте, шо воно таке. Мій мозок просто склад для найбільш безкорисних світових знань. Чому я запам'ятав саме це слово, дивлячись Доктора Хауса, а не те, що всі люди брешуть? Ну чому?... (Короче, це коли в судину вводять контраст, щоб її можна було побачити на рентгені.) Так от, якшо не шарашити з усієї дурі, а пропускати слабкий струм, можливо, мені вдасться відчути схему. Давай... Ледь-ледь, помалу... Іще трохи. Ось вона! Так, я її відчуваю! Ніби здоровий клубок у голові. А тепер послабити струм. Знову ж таки, потроху, поки знову не втрачу сигнал. Так, він зник. Наново. Я буду повторювати цей цикл, поки не збільшу власну чутливість. Коли я буду відчувати схему без подачі енергії ззовні, я стану на крок ближче до нірвани.
Цикл за циклом. Знову і знову. Я повторював процес не покладаючи рук. Мани в мене достатньо. Все тому, що використовую я зовсім трохи. До того ж, постійна стимуляція мозку струмом допомагає краще зосередитись. А хороша концентрація у свою чергу допомагає підвищити чутливість. Чим вища чутливість, тим краще вдається стимулювати мозок. Це, напевно, перше в н.п.ж. позитивне замкнене коло. Дивовижним залишається те, що виникло воно у пеклі.
Із часом виходило все краще. Я вже міг відчути власний мозок без магії, проте лише як якийсь тьмяний розмитий слід. Але раптом мою голову сколихнуло лавиною потужної енергії. Я відкрив очі і побачив Ваєра, що ретельно нарізав мої груди на Британський стяг. НІХРІНА СОБІ Я ЗОСЕРЕДИВСЯ!!! Я навіть не почув, як він прийшов. Я повністю випав із реальності. Та це ж... Це ж... Успіх! Мої розумові здібності збуджують фантазію. Звісно, телекінезом я не оволодію, таке тільки сценаристам Люсі під силу, але і без того я вже майже досягнув арійської раси. Навіть жорстокі знущання у мене тепер викликають менше болю. А хоча ні... Не менше...
Звісно, немає сенсу навіть мріяти про те, щоби продовжити тренування, поки цей садист робить із мене картину в стилі кривавого експресіонізму. Прийдеться зачекати, поки митець закінчить роботу. Я мушу залишатись у свідомості. Виявляється, Грок витрачає досить багато часу на лікування. Це і буде моїм часом для монтажу сцени важких тренувань. Хоч його лікування не менш нестерпне, я мушу спробувати, інакше прийдеться чекати таких от випадкових моментів спокою.
Не пам'ятаю, скільки циклів пошкодження-лікування минуло, але нарешті мені знову випала можливість відпочити. За цей час мені кілька разів вдавалось залишитись при свідомості, але, як я і думав, про те, аби зосередитись, не було й мови. Лише під кінець лікування, коли свербіж та біль прямували до нуля, в мене з'являлось невелике вікно для експериментів. Я знову розпочав медитацію. В цей раз результати були кращими. Можна навіть сказати, що я зробив перший крок на шляху до звільнення. Духовного звільнення, звісно. Я ж не божевільний, щоб думати про фізичне. Стоп, а ти впевнений, що ще не з'їхав з глузду? Ай, іди в жопу. Стривай, а раптом насправді це все лише плід твоєї хворої уяви? Курва, це ж скільки треба було в дитинстві падати, щоби таке собі навигадувати?
Мені починає здаватись, що у цьому світі реальним є тільки біль. А все решта – лише фантазія скаліченого розуму. Якщо так думати, виявиться, що я ближче всіх підібрався до істини буття. Та от тільки кому вона потрібна?
Ось вона! Це моя нервова система. Я відчуваю її іще досить туманно, але все рівно, це величезний прогрес. Я вже навчився абстрагуватися від зцілюючого зудіння десь на середині лікування. Не бачений досі рівень концентрації! В цей час я можу спостерігати цікаве явище. Я відчуваю, як у місці ран відновлюються клітини. Від них одразу поступає нервовий імпульс, що і викликає свербіж. Але виникає одна заковика: відчувати це одне, а от спинити – зовсім інше. Як ти електричний заряд зупиниш, руками? Чи може гуми між синапсами напхати? Повітря чи воду за допомогою магії можна втримати. А електрику? Ще коли я був у притулку, все, що я міг зробити – лише направити струм в потрібному напрямку. Я би може і спробував то зробити, але всі нейрони ведуть до мозку. Навіть, якщо я перенаправлю сигнал, скажімо з руки в ногу, зрештою той все одно потрапить до голови. Тобто мені прийдеться постійно підтримувати циркуляцію болю по тілу. А той, весь час буде наростати, наче сніговий ком, тому що кількість ран зростатиме. Але що, якщо я використаю заземлення? Мені тут якраз поталанило прикупити дуже зручненькі металеві кайдани.
Гаразд, поки Грок займається лікуванням, я спробую створити маршрут. Так, чудово, пощастило, що обгорівші пальці дуже близько до ланцюгів. Шлях буде коротким. Але все ж це неймовірно складно... Я надривав свої мізки на повну аж поки мені не вдалось. Мені і справді вдалось! Ось він, заряд, через величезну мережу нейронів підходить до шкіри, а звідти на кайдани. До голови сигнал більше не йде. Невже це означає, що я нічого не відчуваю? Я зараз надто абстрагований, і покидати цей режим небезпечно. Тому що, достатньо лише однієї сторонньої думки, типу: «крокодили повзають чи ходять лежачи?», щоби знову втратити контроль. Чорт, так вони повзають чи ні? Срані крокодили, через вас я втратив контроль!
В принципі, я можу бути собою задоволеним. Звісно, подібний кульбіт не вийде зробити, коли тобі обсмалюють шкіру, але прецедент створений. Проблема іще в тому, що приходиться безперервно витрачати ману. Об'єми невеликі, але відновлюватись вони не встигають. Якщо у нас тут ігрова система, то існувало би два способи розрахувати швидкість відновлення мани. Перший – від окремого спеціального параметра. І другий – в залежності від загального вмістилища мани. Або іще якийсь варіант... В залежності від погоди чи розміру ноги... Я уявлення не маю, що робити в інших випадках, але якщо це все таки залежить від загальної кількості, то я маю непогану методику для збільшення цього параметру.
Ііііі знову потужний больовий сигнал привітав мене з добрим ранком кавою та круасанами. Як же мене дістав цей демон. Але не варто падати духом. Ще трохи і мені вдасться покинути це порочне коло. Треба іще більше підняти рівень концентрації. Я спробував проводити обчислення в умі, поки Ваєр калічив ноги. Так собі ідея. Під цим болем я заледве зміг відняти від тисячі сім. Скільки там? Дев'ятсот дев'яносто... Що ж, тоді слід спробувати по-іншому. Я повинен зреагувати на сигнал, і не дати йому дістатись до мозку. Звучить божевільно, але якщо я знатиму приблизне місце пошкодження, то можу спробувати створити для тих нейронів маршрут заздалегідь.
Отже, в кінці наступного циклу біль-свербіж я приготувався. Раніше я входив у нірвану лише із заплющеними очима. Прийшов час переходити на новий рівень. Я повинен бачити, що коїть демон і при цьому зберігати контроль над нервовою системою. Я не знаю, на скільки швидко по клітинах проходить імпульс. Навряд чи його буде легко піймати. Але мені допоможе мій баф на прискорення мислення. До речі так. Я такий освоїв. Все ж таки електрика дивовижна штука. Хто там її відкрив? Франклін, якшо не помиляюсь? Ех, Франкліне... Бачив би ти мене в цей момент. Якщо все вийде, зроблю тобі п'ятдесяти метровий пам'ятник із золота. Хоча ні. Дорогувато вийде та й не надійно. Охороняти прийдеться цілодобово. Короче, із чого там пам'ятники зараз роблять? Із чогось хорошого. Ні, не хвилюйся, з лайна робити не буду.
Поки я згадував старенького Бенджаміна, Ваєр проткнув мою руку якимось кривим гаком і всі мої приготування пішли по пизді. Іди в сраку, Франкліне. Ти мені ніколи не подобався.
Нової спроби довелось чекати дуже довго. І це було зовсім не як почекати на м'якенькому дивані, закинувши ноги на стіл і попиваючи запашну каву, поки гарненька секретарша із білосніжною посмішкою не запросить тебе увійти. Це щось типу почекати о п'ятій ранку на зупинці по коліна в гамні під кислотним дощем, слухаючи в навушниках Slipknot із викрученим на максимум дісторшеном, поки по тебе не приїде битком забитий іржавий жовтий богданчик, і повезе тебе на каторгу, походу розвалюючись на шматки по кривій бруківці.
Тим не менше.
Спроба №2.
-
-
Провал.
Ну нічого... Нічого... Коли-небудь я це зроблю. Але скільки ше терпіти!?
Спроба №3
-
-
Провал.
Ей, чуєш, автор... Ти мене вже заїбав. Клянусь, якшо я звідси виберусь, то зроблю із тобою все те, про шо ти тут понаписував, козел, тобі ясно?!
Спроба №4
-
-
Провал.
Насталаааа на світіііі нежданнааа годинааа.
Ніхто іііііз людей не хотііііів.
Всі людииии чекають і плачуууть, ридають.
Не знаююють, що Бог так веліііів...
Так, гаразд, зберись... Як співала Вєра Брєжнєва, спроба №5 повинна бути особливою. Будь ласка, нехай вона буде вдалою. Починаємо операцію «Я уєду жить в Лондон» версія 5.0 І так, відкрити чакри! Слухаюсь, відкрити чакри! Очистити свідомість! Слухаюсь, очистити свідомість! Сфокусувати третє око! Так, точно, сфокусувати третє око! Тричі плюнути через плече! Слухаюсь! Стоп... Придурок? Як мені то зробити? Я головою поворушити не можу. Та забий... Погнали!
Я подав трохи енергії на мозок, змушуючи його працювати швидше. Я бачу, як демон збирається проткнути мені плече. Баф чудово працює. Час сповільнився. Бачу точку удару. Голка от-от досягне шкіри. Створити маршрут. Часу катастрофічно мало. Удар пройде неподалік від шиї. Зреагувати буде неможливо. Потрібно грати на випередження. Створити зворотній потік. Струм не може текти в обидва боки одночасно. Проникнення. Перенаправити! Утримувати! Біль нікуди не зникне, створений потік потрібно скеровувати весь час. Виходить! Так! Мені вдалось! Але це іще далеко не кінець. Таких от довгих гострих прутів у Ваєра в руках близько трьох десятків. Надіюсь, я зможу подбати про кожного із них. Хоч це і неабияк складно, я триматимусь до кінця. Варто втрати контроль лише над однією раною - каскадом полетять і інші.
Друга голка в ногу. Простіше зреагувати, але тепер керувати двома потоками досить не просто. Я поки тримаюсь. Третя в руку. Зробив! Тепер три потоки, чудово. Мозок ще не втомився, але запаси мани витрачаються швидше. Четверта в ногу. Спіймав! П'ята в стегно. Знову спіймав! Здається я освоїв принцип. Потоки потрібно об'єднувати, і тоді ними буде простіше керувати. Шоста в кисть...
Після тринадцятої мій контроль був зірваним. Я закричав від болі. Спробував знову, але де там... Здається, я досягнув межі. Мана ще залишалась. Забракло уваги. Після десятої я трохи розслабився і тому не встиг створити маршрут, коли Ваєр проткнув інше плече. Знову терпіти...
Після того, як демон використав вісімнадцяту голку, сталось дещо цікаве. Перед очима виринуло блакитне вікно сповіщення. Що там написано, прочитати я не міг, тому що корчився від болю. Оскільки Ваєр продовжував свою брудну справу, можна припустити, що він його не бачив. Слава Богу, сьогодні він зупинився на двадцяти двох. Лінива паскуда... Коли я зміг зібратись із думками, я прочитав напис:
/ Вітаємо, ви отримали титул! /
// Терпило //
/ Умови досягнення: отримати 10 000 очок пошкоджень /
/ Бонус титулу: швидкість регенерації збільшена на 100% /
-
-
ТА ШОБ ВИ ЗДОХЛИ ПІДАРИ ЇБАНІ! УЙОБКИ КОНЧЕНІ Я ВАШУ МАМКУ В РОТ ЇБАВ ГАНДОНИ ШТОПАНІ!!! ВСІХ ПОВБИВАЮ СУКИ!!! ВСІХ ПОРІЖУ! ВАМ ВСІМ СРАКА! ВСІМ ПІЗДА! Я ВАМ ВСІМ ОЧКО НА ГЛАНДИ НАТЯГНУ УРОДИ! НАХУЙ ВСІХ УБ'Ю! ВСІХ І КОЖНОГО! ВСІІІІХ! РОООООЗЗЧЛЕЕЕЕЕЕНЮЮЮУУУУУУ!!!!!
Суки... Підари... Як же я вас ненавиджу...
Скупа чоловіча сльоза скотилась по моїй брудній щоці і впала в невеличку калабатину із таких же скупих сліз під ногами. Я не міг заспокоїтись. Їм мало? Їм, курва, мало!? Мало того, шо тут зі мною роблять, так ці падлюки вирішили іще й морально мене загнобити? Терпило... Самі ви.... Сидять собі там, певно. Дивляться... Нічого. Я виберусь звідси, знайду всіх тих, хто створив цей рай для мазохістів, здеру з них шкіру і змушу танцювати кабаре на розпеченому вугіллі... Будьте певні, я це зроблю. Ким би ви не були, вам всім пизда.
Гаразд, це потім. Помста подається холодною. Зараз є справи важливіші. 10 000 очок пошкоджень. Як воно взагалі працює? Як воно обчислюється? Вони рахують знищені клітини? Якщо так, то система має інформацію про кожну із них. А отже це в принципі не може бути реальністю, і моє тіло не справжнє. Але з іншого боку, ця фальшива реальність виглядає до біса реальною! Наскільки ж потужною повинна бути система, щоб мати дані про кожну клітину кожної живої істоти. І не тільки... Якщо система підтримує магію, то вона знає про кожен атом, електрон і навіть фотон! Це вже не система, а справжній демон Лапласа.
Тоді, можливо, це Бог? В мене немає великого досвіду подорожування між світами, так що, чом би й ні? Я себе атеїстом ніколи не вважав. Згадати хоча б, скільки разів я молився перед екзаменами. І якщо в моєму світі Бог просто тихо і спокійно спостерігав, то що, якшо в цьому світі Бог відбитий на всю голову психопат? Або це взагалі паралельний світ, в якому переміг індуїзм. Тоді нічого дивного. Індуси – вони такі, дивні трохи хлопці. Чого варті тільки їхні йоги, що все життя ходять із піднятою рукою. Так, ніби в них після школи якась важка психологічна травма. Колись в ютубі дивився відео про касту індійських воїнів зі своїми законами життя. Жесть пісєц... Під час війни із мусульманами вони неслись в атаку верхи на конях, зупинялись перед ворогом, злізали з коней і йшли в бій пішими. Охринівші від таких маневрів мусульмани просто розстрілювали їх із луків. Тактика! Одного разу, коли індійське місто було взяте в облогу, тринадцять тисяч жінок і дітей влаштували групове самоспалення. А чоловіки пішли в бій, правда з однією умовою: вони мусили померти незалежно від результату битви. От така хуйня, малята. Це вам не целібат хранити. Там, якщо обстригати нігті, то тільки сокирою.
Також там щось було про досвід. У першому вікні. А якщо є досвід, то повинні бути і рівні, так? І який тоді в мене рівень? Ей, статус! Статус! Хуятус, бля... Ця хрінь не працює. Але про який там рівень думати з моїм то бонусом в один відсоток? І як його добувати взагалі? Може це життєвий досвід? Типу: 1000 очок за втрату цноти? За такою системою я тут вже такого досвіду нахапався, що мав би бути найсильнішим створінням на Землі. Але якщо тут як в іграх – мені срака. Там, де простому плеєру треба вбити одного моба, мені потрібна сотня. Весело, аж обісратись можна. Та хрін з ним... Потім про це подумаю.
Тепер про регенерацію. Судячи з моїх ран, Росомахою я не став. Добре це чи погано? Мабуть, добре. Якби я дуже швидко регенерував, Грок не міг би тренуватись. І швидше за все, я опинився би в його шлунку. Раніше я би вважав це блискучим результатом. Але тепер, коли я увімкнув режим кривавого месника, я більше зацікавлений в тому щоб вижити. Наскільки я зрозумів, бонус в 100% стосується моєї природньої регенерації. Тобто, якщо раніше зламана кістка зросталась за місяць, то тепер за пів місяця. Просто ауєнний бонус. Правда, який титул – такий і бонус. Ей, розраби! Дайте мені ліпше шось типу: «Майстер космічного прутня», і адресу своїх батьків в додачу. Буду вельми вдячним. Ех... Добре, це все потім. Зараз є дещо важливіше. А саме – Ваєр і його ніж для зняття шкіри. Вони удвох цікавлять мене набагато більше.
Коли демон білував мої ноги, я просто спокійно висів, не створюючи жодного шуму. Обличчя було спокійним, ніби море в штиль. Вперше за тривалий час я дозволив собі посміхнутися. Цей момент настав! Ось воно, моє позбавлення! Радість переповнювала душу. А все завдяки тобі, Ніколо! Я завжди в тебе вірив. Якщо мені пощастить звідси вибратись і почати нормальне життя – я назву в твою честь усіх своїх дітей та внуків. І нехай собі страждають від того, мені байдуже. Я захоплю весь світ, збудую скрізь електростанції, (Уявлення не маю як їх будувати, але я постараюсь. Надіюсь простого старання вистачить. А якщо не вистачить мого старання, то позичу старання декількох сотень тисяч людей) і перейменую кожне місто імперії в Теслію... Тесляндію... Тесл... Теслопіль? В тебе не найкраще прізвище для створення найменувань міст.
Все це стало можливим тому, що вивести в ланцюги два потоки сигналів з ніг, виявилось дуже просто. Завдяки досвіду з голками, мій рівень концентрації значно виріс. Тепер я можу не хвилюватись про біль. Хіба у випадках з множинними пошкодженнями.
Що правда, ця система аж ніяк не ідеальна. Розумова праця – теж праця. Відповідно мозок повинен відпочивати. А робить він це здебільшого уві сні. Досі я багато часу проводив без свідомості, тому такої гострої необхідності в сні не було. Але після успішного запуску більблокера, мені варто задуматись про подальші проблеми. Людина спить в середньому вісім годин на добу. Не можливо прожити більше десяти днів без сну (але це не точно). Хропіння можливе лише у фазі повільного сну. Дельфіни сплять однією півкулею по черзі. Не можна... А ні... Все. На цьому база даних даремних знань про сон вичерпалась. Короче, шось треба вигадати, щоб мені на мелодію будильника не встановили мої власні істеричні крики. Бо контролювати біль я можу, лише коли до неї підготуюсь.
Колись в універі, під час сесії я намагався використати систему короткого інтервального сну. Не пам'ятаю, як там було. Шось типу: півгодини на кожні три години, чи як? В мене все рівно нічого з того не вийшло і в результаті в хід пішли гроші. Але тут мені прийдеться створити на цій базі повноцінний робочий механізм. А ще було б добре придумати яку-небудь систему сповіщення. Годинників у демонів немає, а коли тебе будять тесаком настрій зовсім не святковий. Думаю, наступні кілька *невідомий проміжок часу* я буду прокидатись від найменшого шелесту.
Поки Ваєр уважно розглядав шматки моєї шкіри, і розмірковував, як їх краще застосувати в якості одягу, мені в голову прийшла наступна думка: якщо я продовжу ось так от користуватись системою – я перестану розвиватись. Для переходу на наступний рівень мені потрібні радикальні методи. Дуже радикальні методи. Я себе ненавиджу...
В кінці кожного сеансу болетерапії я відключав знеболююче, щоб з головою поринути в прекрасний і дивний світ. Кожного разу після цього я клявся собі, що більше ніколи не зроблю подібної дурості, але я робив це знову і знову. Мій розум підказував, що це необхідно для того, щоби повністю взяти під контроль нервову систему. Я повинен стати Володарем Болю! Хм... Звучить непогано. Запам'ятаємо.
Через деякий час контроль досягнув такого рівня, що мені вже не треба було так сильно зосереджуватись. Керувати імпульсами стало просто, ніби керувати автомобілем. Тепер я можу відволікатись на власні думки. Але розслаблятись не варто. В мене ще не виходить взяти гору над магією під час сильного болю. Потрібен додатковий спосіб тренувань. Запас моєї мани виріс настільки, що та встигає відновлюватись швидше ніж витрачається. В мене з'явились резерви. А як говорить закон економіки – гроші повинні працювати. І тут в мене знову виникла ідея. Все що я зараз роблю – просто не пускаю сигнал до мозку. Але ж нервова система це двостороння магістраль. А що, якщо спробувати керувати власним тілом, так би мовити, ззовні? Зробити із себе свою власну маріонетку. Звісно, це не надто корисно в житті. Не бачив, щоби хтось ходив, переставляючи власні ноги руками. Але в якості тренування підійде. Звучить цікаво. А якщо я зможу викликати за допомогою цього методу ерекцію? Це ж навіть мастурбацією не назвеш!
Я геній!
Дні змінювались ночами. Ночі змінювались днями. Десь... Напевно. Тут же картина була незмінною. Я, два демони, зграя блукаючих монстрів, випалена земля і тортури. Оволодівши власною нервовою системою, я більше не відчуваю болю. А завдяки моїм мазахістичним практикам, я можу перехоплювати больовий сигнал вже після його виникнення. Тепер мене більше всього бісить моє пробудження. Інколи навіть не сам факт того, що мені боляче, а те, що мені не дали поспати. В м.з.ж. сон був моїм улюбленим заняттям. Я це чітко зрозумів, будучи в армії. Тут же я з малих років працював у полі. А який поважаючий себе селянин не любить попрацювати о п'ятій ранку? Загалом, у цьому світі я був жорстоко розлучений із коханням всього мого життя. Тому в мене з'явились нові амбіції. А саме – навчитись спати під катуваннями. Не маю жодного уявлення, як це можна втілити в життя, але я іще над цим подумаю.
За весь час, проведений тут, в мене постійно виникали все нові і нові проблеми. Здавалося б: куди вже більше? Але ні, після кожного вирішеного питання з'являються нові. Так сталось і тепер. МЕНІ НУДНО.
Споглядати за тим, як двоє страшенних потвор мордують твоє молоде тіло - не надто цікаво. Тому я старався розважатись, як міг. Я вгадував спосіб, або інструмент наступних майстеркласів. Створював за допомогою магії комбінацію із трьох пальців на руці. (Маю на увазі «Свобода».) Відбивав ламані ритми м'язами грудей. Влаштовував гонки імпульсів. Ще я дав імена трьом черепам, що висіли на грудях Грока, і розігрував між ними різні сценки. Я назвав їх: Адольф, Йосип і Світлана Андріївна. Останнє ім'я не досить відоме в історичному контексті, але в історії нашого гуртожитка воно викарбуване золотими літерами. Крім того, коли поруч не було Ваєра, я трохи стимулював свої дітородні органи. Нє, ну а чьо? Нудно ж. Ваєр не повинен цього бачити. Хто-зна, що влетить в голову цьому допитливому придурку. Я не можу ризикувати і надіятись, що магія Грока поверне все на місце.
Одного разу його допитливість змусила його здійснити цікаве спостереження:
- Гроку.
- Шо?
- А шо він такий тихий став останнім часом?
Триндець, не пройшло і півроку, як ти помітив.
- Не знаю.
- Він часом не здох?
- Ні, живий.
- Ти впевнений?
- Ну да, я ж цілитель.
- Дивно якось, раніше він сильно галасував.
- А, це, мабуть, через одяг.
- Тобто?
- Він мені казав, шо якшо запхати йому в рота одяг, то стане тихіше. Не одразу, але і справді подіяло.
- А якшо достати?
- Я вже доставав, коли кормив його. Нічого не случилось.
В цей момент я вирішив вклинитись в розмову. Я тричі промугикав. Увагу я привернув, але тепер вони мовчки вилупились на мене як папуаси на двері супермаркету. Я повторив дію.
- Здається, він хоче шось сказати.
1000 балів Гроку за кмітливість! Демон підійшов і дістав обіссяні штанці із мого рота.
- Слухайте, пацани, ця тряпка більше не потрібна. – Почав я. – Вона вже своє віджила.
- Правда?
- Так, можеш її викинути.
- Ну ладно... - Демони були легенько здивовані.
- І ще одне. Для того, щоби ефект продовжував діяти, потрібно провести один обряд. Кожного разу перед тим як наносити мені травми, ви повинні промовити одне дуже просте заклинання. Слухайте уважно. Це потрібно робити не надто голосно, але чітко, і стоячи біля мене. Звучить воно так: Рота Підйом.
- Рота...
- Рота підйом. Запам'ятайте.
Демони кілька разів промовили найпотужніше із існуючих заклинань, поки я не був задоволений їх роботою. Чудово, однією проблемою менше.
Тепер, отримуючи свою долю тортуліна, я міг трохи побазікати з демонами. Вони були не надто розумними, але спокійними. Я спробував їх умовити відпустити мене, але на рахунок цього вони були незворушними як скеля. Деколи ми з ними навіть жартували. Збоку картина того, як дитина невимушено теревенить з двома страшенними демонами, поки ті зривають із неї шкіру, виглядала, мабуть, дещо сюрреалістично. Але це все лише акторська гра. Невже вони вважають, що я забув весь той жах, що вони вчинили? Не знаю як, але я обов'язково з ними розквитаюсь.
Моєю єдиною зброєю залишалась магія. Я би може й спробував би за її допомогою вбити демонів, але що далі? Що робити? Куди бігти? На всіх тих монстрів ніякої мани не вистачить. Плюс я не знаю, скільки взагалі тут цих демонів. А з моїм кволим тілом я довго не проживу. До втечі слід ретельно підготуватись.
- Слухай, Ваєре... - Запитав я між іншим, поки демон вивертав мої пальці під неможливим кутом. – А як ти мене сюди притягнув?
- За руки.
- Ні, я маю на увазі, як ти мене із маєтку забрав? Це була якась магія?
- Так, магія виклику. Інколи люди нас викликають, коли їм треба когось вбити. Самі ж бо вони якісь слабаки.
- Ясно, А ти хіба не можеш самотужки вийти?
- Можу, але на те потрібен дозвіл володаря і підсилення.
- Підсилення?
- Ворота покриті сильною магією, і слабкого демона вони уб'ють. Проте всі генерали здатні передавати частину своєї сили підлеглим. Так я і виходив кілька разів.
- А як же ви тоді на війну зібрались, якшо навіть вийти не можете?
- Скоро повелитель зруйнує ту магію. Тоді й почнуться всі веселощі.
Здається в мене з'явився шанс вибратись. Звісно, буде страшенна війна і таке інше, але краще вже спробувати втекти, ніж залишатися прикрасою для скелі. Я повинен приготуватись. Я повинен загартувати власне тіло і волю до того часу. Все ж таки електростимуляція розвиває м'язи. Також потрібно збільшити вмістилище мани. Не знаю скільки потрібно магії, аби вбити цих двох, але краще нехай буде з запасом. Хоча... Який там запас. Мені аби впоратись... Проте, можливо, існує ефективний спосіб для їх приборкання. Я з легкістю контролюю електрику у своєму тілі, але чи зможу я зробити подібне в чужому? Вчитель з притулку розповідав, що не можливо створювати, чи керувати магією в середині іншого організму. Він казав, що в кожної живої істоти є деяка захисна мембрана – Аура. Вона не пропускає чужу ману. Якби її не було, то будь-який більш менш вмілий маг землі міг би розірвати твою голову як кавуна, створивши всередині неї камінь. Але є виключення – Зцілююча магія. Вона легко проникає всередину. Можливо аура може якось фільтрувати позитивний вплив і негативний? Я схиляюсь до думки, що вона просто не здатна її зупинити. Стосовно моєї магії, то тут варто перевірити. Все ж таки електрика це енергія.
Коли мені вдалось доторкнутись до демона, я спробував відчути нервові імпульси всередині. Знову ж таки, все марно. Там наче темна завіса, що не дозволяє зазирнути за неї. Якийсь горизонт подій. Щось подібне вже траплялось зі мною, і, здається, я знаю вихід. Я послав слабкий сигнал по його тілу, і спробував його відстежити. Не надто вдало. Той швидко зник за кулісами. Однак я не здавався. Я посилав ще і ще... Намагався скласти карту нервової системи демона. До керування імпульсами мені ще далеко. Аура створює дуже сильні перешкоди. Мені потрібно багато часу, щоби пробитись крізь цей туман війни. Крім того я не певен, чи взагалі зможу цим шляхом завдати якихось пошкоджень. Я повинен працювати, не покладаючи рук. Кожного дня проводити тренування. Збільшити концентрацію. Збільшити кількість мани. Покращити контроль магії. Не можна гаяти жодної хвилини. До початку бойових дій, я повинен стати сильним.
- Слухай, Ваєре, а коли саме володар збирається починати війну?
- Не знаю. Десь через років двадцять – тридцять.
Ясно.
Отже: заходять якось Адольф, Йосип і Світлана Андріївна в бар...
Моє замучене тіло, радісно брязкаючи ланцюгами, гойдалося на скелі. Ваєр відпрацьовував удари в груди. Хочу сказати, виявляється він у нас майстер. Він дуже вміло орудував палицею. Його удари неймовірно точні, і ідеально розраховані по силі. Один удар - одне зламане ребро. Мабуть, хазяїн не просто так взяв його на цю посаду.
Ми з ним трохи потеревенили. Я вирішив назбирати трохи інформації, так би мовити. Дещо мені вже було відомо. Наприклад, те, що у демонів геть відсутній нюх. Мені довелося їм довго пояснювати який зв'язок між моїми сльозами і горою гівна піді мною. Якщо задуматися, то це і правда складно зрозуміти. Як пояснити сліпому, для чого вмикати світло в кімнаті? Як би там не було, мені вдалося вмовити Грока, прибрати все це неподобство. Взагалі, останнім часом він мені дуже допомагає. Обрізає нігті, волосся, годує, прибирає після мене, лікує... Рідна мати про мене так не дбала. Може мені над ним змилоститись? Мммм... Ні, мабуть, його якраз вб'ю першим. Я ж не лох. Хіллера завжди вбивають першим. Я так впевнено про це кажу, тому що мої тренування непогано просуваються. Часу в мене предостатньо. Поспішати нікуди. Мій розвиток перевершив будь які очікування. Слухай, а може мені поговорити з їхнім босом? Нехай влаштує мене тренером демонів. А що? Трохи попрацюю, а там дивись мене і відпустять? Було б непогано.
Також я дізнався, що демонам зовсім не потрібно харчуватись. Я звісно і сам шось таке підозрював, коли спостерігав за ними день у день, проте мене цікавило швидше як це все працює з точки зору біології. Грок мені розповів, що то ефект певної магії, поширеної по всій території пекла. Власне завдяки цій магії і було створене подібне місце – в'язниця для демонів. Якби не вона, в силу кровожерливої природи місцевих жителів, через короткий проміжок часу тут би нікого не залишилось. Тобто, коли демони виберуться назовні, почнеться справжній кривавий бенкет.
Це місце має форму спіралі. Я досить туманно собі уявляю, як простір може бути у формі спіралі. Ми ж, здається, не в підземеллі. Не може ж бути підземелля настільки просторим, що не видно ні стін ні стелі. Чи може? Відповіді я так і не добився. За словами демона, ми зараз знаходимось десь на зовнішній дузі. На її кінці знаходяться ворота, що ведуть в нормальний (відносно) світ. А в самісінькому центрі проживає володар. Головне не забути спитати шо в якій стороні. Було б дуже прикро піти в неправильному напрямку.
Я запитував демонів про їх чисельність, але нічого корисного не почув. Можливо вони не знають концепції чисел? Відповідь була: багато. Заїбісь. Якби в мене було шість пальців на руці, я би теж вирішив що це багато. Варто спробувати пояснити їм суть поняття відносності. Хоча, дуже навіть можливо, що вони про нього знають. Коли я запитав про чисельність тих дрібніших потвор, вони відповіли: дуже багато. Ті почвари, до речі, теж вважаються демонами. ( В пеклі? Та ну... Дивина та й годі.) Але в них дуже низький інтелект. Коли Ваєр це сказав, я не втримався і заржав як коняка. Він так і не догнав, чому.
Поки ми базікали про різне, на горизонті з'явилась підозріла фігура. Хтось абсолютно точно прямував до нас. Невже наше тріо нарешті стане квартетом? Помітивши його, мої знайомі опустились на коліно і тихо схилили голови. Ого... Якесь цабе. Дуже доречно. Можна поговорити про моє працевлаштування.
Хазяїн, а схоже це був саме він, виглядав звитяжно. Я б навіть сказав круто. Велична і загрозлива хода. Кремезна фігура. Гострі, навіть по демонічних мірках, риси червоно-чорного обличчя. Зухвалі бичачі роги прикрашали голову, під якими грізно виблискували тонкі щілини яскраво жовтих очей. Його тіло було вкрите неймовірно крутезними чорними демонічними обладунками, ніби щойно із Скайриму. Якби я міг, то точно луснув би себе долонею по лобі. Для чого... Ну для чого тобі тут обладунки!? В тебе іншого одягу немає? Он, поглянь яке миле вбрання із моєї шкіри собі забацав Ваєр! Талантище! Хоч бери, і магазин одягу відкривай.
- Ми раді вітати вас, великий хазяїне. Дозвольте дізнатися, що ж привело вас в таке далеке місце?
Від сказаних Ваєром слів, мої очі повилазили із орбіт. ТИ ХТО ТАКИЙ? Куди поділась та тупувата манера спілкування? Що в біса коїться?
- Ми, ваші раби, виконаємо будь яку вашу...
Повисла мовчанка. Навіть мені стало дещо ніяково. Ваєр з надією глянув на свого товариша, але той ніби нічого й не помітив. Тим часом хазяїна перекосило від роздратування. Кілька секунд він втоптував демона в землю своїм поглядом, аж поки не витримав і сказав:
- Волю.
- Ми виконаємо будь яку вашу волю! – Швидко випалив Ваєр. - Вибачте, хазяїне.
- Великий хазяїне!
- Прошу, простіть мене, мій великий хазяїне...
Ясно... Як я вас розумію... В мене теж колись був шеф із прибабахом. Нікому такого не побажаєш.
- Так що ж вас привело до нас, великий хазяїне? – Спокійно перепитав Грок. Після чого отримав від Ваєра злісний погляд.
- Хочу зняти стрес. Як же мене все дістало... Клятий Аш припхався вчора. «Все не так...» «Все не те...» - Почав раптом кривлятись хазяїн. - Весь такий... «О, дивіться... Я дохріна розумний, а ви всі лайно собаче...» Так і хотілося йому голову відірвати. «Де зброя?» «Де гроші?» В сраці! Не твоє собаче діло! А потім такий... « У вас тут на дузі, що не генерал, то імбіцил...» На себе глянь, придурок! Ходить весь такий як бомжара, і мені ше шось розказує!
- Не переймайтеся, ваша світлосте. Він просто не здатен у повній мірі оцінити таку непересічну особистість, як ви. – Спокійно відказав Грок. А виявляється в нього був прихований талант до підлабузництва.
- Стули рота, я й так знаю!
- Вибачте, ваша величносте. Ви до нас на довго?
- Ні. Купа справ. Ледь знайшов хвилинку, щоб спустити пар.
Мені раптом стало цікаво, які такі справи можуть бути в пеклі? Гітлера я тут не бачив, так що, чим ви тут займаєтесь? Але я ліпше промовчу. Не надто тактовно запитувати темношкірого про вид його діяльності.
Шеф впевнено крокував у моєму напрямку. Ну да... А як іще тут можна пар спускати... Хоча... Чорт, він же традиційної орієнтації, так? Спокійно. Спокійно. Все буде ок. Певно він тут тільки за садизмом. Слава Богу, так і є... Але я його розчарую.
Я зібрав всю свою невимушеність. Розслабив кожен м'яз на обличчі. Викрутив ручку флегматизму на максимум, і зі всією своєю байдужістю заявив:
- Здрасті.
Мені здалося, що я почув спів далеких пташок, настільки глибокою впала тиша. Не очікував, що мій удар завдасть аж стільки шкоди. Реакція демона була прекрасною. Його ледь спущена нижня щелепа дриґалась в ритмі 160 - 170 bpm. Супер, можна використати для драмчика. Підключаємо груди та сідниці!
- Шо? – Нарешті вичавив із себе шеф. – Шо це з ним? Чим ви тут займались, ідіоти?!
- Прошу прощення, хазяїне... - Почав Ваєр.
- ВЕЛИКИЙ ХАЗЯЇНЕ!!!
- Прошу прощення, о, Великий хазяїне. Цей малий відрізняється від інших. На ньому було використане сильне закляття тиші.
- Шо? Ти шо несеш? Яке закляття?
- Рота підйом.
- Ніколи про таке не чув.
Демон ввігнав свої довгі пазурі мені в груди і розірвав їх майже до костей. На що я просто насвистував мелодію із качиних історій. Вона чудово лягала на створений мною біт.
- Як зняти закляття?
- Ми не знаємо. Це він його задіяв.
- Ей, шкет, Ти шо наробив? Як зняти закляття?
- Ммм... Я хз. – Спокійно відповів я.
Ше би я розказав тобі про другу частину найпотужнішого заклинання на світі: Рота відбій. Що правда в мене вже давно до нього імунітет.
Розгніваний хазяїн іще довго не міг заспокоїтись. Моя плоть розліталась навсібіч від його люті. Я раптом збагнув, шо так і померти зовсім скоро. Добре, що Грок виявився досить поміркованим, і зупинив моє умертвіння. З мого боку було досить тупо провокувати демона, але я просто не зміг стриматись. Згодом я навіть спробував трохи симулювати, але я не дівчина. В мене то погано йшло. Все ж таки акторська гра має свої межі.
Раптом, посеред всього цього буйства, переді мною з'явилось блакитне вікно сповіщення.
/ Вітаємо, ваш титул оновлено! /
/ Терпило --> Страждалець /
// Страждалець //
/ Умови досягнення: отримати 10 000 очок пошкоджень /
/ Бонус титула: швидкість регенерації збільшена на 400% /
-
Хм... А це вже цікаво...
Титул оновився. Є над чим поламати мізки. Тепер швидкість відновлення в п'ять разів вища. Тобто, перелом, який спочатку лікувався місяць, з титулом /терпило/ - два тижні, а з титулом /страждалець/ - шість днів. Як і раніше, користі від нього небагато. Але сіль в тому, що він оновився. А якщо він зробив це одного разу, то може зробити і знову. Але коли це станеться? Виконавши нескладні математичні обчислення, я визначив, що для цього необхідно отримати 1 000 000 очок пошкоджень. А це в свою чергу означає, що залишилось іще 90% дистанції. В мене з'явилася спокуса отримати наступний титул. Це може стати серйозним бонусом до мого виживання в цьому ворожому середовищі. До речі, про який саме бонус йде мова? Виконавши нескладні математичні обчислення, я... йду нахєр. Спочатку було 100%, потім 400%, а потім... Гаразд спочатку регенерація прискорилась вдвічі, потім в п'ять разів, а потім... в вісім? Але ж це тупо. Не ліпше було б створити прогресію 2-4-8? Гей, системо, у вас тут трохи математика зламалась! До того ж, умови досягнення просто космічні. Хто взагалі може отримати стільки пошкоджень? Та й бонус за такі муки настільки мізерний, що його можна вважати додатковою моральною шкодою. Таке враження ніби хтось хотів підняти складність гри, і випадково зламав ручку. Як там? Початківець – любитель – ветеран – профі – майстер – божевільний – неможливий – нелюдський – космічний – божественний – ти долбойоб? Здається, мій рівень – «ти долбойоб?» Ну гаразд, все одно я нічого не можу з тим вдіяти. Прийдеться дочекатися нового титула. От тільки, чекати прийдеться довго. По довжині власного волосся можу сказати, що минуло приблизно півроку. Тобто, мені тут ще чотири з половиною роки висіти? Ну вже ні, ідіть нахуй. Хіба шо...
- Гей, Ваєре, я не поняв, ти шо вже закінчив? Ану вернись! В мене тут ше купа неушкодженої шкіри!
- Грок сказав, шо того достатньо.
- Для чого ти так сказав?!
- Ну так мани не вистачить. – Відповів Грок.
- Що? Чим ти тут весь цей час займався? І не соромно тобі мати такі нікчемні запаси мани?
У відповідь на мої випади, демони лише знітились і не знали що відповісти. Прийшлось взяти управління у власні руки. Так і розпочалась моя тренерська кар'єра. Ласкаво просимо в школу юних чарівників «Біля скелі». Не хвилюйтеся, рахунок за свої послуги я виставлю після роботи, тільки вам він не дуже сподобається. Від сьогодні я ваш особистий майор Пейн.
Після того, як хлопці трохи перепочили, я вирішив почати своє перше заняття.
- Ваєре, зламай мені руки.
Демон був трохи здивований моїм проханням. Вочевидь подумав, що в мене дах поїхав. Власне він не був аж так далеко від істини.
- Нумо, сміливіше. Я просто хочу допомогти.
Демон так і не наважився нічого вдіяти. Чорт... Треба було із самого початку застосувати реверсивну психологію. Який же я дибіл!!! Так... Годі... Вже нічого не повернеш, тож спробуємо по іншому.
- Гроку, як довго ти цим займаєшся?
- Чим?
- Дибілізмом, бля... Як довго ти тренуєш зцілення?
- Та небагато. Років сто десь назбирається.
- Сто років?! І оце твій результат? Кілька кісток і шмат шкіри? Ти ніколи не думав, що робиш щось не так? Та наші цілителі на поверхні, якби тебе побачили, то померли би від сміху.
- Гадаю, вони померли би від того, що я їх з'їв.
- Не змінюй теми! Ти ганьбиш ім'я хазяїна! (До речі, я так і не взнав його ім'я) Як тобі не соромно бути таким слабаком? Якщо так триватиме далі, то хазяїн скормить тебе собакенам. Ти цього прагнеш?
- Ні...
- Тоді слухай уважно, і виконуй все, що я тобі кажу.
- Ти мені не хазяїн. Ти взагалі слабка людинка.
- Звісно, але якщо хочеш стати сильнішим, то тільки я можу тобі допомогти. Повір, я маю чималий досвід в цьому. В себе на Батьківщині мене вважали одним із найталановитіших чарівників.
- То чого ти не пручався, коли я тебе сюди тягнув? – Запитав Ваєр.
От же ж гад. Ти якось занадто раціонально міркуєш, як на свої дві звивини. Чи ти це спитав просто так, навіть не замислюючись? Треба якось викручуватись.
- Це все тому, що я із самого початку був на вашому боці. Люди зрадили мене. Вони продали мене в рабство. Відправили мене на вічні муки. Я їх ненавиджу. Я хочу винищити їх всіх до останнього. Думаєш, я просто так тут опинився? Це все було частиною мого плану. Я хотів долучитись до війська повелителя демонів. Але спершу я просто мушу допомогти двом моїм друзям стати сильнішими. Тож вибір за вами. Або ви разом зі мною підкорите світ, або навіки зостанетесь посміховиськом.
- Нічого не поняв. Хрєнь якась... – На диво, Ваєр проявив дива адекватності.
Блін... Думав, буде простіше.
- Ти мені не віриш? Згадай хоча би те закляття, якому я вас навчив. Гадаєш, таке під силу простому магу?
- Ну да... Але у нас є чіткий наказ від хазяїна. Бити і лікувати. Ми не можемо його порушити.
- А ми й не будемо. Навпаки. Нам слід нарощувати темп, якщо ви хочете посісти гідне місце в армії повелителя. Просто слухайте, що я вам кажу, і я гарантую, що результат не змусить на себе чекати. Ви зможете зрівнятись з самим хазяїном. Та де там... Сам володар визнає вас за рівних. Я вам це гарантую. Від ваших імен здригатиметься кожна жива істота. Кожен демон захоче служити у вашому підпорядкуванні. Про вас складатимуть легенди...
Демони обережно перезирнулись і пожали плечами.
- Ну гаразд, шо нам робити?
Так! Готово! Вони тепер мої! Ех, влада... Вона така прекрасна. Тепер я чудово розумію тих людей, що йдуть в політику. Ніщо не зрівняється з відчуттям того, що ти можеш кимось керувати. А те як я її отримав, це просто... Це навіть не революція. Це слово занадто дрібне для нашого випадку. Бракує приставок типу супер чи гіпер. Треба задокументувати цей випадок для майбутнього психології як зворотній Стокгольмський синдром. Але не слід розслаблятись. Влада може задурманити, а в мене є ціль. Я повинен прискорити оновлення титулу. Для цього я повинен отримувати більше пошкоджень. Для цього я маю прокачати Грока. Тож з чого би мені почати? Точно, найперше:
- Для початку потрібно змінити положення мого тіла. Через постійну вертикальність ви багато втрачаєте в розвитку.
- Але хазяїн суворо заборонив знімати тебе зі скелі.
- А ми й не будемо цього робити. Достатньо залишити один ланцюг на нозі.
Демони не зрушили з місця. Схоже моя влада далеко не абсолютна.
- Так ви хочете стати сильнішими? Я ж все одно нікуди не втечу. Куди мені тікати? Кругом саме тільки пекло. Та й хіба можу я це зробити без дозволу володаря?
- І справді. Це неможливо. Лише божевільний піде проти повелителя. Гаразд, ми зробимо так, як ти кажеш.
З гучним брязкотом, мої улюблені кайдани вдарились об скелю. Пластина, що утримувала мою голову, зникла десь у далині. На лобі залишилась невелика вм'ятина. Весь цей час я боявся, що пущу коріння в камінь, і мене вже буде неможливо віддерти. Слава Богу цього не сталось. Свобода... Я відчуваю руки... Відчуваю ноги... Відчуваю тіло... Поки я висів, то цілодобово блокував сигнал зі всього організму. Мій рівень настільки піднявся, що я можу робити це у фоновому режимі. Я мусив так вчинити, тому що півроку знаходитись в одній позі не надто комфортно. Але тепер все зміниться.
- Гаразд, хлопці, тепер, для найбільш ефективного розвитку ваших здібностей, мені потрібен матрац.
Горизонтальне.... Положення...
Відчуйте всю могутність цих двох простих слів. Я лежав на теплій твердій землі і думав над тим, як додати ще одну зірочку до мого готелю. Все ж таки рівень комфорту тут не на вищому рівні. Найперше завдання, що я поставив перед моїми падаванами зіткнулось із суворою реальністю. В пеклі особливо то ні з чого робити матрац. Звісно, я пам'ятаю, що моя історія стосунків із цим предметом не надто вдала. За одну єдину ніч мені прийшлось заплатити неймовірну ціну. Сутенери в цій місцині неймовірно жорстокі. А що ж було б, якби я ще й яку небудь панянку з низькою соціальною відповідальністю запросив? Гадаю світ би розлетівся на друзки від такого комбо.
Тим не менше, Ваєр продовжував займатись костоломством у своєму чорному плащі. Бавовняних плантацій тут не видно, тож я вирішив у нього про це запитати.
- Слухай, а де ти взяв цей одяг?
- Хазяїн дав. (Ого, так в нього все таки є звичайний одяг) Він вимагає, щоби його слуги виходили назовні в подібному вигляді. Каже: «демони повинні бути таємничими».
Казковий довбоконик... Проте, з іншого боку, заявись Ваєр зі своєю страшною мармизою в місто, то переполох там був би ого-го який. А якби його побачив барон, то слугам прийшлось би довго вигрібати лайно з кімнати.
- А де він бере одяг?
- Він час від часу відправляє слуг на поверхню. Ті й приносять.
А це вже цікавенько. Тут може бути непоганий простір для маневру.
- А хіба ворота не вбивають демонів?
- Я ж казав, хазяїн може на деякий час позичити свою силу.
- Ясно... А ти не міг би попроситись назовні?
Звісно не хотілося би, щоб той неадекват дізнався про маленький переворот, що я тут здійснив, але все ж слід знати про всі доступні можливості.
- Ні, я тільки на виконання замовлень можу вийти. Для всього іншого я надто грізно виглядаю. Хазяїн казав, шо я всіх розлякаю.
Невже він зумів розродитися такою логічною думкою?
- То кого ж він тоді посилає? Є демони, які виглядають не настільки грізно (потворно)?
- Ага. Є такі, що схожі на людей.
- Бридота... Які ж вони мерзенні. – Додав Грок.
- Їх звуть суккубами.
Суккубами... Суккубами... Суккубами... Суккубами...
Мене ніби шарахнуло блискавкою. Я втратив дар мови. Коліщатка в моїй голові завертілися з шаленою швидкістю. Навіть мій баф на прискорення свідомості тихо курив збоку. Точно... Я ж в пеклі... Якщо в цьому фентезійному світі є демони, то чого б тут не бути суккубам? Це істоти, які шось там роблять... Шось пов'язане зі снами і так далі... Не пам'ятаю, але це все фігня. Це все неважливо. Головне це те, що всі вони дохріна сексапільні подруги, які не знають слова ні. Так же? Я правий? Будь ласка, нехай я буду правим! В цьому світі життя вже не вперше посилає мене нахєр з моїми очікуваннями. Скільки разів мої сподівання були розчавлені як виноград під ногами Челентано. Тож, бодай один раз... Благаю... Нехай все буде так, як я собі уявляю.
- Емм... Ваєре, а як сильно вони схожі на людей?
- Ну... В них шкіра такого ж кольору. Роги маленькі. Така ж хлипка статура. Тай самі вони маленькі, десь як ти. Тільки на грудях якісь горбики...
- Все! Досить! Далі не треба. – Зупинив я Ваєра. Звісно, це далеко не все, що мене цікавить в їх анатомії, але поки складається гарна тенденція, не будемо дразнити удачу.
- Слухай, друже, а ти не міг би привести сюди когось із них? Мені конче треба. Тобто... Для вашого розвитку це конче необхідно.
- Ні, це неможливо.
- НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО!!! ДЛЯ СЛАВНИХ ДЕМОНІВ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ НЕ ІСНУЄ ПЕРЕШКОД! ВСІ ВОНИ ТІЛЬКИ У ВАС У ГОЛОВІ! ПОСТАВ ПЕРЕД СОБОЮ ЧІТКУ МЕТУ І ЙДИ ДО НЕЇ! ТИ Ж ХОЧЕШ СТАТИ СИЛЬНІШИМ? ТАК? СКАЖИ!
- Хочу...
- Я НЕ ЧУЮ!!!
- Хочу!
- Ось так вже ліпше. А тепер поясни мені, як тобі взагалі в голову потрапило таке безглузде слово як «неможливо»?
- Ем, шо?
- Чому ти сказав, шо це неможливо, дибіл?!
- А... Ну так вони крім хазяїна нікого не слухають.
Дідько. Це буде складно. Як же мені провернути це діло? Погрожувати демону в пеклі сенсу я не бачу. Крім того, цих дуболомів тільки посилай на таку місію. Потрібно щось запропонувати.
- Сенсей, а шо означає дибіл?
- Великий і жахливий демон із самих низів пекла. Це по древньодемонічному.
- Ух ти, круто. То я дибіл?
- Ше й який. Скажи мені ліпше, як можна підкупити суккуба? Що їх цікавить?
- Вони поглинають життєву силу людей. Це їхнє улюблене заняття.
- Гроку, ти здатен це лікувати?
- Шо?
- Курва, ти можеш відновлювати життєві сили?!
- Мабуть, шо ні.
- ТА ТИ БЛЯТЬ НАЙБІЛЬШ НЕПОТРІБНИЙ ШМАТ ЛАЙНА НА ВСЬОМУ СВІТІ!!!
Так. Гаразд. Треба заспокоїтись. В мене є деякі ідеї на рахунок того, як виглядає процес поглинення життєвих сил, але це лише теорія. Це все може бути дохріна небезпечно. Я повинен бути обережним і завбачливим. Не можна діяти зопалу. Для початку, що таке життєві сили? Життєві сили... Шо воно таке?... Варто як слід над цим подумати. То шо ж воно таке?... Залупа... Я УЯВЛЕННЯ НЕ МАЮ, ШО ВОНО ТАКЕ! Я більше не можу думати. Зберись! Шо ми знаємо про біологію? Біологія... В людини є біологія. Біологію придумав біолог. Шо вивчає біологія? Ага... Там було шось про спарювання, розмноження, запліднення, шлюбні ігри, і так далі. Думай, шо може потрапити під категорію «життєві сили»? Може це... Може це... Та йдіть в сраку! Не спробуєш – не взнаєш! Хто не ризикує – той не трахається в чотирнадцять років. Чотринадцять років у цьому тілі! Я вже забув як виглядає вагіна!
- Ваєре, слухай мене уважно. В мене для тебе є дуже важлива місія, але ні слова про це хазяїну.
- Але я так не можу...
- Не перебивай! Ти ж хочеш бути сильним? Уяви обличчя хазяїна, коли він зрозуміє, шо він більше тобі не рівня. Він не зацікавлений в тому, щоб ти став сильнішим, ні... Він старий і заздрісний. Він обрубує на корінні будь-які спроби похитнути існуючий лад. Саме тому він вас сюди і запроторив. Подалі з очей. Однак вам випала нагода поставити його на місце. І тільки я можу вам у цьому допомогти. Нові методи тренувань швидко вознесуть вас на вершину, будьте певні. Однак, варто йому тільки про це дізнатися, і всі ваші мрії будуть розтоптані, як перший сніг перед входом в метро. Тож, поки йому нічого не відомо, у вас є шанс вибитись в лю.. кхм-кхм... в демони. Розумієте?
- Здається, я зрозумів. – Оголсив Грок. – Якщо хазяїн не знає, то все добре.
1 000 000 балів Гроку за кмітливість!
- Чудово. Гроку, на цю місію підеш ти. Слухай уважно. Ти будь-якою ціною повинен привести суккуба.
- Ненавиджу їх. Вони бридкі.
- Стули пельку! Якщо ти робитимеш тільки те, що тобі подобається, ти ніколи не досягнеш успіху. Ти повинен вийти за межі комфорту!
- Ну гаразд... - Тихо пробурмотів здоровило.
- Передаси їй, що в мене є те, що їй потрібно. Зрозумів?
Демон ледь кивнув своєю масивною головою, і з явним невдоволенням зник десь за скелею. Тим часом піді мною горіла земля. Я не міг знайти собі місця. Я вирішив розставити для себе певні межі. Отже, можливі варіанти, і моя на них реакція:
Наявність хвоста --- Загалом прийнятно. В залежності від вигляду і розміру, може навіть бути сексуально. Проте в певній позі може сильно заважати і бити по обличчю.
Наявність крил --- Знову ж таки, все залежить від їхнього вигляду. Правда очікувати чогось хорошого не варто. Я все таки в пеклі а не в раю. Скоріш за все, вони будуть стрьомними, як в кажанів, і сильно заважатимуть. Від думки про кажанів мій запал різко стих.
Наявність копит --- Цей варіант поки що лякає мене найбільше, хоч я і не фетешист. Але в той же самий час я і не *певна національність*.
Наявність шерсті --- А от цього я вже не винесу. Боже, залиши все інше, тільки забери це.
Страшне обличчя --- Для обходу цієї проблеми існують певні дієві засоби.
Зайва вага --- Ні, слухайте, ну це вже перебор. Давайте хоч трохи будемо оптимістами.
Якщо узагальнити, то позитивних варіантів не так вже й багато. Але цілком можливо, що я даремно все демонізую.
Через деякий час Грок повернувся. Поруч із ним йшла дівчина. Той факт, що я вже визначив ту істоту як дівчину, мене не аби-як потішив. Коли вони підійшли ближче, я зміг ретельно її роздивитись. Вона була одягнена в звичайну футболку та шорти, що мені здалось дещо дивним. Звичайне жіноче обличчя з закоренілим виразом презирства. Середньої довжини, темне волосся, крізь яке ледь пробивалась пара невеличких рогів. Звичайна фігура, невеликі груди, приблизно другого розміру. За спиною гойдались доволі вражаючі перепончаті крила, а по землі стелився довгий чорний хвіст. Ноги були покриті шерстю і закінчувалися невеликими копитами внизу. Я втомлено обвів її поглядом із голови до п'ят і зітхнув.
Ай..... Похуй....
В той день я заробив 1 000 очок досвіду.
Я лежав на землі, вичавлений як лимон. Я не міг поворушити жодною частиною тіла. Навіть очима. Так от що таке «життєві сили». В минулому житті існувало одне негласне правило: не давай наркоту наркоманам, не пий з алкоголіками і не суй свій дрин в божевільних. Десь з боку також притусувалось маленьке доповнення про слабких на передок. Я порушив одну із цих заповідей. Виявилось, що сукуби володіють певною забороненою магією, що дозволяє їм утримувати певні чоловічі органи в твердому стані на дуже тривалий час (ДУЖЕ тривалий час). А по факту вони виявились звичайними німфоманками. Здається, мої яйця зламали закони фізики і подолали бар'єр сталої Планка. Навіть мій контроль нервової системи не спрацював. Її кунг-фу виявилось сильнішим ніж моє кунг-фу.
Та загалом з нею можна було мати справи. Звали її... Чорт, забув її ім'я. Стара звичка. Короче кажучи, ми з нею домовились про співпрацю. Вона приносить мені деякі речі ззовні, а я страждаю. (В мене є певні підозри, що мене трохи намахали з умовами.) Ця угода досить небезпечна для здоров'я. Я серйозно ризикую стати імпотентом в п'ятнадцять років. Тому, щоби такої прикрості не трапилось, я вирішив приступити до своїх прямих обов'язків маг-коуча.
Грок був поруч, і намагався привести мене до тями. Дуже мило з його боку. Гадаю, він серйозно хвилювався, що я можу загинути. Воно й не дивно, враховуючи ті звуки, що я видавав на протязі кількох останніх годин. До речі, його зцілення таки має ефект, хоч і не надто великий. Це треба терміново виправляти.
- Ваєре, зламай мені руки.
- Як скажете, сенсей.
Слухняний демон завзято виконав моє прохання.
- Тепер, Гроку, ти повинен сконцентруватись на тому, аби вилікувати лише одну руку.
Спочатку все новаторство моєї методики полягало в тому, щоб підвищити рівень мого комфорту. Це стандартна методика викладання у всьому світі. Але я не такий. Адже від прогресу моїх учнів залежить і моє власне життя. Тому я взявся до роботи.
Я довго думав, що робити із Ваєром. Магією він не володіє, лише може відчувати її наявність. Це якийсь просунутий бойовий навик. Він сильний фізично. У нього дуже щільна шкіра. Простим ножем таку не пробити. Рухається він легко і швидко, наче мангуст. В звичайному поєдинку ти навіть моргнути не встигнеш, як будеш мертвим. Його пазурі гострі наче бритви. У вогні він не горить. Тай загалом він дуже здібний воїн. Координація як в Брюса Лі та Ліонеля Мессі разом взятих. Тому я вирішив вибрати для нього найбільш раціональний шлях розвитку. Шлях, в якому він зможе повністю реалізувати весь свій потенціал.
- Ваєре, а ти, тим часом, поший мені хороший костюм. Можеш використати мою шкіру.
Будь який вчитель скаже вам, що таланти треба розвивати. До того ж, нехай приносить користь. Тут, в пеклі, доволі спекотно, але часом буває досить вітряно. А від моєї старої піжами залишилось... Та взагалі ніхріна від неї не залишилось після недавніх подій. Можливо хтось вирішить, що це якось дико, але на мою думку не існує більш органічного одягу ніж той, що зроблений із твоєї власної шкіри.
Після того, як я дав завдання Ваєру, я вирішив трохи поекспериментувати із магією зцілення. Мені хотілося застосувати науковий підхід, і визначити межі можливостей Грока. Для цього мені би знадобилось вимірювальні інструменти. В ідеалі потрібен секундомір, щоби визначити швидкість загоєння в залежності від різних факторів. Але... Але.
- Хлопці, у вас тут випадково губозакаточної машинки немає?
- Там, на столі глянь.
Піздєц пожартував...
Гаразд, це все дуже цікаво, але краще зайнятись практикою...
Минув деякий час. Я лежав на омріяному матраці, склавши руки за головою, і насолоджувався погодою. Легкий пекельний вітерець колихав моє жирне волосся. Ваєр робив відбивну із моїх ніг, а Грок в той самий час кастував на них лікування. Таким чином я оптимізував процес калітства-зцілення і викраїв для себе трохи часу на відпочинок. Коли всі разом відновлюють запаси магії, можна трохи подрімати. Демони, між іншим, спати не любили. Мені їх якось навіть через те шкода.
Ми багато працювали з Гроком над контролем магії. Тепер він може визначати найважчі пошкодження і лікувати їх роздільно, а не всі гуртом. Довелося пропустити всі ті довгі і виснажливі тренування на межі нервового зриву. Короче кажучи, як я і обіцяв, Грок серйозно апнувся.
Завдяки його прогресу я наважився на дуже сумнівну авантюру. Мені весь цей час не давали спокою одиниці пошкоджень. Згідно із моєю теорією, ті травми, які загрожують життю, повинні мати більше ваги в ігровому плані. Тобто коштувати більше тих самих очок. А також вони повинні сильніше прокачувати зцілення. Одного разу ми вирішили поколупатися в моїх кишках, і глянути, що з цього вийде. Звісно, перед тим ми провели ряд дослідів на собакенах, але я все рівно дуже нервував. Тому що, якби я загинув, то це офіційно була би найтупіша смерть в історії людства. Слава Богу все обійшлося. Грок впорався. З того дня ми активно застосовували просунуті техніки і впевнено йшли вперед.
Час минав. Я підріс. Зараз в мені приблизно 175 см. Навіть м'язи непогані звідкись взялись. Гадаю, це від собакенової дієти. Останнім часом я перейшов з сирого м'яса на смажене. Подякуємо Мері за пательню та сіль. Мері – це наша стара знайома сукубша. Її звуть Мері. МЕ РІ. Мері. Як Мері Попінс. Як Мері Крістмас. Не можна забувати. Треба це десь собі записати на тілі. Дайте ножа! Коли я дуже ввічливо перепитав її ім'я, вона відірвала мені член. Страшно уявити, що було би, не будь поряд зі мною Грок. В той момент я щиро повірив у карму. Я стільки нервів потратив на його навчання. Не даремно... Ой не даремно...
Інтер'єр мого номеру залишався бідним. Я би звісно міг попросити принести якихось речей, та шось вони дуже дорого обходяться. До того ж ходить Мері назовні не так вже й часто. Мері. Її звуть Мері. Коли я вперше їй склав довжелезний список бажань, вона глянула на мене як на ідіота і сказала: «Чуєш, я шо кобила?» І справді... Їй це все тягнути самотужки, подумав я. Але вже через тиждень вона притарабанила мені матрац. Гадаю, у неї на це були власні причини, але я не проти. До речі, можна зараз в неї про це запитати. Вона ж бо стоїть у мене над головою.
- Тобі правда не боляче?
- О, Мері... Привіт, Мері. Радий тебе бачити, Мері. Чого прийшла?
- Я тебе шось спитала.
- Ааа... Ні, Мері, не хвилюйся, все пучком.
- Зовсім тупий? Чого мені хвилюватись? Я ж демон.
- Точно, точно, пробач, Мері.
- Ше раз назвеш мене по імені...
- Вибач, вибач, більше не буду. Так цей, кхм... за чим прийшла, Мееееееене провідати?
- Ахах, от же хитросракий. Знімай штани.
- А... шо?
- Так, ви двоє, помилки природи, ану киш!
- Нє, нє, нє, нікуди вони не підуть. Грок, друже, не смій тікати.
- Так, я не поняла, ти в задньоприводних записався, чи шо?
- Ні, звісно. З глузду з'їхала?
- Тоді шо не так?
- Хєрасє, шо не так!? Типу ти не в курсі.
- Ой, тільки не плач. Все ж нормально, чьо морозишся?
- З чоловіками так не можна. З нами треба делікатніше. Де твої чари?
- Я тебе щя як зачарую...
- Так, Гроку, будь зі мною! Якшо вона щось відірве, ти мусиш то присобачити назад.
- Заїбав... Так, ладно... Я в місто збиралась, чого тобі принести?
- Нічого не треба.
- Чьо? Та в тебе тут немає ніхріна.
- Піздєц, а там типу є... Може ти мені річку притягнеш, чи повітря свіжого? Ато знаєш, в мене тут замість душу зняття шкіри, а яйця приходиться мити кислотою.
Мері стояла, склавши руки на грудях і нервово відбивала ритм ногою. Її спопеляючий погляд пронизував мене наскрізь, але я не боявся. Поки зі мною Грок, все буде гаразд.
- От же гамнюк, я шо дарма прийшла? Тут далекувато пішки.
- Не їбе. То вже твої проблеми. Сексу не буде. Якшо вже так не терпиться, то можеш там на столі собі шось підібрати. Я бачив там є один довгенький шест. Сама розберешся, шо з ним робити.
- Знущаєшся? Може мені ТВІЙ шест взяти, якшо ти його зовсім не цінуєш?
- Так, а шо не так? Ти вже доросла дівчинка, тобі не звикати.
- Все не так! Треба жива людина, інакше магія не діє.
Краще мені, мабуть, не знати про що вона говорить.
- А з демонами хіба не можна?
- З ким? Із цими от, чи шо?
- Гей... Не ображай моїх учнів. Чим вони тобі не до вподоби?
- Піздєц, а ти як думаєш? Демони і так розумом не дуже, але останнє покоління це шось із чимось.
- Стоп. Тільки не кажи, що тебе заводять розумні?
- Це ти типу про себе? АХАХААХ!
- Ну... Я, як би, корені кубічні можу вираховувати, так що да! Про себе!
- То скажи мені, як же так сталось, шо такий розумака потрапив у таке жалюгідне становище?
- Ніфіга воно не жалюгідне! В мене матрац є! Я майже аристократ!
- Ахахах! Ой, дякую, потішив. А тепер харе вийобуватись і давай до діла.
- Ні! Знайди собі демона і роби з ним шо хочеш, мене не чіпай.
- Та вони морожені всі як монашки старі. На них магія не діє. Тай глянь... Ти би хотів з такими?
Я на секунду уявив себе жертвою зґвалтування. Якби ці двоє були не проти від молоденьких хлопчиків, я би... Лячно навіть думати про це. Не знаю як, але за весь цей час мій задній клапан залишився недоторканим. Мабуть, моє уявлення про пекло було помилковим.
- Гаразд, в мене є пропозиція. Я можу принести карту рівнів, раптом тобі цікаво.
- Так, а от тепер давай детальніше.
- Тобто? Ти про карту рівнів не знаєш?
- А повинен?
- Так то ж люди придумали. Магія, яка може показати твій рівень, навички, і спеціальність. Хоча... Ти ж і так раб. Воно тобі певно за даром не треба...
Даром не треба.............
- Пацани, в мене до вас прохання. Можете залишити нас удвох? У нас тут буде серйозна бесіда. Якщо почуєте дивні крики – не турбуйтесь. Але якщо почуєте слово «ананас», скоріше вертайтесь на допомогу. Ясно?
Поки мої підопічні, похнюпивши носа, зникали за скелею, я почав серйозну розмову. В мене раптом з'явилась не аби-яка образа на мого вчителя із притулку. За два роки той придурок не обмовився і словом про подібну технологію. Але що, якщо Мері просто мене розводить? Така можливість є. Ця бестія здатна на що завгодно для своєї мети. І коли я вже хотів провести більш ретельний допит, то зрозумів, що стало надто пізно.
Темний густий дим піднімався із розщелин. Місцями в дрібних калабатинах булькотіла лава. Чорні хмари суцільним покривалом встилали небо. Або стелю... Це ще не відомо. Десятки собакенів бігали туди-сюди, весело гойдаючи своїми щелепами. Вони відчайдушно намагались сховатись від каміння, що летіло в них на шаленій швидкості. Ваєр та Грок розважались винищенням бідолашних істот, абсолютно не звертаючи уваги на моторошні крики, що доносились з-за скелі.
- АНАНААААС!!!
- АНАНАААААААААС!!!
Будь проклятим той день, коли я вирішив думати членом, а не головою. І це при тому, що я на пам'ять знаю свою нервову систему. В члені абсолютно точно немає мізків! Кілька разів я був на межі смерті. Підозрюю, що в демонів не просто так слабке лібідо. Схоже вони трохи розумніші, ніж я вважав.
Мої падавани гуртом вирішили мене зрадити і перейти на темний бік. Що ж, самі винні. Вони були досить близько до того, щоби я над ними змилостився, але ні. Суд прийняв одноголосне рішення, що не підлягає оскарженню. Їхні жалюгідні відмазки типу: «сер сенсей, наймогутніший маг серед людей не міг так просто скласти зброю перед якимось сукубом» судом прийняті не були. Ніфіга вони в цьому житті не розуміють. Існують вороги, з якими нікому не під силу впоратись.
Мері пішла геть, але обіцяла повернутись. Ага... Звісно. Радісних пик вона тут більше не зустріне. Тим часом я вирішив трохи покарати хлопців за непослух. Я перекрив поставку матеріалу для Ваєра, тож тепер нехай робить, що хоче. Свій вклад в мій комфорт він уже зробив. В мене є кілька непоганих прикидів, вугільно чорного кольору, зроблених із ніжної шкіри моїх сідниць. Нажаль, я не мав ані найменшого уявлення, як її обробляти, тож прийшлось дану інформацію купувати за божевільні кошти в тої ж таки Мері. Для мене ці костюми дорожчі ніж всі гучі і версачі разом узяті. Я уявлення не маю, що зроблю із тим, хто мені їх зіпсує. І це при тому, що я завжди вважав одяг не більше ніж просто одягом.
Хоч Мері і говорила неприємні речі про Ваєра, проте його талант вона оцінила. Хитра курва зробила замовлення в демона напряму, оминувши мій безпосередній контроль. Він пошив їй плащ, поки я спав. Скрізь суцільна зрада...
Грока я змусив весь день стояти на голові, мотивуючи це тим, що так краще контролюється мана. Після того він зізнався, що результат і справді покращився. Тепер от сижу і думаю: може й собі спробувати? Але ні, я махав такий дибілізм. А от тупий Грок своїми словами забезпечив собі комфортне положення на всі подальші тренування.
Якраз в такому положенні і застала його Мері.
- Здоров, Ананас, як справи?
- Дуже смішно... - Ображено відповів я.
- Шо це з громилою?
- Я тренуюсь... - Натужно процідив Грок крізь зуби. – Не заважай, мерзенне створіння...
У відповідь Мері лише збентежено глипнула очима.
- Не зважай. – Втрутився я.
- Мда... У вас тут завжди якась хрінь відбувається, ну то таке. Я тут за іншим...
- Дай вгадаю?
- Як на рахунок трошечки розважитись?
- Твоє трошечки – зовсім навіть дохуя. А про розважитись я взагалі мовчу.
- Ой, тільки не плач. В мене є плата.
- Ніщо в цьому житті не варте...
Несподівано, з-під свого (мого) шкіряного пальта Мері дістала пляшку з підозрілою рідиною коричнюватого кольору. А може й варте...
- Чорт... Це те, про що я думаю?
- Нє, бляха, це не рожевий поні. Звідки мені, курва, знати, про шо ти думаєш? Це віскарь. Ну то як? Го на матрац?
«Я неповнолітній!» - Мав би закричати я, але на Батьківщині так ніхто не робив. Я звісно алкашом себе ніколи не вважав, в принципі як і будь який алкаш, але через весь цей стрес я б не відмовився перехилити чарку. Крім того, пити кров набридає все більше й більше. Я взагалі дивуюсь, як я від того досі не помер. Саме тому, в даний момент вся моя антибольова система трохи підвисла, і незабаром я швидко згадав, над чим саме там тренувався Грок.
- Ні! Ні! Ні! Забери це все геть. Мене за пляшку віскаря не купити.
- А за дві? – Мері проігнорувала мою оборону і знову поставила шах. Дивним чином в другій руці була іще одна пляшка.
- Слухай, я і в кращі свої часи стільки не стягував. Навіть якщо ти дістанеш третю, результат не зміниться. В моєму становищі вживати дуже болісно.
- Ти впевнений? – Мері дістала третю.
- Абсолютно. Україно попаданос обліко морале.
- Га? Ти закляття читаєш, чи шо? – Учні трохи напружились.
- Ні, забий. Короче, я пас. І воля моя непохитна, наче Будда.
- Так, да? Ну ладно... - Здається, вона все таки здалась. – На, тримай. Принесла твою заслужену, ананасову карту рівнів.
Сукуб з пихатим виразом недбало жбурнула мені невелику металеву пластину і почала на відїбись пояснювати.
- Ця карта демонструє інформацію про будь кого, хто залишить на ній свою кров. Робити це слід в кутку поверх тих древніх рун.
Вона вказала пальцем в конкретне місце. Глянувши туди, я не аби-як здивувався.
- Шо за... Контрл Шіфт Ескейп?...
-
-
-
Єбать.
-
-
-
Я.
-
-
-
Лох.
-
-
-
Як тільки я сказав ці три загадкові слова, переді мною виникло блакитне вікно на кшталт тих, що обзивали мене терпилою.
-
/ Раса --- Людина /
/ Рівень --- 2 /
/ Спеціальність --- Раб (1%) /
/ Базові характеристики: /
/ Сила --- 33 / / Витривалість --- 37 / / Маг. Сила --- 68(+1) / / Мана --- 105 /
/ Навички: /
/Концентрація---123//Чутливість --- 117//Контроль мани---111 //Мислення---105//Стійкість --- 45/
/ Стихія --- Блискавка /
/ Титули: /
/ Страждалець /
-
Мері ще досить довго махала руками мені перед очима, поки я не прийшов до тями.
- Слухай, Мері, забирай її назад. Вона мені не потрібна.
- Шо? Як не треба? Я шо її даремно купувала? Вона, знаєш, не дешева!
- Дай мені ліпше ту пляшку...
Мері глянула на мій сумний вигляд, та й собі трохи притихла. Все ж таки за карту я розплатився сповна.
- Ей, що трапилось? Це через те, що ти раб?
- Та ні, все гаразд. Я просто... Не знаю.
Не знаю, від чого мені стало так паскудно. Від того, що я такий дибіл, чи від того що система просто знущається наді мною. Як взагалі можна передбачити таку тупість? І стоп... Який нахєр гаразд?... Я бляха в пеклі! Однак, важко в це повірити, але Мері вирішила проявити трохи людяності.
- На, тримай – Вона протягнула мені спиртне і поплескала по плечі. – Це за рахунок закладу.
Після цього вона нахабно всілась поруч зі мною і роздала по пляшці моїм корєшам. У неї тих було чотири штуки.
- Ем... Ми справді будемо пити віскі, як пиво?
- А його хіба не так п'ють?
- Ні.
- Я все думаю, чого на мене всі так витріщалися в барі. Від такої уваги ледь не зірвалася.
- То чого ж ти? Треба було їх вжучити. Чи то тільки для мене така акція?
- Хазяїн забороняє.
- Он воно шо... Тобі теж непросто живеться.
- Так. Тутешня магія тамує голод і кровожерливість, але це не стосується хіті. А в місті багато уваги привертати не можна. От і приходиться шукати собі жертви по закутках. До того ж всілякий непотріб.
- Да, життя неймовірно неприємна хрінь. До речі, тут магією льоду, випадково, ніхто не володіє?
- Ну, є кілька кандидатів, але вони далеченько.
- Ясно... А магією коли?
- Про таку не чула.
- От я й кажу... Життя – до біса жахлива річ. Чому існує магія вогню, землі, але немає магії бургерів? Чому немає, скажімо, телепортації? За таку магії я би кого завгодно вбив.
- Взагалі-то, є один чувак із магією телепортації...
- Уб'ю...
- Ага, пупок не розв'яжи. Того придурка навіть я боюсь.
- Він такий сильний?
- Ну так телепортація ж...
- О, до речі, а можеш показати свої навички? – Мері у відповідь знизала плечима.
- Чому б ні?
Сукуб дістала пластину і капнула в кутку власною кровю. Через кілька секунд на ній проступили чорні літери іноземного письма, яке я вже давно вивчив.
-
/ Раса --- Демон /
/ Рівень --- 488 /
/ Спеціальність --- Сукуб (бонус досвіду за спарювання) /
/ Базові характеристики: /
□□□□ □□□□□□ □□□ □□□ □□□
/ Навички: /
/Перевтілення/ /Чарівність/ /Спокусливий погляд/ /Врода/ /Контроль тіла/ /Навіювання/ /Контроль розуму/
/ Стихія --- Розум /
/ Титули: /
/---/
- Скажи мені будь ласка, Мері... А шо це в тебе за навички такі, яких я в ЖИТТІ НІКОЛИ НЕ БАЧИВ?!
- Триндець... Схєра мені для тебе тужитись? Це в місті мені конспірація потрібна, А тут, пане, будьте ласкаві сходити нахуй. Мені в своїй звичній формі і без навичок комфортніше.
Звісно... Суміш феміністки і німфоманки і справді лякає.
Ми ще трохи так посиділи, після чого Мері віроломно скористалася моїм п'яним станом. Мої катувальники валялись у відключці і нічим допомогти не могли. Дивно, що віскарь так на них подіяв. Я вважав, що їм таке пойло шо коню молоко, але цілком імовірно, що клята бестія їм шось таки підмішала. Ця курва здатна на все, за для мети. Проте мене хвилює дещо інше. Проти мене використали мій же метод. Почуваюся використаною ганчіркою. Вибачте, ті кілька дівчат, з якими мені підфортило. Мені справді шкода.
Коли я зміг рухатись, її вже не було. Сьогодні якийсь дзеркальний день. Карма взялася за старе? Мені було вельми недобре. Виявляється, моя техніка не надто ефективна проти похмілля. Також я був трохи розчарованим із дива інженерно-магічних наук людства. Ця бракована скріншот-пластина навіть не показала чисел в статусі. Тож я так і залишився гадати, наскільки ж сильно я поступаюсь в силі цим триклятим демонам.
У Грока та Ваєра рівні були нижче. 378 та 390 відповідно. Коли вони прокинулись, то були дещо шокованими самим фактом прокидання. Для них це було чи не вперше в житті. Після того вони ще досить довго, і з не аби-яким настороженням слідкували за тим, як я намагаюсь закрити вікно статусу. Чому б нам не використовувати різні команди для відкриття і закриття ігрового меню? Це ж так до біса дотепно та зручно, правда? Нарешті мені пощастило із Ctrl+Tab+PgDn. Не знаю, яким андроїдом користувались місцеві програмісти і який лінукс вони там собі курили, щоби прийти до такого геніального рішення.
Наступні кілька тижнів я просив Ваєра ловити для мене собакенів і приводити на забій. Це, що правда, виявилось складніше, ніж я собі уявляв. Вбивати їх – ще та морока. Але, перебивши цілу тонну цих істот, я зміг підняти свій рівень аж до п'ятнадцятого. За кожен рівень система нараховує один бал характеристик. Із прямим доступом до статусу, я можу їх розподіляти. Ними також можна піднімати навички. Тож, завдяки цьому, я дізнався, що сума характеристик Мері як мінімум не менше 488. Я гадки не маю, які у неї стартові показники, чи як сильно вона їх розвинула без головної ігрової механіки. Загалом, оптимістом я себе не вважаю. Навіть у собакенів рівні не нижче сто двадцятого. На мене навалила зневіра. Руки опустилися. Та все ж, подумав я, чого мені хвилюватись? Гірше вже точно не буде. Я змусив себе посміхнутись прямісінько в чорні хмари над головою. Все буде добре - збрехав я собі.
- Слухай, Ваєре, в мене тут виникла ідея для нових тренувань. Не підкажеш, в якій стороні брама?
- Гаразд, хлопаки, в мене для вас чудова звістка.
-...
- Сьогодні я навчу вас одному дуже потужному заклинанню, що з покоління в покоління передавалось у моїй сім'ї.
- Яке заклинання?
- Потужне.
- І що воно робить?
- Дещо потужне.
Грок із Ваєром недовірливо перезирнулися.
- Ви, будучи моїми кращими учнями, заслужили право володіти цим неймовірно крутим закляттям. Давайте я вам його продемонструю. Ваєр, дай свою руку.
- Ну, добре...
Я охопив його міцну кінцівку з гострими пазурями своїми руками.
- Експекто Патронус!
Ваєр немов підкошений рухнув на землю. На обличчі яскраво відбивалось збентеження.
- Дивно. – Мовив він. – Я не можу поворушити тілом.
- Яке потужне закляття! – Втрутився Грок. – У нього сильно пошкоджена шия. Я, як цілитель, це прекрасно відчуваю. Сенсею, ви і справді...
- Членус Відпаданус!
- Хах... Тепер і я не можу поворушитись. Сенсею, ви крутий.
- Можеш вилікувати себе, Гроку?
- Ні, не думаю. Мені для того потрібні руки. Чекайте, а як ви тоді нас вилікуєте? Сенсею? Сенсею!?...
Якщо пропускати через метал електричний струм під високою напругою, через природній опір провідник почне нагріватися. Я вставив під свої кайданки побільше шкіри, щоб не обпекти ногу. Я вже давно звик до того, що будь-яка моя травма вмить лікується, пора вже забувати про цей сервіс. Я зосередив магію в останній ланці ланцюга, що тримала мене біля скелі. Коли та розігрілась до червона, мені вдалось її розірвати. От і все... Все...
- Сенсею, шо ви робите?
- Не хвилюйтесь, хлопці, все під контролем. Довіртесь мені.
- Гаразд, а для чого вам кіл з кувалдою?
- Тобто, для чого? Хочу забити ось цей ось кіл, ось цією от кувалдою. Це ж очевидно.
- Ясно... Слухайте, ви звісно наш вчитель, але обов'язково вилазити на мене зверху? Я не надто людей люблю. Вони бридкі. Я дещо гидую.
- Ой, вибач. Зачекай хвилинку, зараз заб'ю цей кіл тай злізу.
- А обов'язково забивати його мені в око?
- Так, це для вашого ж добра. Друга стадія закляття.
На дві останні атаки в мене пішло близько шестидесяти відсотків всієї мани. Іще двадцять знадобилося, щоби порвати ланцюг. Для того, щоби вбити цих двох самою тільки магією, мені знадобився би весь мій багаж. Тому я вирішив скористатись грубою силою. Що правда, знадобилося близько десяти хвилин, аби розколоти череп цього громили.
- Хух.... Нарешті. Ваєре, тепер твоя черга.
- Що там сталося? Звідсіля я нічого не бачив. Що там з Гроком? Що дає друга стадія закляття?
- Оооо... Вона дає неймовірні почуття і казкову силу. Грок зараз сповна ними насолоджується, тож не турбуй його.
- А що це за звуки були? Мені здалось, ніби він кричав від болю.
- Тобі не здалось...
Вбивство розумних істот (відносно) не викликало в мене жодних суперечностей. Та ще й таке жорстоке... Але це тільки, якщо дивитися з точки зору гуманізму. Зі свого боку я вважаю, що вчинив із цими покидьками неймовірно милосердно. Може того я й відчуваю тепер цю пустоту всередині? Я стільки часу мріяв їх вбити. Вигадував найбільш брутальні методи, що згодилися би для сцен файталіті в МК. Та в результаті, мені якось сумно, чи що? Очікування виявились значно приємнішими самого дійства. Не міг же я прив'язатись до цих паскуд?! Та що зі мною не так? Що за блядскі почуття? Я повинен кричати від щастя! Якби їх можна було воскресити, я би одразу це зробив і вбив би їх знову. Однієї смерті для них мало.
За цих двох я отримав чотири рівні. Хоч я і маю штраф у 99%, та все ж різниця у рівнях надто велика. Я би отримав, певно, рівнів двадцять-тридцять, якби не спеціальність. Та що вдієш. Нехай мене грітиме думка про те, що мої мучителі перетворились на досвід, і послужать першою сходинкою на шляху до омріяної свободи.
Минулу близько трьох років з тих пір, як я потрапив у цю халепу. Отже мені зараз десь сімнадцять. На щастя ніхто не влаштовував мені святкових тортур в знак річниць, тому я не можу сказати точно. Однак я підріс і набрався сил. В мене навіть кубики якісь на животі з'явились. Ніколи таких не бачив. Магічні здібності теж прокачались. Пора вертатись додому. Хоча я вже й забув, де це. Я дуже туманно пригадую життя до пекла. Здається, в мене була дівчина. Точно, її звали Енні. Чи це я собі вигадав? Будемо вважати, що це правда. Так трохи драматичніше.
Я не надто сентиментальний хлопець. Ця місцина в мене ностальгії викликати не буде. Хтось казав, що в пам'яті залишаються тільки хороші спогади. Я би з ним посперечався. Я всім серцем ненавиджу це місце. Навіть не так. Я ненавиджу весь цей клятий світ. Була б поруч зі мною велика червона кнопка, я би без вагань її натиснув. Навіть якби на ній писало того не робити.
/ Раса --- Людина /
/ Рівень --- 19 /
/ Спеціальність --- Раб (1%) /
/ Базові характеристики: /
/ Сила --- 35(+4) / / Витривалість --- 40(+4) / / Маг. Сила --- 72(+1) / / Мана --- 109(+10) /
/ Навички: /
/Концентрація---128//Чутливість --- 120//Контроль мани---113 //Мислення---109//Витримка --- 48/
/ Стихія --- Блискавка /
/ Титули: /
/ Мученик /
-
Нарешті я дочекався нового титулу. І нарешті він звучить не як образа. Бонус становить 1600%. Тобто, мої рани заживають в сімнадцять разів швидше. Досить непогано. Правда від смертельних ран це все одно не врятує.
Бали характеристик я поділив між маною, силою та витривалістю. Загалом, базові показники досить прості. Немає ніяких абстрактних: вдачі чи бойового духа... Була б там удача, я взагалі б не думав, куди розподіляти бали. Сила показує максимально можливу силу. Витривалість – її запас. Аналогічно і з маг. силою та маною. Оскільки моєї потужності вистачає для вбивства демона, слід збільшити її об'єм. Також не можна забувати про фізичні дані. Без ігрових механік їх досить складно піднімати. А мені, скоріш за все, прийдеться дуже багато бігати. Навички я не чіпав, тому що вони і так достатньо високі. Їх подальший ріст мені зараз не найголовніше. З першими чотирма все більш-менш зрозуміло. Без них я як Тоні Старк без костюма і після лоботомії. Витримка виглядає так собі, але може дуже сильно мені допомогти.
Витримка --- Дозволяє залишатись при свідомості після отримання пошкоджень. Чим вище даний показник, тим більші пошкодження об'єкт може перенести при тямі. Не впливає на загальну живучість.
Ця навичка може непогано співпрацювати з моїм титулом. Можливо, варто було б її підняти, але з моїм штафом, кожен бал на вагу золота. Хоча ні... Яке там золото... Кожен бал на вагу сльози русалки зробленої із антиматерії і вичавленої Елвісом Преслі в Мезозойський період під наглядом Ісуса Христа на Марсі.
Деякі собакени допитливо заглядали в мій бік, але поки що тіла демонів їх відлякували. Зовсім скоро мені прийдеться із ними зіткнутись. До того моменту я повинен як слід підготуватись. Тому, я ледь не надірвавши сраку, підняв на ноги Ваєра і спробував якось притулити його до скелі. Пововтузитись прийшлось чимало. Але зрештою, я винайшов для нього нову спеціальність: демон-пугало успішно встановлене. Мені згадалось, як сильно я ссявся, коли вперше його побачив. Тепер же він виглядає жалюгідно. Зробити щось подібне із Гроком не надто розумна ідея. Для цього мені знадобився би кран.
Я вдягнув свій улюблений короткий шкіряний жакет. Взяв пару ножів зі столу. За кілька днів до цього я попросив Ваєра пошити для них піхви і ремінь. Також перед смертю він зробив для мене невелику наплічну сумку, куди я поклав пательню, рештки солі і ще деякі корисні речі. Я зробив собі спис із тієї палиці, від якої відмовилась Мері, розплющивши і заточивши її кінець. Наостанок я трохи перекусив Гроковою рукою. Мені здалось, що я витратив більше калорій на те, щоб відділити м'ясо від тіла, ніж отримав він самого процесу харчування. Враження, ніби довго і нудно жував гуму. І на останок я попрощався із моїм кращим другом.
Прощавай, товарише мій. Я тебе ніколи не забуду. Ти був для мене цілим світом, і навіки залишишся в моєму серці. Бувай, мій матраце...
Дибільна ідея... Дуже дибільна ідея... Для чого я це зробив? Все ж було добре. Сиділи собі, відпочивали. Байки травили. Ні тобі дощу над головою. Ні тобі комарів нічних. Лежи собі тай плюй у стелю. Їжа є, житло є, навіть секс був. Ніііі... Треба було взяти і все зіпсувати. Свобода... В сраку таку свободу. Заткнись, Мел Гібсон. Чим тобі погано жилося в Англії? Подумаєш, сім'ю вбили. Так шо тепер, піти всім іншим через це вмирати?
Мене загнали в кут. Позад мене п'ятдесяти метрова скеля. Переді мною щільним кільцем змикаються ряди кровожерливих собакенів. Їхні люті очі ні на секунду не випускали мене з поля зору. Лише питання часу, коли один із них насмілиться напасти, проігнорувавши встановлений мною відлякувач. Звідки їх тут стільки взялося? Тут десь поруч супермаркет є?
Я сховався за гігантською тушою Грока, і тремтів від страху, обнімаючи свій матрац. Мертвий Ваєр дивився на мене з докором. Іди в сраку! Це ти мене сюди притягнув. Сам винен! Шо ти сказав? Ах ти ж паскуда, а на що ти надіявся? Думав, я тебе в друзі додам і фотки лайкати буду? Ти, курво, шкіру з дитини здирав! Та мені насрати, хто там шо тобі казав. Досить цих гнилих відмазок. Зізнайся, тобі це подобалось. Надіюсь, ти там зараз дуже яскраво гориш у пеклі! Стоп... Я заплутався. А, ні. Все гаразд. У нас же ж вся ця шняга з переродженнями. Короче, надіюсь, ти там зараз борсаєшся в лайні.
Коли я спробував покинути свою затишну катувальню, зі всіх закутків почали збігатись ці дрібні гострозубі суки. Спочатку я якось давав їм ради, але їх ніяк не меншало. Навпаки, з кожною хвилиною їх чисельність зростала. Ніби хтось зламав респаун в цій локації. Тож я прийняв стратегічне рішення повернутись під захист покійних демонів.
Тікати нікуди. Не знаю, скільки іще часу Ваєру вистачатиме акторського таланту, аби вдавати із себе живого, але на багато розраховувати не варто. Терміново треба вжити якихось заходів! Організувати ефективну оборону. Наставити пасток. Звести укріплення і так далі. Є тільки одна проблема, що стоїть на заваді: я досить таки рукожопий. Думаю, в реальності той пацан із «Один вдома» відхопив би люлей на першій же хвилині пограбування. Потрібен інший вихід.
Позад мене височіла пряма, перпендикулярна скеля. Я міг би спробувати на неї викарабкатись, якби був мурахою. На жаль, Крішна із всіх біологічних суперсил, типу вміння літати, плавати під водою, чи лазити по вертикальних поверхнях наділив мене тільки роздутою самооцінкою.
На столі я знайшов кілька тонких гаків. За допомогою лави, я спробував надати їм форми, яка би дозволила вганяти їх в скелю. Вийшло досить криво, але то пусте. Я підійшов до перепони. Пригадалось, наскільки легко Ваєр увігнав ту металеву пластину, що утримувала мою голову. Я хотів теж так спробувати. Я замахнувся з усіх сил, і завдав важезного удару підлому каменю. Вийшло! Гак на цілих пів сантиметра увійшов всередину. А я досить таки сильний покидьок, чи не так? І шо робити?.. Зараз мені би не завадив який-небудь чіт, що несподівано впав би з неба. Адже так завжди в історіях. Коли головний герой потрапляє в повну халепу, йому на допомогу спішать вся вселенська удача і майстер розподілу читерних навичок. Якщо ще й разочок-другий пересилити себе, то взагалі станеш як Рембо у світі телепузиків. А оскільки я тут вже дуже давно надривав сраку, то я маю право вимагати гіпер круту навичку. Наприклад: виклик кулемета і гранатомета з безкінечними набоями. Ахах... Вимагати? Іди нахуй гг. Автор, ти шо бухий? Завали хліборізку, не твоє діло. Постав, будь ласка, четверту стіну на місце, і більше її не чіпай, ок? А якшо ні? Підародемони, ви готові? Так, стоп, сорян, був не правий, вибач, пробач...
Гаразд, з гаком не вийшло. Можна спробувати з молотком. Я буду видовбувати виямки в породі, в які зможу ставити також і ноги. Досить трудомісткий процес, але іншого виходу я не бачу. А якщо врахувати те, що робити це прийдеться на шаленій висоті, то впевненості даний план не викликає. Лебовські порівняв би його зі швейцарським годинником.
Отож я приступив, як заповідав Франко, лупить сею скалу. І як заповідав Джон Сноу, робив я це гострим кінцем молотка. Знадобилося хвилин п'ять лише на одну. Ефективність не знає меж. Але справжнього каменяра це не спинить. Тож я продовжив. До вух долинав зведений хор із грізного гарчання монстрів. Обертатись мені не хотілося. Я і так заледве себе стримував, щоби не почати ревіти як маленька дівчинка. Ніздрі, як і завше, заповнені різким запахом сірки. Гадаю, я вже пристосувався до цього отруєного повітря, хоч медицина, певно, в моєму випадку рве собі на голові волосся. Здійнявся вітер. Зовсім не рідкість, але так не доречно... На висоті це може стати дуже серйозною проблемою. Альпініст із мене такий собі. Мені б допомогти, а не заважати, але ні... Доля вирішила по іншому. Може, варто перечекати? Раптом я почув якийсь гуркіт позаду. Із широко викоченими очима, я збагнув, що це впав Ваєр.......... РАН.
Отже долі цього було мало, і вона вирішила прискорити мене за допомогою підсрачника. Їй це вдалось. Всі ж чули ці історії про вплив адреналіну на фізичні здібності людини, так? Мій вердикт: міф підтверджено. Це я зрозумів, знаходячись на висоті десяти метрів над землею. Ваєр, от же паскуда. Навіть після смерті умудряється мені насрати. Собакени піді мною вискакували вгору один з-перед одного. І їм, бляха, майже вдавалося до мене дістатися. Курва... Ну чого ці скоти не зоставлять мене в спокої? На них що, магія пекла не поширюється? Я так і не зрозумів, за що я тримаюсь, але пальці потрохи почали втомлюватись. Я боявся поворушитись. Перед цим героїчним ривком мої руки якось додумались запнути за пояс молот. Тож не залишається нічого, окрім як продовжити підйом.
Я тричі помолився Крішні, на той випадок, якщо це не безглуздо. Ще я похвалив його вражаючу мускулатуру, неперевершений розум, і найбільший член у Всесвіті. Надіюсь, він не жінка. Я затамував подих і відпустив одну руку. От же ж дибіл! Тримайся!... Тримайся!... Не падай! Падати нам не треба. Ліва рука не втомлюйся. Тобі це не личить. Ти ж не лохушка якась там. Я стільки про тебе піклувався. Згадай, я ж навіть жодного разу тобою не підтирався. Не підведи. Я обережно дістав молот. Спробував замахнутись та ледь не впав. От же срака... Треба якось довбати скелю, при цьому не розмахуючи руками. Я вам шо, Ума Турман? Лівачок вже доволі помітно тремтить від втоми. Я от-от піду на корм. Мені шо, і справді гайка? Після всього, що я пережив? Це ж яка могла би вийти історія... Хоча, це тільки в аніме, якщо герой багато страждає, то все в нього буде гаразд. Так, досить. Треба заспокоїтись. Мені потрібен короткий різкий удар. Точно, в мене ж є магія. Якщо я пошлю сильний імпульс на певні м'язи, викликавши судому, то це може спрацювати. Варто спробувати. Гадаю, п'яти відсотків вистачить. Не будемо повторювати помилок Тоні Старка. Я відправив заряд на тріцепс і... Вуаля! Рука різко розігнулася, міцно вбивши молот по саме руків'я.
- Ха! Жуйте сраку, срані виблядки! Запам'ятайте цей день! День, коли вам майже вдалось зжерти... АААА!!!
Чорт забирай, карма не може бути настільки миттєвою! Одному із цих падлюк таки вдалось дострибнути і вхопитись своїми гострими зубами за мою ніжну дупцю. В минулому житті він скоріш за все був Сергієм Бубкою. Прийшлось буквально стріляти блискавками з п'ятої точки, щоби позбутись цього олімпійця. Я так розумію, що кожне сказане мною слово, буде використане проти мене. Все, мовчу.
Завдяки судомній (як я її щойно назвав) техніці, мені вдалось втриматись після атаки Бубки. Але залишатись тут далі не можна. Рекорд його побили, а отже всяке може трапитись. Тож слід дістати молоток. Ем... Я сказав дістати... Слухай, молоток, а ти часом не охуїв? Давай на базу! От же скотиняка... Якщо його сильно смикати, то привіт собакени. Застосую судомну техніку знову. Велика амплітуда рухів - це прямий шлях до смерті. Авада Кедавра!... Так, інструмент я дістав, невагомості не відчуваю, а отже все ок. Пощастило. Гаразд, принцип я зрозумів. Шанси на моє виживання різко зросли. З 0% до 2%.
Поки все йшло непогано. Крок за кроком, я повільно збирався на гору. Руки втомились, але не критично. Інша справа – мана. Вона майже скінчилась. Прийдеться чекати поки вона відновиться в такому от положенні. До вершини такими темпами мені не дістатися. Але, ви не повірите, та мені пощастило. О, Всесильний Крішно, твій член здатен нищити планети своєю величчю!
Трохи вище я натрапив на невеликий карман в скелі і з превеликою радістю туди забрався. Там було достатньо місця навіть щоб прилягти. Алілуя... Я врятований. Можна було трохи перепочити. Я хотів трохи подрімати, але після мого улюбленого матрацу, твердий камінь мене більше не гріє. Я оглянув навколишній пейзаж. Зліва до горизонта тягнулась випалена пустеля, що наче сито була покрита рідкими червоними плямами лави. Справа вгору здіймались високі гострі скелі. Нічого нового. Зграї собакенів внизу більше не було. Лише самотні особини сновигали туди-сюди. Певно, втомилися дивитись, як їх десерт повільно вислизає із їх пазурів. Так вам, вилупки! Я тут мисливець! Я вершина харчового ланцюжка!
Трохи відпочивши, я продовжив свій епічний шлях. Мені хотілося якомога швидше звалити з цієї діри. Моя рішучість, наче вітер гнала мене вперед. Я згадав, яким прекрасним може бути блакитне небо. Якою м'якою може бути свіжа смарагдова трава. Якою чистою і холодною може бути вода в річці. Якою смачною може бути щойно доставлена піца «чотири сири». Всі ці спогади здавались мені нереальними. Особливо останній. Ніби це все лише моя фантазія. Ніби це міраж. Але я в них вірив усім серцем.
Я наближався до вершини. Вітер нахрін злетів з котушок. Його ентузіазм в гонінні мене вперед от-от призведе до протилежного результату. Я от все не збагну ніяк: то мені щастить, то не щастить. Ви там визначитесь вже, чи як?! Я мусив докладати чимало зусиль, щоби черговий порив не зірвав мене вниз. Якщо не помиляюсь, я навіть разок обхезався. Не те, щоб я висоти боявся, просто... Так, боявся. Я в житті вище дев'ятого поверху не піднімався! Але це все вже позаду. Переможців не судять. Правою рукою я вхопився за верхній край скелі. Я вхопився за край скелі лівою рукою. Нарешті я підтягнувся і перевалився головою та плечима. Аааааа... Так от куди ви всі ділися... Нагорі мене зустрічала розгнівана зграя собакенів... Життя нічому мене не вчить...
-
Who can say where the road goes
Where the day flows, only time
And who can say if your love grows
As your heart chose, only time
-
Не знаю, чому, але, коли я падав вниз, мені згадалася ця пісня з відео про Ван Дама, де він сідав на шпагат між вантажівками.
-
Who can say why your heart sighs
As your love flies, only time
And who can say why your heart cries
When your love lies, only time
Що ж, я прожив непогане життя, хоч і дещо коротке. У мене була дівчина, були друзі. Я став аристократом і вступив у престижну академію. Я багато працював, навчався та... страждав. Я дуже багато працював і дуже багато страждав. Та я пиздець як багато працював, і ще в сто мільйонів разів більше страждав. Назвіть мені хоч одну причину вважати це життя непоганим!
І що далі? Смерть? Не вперше... Нічого доброго з того не вийшло. Мабуть, я знову перероджусь. Але ким цього разу? Припустим, я перероджусь в рамках цього фентезійного світу. Я вже звик бути людиною, тому ні на що інше я не згоден. Якщо припускати можливість народитись іншим біологічним видом, то вимальовується доволі цікава статистика. Якщо мінімально допустимий для цього процесу фактор – це наявність мозку, то вірогідність того, що я стану рибою близько 99%. 1% - імовірність стати жителем суші. Імовірність народитись людиною прямує до нуля. Імовірність народитись здоровою, красивою та багатою людиною чоловічої статі з великим прутнем – ахахахахаха. Проте, якщо для переродження достатньо, наприклад, нервового вузла – ти на 100% точно якась комаха. Та навіть якщо взяти мій рідний світ, навіть якщо гарантувати собі місце серед хомо сапіенс, все одно існує чимала вірогідність народитись в Африці, Індії чи в Рашці. Задумавшись над цим, я відчув себе тим першим з мільйонів сперматозоїдів, що досягнув мети.
Так що, такими от простими судженнями, падаючи зі скелі, я дійшов до висновку, що помирати мені не дуже то й хочеться. А значить, треба шось робити. По-перше – баф на швидкість мислення. Адреналін і так непогано мене розігнав, але з бафом все ж краще. Готово. Отже, дано: я падаю з висоти близько п'ятдесяти метрів. Згідно із законами фізики, я падаю з прискоренням близько 10 м/с*с. А це означає, що десь через три секунди від мене залишиться тільки мокра пляма. Чи ні? Моє тіло, вагою близько 65 кг вріжеться у твердь земну на швидкості близько 30 м/с, а це 108 км/год. Відповідно сила удару становитиме 65х30 = 195Н. Що це означає? Гадки не маю. Але мене не покидає відчуття, що це життя знаходиться близько свого логічного закінчення.
Згадуй, були ж випадки, коли люди виживали після таких падінь. Була навіть історія про парашутиста, що не розбився. Що вони робили? Як їм це вдалось?
Ну, для початку, вони падали із парашутом.
Дякую, кеп.
Ти ж падаєш без нього.
Я в курсі.
Гадаю вся сіль в цій маленькій деталі.
Ще ідеї?
Банджо джампінг.
Що, банджо джампінг?
Завжди хотів спробувати...
Ну хоча б щось позитивне перед смертю станеться. Ще варіанти?
Алкоголь.
Я розумію, ти ніколи не пив Ред Бул, бо він трохи дорожчий ніж інші енергетики, але ти мусиш знати, що він безалкогольний.
Ні, я про те, що п'яна людина, за своєю природою – є істотою безсмертною і непідвладною гравітації.
Оу... Тобто все що нам потрібно, це повернутись назад в часі, знайти десь алкоголь і надіятись на правдивість цієї гіпотези.
Саме так.
Срака-мотика! Я скоро роздрукуюсь на землю, ніби найдешевша піца в Челентано. Гаразд, якщо я використаю свій жакет, в якості парашута, як сильно це мене сповільнить?
На нуль цілих, ніхуя десятих метра на секунду.
Ти точно провів підрахунки?
Ти ж розумієш, що говориш сам із собою? Рахуй сам: нуль помножити на ніхуя, дорівнює...
Срака...
Ні, це дорівнює...
Та я поняв, заткнись. Потрібно шукати інші можливості.
Спробуй глянути на проблему ширше.
Ширше? Я падаю зі скелі. Скажи мені, як на цю проблему можна подивитись ширше?
Ну, не знаю. Просто так завжди говорять, коли треба знайти рішення. Ось, до прикладу: нашому життю загрожує зіткнення з великим твердим предметом. Згідно зі східною філософією, все, що нам потрібно – це ухилитися.
Я тобі не Чак Норіс!
О, то треба стати Чаком Норісом. Починай перевтілюватись.
Ніхто не може перевтілитись у Чака Норіса, інакше Всесвіт би розірвало на шматки.
Твоя правда...
Від цього абсурду вже починає крутитись голова.
Ні, то ти обісрався просто, від висоти.
Заткнись! Мені потрібні розумні, логічні та реальні ідеї.
Потрібно виростити крила.
Сука...
Кондори, вагою 15 кг мають розмах крил близько трьох метрів, а отже нам потрібні крила довжиною в тринадцять метрів на наших 65 кг.
Слухай, звідки ти взагалі це знаєш?
Уявлення не маю. Ніби хтось зайшов у вікіпедію, і скопіював звідти текст прямо мені в голову.
І хто б це міг бути?..
О, є ідея. Треба стати легше повітря!
Ні, надто запарно. Треба щось не настільки абстрактне.
Точно, а що там в тій книзі було написано?
В якій?
В тій, що на будь який випадок життя.
А, щось типу: «постарайтесь заспокоїтись і знайти компроміс.» Ну й хрінь же ти читав. Автор тієї книги, певно, не підозрював, що можуть бути і такі випадки в житті.
Кхем-кхем... Тобі нагадати, що читав ти? Нагадати про ту мангу, де...
Не треба! Гаразд, як там? Компроміс? Треба спробувати. Пане, Земле, я перепрошую, чи не могли б ви трохи відійти вбік? Вибачте, але я мушу наполягати на своєму проханні в силу того, що інакше ваш покірний слуга буде змушений передчасно покинути цей вельмишановний і безумовно престижний клуб, членство в якому достойні мати лише живі джентельмени.
Здається, він тебе не чує.
СУКААА!!!! Звали нахрін!!!
Мушу сказати, що це було досить дотепно і неймовірно тупо водночас, але чомусь мені не було смішно.
КУРВАААА!!! Як вижити? Думай! ЯК!? Ще раз провести розрахунки. Вирахувати вірогідність вижити. Треба досконало обдумати, як впасти.
І так, перше правило падіння зі скелі – не падай. Друге правило падіння зі скелі...
Ні! Ні! Ні! Перше правило мало бути: «не говорити про падіння зі скелі». Бляха... Про що я взагалі думаю... Це так з усіма перед смертю, чи тільки зі мною? Як мені впасти?! На ноги? На руки? На голову?
Варіант «А», На ноги.
Гаразд. Прямі? Зігнені?
Які ще варіанти ніг можуть бути?
Мокрі, квадратні, безтурботні, горіхові...
Обираю безтурботні. Хоча, варіант «горіхові» теж виглядає непогано.
Добре. Треба впасти на трохи зігнені безтурботні ноги, при цьому ледь нахилитись вбік, щоби ці ноги безтурботньо не вилізли через рота. Головне – це зберегти життєво важливі органи... і всі інші органи. Так, приготуйся...
СТОП! Я згадав! Я щось подібне вже бачив.
Га? Де?
Доктор Хто 9 сезон 11 серія.
Справді?
Ага.
І як він вижив?
А, так він у воду впав...
Кхем... Вибачте, тут є іще хто-небудь із біполяркою? Я хотів запитати: це взагалі нормально, коли твоя друга особистість ДОВБАНИЙ ІДІОТ?!
Та з ким ти бляха говориш? Тут крім нас нікого немає...
Це виявилось не зовсім так. А точніше: зовсім не так. Поруч зі мною, на зустріч із безжалісною площиною линув самотній собакен. Схоже, його зовсім не хвилювали питання про життя, Всесвіт і так далі, тому що, замість того, щоби вирощувати крила, він намагався дістатись до мого вуха своїми довгими і гострими зубами. Довгими і гострими... Get over here!...
Я навіть не встиг усвідомити цю думку, як мої руки вже прийнялись її виконувати. Всього за якісь соті секунди я вирубив пса, відірвав йому нижню щелепу судомною технікою, схопив його за задні лапи, і в той момент, коли моє тіло пролітало повз карман у скелі, я захріначив монстра головою об виступ. Його зуби глибоко вгрузли в камінь, а я на всій швидкості влетів у стіну. Далі, свою мандрівку, я продовжив з безголовим тілом собакена в руках. Бодай на мить, але я вповільнив своє падіння. Можливо, саме це і врятує мені життя. Головне залишитись притомним. Так і знав, що слід було качати витримку.
Як би я не старався, ситуація все одно вкрай не дуже. Але я не здамся... Я боротимусь до кінця! Я продовжу свій бій із гравітацією. Свій бій із долею. Свій бій із цією сраною системою! Знайте, покидьки, я виживу! Я стану найвпертішим виживатором у цьому Богом забутому світі. Я виберусь звідси. Я знайду вас! А потім...
Трохи не в тему, але нічого кращого в голову не прийшло. Я, звісно, не Пітер Копальді, але тим не менше... Завжди хотів зачитати цей монолог про братів Грім. Так от, за їх словами, жив колись імператор. І якось він запитав хлопчика пастушка: «Скільки секунд у вічності?» І відповів йому хлопчик: «Це гора із чистого алмазу. Щоб забратись на неї, потрібна година. Обійти – теж година. Кожних сто років сюди прилітає маленька пташечка і гострить об неї дзьоба. І коли пташечка сточить так всю гору – мине перша секунда вічності.» Думаєте, це до біса багато часу? Особисто я вважаю, що це до біса вперта...
-Чвак!.........
Буль буль... буль буль буль буль... буль буль... буль буль буль буль...
[Пояснення від автора: після не надто вдалого приземлення, наш герой переродився бактерією стафілокока в одному не вельми приємному місці. І оскільки в нього відсутня нервова система – в нього немає жодних можливостей як висловлювати свої думки, так і конструювати їх. Власне, єдине що він може – це ділитися. Але це не дуже цікаво. Можливо, варто переглянути сюжет...]
[Прошу вибачення, дорогі читачі, я вас обдурив. Хоч минула глава і закінчилася абсолютно логічно, я все ж вирішив не пиляти Джона Сноу, на якому сиджу. Ще раз, пробачте.]
ЩО... Що це було?.. В житті таких глюків не ловив... Курва... Шо це за відчуття? Чого мені раптово захотілось ділитись і множитись? Оце я тріснувся макітрою... До речі... Я живий? Точно! Я вижив! Голова на місці, руки, ноги... Стоп, де ноги? Чому я їх не відчуваю? Спробую піднятсь. Бффффуаааа... Ага, звісно... Здається, я зламав кілька ребр. Потрібно провести діагностику за допомогою магії. Це, напевно, єдине, що я зараз можу. Голова трохи побита, але череп цілий. Руки: тріщина на лівому передпліччі. Легені, серце, печінка і начебто все... Я перечислив ті органи, що не постраждали. Ну гаразд, ті із них, що я знаю як називаються. Пошкоджено шлунок, і кишечник. Що з ногами – невідомо. Сигнал до них не доходить, тому що я мав таку необережність, випадково зламати собі хребет. Те саме і з тазом. А ще у мене внутрішня кровотеча. Здається, хтось таки полагодив ручку складності в цій грі, для того, щоб підняти рівень іще вище. Схоже, розробники мене недооцінили. Давайте ще метеоритний дощ, армію роботів і нейротоксин в повітря. А шо... Чому б ні? Заткнись, бо їй Богу договоришся...
Взагалі-то мені дуже пощастило, що я прийшов до тями. Витримка спрацювала на відмінно. Однак, що робити із своєю другою половинкою, я не знаю. Стоп... Друга половинка... Мені терміново треба дещо перевірити. Прямо писець як треба. Я повинен трохи піднятися. Байдуже, що ребра можуть пошкодити легені. Відключити біль! Я якось сперся на руки і притулився до скелі. Мда... моторошна картина... Ніженьки мої виглядають, м'яко кажучи, не дуже. Вони виглядають як дві макаронини із фаршем, добряче политі томатним соусом. Але мене хвилювало дещо інше. Дещо значно цінніше. Я, затамувавши подих, поліз рукою у свою скарбничку. Серце билось, ніби божевільне, невпинно помпуючи кров у мою черевну порожнину. Але це дрібниці. Головне щоб мої скарби були неушкоджені. Отже, один... другий... третій... Ху.... Яке полегшення... Добре, тепер варто подумати, як мені не померти найближчим часом від втрати крові. Це найбільш нагальна проблема, і я повинен кинути на її вирішення всі наявні ресурси. Всі до останнього... Так... Цю проблему варто вирішити негайно... Одразу після того, як трохи подрімаю... Щось так сильно розморило...
- НЕ СПАТИ!!!
- Майор Пейн?
- Паровозик Майор Пейн!
- Так, точно, Паровозик Майор Пейн!
- Я дозволяв спати?!
- Ні!
- Що?!
- Не дозволяли, сер Паровозик!
- Ти у віконце мені прошепочи...
- Ой... Вибачте, але там надто багато мікробів і бактерій. Вони схожі на Нагієва, і якось злісно на мене зиркають...
- Так... Ми стежимо за тобою...
- Ні! Ідіть геть! Дайте мило, хто-небудь!
- Ха ха ха... Це тобі не допоможе... Ми дочекаємось свого шансу, щоби переродитись у твоєму тілі. Ти знаєш, що людський організм на 60% складається із чужорідних мікроорганізмів. Тобто, виходить, що ти більше мікроб ніж людина.
- Ні! Не хочу бути мікробом!
- А тебе ніхто й не спитає... Коли ми захопимо владу, то будемо творити всяку дичину, типу ходіння по місту, слухаючи реп на колонці.
- Тільки не це...
- Ми будемо репостити кожен допис із групи «Брат за брата за основу взято»
- Ні....
- А ще.... Ми..... Почнем...... Вести..... Тік Ток.....
- НІІІІІІІІІІКХТШШ!!!!! Не хочу, не хочу, не хочу, не хочу... Ніііі... Чому?... Ну чому?... Стоп. Чому в мене голос як у Фродо? Ей, тут є хтось? Гімлі, відчиняй! Чому в мене голос як у Фродо з рос озвучки?
- Його немає. Він пішов у армію.
- Армію? Яку, гномлячу? Знову з орками воює?
- Так. Ліміт політичного підтексту вичерпаний, приходьте пізніше.
- А... Ок. А коли він повернеться?
- Років через двадцять – тридцять.
- Ясно... А можна попросити трохи води?
- Так, але спершу вигуляй Грока.
- Гаразд. Але... Якийсь він без шерсті. З ним все добре?
- Все зі мною добре, на себе подивись.
- А шо зі мною?
- Бридота... Як взагалі можна бути таким гидким?
- Та годі тобі. Давай дружити. Дай лапу.
- Забери свої бридкі культяпки, вони всі в крові.
- Що? Де я їх вимастив? Треба помити руки! Дайте води! Будь ласка, де тут є вода?
- Туалет он там, за скелею. Лівий кран – лава, правий – сірчана кислота. Обережно, не зачепись за ланцюги.
- Дякую, Бароне. А води там немає? Я дуже хочу пити.
- Немає. Перекрили за несплату.
- Чорт... І який там борг?
- Три тисячі пальців.
- І де мені стільки взяти?
- Попроси в Канекі. До речі... Ти ж Зоріпупек, і повинен вести себе відповідно. Тому я приготував для тебе тістечко. Скажи «ааааа».
- Але це ж камінь...
- Що? Ніііі... Це ж твоє улюблене кам'яне тістечко! Тримайте його, хлопці. Щоб стати аристократом, потрібно багаааато зусиль...
- Пустіть мене! Пустіть!
- Шо ти, не мужик, чи шо? З'їж та й не ний.
- Мері? Мері! Дай води, будь ласка. Я так хочу пити...
- Пиздець, мені шо тобі, річку принести?
- Було б добре...
- Тоді розчихляй свого Ваєра.
- Гаразд. Стоп, ЩО?! Ваєр? Якого хуя ти став хуйом?! Негайно припини!
- Я виконую контракт, хі хі хі хі.
- Гидота...
- Ні, Мері, стій! Ти куди!? Стій кажу! Чому я не можу її покликати? Не можу... Не можу її наздогнати. Ноги такі важкі. Заледве ними пересуваю. Чому... Ей, якого хріна ти вичворяєш?
- Ти дуже галасний.
- Перестань жерти мою ногу, придурок! Мені ж боляче!
- Так це ж добре. Люблю, коли тобі боляче. Це як музика...
- Курва, та відчепись від мене!
- Відріж його.
- Що зробити? Це ж моє...
- Роби!
- Я... я... не хочу.
- Ду іт!
- Мені лячно...
- Джаст ду іт!
- Стій... Ти ж цей, як його... Жираф... Ні, Шия... Шия Жираф... Чорт забирай, як там тебе...
- А ти не знаєш?
- Якого дідька ти в одних тільки трусах?
- Як мене звуть?
- Що? А ти не пам'ятаєш свого імені? Геть дибіл? Ні, ні, забери пістолет!
- Як... Мене... Звуть?!
- Ні-ні-нікола?
- Ти, курво, до біса правий...
- Добре, добре. А тепер постав будь ласка Адольфа на місце. Від нього один тільки череп залишився. Геть життєвих сил не має. Гроку, допоможи йому.
- Я не можу, в мене очі болять.
- Ну тоді я сам. Як там ти це робиш?
- Контрл Альт Ділейт.
- І що далі? Гроку, в мне не виходить. Допоможи! Гроку? Нас оточили... Що це за потвори? Твої друзі? Стійте! Я вас не кликав!
- Гав! Гав!
- Ідіть нахуй звідси!
- Грррр...
- Вони хочуть мою шкіру. Ні! Це моя шкіра! Не віддам! Залиште мене в спокої! Благаю, припиніть за мною бігати! Я вам не здобич! Я сам мисливець! Чорт... Їх надто багато. Треба десь сховатися. І де мені сховатись? Точно, Гроку, в тебе дуже багато місця в животі, можна я сховаюсь? Ми ж друзі, правда? А так ти вважай шо станеш моєю мамою. Це ж круто!
- Тільки від однієї думки вивертає.
- Але якщо ти мені не допоможеш, більше ніхто цього не зробить. Будь ласка...
- Гаразд, так і бути... Тільки від кого ти ховаєшся?
- А ти їх хіба не бачиш? Відсилання... Вони скрізь... Таке відчуття, ніби в моєму житті крім фільмів та серіалів нічого більше не було.
- В житті?
- Нуу... так.
- А ти хіба не помер?
- Та наче ні... Здається, тільки ноги зламав, але вони вже он зрослися. Я ж не даремно мученик.
- Так швидко? Якось це все дивно...
- Можливо... До речі, мамо, а ти що, теж переродилася?
- Так. Тільки рослиною. Будь ласка, не їж огірків.
- Ха. Ти мені все життя зворотнє говорила.
- То було минуле життя.
- Слухай, а якщо я тебе вб'ю, може ти знову станеш людиною?
- Ти рідну матір вбити хочеш? Вбивця...
- Ні, мамо, прости, я не хотів... Просто... Просто живіт так болить, і ця спрага...
- Так ти ж у нас повелитель болю, хіба ні?
- Ну... так. В мене і магія є. Хочеш покажу?
- Давай!
- Експекто Патронус!
-
Бффффф... Ха... Ха... Ха... Бля... Пиздець... Знову втратив свідомість... Витримка, курво, ану не халтурь! Я що, сам собі дефібриляцію уві сні зробив?
- Гррррр... Гррррр...
- Обана... І тобі привіт, чаклун з орбіт. Ти тут один? Я дуже надіюсь, що ти тут один, друже. Знаєш, не хотілося би знову зустрітися із твоїми колєгами. Їх шось дуже багато. І всі, курва, голодні, як я на першому курсі. Мушу сказати, що ти неймовірно вчасно. Розумієш, я багато крові втратив, і мені конче потрібен донор.
Винищення собакенів по одному багато труднощів не викликає. Навіть у моєму теперішньому стані одного-двох монстрів я вбити зможу. Проте цього разу він потрібен мені живим. Завдяки тривалій практиці я зумів освоїти на них техніку овощефікації. Їхня аура більше не становить для мене великої перешкоди, але у масове виробництво даний метод чіпування запустити я не зможу. Він потребує занадто багато ресурсів. Тож тепер бідолашний, паралізований песо-щур лежав поруч зі мною, абсолютно не розуміючи, що відбувається. А відбувається наступне:
Тіла цих тварюк на диво міцні. І це стосується не тільки кісток, м'язів чи шкіри. Їхні артерії можна використовувати як джгути. Коли я з'ясував цей факт, то просто не міг його проігнорувати. Бо для того, щоб вижити в цьому вельми агресивному середовищі, мені потрібна кожна дрібниця, яка бодай трохи спроможна мені допомогти. Звісно, моя регенерація дуже корисна, але якщо мені, наприклад, не пощастить втратити руку (а з везінням у мене так собі) – я труп. Тож, іще коли я був прикованим до скелі, я підготував для себе трохи даного матеріалу. Але цього мало...
Я спробував доповзти до столу з інструментами. Слава Богу, більше монстрів тут видно не було, тому, зрештою, мені це вдалось. Я приклався з усіх сил, що в мене залишились, і перекинув стіл на землю. Разом із ним, вниз із гучним лязкотом посипався весь цей набір для юного садиста. Я почав перебирати всі ці гаки, пилки, ножі, кувалди, та багато інших речей, чиїх назв я не знаю, і спосіб застосування яких навіть не хочу собі уявляти. (У Ваєра була досить обмежена фантазія, тому більшістю із них він не користувався.) Ось вона... Губозакатувальна машинка... Ні, я не хочу обмежити якісь свої забаганки, мені просто потрібна одна деталь цього пристрою. Я трохи повозився, але все ж мені вдалось дістати її – тонку металеву трубку. Чудово! Тепер, одним чітким судомним ударом, я перерубав її навскоси. Як результат – у мене в руках опинилось дві саморобні голки.
Я з'єднав їх із жилами демона, тим самим створивши механізм для переливання крові. Один кінець я загнав під черево монстру, а інший собі в вену. Звісно, життя мені це не врятує, але часу трохи дасть. Я розумію, що існує великий ризик... Хоча ні. Існує мізерний шанс не здохнути від крові демона, але якось хтось сказав: «ми те, що ми їмо», тож будемо надіятись, що я вже сам став трохи демоном. Отже, схрестимо пальці і... Блін, я вже не знаю, що робити, щоб хоча б трохи привернути удачу. Гаразд... Ніби в мене є вибір... Стоп... А той вислів про «те що ми їмо» хіба не якийсь античний чувак сказав? Бля...
Гаряча кров потекла по моїх жилах. Але розслаблятись не варто, інакше вся вона опиниться в мене в животі. По-перше: треба зупинити кров. Оскільки подорожники тут не ростуть, прийдеться позичити у Ваєра голку з ниткою. Відчайдушні заходи... Ех... Що не вдієш, аби й надалі мати можливість срати на цьому світі. Я взяв до рук ножа; глибоко вдихнув; відкашляв кров'ю; подумав після цього, шо я дибіл і рішуче зробив собі сепуку. Завдяки електродіагностиці, я знав, де знаходиться пошкоджена судина. Бачити її мені не конче треба. Тож тепер, згадавши слова свого батька: «Та в тебе руки із жопи ростуть!», попри очевидні фізіологічні складнощі, тими самими руками я поліз собі у черево.
Знаєте, в людей різні проблеми бувають. Хтось працює на двох роботах, в намаганні прогодувати сім'ю. В когось горять всі терміни по виконанню замовлення, і він не знає, що робити. Комусь купили срібний айфон, а не рожевий. А мені всього лиш потрібно зупинити собі внутрішню кровотечу, поки не прибігла зграя демонів, щоби мною поласувати. Колись, дуже давно, для мене було проблемою поспати в дитячому садочку. Яким же я був ідіотом... Пам'ятаю, в школі на випускному нам сказали, що тепер ми готові іти в доросле життя. Ну... Добрий день, життя! Ось він я! Прийшов... Прийшов, ніби темношкірий на вечірку до ку-клукс-клана. Тобто... Не те, щоби мені не були раді, але якось не по собі стає від цих привітних посмішок.
Гаразд, свою образу я притримаю на кращі часи. Зараз я повинен сконцентруватися на операції. Якщо мої кишки випадуть назовні, назад я їх вже не поскладаю. Я обережно просовував руку все глибше і глибше. Цікаво, що це за відчуття? Хоча ні, я точно не хочу цього знати. Нарешті я намацав пошкоджену судину. Зашивати її, звісно, я не буду. Спробую зробити втулку із жил собакена і закріпити її за допомогою нитки. Ну а далі залишимо все на мій титул. Чи не вперше в житті мені вдалось щось зробити власними руками. Ну, гаразд... Чисто технічно, я керував ними за допомогою магії. Але все ж... Операція пройшла більш-менш успішно. Швидше менш ніж більш... Я продовжую втрачати кров, але у меншій мірі. Схоже мені не один собакен знадобиться.
Варто також відзначити, що практично вся моя система харчування полетіла в сраку. Не думаю, що це сильно загрожує життю, якщо нічого не їсти. Але це все думки людини, яка знайома з медициною завдяки проходженню медоглядів, головним діагностичним методом яких є питання: «Здоровий?». Та перегляду двох серіалів про лікарів, одним із яких є «Клініка» (Scrubs).
Тож, закінчивши із цим шаманством, я, як зміг, зашив собі живіт і припалив рану розпеченим ножем. Зцілювальної магії більше немає, тож тепер ніхто не врятує мене від зараження якимось стафілококом. Далі я перейшов до наступної проблеми: було б добре якось скласти до купи свої ноги та хребет. З моєю регенерацією, мені вистачить всього 2-3 дні, щоб кістки зрослися. Але як вони бляха зростуться, якщо до них немає інструкції з ІКЕА? Оскільки ходити все життя на руках я не хотів, то мусив як-небудь зібрати цей пазл. Після цієї мороки я поділив свій спис навпіл і використав його в якості шини, примотавши до ніг демонічними жилами. Рівними мої ноги вже не стануть ніколи...
Я спробував також впорядкувати свої хребці в попереку, але результату це не дало. Я, як і раніше інвалід. Надіюсь, коли-небудь я зможу зцілитись, а поки прийдеться керувати ними дистанційно.
І нарешті остання проблема: зовсім скоро сюди принесе тих проклятущих потвор, а в мене із засобів пересування дві руки і гравітація. Якщо заради моєї солоденької дупи вони вилізли на 50-ти метрову скелю (скоріш за все десь там далі є пологий спуск), то в спокої вони мене точно не залишать. Тож єдине, що я можу зробити - сховатися. І де ж мені це зробити? Вибір не великий...
- Курво...
- Ну чому...
- В тебе...
- Така...
- Міцна...
- Шкіра...
Чи це мої судомні удари були недостатньо сильні, чи то мій ніж був тупішим ніж Ваєр, але прийшлось добряче пововтузитись, перш ніж я зміг пробити живіт Гроку. Проте коли я врешті це зробив, справи пішли краще. Я розпоров його бік від тазу до руки. Демон мав більше трьох метрів у зрості, тож пороти було що. Дивно, але його тіло ніби й не збиралося гнити, хоч і пролежало тут вже кілька днів. Яке полегшення... Воно не смердить. Я почав витягувати на світ Божий всі його нутрощі. Здоровезний шлунок, серце розміром з мою голову, легені. Коли я взявся за кишки, то подумав, що вони безкінечні, як стрічка у тих стрьомних фокусників. Закінчивши, я ніяк не міг зрозуміти, як ця гора плоті помістилась в середині демона. Але то не важливо. Головне те, що я встиг. Ласкаво просимо! Я забрався всередину тіла і зручно вмостився межи могутніх ребр. Надіюсь, собакени не їдять своїх родичів.
Свій мішок із кров'ю я залишив ззовні, бо всередині я й сам за ледь помістився. Як не дивно, та мої рвотні інстинкти мовчали. Тут навіть якось затишно. Наскільки ж великою виявилась різниця між моїми мучителями. Один після смерті продовжує мені робити пакості, а інший продовжує рятувати. Через деякий час прибігли песики. Я дуже чітко вчув збентеження в тоні їхнього гарчання. Поблукавши по околицях, і зжерши всі нутрощі, що я дістав, вони невпевнено порозходились у різних напрямках. Тіло демона, чіпати вони не стали. Схоже це в них на рівні інстинктів. Але інколи, ніби щось підозрюючи, вони шукали щось біля мого сховку. Коли вони приходили по одному, я протягував руку і ловив їх на живця. За весь час я змінив трьох донорів. І, оскільки я досі живий, в нас одна і та ж група крові. Або ні... В м.п.ж. в мене була четверта позитивна, а їй як відомо начхати на ці всі резуси і тому подібне. Цікаво, чи будуть від цього які-небудь наслідки? Може я стану таким же сильним, червоношкірим, імпотентом або просто тупим?
На відповідь довго чекати не прийшлось.
/ Увага! Ваш організм піддався зміні. /
/ Ваша раса була змінена. /
/ Людина –> Напівдемон /
/ Ви отримуєте бонус: (бонус раси «Напівдемон» - Підвищена жаростійкість) /
/ Ви втрачаєте бонус: (бонус раси «Людина» - Підвищена удача) /
---
Емм... Вибачте! Ем... Я перепрошую, у вас там, здається помилка. Хто-небудь! Як мені зв'язатись зі службою підтримки? Гей, адміни!.. Там написано: «Підвищена удача»! Гей!.. Я ж правильно прочитав? Давай ще раз, але дуже уважно: Під Ви Ще На... Правильно? Це ж повинно означати, що вона краща, так? Чи ні?... Чи той хто це все вигадав був дуже високим і не поміщався на поличці в плацкарті? Гей!... Хто-небудь!.. Відгукніться!!!
Так... Минуло близько десяти хвилин, а на мене ще поки не впало жодного метеорита. Підозріло... Може і правда, чим вища удача, тим гірше? Але, користуючись даною логікою, я вже мав би померти від спеки. Грок був досить бідним демоном і в нього не було коштів встановити собі кондиціонер всередині. Щось тут не сходиться... Може мене досі захищає його аура? Якщо так, то я просто зобов'язаний зробити собі із нього костюм, і керувати ним наче екзоскелетом. Тоді я стану Демонічною людиною... Ой, демонічним напівдемоном... Хороша ідея, але не думаю, що зможу втілити її в життя. Пересування, сила, маскування... Ні, ця ідея занадто хороша, щоби мати можливість її реалізувати. Гадаю, для цього потрібно мати божевільний рівень концентрації, керування магією і чутливості. До того ж, можливо мені це все і не знадобиться. Он вже й роги маленькі на лобі проросли. Добре, що під волоссям їх не дуже помітно. Чи не добре?... Інших анатомічних змін я поки не виявив. Я дещо хвилювався за свої ступні. Знаєте, важко буває знайти взуття на свій розмір копит. Проте з практичної точки зору, я ж не хобіт, щоб босим по гострому камінні лазити. Поки що я задовольняюсь лаптями, котрі склепав мені Ваєр, але вони не дуже зручні.
Було б цікаво глянути на себе в дзеркало. Може в мене тепер очі круто світяться, чи ше шось... Раніше я міг побачити своє відображення лише в річці. Іто, коли батько заставав мене за цим ділом, то якось відсторонено буркотів собі щось під ніс, а потім жбурляв у мене першим, що потрапило йому під руку. Він трохи хвилювався на рахунок моєї чоловічності після того як я сказав, що треба митися кожного дня. Цікаво, як він там? Мабуть, він зараз гордиться мною. Думає, що помилявся на мій рахунок, оскільки я навчаюсь в академії, і так далі. Певно, барон йому навіть трохи дав грошенят. Або не дав... Так... Скоріше не дав. Надіюсь той покидьок ще не здох від ожиріння. Померти тобі дозволено лише від моєї руки.
Я вже досить довго відпочивав у тілі демона. Кістки вже би мали зростися. Хоч я і отримував (мабуть) якісь поживні речовини з крові донорів, я все одно мав би відчувати голод, але його не було. Підозрюю, що тепер магія пекла почала поширюватись і на мене. Тепер я серйозно почав боятися за своє лібідо. Я спробував згадати щось збуджуюче, але натомість в голову лізли тільки спогади про мої веселі будні з Мері, і мій дружбан від того прокидатись не дуже хотів. Схоже в нього з'явився власний інтелект і він прикинувся мертвим. А, чекайте, в мене ж нижня частина тіла паралізована. Хух... Може не все так страшно.
Хоч органи вже відновились, а кістки зрослися, на мій хребет це враження не склало. Він продовжував посилати мене нахуй. Криві ребра трохи заважали дихати. Слід буде їх якось знову зламати. Таз тепер якось неприродньо давив на сечовий міхур, від чого в мене з'явився невеличкий дебаф нетримання. Короче... Лежати тут можна довго, але рано чи пізно комусь тай закортить сюди навідатись, тож пора вибиратись...
- Якого хріна тут сталося!? (БУМ!!!)
Знайомий голос... Схоже мені навіть думати не можна про погані результати випадкових причинно-наслідкових ланцюжків, тому що одразу після цього вони мають звичку здійснюватися.
- Грок? Ваєр?... Ви що, сучені діти, подохли? Та як ви посміли без мого дозволу?!
Так, це був голос хазяїна.
- Ану відповідайте негайно!!!
А в нього з головою все значно гірше ніж я вважав раніше. Так... Заспокойся... Я в будиночку. Я в будиночку. Ніхто мене не бачить. Ніхто мене не чує.
- Я тебе чую!
Бляяяяяя... Ну бляяяяя....
- Я чую стукіт твого серця. Зовсім псих? З хріна ти там робиш взагалі? Божевільний... Ти шо, думав мертвим прикинутись?
Його кроки ставали все гучнішими. Курва... Виблядське зрадливе серце! Що ж робити? Я зможу його вбити? Ну це навряд чи... Він повинен бути значно сильнішим за Мері, а в тої бестії, на секундочку, рівень майже п'ятисотий. Мені срака... Ну чому, як тільки я вибираюсь із одної халепи, їй на зміну приходить інша, але в рази більша?
- Де людина? Ти зжер її? Ну ти й псих... Суши весла, дибілоїд. Добре, що мені раптом закортіло подивитись, як тут справи.
О, так моя удача і справді була підвищеною. Але... Він спитав, де людина. Чи може бути так, що він думає ніби Грок досі живий? Собакени ж начебто всі його нутрощі зжерли. Блядь, нічого тупішого в житті не робив, але...
- В-вибачте, о-оо, в-вел-ликий хазяїне... Ми були а-атаковані нев-відомою гр-рупою д-демонів. Вони вбили Ваєра і з-забрали людину. Я в-вижив, але був па-парал-ізованим. – Нерви до біса... Востаннє я так заїкався в четвертому класі, коли вірша перед усією школою розказував.
- Йоб вашу трясця... Нє, ну це просто піздєц... Я ше такого маразму не бачив.
В один момент, крізь міцну шкіру Грока, ніби ніж крізь масло ввійшла рука хазяїна. Вона в друзки зламала його ребра, схопила мене за горло і витягла на світ Божий.
- Ти?..... – Здивування його не мало меж. Зізнатись, навіть подумати не міг, що очі здатні так сильно вилазити із орбіт.
- Хаха... хаха... Здрасті...
Від моєї незворушності не залишилось і сліду. На ноги демону почала капати жовтувата рідина. Будемо вважати, що це через тазову кістку, яка неправильно зрослась.
- Якого.... Хєра.... Тут сталося?.....
- Ем... хаха... хаха... Я-я-я все по-поясню. На-на нас і справді напали якісь демони.
- Демони...
- Т-так... Якесь озброєне до зубів ОЗУ. Вони наз-зивали себе п-печенігами.
- Шо за?...
- Ц-це пр-рравда!
- І на холєру їм то робити?
- Ем... Вони не сказали...
- А як ти опинився всередині цього ідіота?
- Ха ха... Яке хор-роше питання... Ви, мабуть, неймовірн-но р-розумний д-демон.
Чорт... Лестощі більше не канають. Він підніс мене ближче до свого розгніваного обличчя, так, щоб я міг розгледіти кожну жилу на його яскраво-жовтих очах. Його подих прошивав мене наскрізь. Рука все сильніше стискалась навколо моєї шиї.
- Відповідай! Швидше!
- Д-добре... Добре.. Я ск-кажу....... Експекто Патронус! – Яскравий спалах з моїх рук миттєво вдарив йому в обличчя.
- АААА!!! Мої очі!!!
Демон рефлекторно жбурнув мене геть і схопився за свої пошкоджені органи зору. Подякуємо йому за такі прекрасні рефлекси, бо логічніше було би просто відірвати мені голову. Я відлетів на добрих п'ятдесят метрів і акуратно приземлився на спину. Знову почувся хрускіт. А я ж тільки порівняв був хребет.
- Ах ти ж дрібна падлюка! Я ж тебе приб'ю, скотина! Я катуватиму тебе до смерті, а потім воскрешу і буду далі катувати! Ти благатимеш про смерть! Чуєш мене? В мене багато цілителів, вони про тебе подбають! Навіть не мрій втекти! Звідси немає виходу! Та я і в такому стані тебе знайду, курво!
Ну... Ми ці всі стадії вже пройшли, але не бачу причин починати все заново. Його заяви і справді мене лякають. Тому я повинен закінчити все прямо тут і зараз. Поки демон не може нормально бачити, у мене все може вдатись. Я скористаюсь своєю секретною технікою.
--- Суперсудомний Форест Гамп!!! ---
Ноги в руки і вйо... Хм... Для мене цей вислів набуває нових сенсів.
Біжи, Форест, Біжиии.
Свою сраку збережии.
Від того чмиря втечии.
І не здохни біжучиии.
Не знаю, як довго я біг і скільки світових рекордів побив. Кажуть, у страху очі великі, але це ще не кінець приказки. Ще в нього ноги швидкі і штани мокрі. Тільки відбігши на кілька кілометрів, я відчув себе більш-менш в безпеці. Довелось потратити чимало зусиль та мани на контроль власних ніг. Тож тепер я дозволив собі впасти на землю і трохи відпочити. Серед гострих скель я знайшов невеликий прихисток, в якому мене буде важче помітити. Десь в далечині мандрувало кілька демонічних створінь, але вони мене поки не помітили. Взагалі, скомбінувавши прискорення мислення та судомну техніку, я винайшов досить ефективний спосіб швидкого знешкодження цих дрібних потвор. Трохи згодом я успішно її протестував на парі бродячих псів, та відсвяткував вдалий експеримент, перекусивши свіжим демонічним мясцем та гіркою гарячою кров'ю. Спочатку, на мою думку, тільки завдяки магії зцілення мені вдавалось виживати після такої дієти. Але тепер мій організм пристосувався. Ба більше – я сам тепер наполовину демон. Гаразд, трохи відпочину і вирушу в дорогу. Не хочеться тут засиджуватись. Ех... Мені би компас чи хоча би gps навігатор... Хотілося би скоріш знайти вихід і не блукати зайвий раз по цій прекрасній локації.
Я вийшов на відкритий простір. Навколо мене простиралось чорне поле з магматичної породи, рясно усіяне пагорбами та впадинами з розпеченою лавою. Вдалині виднілася гірська гряда, що ліниво здіймалась догори на протязі всього горизонту. Саме туди я і тримав свій шлях. Я надіявся іти вздовж тих скель у вказаному Ваєром напрямку. Цю місцевість складно долати, але через те, що ноги мої тепер користуються блютузом, втоми я не відчував. Звісно, тут не було жодних ознак доріг чи хоча б стежок. Безсумнівно, вони повинні десь бути. Я не вірю, що Мері тягнула мені матрац пішки. Але все ж варто триматися від такого подалі. Мої лапті із собакенової шкіри трималися непогано. До адідасу ще далеко, але і на тому спасибі. Чорт... Як згадав, то аж просльозився. Зручне взуття... Мої улюблені адіки... Може не в десятку, але в двадцятку кращих винаходів кросівки точно входять. Ну а за перше місце продовжують битись трактор, кулемет та майонез.
Я не був надто самотнім під час мого переходу. На шляху мені час від часу зустрічалися монстри, але на відміну від моєї першої вилазки, тепер на місце одного вбитого приходило не троє живих, а цілих нуль. Тож я записав на свій рахунок іще кілька песиків.
Обриси гір ставали дедалі чіткішими. До них залишилась пара кілометрів. Ось так от, крокуючи за допомогою магії в спокійному режимі, на мене раптом нахлинула впевненість в собі. Так... Який же довгий шлях я подолав. Скільки всього довелось пережити. Але ці всі негаразди тільки загартували мене. Те, що мене не вбиває – робить мене сильнішим. (Слід зауважити, що Ніцше ще не знав про існування Доти, коли писав ці рядки.) Я більше не та гнила ганчірка, що ревіла лише від одного вигляду демонів. Я уявив, як заходжу в який-небудь бар в людському світі, круто підхожу до стійки і замовляю випивку. Всі місцеві гопніки не зводять з мене очей. Найбільш зухвалий із них підходить до мене і такий: «Гей, пацан, ти чиїх будеш?» А я такий: «Звали нахрін, виродку, від тебе смердить.» А він такий: «Ого, схоже в нас тут намалювався новий педрик, хлопці. Нумо, покажемо йому нашу гостинність.» Його кєнти дістають бити, ножі, кастети і в кого на що фантазії вистачає. Їхні пики випромінюють радість, в очікуванні старого доброго безглуздого насильства. Але хрін вам. Я з крутим виразом на обличчі ламаю їм хребти і такий: «Дякую, панове, ваша гостинність мені до смаку.» Після цієї сцени до мене підходить приголомшлива 10/10 тян, і така: « А ти крутий. Мене завжди збуджували сильні чоловіки. Як на рахунок того, щоб не на довго усамітнитись?» А я такий, як справжній джентльмен: «Не на довго? Ти мене недооцінюєш, крихітко.» Чорт... Так хочеться вірити, що всі хороші і погані події в житті збалансовуються. Я здолав такий шлях... Невже я не заслуговую на щось подібне? Ніби в довершення своїх слів, я обернувся назад, щоби побачити цей шлях на власні очі.
- ОТ ЖЕ КУРВА ВАШУ БАБЦЮ!!!
На відстані п'ятдесяти метрів, до мене неслось дві демонічні істоти, розміром з добрячого бегемота. Ем... З такою штукою повоювати не вийде. Стратегічний, блядь, відступ!!! Форесте, рятуй!
Я біг наче вітер. Але вони неслись як трохи швидший вітер. Як вітер змін. Щоби змінити мій агрегатний стан з твердого в кашоподібний. Щоби змінити мій життєвий статус з онлайн на офлайн. Щоби... Краще вже я сконцентруюсь на порятунку, ніж на вигадуванні непотрібних ось цих от штук. (аналогії, порівняння, чи шо воно таке, я не в курсі, вибачте. Я в технічному вузі навчався.)
Я тримав шлях прямо до скель. Як же не хочеться наступати на ті ж граблі, але на відкритій місцевості в мене жодного шансу. Я напружив очі, в надії побачити попереду яку-небудь печеру, що була б трохи ширшою моєї дупи. Яку-небудь щілину, куди я міг би безпечно заскочити. І в це важко повірити, але трохи збоку я і справді примітив якийсь темний вузький прохід. Надія є! Кількість мани потроху скорочувалась. Від постійного напруження голова от-от піде обертами. Але я мушу вижити. Монстри вже були зовсім поруч. Бризки їхньої слини я відчував на своїй шкірі. І коли вже здоровенні зуби мали замкнутись на моєму тілі, я нирнув у печеру, витягнувши вперед руки. Позаду я почув лише дзвінке клацання щелепи. Невже я врятований? Врятований... Так... Ті мрії про мої круті походеньки по місцях гопнячої слави були надто передчасними. Я кожної секунди ходжу по тонкому лезу бритви.
Трохи віддихавшись, я підняв голову, і роззирнувся на всі боки. З одного з боків на мене вилупили свої здивовані баньки троє демонів, що безтурботно сиділи за столом, і тримали в руках металеві кружки.
- Це людина, чи в мене глюки?
- Так... Це абсолютно точно людина. Калх, ти що нам в чай підмішав?
- Цукор, блядь...
- Може він втік?
- Втік? Геть здурів?
- Ну тоді у нас у трьох однакові глюки.
- Заждіть. Я тут чув, що хазяїн відправив двох із нового покоління катувати людину.
- А, ну в такому разі нічого дивного...
- І що робити будемо? З'їмо? А що? Ну це ж не наші проблеми, що він втік.
- Ей! Ей! Чекайте! Я не людина! – не збрехав я.
- Га?
- Звісно. А я не демон.
- Слухай, а давай ти нам розповіси як втік, а ми тебе скоренько за це вб'ємо і не будемо мучити. Люблю смішні історії за чайком послухати.
Бляха... Мені би зараз сконцентруватись на іншому, але... Звідки в них блядь тут є чай?! Та ще й із цукром? Вони шо, курва, аристократи?!
- Ні, ні, ні, чуваки, я серйозно, я не людина!
- О... О... От і смішні історії почались...
- І хто ж ти тоді?
- Я ем... цей... напііів... кхем-кхем... Яяяя... Суууккууб... - Протягнув я, ніби з питанням, сам не вірячи у свої слова.
- Пффф ахахаха. Так, хлопче, ти перевершив усі очікування!
- Ахаха, може залишимо його живим?
- Ні, якщо хазяїн дізнається, то нам срака.
Не знаю звідки, але до мене раптом повернулась впевненість. Схоже я розізлився, що мої нашвидкуруч забацані брехні так рішуче відкинули. Кращий захист – це напад!
- Так от значить як? Ніколи не бачили суккубів трансгендерів? Гомофоби всраті! Я маю право робити зі своїм тілом те, що захочу! І не вам розказувати мені, як я повинен виглядати!
- Що ти...
- Досить вже! Вам, селюкам темним, не зрозуміти. Живете в печері... Геть від життя відстали. Я самотужки позбувся своїх крил і хвоста. Мені так більше до вподоби. А потім я змінив стать.
- Стать? Тобто там внизу?...
- Навичка часткової трансформації тіла. Вона не багато мани споживає. Хух... Щось тут у вас спекотно... - На доказ не надто комфортної температури приміщення, я витер піт з лоба, піднявши для цього волосся так, щоби всі могли побачити мої недавно народжені роги. Акторська гра достойна Оскара.
Демони були збентежені. Їм тільки й залишилось, що перезиратись між собою. Здається, я влучив у їхнє болюче місце, коли назвав їх темними селюками.
- Ну гаразд, вибач...
- Пусте. (ПЕРЕМОГА!!!)
- Так, а для чого ти тоді тут вештаєшся у такому вигляді?
- Я тренуюсь. Не всім поталанило стати такими сильними як ви. Хотів би я народитись таким же...
- І це ти для того влаштував перегонки із тими барсіками ззовні? (Це він про тих милих створінь?)
- Так... Вибачте, що потурбував. Я насправді надто слабкий. Хазяїн відправив мене у зовнішній світ для розвідки, але про те, як я туди дістанусь він не подумав.
- Це твої проблеми. Слабкі помирають, щоб сильні могли смачно перекусити.
- Слухай, суккубе, в мене є питання. То в тебе там все як у людей, так?
- Що ти маєш на увазі?
- Ну там, внизу.
Чорт... Щось мені не подобається, куди звернула ця розмова.
- Так. Мабуть...
- Чудово, в мене є ідея.
- Воу, воу... Обережно, в нього є ідея!
- Заткнись, Каліде, я серйозно. Так от, суккубе, давай так: ти допоможеш нам вирішити нашу проблему, а ми допоможемо тобі дістатися до воріт. Як тобі?
- Ну, це в залежності від проблеми.
- Проблема полягає в тому, що якщо ти нам не допоможеш, ми тебе вишвирнем геть погратися із барсіками. Як тобі?
- От же сволота...
- Ну ніхріна собі... Залетів до нас ні здрасті ні добрий вечір і ше права качає. Я і так з тобою надто добрий. Тож давай по-хорошому. Крім того, ти ж суккуб. Тобі це повинно сподобатись.
- Звучить охриніти як підозріло, але, схоже, в мене немає вибору.
- Прекрасно. Ми тут добряче заборгували за чай одній досить неприємній фігурі. Німусе, сходи поклич Мері.. Будемо розраховуватись...
Натурою...
- Може вип'єш чаю? – Запитав один із тих демонів, котрого називали Калідом.
- Не відмовлюсь. – Я щиро надіюсь, що це слово має таке ж значення як і в моєму минулому житті. І, відповідно, якщо це дійсно так, то в мене з'являється багато претензій до моєї старої знайомої. Цікаво, які ж у них тут розцінки за таку службу доставки? Чи бува часом я не переплачував? Але, насправді, це не те, про що я мав би зараз думати. Якщо той демон мав на увазі саме ту Мері, про кого я думаю, то мені гайки. Чи навпаки? Гадаю, мені в будь-якому випадку гайки.
Я мовчки сидів і спостерігав, як Калід наповнює металеву посудину у формі чайника водою за допомогою власної магії. Після цього він поставив її на решітку, що знаходилась над невеликою виямкою, в якій булькотіла магма. Чекайте... Металева посудина у формі чайника і є чайником. Короче, я викотив свої баньки, і з відвислою щелепою пускав слину на цей процес. Там, в чайнику, була справжня вода...
- А можна мені трохи води?.. – Ледь вичавив я із себе.
- Ем... Звісно... - Калід був трохи збентежений моїм наркозалежним виглядом, але все ж таки подав мені кружку із цим неземним напоєм.
Ось вона... В мене в руках цілий світ. Я, не зволікаючи ні секунди, жадібно накинувся на ні в чому не винну рідину, поглинаючи її величезними ковтками. О, цілюща прохолода... Смак небесної блакиті... Ніби ангельські сльози омивають моє засохле горло. Я був щасливим у той момент. Найщасливішим на світі. Мене більше не турбувало пекло зі своїми демонами, не турбувала моя прикра доля і не надто веселі перспективи, не турбувало також: хто саме ховається за ім'ям Мері. Я розчинився у тій воді неначе сіль.
- Он він. Чи вона? Як правильно? – Вказав на мене третій демон, котрого послали привести суккуба.
- Пффффф АХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХ!!!
- Ти чого?
- УАХАХАХАХАХАХХУХАХУХАХАХАУ!!!
Впізнавши свою стару знайому, що заходилась качатись по землі від сміху, я автоматично виплював всю дорогоцінну воду.
- Що з нею?
- Не знаю... - Виправдовувався Німус.
- Ой бляяя... неможууу!!! Ахахахаха!!!
- Чуєш, курво волохата, досить нам тут підлогу бруднити.
- А я... А я собі думала... ахахахаха... Шо за брєд... А... А це... Ахахахаха.
- Привіт, Мері, в мене до тебе є ділова пропозиція, може трохи заспокоїшся? – Я ризикнув взяти ініціативу у власні руки.
- Ахахахахахаха...
- Ви знайомі? – Запитав Калх. Оскільки від суккубші відповіді отримати було складно, прийшлось віддуватись мені.
- Так, ми суккуби, багато між собою спілкуємось. – На мить застила тиша.
- ПФФФФАХАХАХАХІХАІАХІВХАХІВАХВАХІВАХВІААВХІАІАХ!!! – Як раптом у Мері відкрилося друге дихання.
- Так, шо з нею відбувається? Мене вже це підзаїбало. Німусе, ти з нею шось зробив по дорозі? Тобі навіть такого простого довірити не можна.
- Та я нічого...
- Ой, добре, добре, хлопчики... Ахаха. Де... Де ви знайшли цього казкового персонажа?
- Сам до нас залетів. Його ледь барсіки не зжерли. Та блін, чого ти ржеш як кобила скажена? Заспокойся вже. – Калх дратувався все більше.
- Вона, певно, дуже здивувалась тому, що я змінив стать.
- Азахазаххха.. Ой бляяя!
- Мері, ти ж не впустиш свій шанс, чи не так? Підіграй трохи. – Прошепотів я їй на вухо.
- Оооой, хууух... ахаха... гаразд... Хлопці, я заберу цього суккх.... Ахаххаха. Добре, все... Вважайте ваш борг списаним. Ну шо, пішли, суккуб ахахахахахахахаха...
Мері взяла мене за шкірку і потягнула геть. Я не пручався. Решта присутніх просто полегшено розвели руками, не розуміючи, що сталось. Власне їх це зовсім не цікавило, напевно. Ми увійшли в ущелину, де непомітно для чужих очей розташувалось поселення демонів. В породі по обидва боки від нас виднілися такі ж печери як і та, в яку потрапив я. Ми ніби йшли по вулиці. Час від часу із темних прогалин до нас визирали інші демони і дещо здивовано поглядали в наш бік. Однак на цьому їхня активність і закінчувалася. Нікому не спадало на думку з'ясувати, що ж тут відбувається. Поруч зі мною йшов демон, а моя хода виглядала не надто добровільною, тож все виглядало більш менш природно. Мері нарешті втамувала свій сміх і змогла спокійно говорити.
- Нє, ну ти й видав.
- Шо в голову прийшло, те й видав. Повірили ж.
- Ахаха. Да, таких ідіотів ше треба пошукати... А як ти взагалі тут опинився?
- Втік... Навішав лапші тим двом та й втік.
- І як це в тебе вийшло? Ніколи не могла би подумати, що вони проігнорують наказ хазяїна.
- Я пообіцяв їм супер сильне закляття. Сказав, шо для його виконання треба відчепити мене від скелі, відійти на пару сотень метрів, заплющити очі і тисячу разів голосно повторити «Слава Україні!» (Насправді, я намагався провернути подібне, але твердолобі демони не піддались на цей неймовірно хитрий маневр.)
- І шо, вони повелись?
- Так. Певно й досі десь там прославляють мою Батьківщину на все пекло.
- Ахахах. Так а шо ж ти збирався далі робити?
- Не знаю... Мабуть, тікати.
- АХах, тікати, ну давай, удачі. Далеко же ти втік.
- Я хоча б спробував.
- Молодець, купиш собі медальку. Так шо ти там хотів запропонувати?
- Все, що в мене є. Я просто дуже не хочу повертатись до тих двох імбецилів.
- По-перше: в тебе ніхріна немає, а по-друге: я й не збиралася. Нехай трохи по-панікують. От же ржач буде.
- От і добре. Роби зі мною все, що заманеться.
- Ага. Дякую за дозвіл, суккуб ананасовий. Пішли.
- Слухай, Мері, а може би ти замовила за мене слівце перед хазяїном? Я міг би непогано підготувати демонів до війни. Ти ж бачила, як Грок апнувся? Цілий орган мені відновив.
- Чесно кажучи, хотіла би я на це подивитися. Гаразд, потримаю тебе в себе кілька днів, а потім відведу до нього. Сам йому те все розкажеш. Очікую грандіозне шоу, не підведи.
Ми йшли кілька хвилин. Я втомлено переставляв свої ноги за допомогою магії, і виглядало це трохи неприродно, ніби в мене легка форма ДЦП. Мері міцно тримала мене за руку, ведучи за собою. Пам'ятаєте ті всі фотки із серії «іди за мною», де красива дівчина в купальнику веде тебе до моря, чи в яке-небудь інше прекрасне місце? Завжди мріяв пережити щось подібне. (В минулому житті моєї зарплатні не дуже вистачало їздити по морях, та й на красиву дівчину також.) Так от: слід бути обережним зі своїми бажаннями.
- А то нічого, що ми от так от удвох гуляємо?
- Забий.
- Це у вас місто, чи що?
- Поселення. Глуха провінція.
- Ясно... І багато тут демонів проживає?
- Достатньо. – Якось занадто різко обрізала Мері. – Ти що, інформацію збираєш? Серйозно? Невже і справді втекти задумав?
- Та ні. Просто балачки. Трохи нуднувато у вас. Розваг не так вже й багато.
- О, в мене є для тебе одна розвага. Тобі сподобається. Ми вже майже прийшли.
- Знаю я твої розваги. В мене після них прострація два дні.
- Ти сам запропонував.
- Ага, типу ти б цього не зробила, якби я там просто мовчки сидів. До речі, куди ми йдемо?
- До мене.
- Ясно. Тупе питання.
- А в тебе бувають інші?
- Так, бувають... - Я мимоволі скорчив їй пику в неї за спиною. Як же хотілося їй зламати череп. – А ти одна живеш?
- Ніхріна собі? Ти другий член відростив? Мене вистачить.
- Та ні, мені просто цікаво: помру я сьогодні чи ні. А то раптом ти собі дівочу вечірку влаштуєш, а атракціон тільки один.
- Ми не надто між собою ладнаємо. Ці сучки всі як гадюки підлі. Я про інших суккубів... Кожна тільки й чекає, аби тобі якесь западло зробити.
- Зрозуміло. Звичайний жіночий колектив.
- Прийшли.
Ми спустилися вузьким проходом в чергову печеру. Попри мої очікування, вона майже не відрізнялася від тої, в якій я був раніше. Тут такий самий первісний лофт. І чого це я уявляв її в рожевих тонах з плакатами корейських співаків? Світла всередині було небагато, але мені добре вдалось роздивитися велике ліжко, що стояло під дальньою стіною. Чомусь у нього були дуже грубі ніжки. Та й взагалі, наявність цього чуда меблевої думки спонукало до підозрілих думок, стосовно причини його існування. Певно так себе почувають майбутні жертви сексуальних маніяків. На імпровізованих вішаках висіло багато одягу. Також я там примітив плащ, зшитий із моєї шкіри. Мені не шкода... Схоже, робота зобов'язує Мері мати чималий гардероб. На іншій стіні висіла зброя, точно так же як і в попередній печері. Тільки на відміну від тієї, замість масивних дворучних мечів, грубих сокир і не менш грубих молотів, тут акуратно виблискувала колекція із різноманітних ножів та кинджалів. Серед яких в очі кидалася пара прекрасних клинків блакитного відтінку, усіяних хитрими срібними візерунками. Справжній витвір мистецтва.
- Слухай, а ти не боїшся залишати тут це все добро без нагляду? В тебе он і дверей немає.
- Не розумію.
- Ну, раптом хтось захоче викрасти он ті чудові кинджали? Вони ж, напевно, дуже цінні?
- Викрасти? Це як?
- Емм... Так, як наприклад, викрали мене. Та й і зброя ця скоріш за все не демонами зроблена.
- А, здається я в'їхала. Для демонів це табу. У нас навіть слова такого немає. Тебе ж не викрадали. Наскільки я знаю, матеріал для цілителів вимінюють на послуги. А ті кинджали, про які ти говориш, це трофей. Я відібрала їх в якогось знаменитого мисливця на демонів. Давно то було. Вони й досі неймовірно гострі. Час від часу беру їх з собою назовні. Вони з якоїсь священної сталі, чи шось таке, не пам'ятаю. Мені вони дуже подобаються. І якщо ти їх хоча б пальцем торкнешся, відірву яйця...
- Та я нічого такого...
- Треба тебе зв'язати.
Через кілька хвилин я вже був повністю знерухомленим, горизонтально положеним, і штано спущеним. Знаходився я на вівтарі для жертвоприношень, який можна було сплутати з ліжком. На старт, увага, руш! Мій марафон почався. Пронизливе ритмічне скрипіння покотилося навсібіч і розмножувалось ехом в замкненому печерному просторі. Знаєте, спочатку все начебто нормально. Але коли цей процес триває декілька годин поспіль – хочеться померти. В минулому житті я не був надто витривалим. Мне вистачало максимум на п'ятнадцять хвилин. [тут гг безсовісно напиздів] В новому тілі я витримую трохи більше, але цього все одно замало. Здається мені, що становлення напівдемоном ніяк не відбилось на цих показниках. Та це не має значення.
Мій невеличкий імпровізований план вдався на всі сто. Мені пощастило усамітнитись із Мері, а спровокувати її на статевий акт – це взагалі не проблема. В плані вигадування фантастичних історій я теж перевершив себе. Не думав, що вона повірить кожному моєму слову. Хоча, може вона й не повірила. Але її самовпевненість зіграла з нею злий жарт. Я хвилювався, що вона помітить мої роги, тому що бодай якось пояснити їх наявність я не міг. Акторська гра на висоті. Я й справді чудово зіграв! Стоп, це в мене самозакоханість проростає? Ай, хрін із нею...
- Ти чого пику корчиш? Шо смішного?
- Та так, нічого...
- В мене шось на обличчі?
- Ні, все гаразд. Просто знаєш, в демонів така сильна аура...
- І шо з того?
- Звичайному магу ніколи її не здолати.
- Шо ти несеш? Це в принципі не можливо. Інакше будь-який маг землі міг би створити камінь в тебе в голові і на тому край.
- Так, я знаю, але є певні види магії, які здатні долати ауру. Наприклад, зцілення.
- Хм, ніколи про це не замислювалась.
- Це ще не все. В меншій мірі це також стосується і магії блискавиць.
- Справді?
- Так, але це все одно надто складний процес, якщо робити це ззовні. Проте, якщо робити це з середини...
- Шо? Я... Я не можу поворушитись... Якого?... Шо ти зробив? Га? Ти що зробив, паскудо!?
Паралізоване тіло Мері тихо впало на мої груди. Судомна техніка! Як я й думав, вона дуже недооцінила мою фізичну силу. Я досить швидко звільнився.
Ну а тепер, давайте ж перевіримо, наскільки гострі ті кинджали. В пеклі немає місця для романтики.
Я повертався назад долиною, накинувши на голову каптур позиченого у Мері плаща. Щось мені зовсім не хочеться привертати до себе уваги. Проте, виглядало так, ніби демони й помислити не могли, що по їхньому поселенні буде блукати самотня людина. Я йшов не кваплячись. Моє обличчя ніхто не бачив, та спокійніше від того не ставало. Почувався маленьким польським євреєм у великій окупованій Варшаві. Кожної секунди мені хотілося пуститись в біг, але робити цього категорично не можна. Треба поводитись природньо. В моїх планах було скористатися допомогою тих демонів, адже вони мені заборгували. Самотужки я навряд чи дістанусь до виходу, тож це здавалось мені найбільш розумною ідеєю.
Плащ - це не єдине, що я вирішив «позичити» в моєї покійної подруги. Знаряддя вбивства негоже залишати на місці злочину. Тим паче таке вишукане. Тим паче таке, що здатне пробити шкіру демона з першого удару. Власне, це маст хев у цьому сезоні в пеклі. Кинджали трохи криво висіли на стіні, тому я вирішив їх поправити, а потім, не зрозуміло як, якимось дивним чином, вони опинились в мене за поясом. Те що для демонів табу – на моїй Батьківщині основа державного правління.
Я ніяк не міг намилуватися цією зброєю. Ніжний блакитний відтінок переливався сріблом навіть при такому сутінковому освітленні. Коваль, мабуть, не одну ніч працював над цим шедевром, і звісно не малі кошти за нього отримав. Або не отримав. Або отримав, та тільки не кошти. В цьому дикому світі люди час від часу люблять розраховуватись ударами ножем в бік, коли в них не вистачає готівки. Їм ще не скоро доведеться користуватись банківськими картами, тож кожен зганяє своє роздратування з цього приводу як може.
- Якось ти швидко повернувся. – Зустрів мене Калх.
- Так, так... В Мері багато справ.
- Ясно, її, мабуть, теж викликали.
- Що? А, так, точно, викликали, угу...
- І чого то хазяїну схотілось раптом? – Заговорив Калід, що непомітно підійшов збоку. – Не пам'ятаю, коли таке в останнє було.
- Коли встановлювали норми знущань над Ксафраксом.
- А, точно. А ти не йдеш? Тебе не кликали? – Запитав мене Калід.
- Ні, не йду. В мене спеціальне доручення, тож мене це не стосується.
- Зрозуміло... Ну, тоді гаразд, щасти тобі.
Чому його тон прозвучав так, ніби він зі мною прощається? Невже він мене киданути намилився?
- Чекайте, а як же наш договір?
- Договір? – Здивовано перепитав Калх. – А, точно, договір... Вибач, я забув. (Ага, звісно...) Розумієш, тут така справа, нас всіх викликає хазяїн, тому ми не можемо зараз провести тебе. До воріт майже місяць ходи, як не як. Може би ти нас тут почекав?
- От тут стояночка, братва... Це ше шо за хуйня? Я вам всі борги списав, а ви мені шо?... Знаєте, це був не зовсім приємний процес. Але я блядь терпів... Думав, нормальні пацани полюбому оцінять мою жертву. Думав, вони ж не якісь там пиздоболи, шоб киданути мене. В мене, знаєте, теж завдання є. І набагато важливіше вашого. І часу в мене обмаль.
- Так що ти пропонуєш тоді? Ти ж знаєш, якщо ми не явимся перед його високовеличножопістю, нам буде зовсім не весело.
- Все гаразд. Вам же не треба йти зі мною всім. Відправте когось одного, а хазяїну передайте, що він допомагає мені з моєю місією.
- Хм... Непогана ідея. Ніііімууус!!! Ходь сюди!
Із печери ліниво визирнув третій демон. В руках він тримав чайник. Та шо не так із цими створіннями? В них залежність від чаю? Наскільки я знаю – це не наркотики. Чи для демонів так? Гаразд, оскільки я теж па половину демон – не варто куштувати цей напій. Кава – ван лав!
- Що? – Роздратовано відповів Німус. – О, ти вже повернувся? Якось ти швидко...
- Мері пішла до хазяїна.
- Он воно як? Ми теж збираємось.
- Ти не йдеш. – Втрутився Калх.
- А? Чого це раптом? Я жити люблю...
- Поведеш його до брами. Борги слід повертати. Тим більше, коли це борги за весь той чай шо ти вижрав.
- Що? Але ж...
- Не хвилюйся, вони скажуть, що ти допомагаєш мені на завданні. Тобі нічого за це не буде. – Після моїх слів Німус трохи заспокоївся.
- Чекай, так шо нам сказати хазяїну? – Раптом запитав Калід.
- Скажете йому: «печеніги атакують» - це пароль. Він одразу зрозуміє.
- Шо за маячня...
- Це не я придумав.
- А, ну тоді все ясно... Гаразд, Німусе, бувай. Ми з Калхом підемо вже...
- Добре... - Пробурмотів Німус трохи згодом, дивлячись як віддаляються його друзі. – Вибач, звісно я тебе проведу. Хто б іще це зробив би. Завжди так... Піди туди... Принеси те... Це ж не я домовлявся, правда? Все цей Калх... Тай грець із ним... Чаю не хочеш?
- Ні, дякую, я пас.
Втамувавши спрагу, ми рушили в дорогу. Шлях наш лежав вздовж гірського масиву. Збоку, на відкритій місцевості, посеред десятків лавових гейзерів і стовпів чорного диму, сновигали десятки демонічних потвор. Час від часу вони прибігали до нас, та швидко накивали п'ятами, коли бачили поруч зі мною Німуса. Дуже зручно. І як я раніше обходився без такого демонблокера?
- Вибач, що я так себе повів. – Заговорив демон. – Ти ж, як-не-як, чесно виконав свою частину договору, хоч його тобі і нав'язали силою.
- Все гаразд. Ти даремно так кажеш. Кожен повинен в першу чергу думати про себе. Це нормально.
- Так, але все одно якось не зручно. Виконувати домовленості – це частина демонічої природи. Хоча не всі це пам'ятають. Чим далі, тим більш розмитими стають наші принципи.
- Та годі собі голову забивати всякою дурньою. Розслабся. Зрештою, ти ж виконуєш свою частину договору прямо зараз. Без тебе, мене би вже давно тут з'їли.
- Мабуть, ти правий. До речі, все забуваю тебе спитати, і хоч зараз трохи пізно, але... Як тебе звуть?
- . . . . . . . . . . . . . . .
- Гей, ти чого завис? Все гаразд?
Бля..... А як мене звуть? Я абсолютно точно не пам'ятаю... Я... Забув... Власне... Ім'я... Не думав, шо таке буває. І шо мені тепер робити? Назватись Джекі Чаном? Це ж він любитель кричати: «хто я?!» Ні, так просто я цього не залишу. Використаємо техніку зворотнього часу. Я буду поступово відмотувати в голові всі події, доки не знайду в пам'яті необхідну інформацію. Отже: Демони... Іще демони... Суккуби... Здоровенні демони... Параліч нижніх кінцівок... Падіння зі скелі.... Багато дрібних і злісних демонів... Скеля... Ланцюги... Тупі демони... Біль... Дуже сильний біль... Неймовірно сильний біль... БІЛЬ... ДУЖЕ БАГАТО БОЛЮ... Стоп, це не допоможе. Може мені повернути своє старе ім'я? Його я чомусь пам'ятаю. Хоча ні, воно буде тут не надто природньо звучати. Тоді мені нічого не залишається, як вигадати собі нове. Можна вибрати шось круте, типу: Пейнлорд? Ні, мені ж не тринадцять. Може щось із пасхалочкою? Може Тор? Чи Електро? Мм... Ні, мені ж не тринадцять. Тоді може Данте? Чи Вергілій? Теж не те... Ще бува хтось подумає, що я тут із себе розумного хочу корчити. Потрібне щось модне і стильне. Щось, що би підкреслювало мої здібності, але не кидалось в очі. Даун? Ні, не здібності до раціонального мислення, а здібності до магії. Ну гаразд, гаразд... Як на рахунок...
- Еее еей... Що з тобою? Чого застив?
- Ілон.
- Що?
- Мене звуть Ілон. Ілон.... Так, Ілон.
- Добре, добре. Я не глухий. І з першого разу запам'ятав. Дуже приємно, Ілоне. – Німус мені посміхнувся. Дуже мило, але будь ласка, більше так не роби. Я ледь цеглину не відклав. В тебе занадто багато зубів.
- Мені теж. – Посміхнувся я у відповідь.
- Чорт забирай, без своїх крил ти так на людину схожий. Не дивно, що барсіки на тебе як міль на світло злітаються. Якби не побачив роги, не відрізнив би. А ноги ти за допомогою магії замаскував?
- Так. Схоже, маскувати ноги – це чи не єдине, на що я спроможний.
- Знаєш, розподіл характеристик доволі претензійний процес. Мені теж в силу небагато впало. Наскільки я знаю, суккуби не здатні довго підтримувати перевтілення, але для тебе, здається, це аж ніяк не проблема. Не варто себе недооцінювати. Не даремно ж хазяїн вибрав саме тебе для завдання.
- Дякую. Я і справді багато часу відточував майстерність. (років так сімнадцять)
- Тому, напевно, в тебе й така прогалина в силі. До речі, я начебто всіх суккубів на дузі бачив, але тебе чомусь не пригадую.
- Я тут недавно. Прибув із... центру? (Так же ж? Ваєр шось там говорив про спіраль і про центр.)
- Ого... А звідки саме?
- З... Сінгапура...
- Не чув про таке місто.
- Його недавно збудували. (Швидше змінити тему!) Тож, як довго звідси до брами?
- Близько місяця пішим ходом. ( Бляха... Місяць пішки... Так ніякої мани не вистачить ноги перебирати. Крім того, ці покидьки ще й не сплять. Не кажіть тільки, що прийдеться йти без зупину.) – Слухай, я міг би тобі допомогти. Я теж колись був у подібній ситуації, і тому знаю як тобі.
- Ти про що?
- Ну... Власне мені не пощастило отримати вогняну магію, а як ти знаєш, в цій місцині це найдаремніша річ. Кожен демон, навіть новонароджений собакен володіє резистом. Звісно, як казав повелитель, маг вогню на поверхні найбільш смертоносна істота для людей. Не можу дочекатись, коли ми вже розпочнем війну... Тоді-то я й покажу все, на що здатен. Дурнуватий Калх подавиться від заздрощів... Колись я так само боявся виткнутись з домівки, але мені допоміг Калід. Він ловив для мене нижчих демонів і давав мені їх на забій. Тож з часом, завдяки йому, я зміг стати повноцінним демоном.
- Тобто...
- Я відчуваю, ніби повинен повернути цей борг. Тож давай я зроблю це для тебе. Завдяки вбивствам можна непогано підняти свій рівень.
Я не на жарт злякався. Швидко роззирнувся навколо. Глянув під ноги. Вгору... Явної небезпеки не видно. Метеоритів немає. Армії роботів не чути. Виверженням вулкану не пахне. Мені чисто з міркувань фізики не може так щастити. На лобі проступив холодний піт. Відчуття, що як тільки я погоджусь на цей жест доброї волі, мене поглине гігантський підземний черв'як. Я проковтнув комок стальної вати в горлі і в важкому приступі параної тихо дав свою згоду. Одразу після цього я міцно заплющив очі і скрутився в клубок, проте нічого не сталося. Підозріло...
На протязі кількох днів Німус притягував клієнтів у мій заклад швидкого убивання. Траплялись навіть ті здоровенні барсіки. Виявилося, що з моїми новими кинджалами їх можна вбивати одним ударом. Я підняв цілих три рівні, практично нічого не роблячи! Кількість моїх жертв вже перевалила за кілька десятків. Гадаю, тепер я можу вважати себе мисливцем на демонів. А що? Ті чуваки, котрі заганяють здобич за допомогою собак теж себе мисливцями називають. Все просувалось доволі непогано. Німус виявився досить хорошим хлопцем. Він не задавав зайвих запитань, коли я сказав, що мені потрібен відпочинок, через мою низьку витривалість і великі витрати мани. Доводилось ховати ноги під плащем, коли лягав спати. Добре, що після становлення напівдемоном сон мені потрібен значно рідше. Як виявилось, Німус навіть прихопив із собою води, зважаючи на те, як жадібно я її пив при нашій першій зустрічі. Гадаю, ми тепер з ним друзі, навіть попри те, що він має намір повбивати всіх людей. Єдине, що мене бентежить – це те, що він постійно ниє про чай.
Але трохи згодом, впевнено просуваючись випаленими степами, я відчув дивну слабкість. Я вже встиг забути про подібні відчуття, але вони мене, на жаль, не забули. Здається, в мене температура. Ломота в тілі та головний біль також не забарилися. Важкий озноб скував мої рухи. Сконцентруватись для ходьби я більше не міг. Я впустив одну важливу деталь: регенерація не дорівнює зціленню. Коли поруч був Грок, хвороби мене зовсім не хвилювали. Але тепер... Невже я підчепив якусь пекельну бацилу? Я ж напівдемон! В мене повинен бути імунітет! Кричи – не кричи собі в умі, а легше від того не стане. Я почувався зовсім погано. Німус збентежено стояв над моїм тілом, абсолютно не розуміючи, що зі мною відбувається. На його обличчі відбивалось щире хвилювання.
- Німусе... Допоможи мені підвестися. Я хочу відлити...
Без зайвих слів демон мені допоміг Чорт... Що ж робити? Не думаю, що десь поруч є аптеки.
- Можеш мені потримати? Бля... Можеш мене потримати?
Якось спершись на плече напарника, мені все ж вдалося втриматись на ногах.
- Може це від тривалого перевтілення? – Запитував він – Може все таки варто перервати магію?
- Ні, не варто... Зі мною... Все добре... Зі мною все ок... Зі мною... СУКА НАХУЙ БЛЯДЬ!!! ЦЕ ШЕ ШО ЗА ХУЙНЯ!!!
Я дивився на свою хуйню, і не міг відірвати погляду від того невимовного жаху, що мені раптово відкрився. Ніби хтось заїхав мені кувалдою під дих і кудись забрав з-під ніг землю. Я був шокований до глибини душі одним неймовірно жорстоким фактом: здається, в мене сифіліс.
Не потрібно бути доктором Хаусом, аби діагностувати в себе венеричне захворювання. Або в мене сифіліс (чи щось типу того), або я стаю ксеноморфом. Все ж, враховуючи нещодавні події, більш вірогідним є перший варіант. Мері... От же шльондра... Це у всіх жителів цього проклятого місця є звичка підсирати після смерті, чи тільки в найбільш паскудних? Хоча... я мав би передбачити шось подібне. Незчисленні статеві акти в нерозвиненому суспільстві ні до чого доброго не приводять. Життя курви зазвичай дуже коротке. Ті, хто дожив до двадцяти, можуть спокійно йти грати в казино.
Гадаю з Мері все гаразд по тій причині, що вона демон. Я демон всього лиш наполовину, от і маю. Можна мені вибрати іншу половину? Ту, яка має імунітет до цієї зарази! Поміняйте, будь ласка! Ех... Треба думати, як вибиратися з цієї сраки... Яка там вона вже по рахунку? Я втомився рахувати. А... точно... Редактори підказують, що я ще із першої не вибрався, тому вона не має номеру.
- Німусе, в тебе от так от чисто випадково немає з собою антибіотиків?
- Чого?
- Забий...
Ну, власне, на цьому все. Більше в мене ідей немає. Так, я сучасна людина і все таке. Так, я чув про пеніцилін, і що це якийсь грибок. Але як його робити я уявлення не маю. Чому нас не вчили цього в школі? Для чого мені ці косинуси і таблиці Мєндєлєєва, якщо я мертвий? Чому досі ніхто не включив у обов'язкову програму в школі курс виживання у фентезійному світі? Хоча... Може десь в Японії такий є. Яка-небудь школа для ісекайнутих, де по випуску тебе вітає не директор, а вантажівка сан на швидкості 100 км/год.
- Кепсько виглядаєш. – Не переставав хвилюватись Німус.
- Ага... Дякую.
- Зупини перевтілення. Тобі від нього тільки гірше стає.
- Ні, тут справа в іншому. Я трохи захворів.
- Що зробив?
- Ехх... Важко пояснити. Це суто жіноча проблема. Тільки суккуби вразливі до цього, а тому ми не надто любимо про це розповідати іншим. Мені потрібне зцілення.
- Взагалі-то в мене є один приятель цілитель. Він живе не так вже й далеко звідси.
- Справді? Можеш мене відвести до нього?
- Так, але нам прийдеться зробити гак на кілька днів.
- Байдуже. Якщо ми вчасно до нього не навідаємось, то я й померти можу.
І це зовсім не жарти. Здається, від сифілісу можна втратити половину обличчя, не кажучи вже й про інші органи. Не певен на рахунок смерті, але... Та ні... На рахунок цього можна бути впевненим на всі сто. Згадай, скільки років було Мері. Запитувати таке звісно я не наважився, але припускаю що це число чотирьох значне. Отже, за все своє життя вона викачала стільки життєвих сил, що тепер в її вагіні живуть такі монстри, що Лавкрафту й не снилися. Бррр... І взагалі, гадаю термін «життєві сили» виник після того, як по всьому світі почали знаходити спотворені від сифілісу тіла. Мабуть, немає різниці, яку саме половину демона вибрати, мені все одно срака.
- Померти? У вас все настільки важко?
- О, так... Готування їжі, прибирання, народження дітей, макіяж... Це тобі не футбол під пивко втикати.
- Тоді ми йдемо негайно!
- Так, дякую. Але...
- Не хвилюйся, я тебе понесу!
По моїй щоці прокотилася скупа сльоза. Здається, я зустрів переродження матері Терези. Це все якось дивно. Ніби хороший хлопець. Чуйний, відповідальний, добрий, але варто лишень випустити його на поверхню, як він стане машиною для винищення людей. І жоден м'яз на його обличчі не ворухнеться під час масових вбивств. Крім тих, що відповідають за жування їжі.
Я зручно вмостився на руках демона і сповна віддався лихоманці. Мене морозило, мене жарило, мене ламало, трусило, обливало потом, крутило голову, крутило живіт, крутило тіло. Загалом цілий букет приємних симптомів. Відчуття тверезості розуму все частіше мене покидало. Клята Мері...
Переживши цілу вічність венеричного приходу, я врешті помітив на горизонті якесь нагромадження будівель. Ми наближалися до міста. І цього разу воно і справді виглядало як місто. Замість печер, тут були одно і двоповерхові будинки, зліплені з каменю та глини. Вони були дещо хаотично розкидані, тому поняття вулиці в цьому випадку було досить розмите. Тут було значно жвавіше. Багато демонів прогулювалось туди-сюди, час від часу кидаючи на мене голодний погляд. Інколи цей погляд був дуже голодним. А інколи цей погляд був настільки голодним, що мені самому захотілось їсти.
- Ти прийшов до тями? Яке полегшення... Я вже боявся, що не встиг. Два дні біг без зупину. (Ого... ОГО!... Та йому треба Нобелівську премію миру вручити!)
- Я живий... Де ми?
- Ми вже на місці. Це Дапаеді. Тут живе мій приятель. В нього тут важлива робота.
Німус виніс мене на імпровізовану площу. Імпровізована вона тому, що тут просто не збудували будинок. Невеликий натовп демонів, невгаваючи, про щось сперечався, а десь з середини долинали чиїсь люті вигуки.
- Ви всі слабаки! Вам мене не зламати! Я найсильніший! Я ваш справжній хазяїн! Ви сволота, не заслуговуєте навіть дивитись на мене!
- Так, так, звичайно...
- Гей! Не лізь без черги!
- Що? Сьогодні я перший!
- Чого це раптом? Ти вчора був!
- Ніфіга! Мене не було вчора!
Якось їх тут занадто багато... Я натягнув каптура сильніше. На скільки я пам'ятаю, планувалось тікати від демонів, а не йти в їх найбільше скупчення. Німус тим часом пробирався крізь натовп.
- Слухай, - запитав я , - а що тут відбувається?
- Тобто? Це ж Дапаеді.
- І?
- Саме тут відбуває покарання Ксафракс. Ти хіба не знав? Це ж найбільша туристична точка в місцевості. Сюди постійно приходять паломники з інших міст.
- Ааа... Точно, Кафракс... Як я міг забути... (Шо воно таке?)
Коли ми врешті дісталися іншого кінця скупчення, моїм очам відкрилась напрочуд знайома картина. В центрі площі, до великого кам'яного стовпа, масивними ланцюгами було приковано демона. Він виглядав побитим та пошматованим, але вочевидь духом він не падав. Він постійно вигукував самостверджувальні репліки і принижував усіх навколо. Воно й не дивно. Демон був в півтори рази кремезнішим ніж решта. Очі випалювали лють. Навіть попри своє сумне становище він створював враження дуже сильної істоти. Поруч із ним ледь згорбившись, стояв інший персонаж, ніби негатив до фотокартки. Контраст між цими двома демонами був разючий. Від першого віяло силою, молодістю та нестримністю, тоді як від другого спокоєм, мудрістю та зубними протезами. Не знав, що бувають і такі демони. Згорблений демон випромінював легке рожеве світло з своїх рук, що повністю огортало тіло прикованого. Звісно... Це не що інше як зцілення. Воно мені тепер в кошмарах сниться.
- Гаарааазд, вилупки... - Тихим хрипом протягнув цілитель. – Я скінчив, налітай.
В ту саму секунду на бідолаху, мов коршуни накинулись всі, хто сюди прийшов. Їхні гострі пазурі світились темним відблиском. Їхні зуби вишкірились в зловісній посмішці.
- Ану бігом стали в чергу! Скільки разів повторювати? П'ять хвилин на кожного! Побачу в когось зброю – пиняйте на себе!
- Окей... Німусе, а ти не міг би мені все ж таки пояснити, що тут відбувається?
- Я ж казав...
- Це один із симптомів хвороби. Я можу забувати деякі речі. Це дуже зручн.... Тобто дуже підступна хвороба.
- Яке ж у вас важке життя...
- І не кажи. Так шо там із тим Ксероксом?
- Ксафраксом. Колись він був генералом, і був головним на зовнішній дузі. Та коли прийшла його черга запліднювати прародительку, на світ з'явилось останнє покоління. За це його і присудили до катувань, а на його місце призначили теперішнього хазяїна.
- Тобто, його катують за те...
- За те, що всі його діти поголовно ідіоти. Він практично зіпсував ціле покоління, а чекати наступного ще не скоро.
- Он воно як... (Досить цікавий закон... Варто собі примітити.)
- Гаразд, он якраз мій приятель. Він один із найстарших демонів. Я його дуже поважаю. Доброго дня, Айдене!
- О, Німусе, давно тебе не бачив. Вирішив все таки мене навідати? Ато як зник так ні слова ні пів слова. – Відповів згорблений демон. – Чи може ти похвалитися зайшов? Бачу тобі вдалось впіймати того втікача? Мої вітання.
- Якого втікача?
- Як якого? Того, шо в тебе на руках. Хазяїн за нього непогану винагороду оголосив. Що з тобою, Німусе? Чого закляк? Не варто прикидатися, друже. Я ж цілитель. Ховай його під одягом скільки завгодно, мене не проведеш. Я все одно одразу можу сказати, що він людина. Хоч і якась дуже дивна... Мабуть, того й за ним всі бігають...
Емм... Ну ок...
Я готувався до цього вже багато днів... Настав час скористатись моєю супер секретною технікою. Технікою, яка здатна перевернути весь світ з ніг на голову. Технікою, проти якої просто не існує контр мір. Я беріг її саме для такого моменту. Отже...
Телепортація!!!
Що? Не працює? А, точно, це ж я просто собі в гарячці понавигадував...
- Але ж....
- Вибач, Німусе, Я трохи збрехав. Я не суккуб... Але я також і не людина! Точніше тільки наполовину. Гей, якщо ти такий крутий цілитель, то мав би це зрозуміти!
- Ха, що цей пуцвірінок собі дозволяє? Німусе, що це тут у вас за рольовухи?
- Стули пельку! Ти уявлення не маєш, з ким говориш. Чи ти настільки бездарний, що не можеш відрізнити людину від напівкровки? Вилікуй мене, і мій батько щедро тебе нагородить.
- Твій батько?
- Володар демонів! Я син повелителя. Хоч моя матір була людиною... Ти ж це бачиш, чи не так? В людей роги не ростуть.
Демони спантеличено вилупили на мене свої очі, не в змозі промовити і слова.
- Добре, що я тебе зустрів, Айдене. Адже лише ти в змозі підтвердити мої слова.
- Ілон?
- Вибач, Німусе, це було необхідно. На кону надто багато.
- Повелитель не може мати дітей від людей. – Не міг заспокоїтись Айден.
- Не тобі розказувати, що повелитель може, а що ні. Батько старався тримати моє існування в таємниці. І те, що я вам зараз розкажу, повинно залишитися між нами. Це секрет державного рівня. Ми можемо знайти більш усамітнене місце?
Айден вагався, але проти моєї переконливої гри в нього не було жодних шансів. Я іще з минулого життя мав талант пиздіти. Вкотре переконуюсь в його незамінності. Зрештою цілитель махнув нам рукою і мовчки повів за собою. Було б небезпечно розпатякувати державні таємниці серед натовпу. І поки ми йшли, я відчайдушно намагався ці таємниці створити. Добре, що в мене є баф на швидкість мислення.
Ми увійшли в якийсь будинок, більш менш обставлений чимось схожим на меблі. Тьмяне світло від вогнища колихалось на кривих стінах і гралось тінями. Взагалі не розумію, для чого їм тут будинки. Не бачив, щоб тут дощі колись ходили.
- Нас тут ніхто не підслухає?
- Та наче ні.
- Наче? Я вам тут не байки розказувати зібрався. Те що я скажу в жодному разі не повинно покинути цих стін. Справа надто серйозна. Негайно перевірте!
- Ну гаразд... - Німус ще й досі не зміг отямитись від шокуючих новин. Він не знав, як себе вести, і, здається, покладався в цьому питанні на Айдена. Тобто, переконати мені потрібно саме горбаня. Звідси виникає питання: в чому ж я повинен його переконати?
- Перевірив?
- Тут нікого немає.
- Перевір ще раз.
- Для чого?
- Обережність зайвою не буває. (як і час для вигадування казок)
- Все чисто.
- Подивись, чи немає навколо будинку підозрілих осіб.
- Та нікого там немає, вже два рази дивився.
- Справді? Ну гаразд... Тоді, щоб вам було зрозуміло, я почну свою розповідь із самого початку...
Двоє демонів, затамувавши подих, сиділи напроти мене, жадібно очікуючи неймовірних откровень. Перед тим як почати, я взяв невелику паузу. Зовсім невелику. Кілька хвилин для атмосфери.
- То ж... - Не витримав Німус.
- Не перебивай!
- Але ж...
- Тихо! – Здається, вони схильні мені вірити, тому що цих моїх слів і справді вистачило, щоб заткнути рота демону. – Моя нікчемна матір померла під час пологів. Вона була людиною. Але мій повелитель був до мене милосердним. Він зростив мене як справжнього демона. Через свою жалюгідну матір, я був надто слабким, тому тренуватись доводилось в рази більше. Результату не було. В мене вже опускалися руки, та мій батько вбачав у мені потенціал. Я дуже схожий на людину. І відповідно, мені дуже просто проникнути в їхнє суспільство. Володар вже втомився від тих клятих суккубів. У них завжди тільки одне в голові, і покладатись на них в серйозних справах не можна було. Тож він відправив мене назовні, де я кілька років збирав інформацію. Ніхто в пеклі, крім мого батька і близьких до нього не знали про моє існування. Завдяки цьому мені вдалося викрити зрадника... Хазяїн цих земель заключив договір з людьми та ельфами на таємний союз. Відповідно до якого, він повинен підло вбити повелителя під час війни та зайняти його місце. Там, на поверхні, вже виділили землі для майбутнього королівства демонів.
- Що? Ксірон зрадник? Такого не може бути! – Вигукнув Німус.
- Тихше! Нас можуть почути! Тут його володіння, і кожен демон підпорядковується саме йому. Я боюсь уявляти, скільки тут може бути шпигунів. Розумію, важко прийняти цей факт, але вам прийдеться повірити мені на слово.
- В тебе є докази? – Запитав Айден.
- Ні. На жаль, мені не вдалось їх добути. Не можна було на це гаяти більше часу, тому я поспішив повернутися, щоб доповісти про все батьку. Але на шляху додому Ксірон мене спіймав. (Хоч ім'я його тепер знаю. А то все хазяїн та хазяїн... І справді себе як факін слейв почуваю.) Він довго мене катував і, зрештою, дізнався, хто я, і що мені відомо. Він боявся, що володар вже міг прознати про його задуми, тому відправив на поверхню послання, аби попередити своїх спільників і прискорити підготовку. Та він недооцінив мене. Я не настільки слабкий, як він собі гадав. Мене охороняли двоє демонів із останнього покоління, тому втекти виявилося не так вже й складно. Після цього Ксірон запанікував. Він думав, що я одразу піду до центру. Саме тому він вигадав тут недолугу історію про людину-втікача і назначив за мене винагороду.
- Так ось чому ти прямував у інший бік? Щоби не потрапити йому до рук?
- Не тільки. Те послання, що відправив Ксірон... В мене з'явився шанс здобути докази.
- Але ж... Ти ж такий слабкий, що навіть від барсіків втікаєш. Як тобі це вдасться?
- Саме тому мені й потрібна ваша допомога. Крім того, моя хвороба... Насправді, це наслідки катувань. З кожним днем я стаю слабшим. Ще трохи, і я взагалі помру. Вони катували мене за допомогою суккубів.
- Що!?
- Жесть... Це ж заборонено Женевською конвенцією!
- Не хвилюйся, Німусе. Мені лише потрібне зцілення.
- Айдене! Хутчіш вилікуй його!
- Це все якось дивно... - Задумався Айден.
- Ти мені не віриш?
- Ні... Тобто так... Справа не в цьому. Вся та історія із людиною-втікачем із самого початку здалась мені вкрай дивною. За тисячі років не ставалось нічого подібного. Зізнатися, Ксірон мені ніколи не подобався. Він слабший ніж Ксафракс, як духом так і тілом. Не розумію, чому володар назначив саме його генералом. Марнославний, самозакоханий і абсолютно не здатний до управління. Гадаю, він спроможний на таку підлу зраду.
- Чудово, тоді...
- А що, якщо Ксафракс насправді каже правду? Що, якщо він не винен? Має ж існувати який-небудь спосіб ослабити кров демона. Якщо в хазяїна тісні зв'язки із ельфами та людьми, вони могли б дати йому якусь отруту, після якої ми й отримали останнє покоління. Ті слабаки тільки на такі підступи і здатні. – Раптово осяяло Німуса.
- Може все таки повернемось до мого лікування? – Намагався вставити я.
- Цілком можливо. – Проте мене ніхто не слухав. – В розвитку отрути вони могли досягнути значних результатів. Та тільки в Ксафракса до неї імунітет. Тут скоріше якесь закляття або дія артефакту.
- Меч!... – Раптовий вигук Німуса змусив демонів заклякнути з відкритими ротами. – Саме тоді він викував для Ксафракса його меч!..
- Все сходиться... Крім того. Що змусило Ксірона прийти сюди із центру? Я не багато демонів знаю, що роблять це добровільно. І в основному вони всі якісь фріки. Але в цьому є сенс. Брама практично під його контролем. Всі поставки, вся інформація – все під його наглядом. Якби не Ілон, що працював таємно від всіх, ми взагалі б ніколи не дізналися про зраду!
Знову настала тиша.
- Гааарааазд, то може...
- І що нам робити? – Знову перебив мене Німус.
- Вилікувати мене!
- Треба попередити володаря. – Відповів Айден.
- Але хто нам повірить?
- Так, ти правий. Спершу ми повинні добути ті докази. Ми повинні перехопити послання. (О, він сказав «ми»? чи це хороший знак?)
- Німусе, ти вирушиш разом з Ілоном перехоплювати посланця. Зазвичай для цього використовують суккубів, тому у вас не повинно бути проблем із цим. Що ж до мене, то я вам тут не помічник. (Взагалі-то триндець який помічник! Ти лікувати мене будеш чи ні?! В мене член от-от відвалиться! Ти взагалі його бачив? Таке враження, що ним вогонь після вибуху на Чорнобилі гасили.) Я залишусь тут, інакше Ксірон може щось запідозрити. Спробую добути більше інформації. Крім того, я досить непогано вмію поширювати чутки. Гадаю, володар не пройде повз, коли до його вух дійде ця новина.
- Ти у цьому впевнений?
- Так. Вам потрібно якомога швидше йти звідси.
- Так, але можна спочатку... - Знову спробував я.
- Але ж кожен демон на дузі полює на нього! Це надто небезпечно!
- Залишатись тут значно небезпечніше... Зачекайте, в мене є ідея. Будьте тут, я скоро повернусь. – Кинув Айден, і непритаманно для нього, енергійно вискочив із дому.
Ми зостались удвох. Німус нервово ходив туди-сюди, гризучи свої здоровенні пазурі. Його потужний розумовий процес піднімав температуру у всьому приміщенні. Це мене дещо тривожило. До чого іще може додуматися ця гаряча голова, якщо її не направляти в потрібне русло? Мені стало трохи лячно від можливих наслідків мої слів. Ефект метелика може бути надто сильним, коли в тебе піздьож вкачана на максимум. Слід було йти в політику...
Крики болю, що досі долітали із площі раптово додали кілька децибел. Це мене трохи вивело із роздумів і змусило згадати, де я знаходжусь. Айден тихо увійшов в будинок, тричі перед цим озирнувшись через плече. Схоже, йому до вподоби вся ця катавасія із заколотами і підступами.
- Ось. – Айден протягнув до мене руку. – Це повинно допомогти.
- Що це? – Запитав я, але одразу сам знайшов відповідь. Адже зовсім недавно я це вже бачив. Воно було на голові в того бідолахи Ксерокса на площі... Це його обличчя.
Нарешті мене зцілили. Алілуя! Я трохи боявся померти, поки ці двоє по кісточках перебирали всі можливі теорії змови. Але тепер всі мої кісточки повернулись у свій нормальний стан. В тому числі і хребет. Тепер я спокійно можу встати... і йти... Мати знайомого цілителя неймовірно зручно. Це ніби мати друга таксиста. А ідея Айдена, позичена з хеловіну, виявилась блискучою. Темно-червоне обличчя Ксерокса ідеально прикрило всі мої людські недоліки. Для надійності цю маску прийшлось пришивати до моєї шкіри, але я не скаржився. Головне тепер, аби мене не сплутали з її власником, хоча це навряд чи станеться. Габарити тіла в нас абсолютно різні, як і форма голови. Недостатньо просто пересадити собі чуже обличчя, щоб стати допельгангером. Треба бути дуже спостережливим, щоб помітити між нами подібність. Також, для більшої конспірації Айден пришив до маски мої губи. Трохи не зручно, але це нівелює всі проблеми із закадровим дублюванням. Ще він прихріначив цвяхами до моїх рогів більш круті роги. Одним словом, тепер жоден демон не засумнівається в моїй орієнтації і наявності в мене сігарєткі. І як я сам до такого недопетрав?
Трохи згодом ми покинули це місто із відверто дивною назвою і взяли курс до воріт пекла. Моя легенда про те, що я став слабким через катування, вичерпала себе, тож тепер я повинен рвати сраку з усіх сил, щоби не потрапити в ситуацію, де треба демонструвати свої скіли. Тому я заздалегідь попередив, що мені потрібен час, аби оговтатись і повернутися до свого звичного стану, який в мене не те щоб ого-го, але більш-менш пристойний.
- Гадаю, тобі треба трохи розім'ятися. – Раптом ні з того ні з сього, ніби читаючи мої думки, промовив Німус. – Ніщо не ставить на ноги швидше, ніж хороше вбивство.
Мене трохи збентежили його слова, бо він чомусь промовив їх саме тоді, коли на горизонті з'явився велетенський монстр, розміром з вагончик з хот-догами.
- Ні... Я ще не готовий...
- Я наполягаю.
- В нас немає на це часу!
- Повір, я знаю що кажу. Я через це проходив. Якщо що, я підстрахую.
- Чудово... А ти підстрахуєш мене до того, як мені відкусять голову, чи після?
- Нумо, вперед! – Клятий Німус штовхнув мене в спину, а сам швидко відступив назад.
Краще б я просто мовчав. Здоровенна махіна неслась прямо на мене. Чомусь вона не тікала геть від страхітливого вигляду мого обличчя, а навпаки прискорила свій біг в очікуванні швидкого перекусу. Я так само біг після пар в БігБургер напроти головного корпусу. Там була божественна картопля фрі... Так, я відволікся, що тут у нас? А, точно! Негайно витерти слину і повернути приречений вираз обличчя! Чудово, можна продовжувати.
Чорт забирай... Не можна давати слабину, інакше Німус може щось запідозрити. Невже я і справді збираюсь битись із цією штукою? Вона розміром із боїнг! Розлючені жовті очі, немов прожектор поїзда, наближались на шаленій швидкості, а я просто стояв, і з усіх сил намагався не трусити ногами. Згадалось, як мої однокласники-дибіли колись стояли перед потягом і відскакували в останній момент. А я в цей час дивився на них і думав, як я буду пояснювати їх батькам, чому їх син раптом став піцою? (Піца... Блін, знову я...) Хоча, чи мені про це казати? Адже, зрештою, піцою став я, а ті придурки, напевно, і досі спокійно собі живуть.
Ця тварюка значно сильніша за мене. Проте я володію перевагою в швидкості реакції. Проте моє тіло надто повільне для того, щоб скористатись цією перевагою. Чудовий розклад. Ніби мені дали шестиствольний кулемет без набоїв і змусили ним битись в рукопашну. Судомна техніка допомагає, але панацеєю вона не стала. Тож все, що я можу зробити, це ідеально розрахувати свої рухи. Ідеально розрахувати рухи монстра. Визначити швидкість його реакції та використати проти нього його ж інерцію. Я повинен думати на кілька кроків вперед. Блін, це вже не якийсь там хардкорний симулятор виживання, а довбані шахи! (Хоча... Як же люди задовбали будь-яку гру, де є більше одного варіанта дії, називати шахами. Ви коли-небудь в теорію заглиблювались? Там, якщо ти не знаєш десять тисяч можливих результатів того чи іншого дебюту, то ти тупо лох! Треба забрати назад попередні слова.) Блін, це вже не якийсь там хардкорний симулятор виживання, а довбані шашки!
Я роблю крок в бік. Барсік на нього реагує. Роблю ривок в інший бік. Він повертає за мною. Інерція несе його задні лапи вперед, вводячи в занос. Бляха... Яка ж це все таки погана ідея. Де той Німус? Він взагалі бачить, що на мене тут несеться монстр розміром з китайське торгове судно? За кілька кроків до зіткнення я знову роблю ривок в сторону і хутко ниряю під його лапами. Я ідеально все розрахував, тож, в результаті я залишився цілим, а демон, втративши рівновагу, покотився по землі. Головний етап виконано. Як би швидко я не думав, а зупинити монстра, розміром з острів Пасхи мені все одно не під силу. Поки ця хріновина, розміром з Меркурій, намагалась зіп'ятись на лапи я скоротив дистанцію як молодий Кріштіано Роналдо і завдав удару кинджалом в шию. Одразу після цього я вивільнив магічну силу через лезо, прямо на його нутрощі, оминувши дію аури. Яскраві жовті очі демона вибухнули наче яйця в мікрохвильовці. Його мертве тіло іще кілька секунд билося в конвульсіях. (Насправді я ніколи не бачив, як в мікрохвильовці вибухають яйця, і взагалі не впевнений в тому, що вони там вибухають.)
Ху... Я впорався. Це було простіше ніж я думав. Тепер цей демон мені здавався всього лиш трохи більшим ніж бабчина корова Квітка. Не так страшний той барсік, як... як два барсіка. Серйозно. Не минуло і кілька годин, як мені довелось вбивати одразу двох монстрів. Схоже для Німуса поступовий розвиток визначається геометричною прогресією. Але і тут я показав майстер клас із невмирання. Я навіть увійшов в азарт. Мені це почало подобатись. Невже я став адреналіновим наркоманом? Пізніше я вже сам шукав зустрічі із цими потворами. Одними лишень ідеально вивіреними рухами маніпулювати їхньою реакцією, і використовувати проти них їхню ж інерцію було дуже цікаво. Завдяки електро стимуляції я зумів трохи прискорити своє тіло. А ще, несподівано, мені допомогла система:
/ Раса --- Напівдемон /
/ Рівень --- 24 /
/ Спеціальність --- Раб (1%) /
/ Базові характеристики: /
/ Сила --- 39(+6) / / Витривалість --- 46(+6) / / Маг. Сила --- 75(+1) / / Мана --- 112(+11) /
/ Навички: /
/Концентрація---135//Чутливість --- 127//Контроль мани---124 //Мислення---112//Витримка --- 49//Спритність --- 23/
/ Стихія --- Блискавка /
/ Титули: /
/ Мученик /
Спритність: прискорює реакцію та швидкість рухів.
Дуже доречна навичка. З її допомогою стало набагато легше. Тепер я для них невловимий. Ухилення, удар, розряд, відхід і знову... Без зупинок. Без зайвих роздумів. Чисті і безжальні вбивства. Який же я офігєнний... Так, стоп! Треба боротися із нарцисизмом. Але як мені, бляха, то робити, якщо я такий крутий? Гляньте тільки, як я цих демонів пришив. Трьох за раз! Звичайна людина і з калашом би не впоралась. Так що, я як мінімум кращий ніж середньостатистичний потраплянець! Здається, нарцисизм впевнено перемагає... Добре, хоч не нацизм. Існує думка, що кожна людина в чомусь хороша. Але це стосується лише тих людей, які хороші бодай в чомусь. Вміння добре спати не рахується. В минулому житті в мене навіть і з цим не завжди гаразд було. Отже, весь цей час моїм головним талантом було отримування тортур? Так собі здібності. Але тепер я довбаний мисливець на демонів. Круто... Таке не соромно на зустрічі випускників сказати. Хоча ні, соромно...
Ми впевнено просувались вперед. Маленьке обскубане курча перетворилося в грізного сокола. Я вбив вже кілька десятків цих створінь, і ще в рази більше тих менших створінь, що схожі на собак. Німус був трохи занепокоєним моїм заняттям. Він вважав, що це вже перебір, але йому не збагнути істинних причин моїх дій. Я вбивав демонів через те, що охуїв від власної охуїнності. Вбивство демонів стало для мене приємною справою. Це не давало мені занудьгувати. Слід тільки контролювати себе, інакше є ризик стати соціопатом-вбивцею. Я, між іншим, на вірному шляху. Але якщо що - я не винен. Це не я себе катував три роки. Вина лежить на суспільстві!
З таким от, ледь піднятим настроєм, ми йшли вже знайомою стежиною, огинаючи невеликий гірський масив. Як раптом, волею небес, (нехай їм...) ми натрапили на Калха та Каліда. Всього два демони на ціле всране пекло могли докумекати, хто ховається під маскою, і саме їх ми й зустріли.
В мене все...
- Хлопці? Яка несподіванка. – Радо привітав їх Німус.
- О, а ми якраз тебе шукали. – З неймовірно широкою посмішкою відповів Калх.
- Слухай, Німусе, тут така справа... Де та сукка, тобто суккуб? – Запитав Калід.
Німус покосив на мене очі. Я у відповідь легенько махнув головою з боку в бік.
- Ееееемм, яяя не знаю. – Спільник виглядав дуже знервованим. Мені пиздець.
- Ти ж мав його до брами відвести.
- Точноо... Я так і зробив.
- Серйозно? Туди майже місяць ходу.
- Справді? А я й не помітив. Ми просто... Просто...
- Німусе, це твої знайомі? Що ж, не буду вам заважати. Бувай, друже. – Сказав я, максимально понизивши голос і повернувся йти геть.
- Стій! – Почулось за спиною. Ага, хрін вам, я глухий.
- Гей, я до тебе! – Наполягав Калх.
- Ой, вибачте, ви мені? Я просто погано чую після того, як сорок років катував одного дуже галасливого хлопака.
- Ха, знайоме відчуття...
- Ви щось від мене хотіли?
- Ні. Не знаю... Чомусь твоє лице видається мені знайомим. Де я міг тебе бачити?
- Ну, не думаю, що ми з вами коли-небудь зустрічалися. Я б не забув такого шляхетного демона, як ви. (Айден, з мене Рогань. Серйозно, твоє маскування неперевершене!)
- Слухай, ми тут шукаємо одну людинку, ти випадково нічого не бачив?
- Ні, не бачив.
- Ну гаразд...
- Тоді нехай щастить, хлопці (Ноги, ноги, ноги, ноги!!!)
- Ні, Ілоне, стій! Це не правильно! Ми повинні їм розповісти! – Як удар по яйцях, голос Німуса змусив посивіти волосся на моїй дупі.
Ні...
НІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІНІ!!!!!!!!!!!!!!!
НІХРІНА МИ НЕ ПОВИННІ!!!
Боже, ну за що?.. За що мені ця кармічна чорна мітка?
- Звісно. Ти правий, друже. – Я важко видихнув останні слова і витримав невеличку паузу. – Гаразд, взагалі-то, ми його бачили. З ним розважаються хлопці в тому місті. Вони просили нікому про це не говорити, тому вибачте, що не сказав одразу. Врешті, друзі Німуса – мої друзі. Тож, якщо ви негайно туди вирушите, то, можливо, від того хлопака ще щось зостанеться. А мені вже час іти. Бувайте.
- Досить цієї брехні! Ми можемо довіряти моїм друзям! Слухайте мене уважно. Справа таємна і дуже небезпечна. Все, що вам сказав Ксірон – брехня. Він готує заколот проти повелителя з метою захоплення влади. А Ілон... - Тупоголовий імбіцил вказав пальцем прямо на мене. – Ніяка він не людина. Він напівкровка, син володаря і той, кому вдалось викрити зрадника. Саме тому хазяїн і наказав його розшукати!
В мене нервово задриґалось око. Не знаю, скільки разів треба луснути себе долонею по лобі, аби виразити мої почуття.
- Стоп, стоп, стоп... Він? – перепитав на всяк випадок Калід.
- Айден замаскував його за допомогою обличчя Ксафракса.
- Так он, де я тебе бачив! А я все голову ламаю... - Зрадів Калід.
- Німусе... Що за хрінь ти щойно видав? – Спокійно запитав Калх.
- У нас є докази.
- Та невже? – Хотів запитати я, але мене випередив Калх.
- Ем, ні... Але ми як раз намагаємось їх роздобути.
- І яким же чином?
- Ми прямуємо до брами, щоб перехопити секретне послання.
- До брами... Ясно... - Зітхнув Калх. - Ей! Як там тебе, Ілон? Ану ходи сюди на хвильку.
- Мммені й тут добре...
- Стій, Калх, ти мені не віриш?
- Слухай, придурочне ти наше, скажеш іще бодай слово, і я тебе приб'ю. Цей чувак вже одного разу розвів нас як повних лохів. Другий раз не прокатить. Добре, що ми не казали хазяїну, що бачили його. Сьогодні нам щастить. – Курва... Ну чому щастить всім, крім мене? Зловісна посмішка на устах Калха прогнозувала мені купу вельми неприємних почуттів. Він повільно простував до мене, поки його товариш спокійно стояв збоку, в очікуванні шоу. Цікаво, я зможу від них втекти?
- Не знаю як, але цей тип вбив двох демонів і втік з катувальні. Також ми знайшли понівечене тіло Мері в неї вдома. Він може бути небезпечним.
- Ні, стій! – Закричав Німус. Він ринув напереріз своєму другу, і спробував його зупинити, але той різким ударом відправив нападника котитись по землі.
Схоже цього разу мій язик мене не врятує. Треба використовувати інші частини тіла. Невже прийдеться битись? Втікати – не варіант. Лише ці двоє знають про мене, і я повинен будь-що їх позбутися. Рано чи пізно цей момент повинен був настати. Відкритий бій проти демона. Вбий – або помри. Або будь схопленим і підданим тортурам до кінця днів. Ні, з мене досить цього лайна! Як казав Кейв Джонсон: «Якщо життя приносить лише лимони – не робіть лимонад. Змусьте життя забрати їх назад! Розізліться! Мені не потрібні твої трикляті лимони! Що мені з ними робити? Вимагайте зустрічі з менеджером, відповідальним за життя! Змусьте життя пошкодувати про той день, коли воно вирішило принести Кейву Джонсону лимони! Ви знаєте, хто я? Я той, хто спалить ваш дім! Я змушу своїх інженерів створити запальні лимони, щоб спалити ваш клятий дім до тла!
Я взяв в обидві руки своїх вірних друзів Колю та Валєру. Прискорення мислення! Готово! І останній штрих – стати в круту позу. О, так, крихітко... Камон, біч. Зараз ми будем дерти твій демонічний зад!
Калх рушив на мене. Агресія буквально стуменіла крізь пори на його шкірі. Бій розпочався!
Так, стоп. А моє прискорення мислення завжди було таким? Здається, раніше я вповільняв час більше. Система накрилась? Чи може мене понерфили? Аааа. Все ок. Просто Калх рухається аж надто швидко.
Навіть не підозрював, що можу вповільнити час так сильно. Ефект обісраних штанів чудово працює. Так це і є славнозвісний чіт критичної необхідності, що падає з неба? Я, звісно, дякую але можна мені телепортацію? Бо це все рівно якась лажа. Хоча... Тепер я можу прочитати більше молитов перед смертю. Калх в слоу мо летить в атаку. Я ніби дивлюсь фільм Зака Снайдера. Тільки от чекати титрів я не маю бажання. Демон виставляє перед собою руку. Певно, хоче зловити мене за шию. Гадаю, це в них замість рукостискання. В такому випадку я міг би використати той самий фінт, як і з Ксіроном. Хоча ні. Схоже він цілить в мої руки, в яких я тримаю кинджали. Цей виявився більш обачним. Б'юсь об заклад, їм наказали привести мене живим, а для цього мене треба знешкодити, бо я ж капець який денджероус. Відірвати руки – це так по-демонічному. А потім він би довго чухав голову над моїм тілом: а чого це я так зблід і трошки здох від втрати крові? Не думаю, що їх навчають правилам першої домедичної допомоги в їхніх демонічних школах.
Що ж, пора шось робити. Я посилаю потужний сигнал в ноги та тіло, змушуючи його миттєво сіпнутись спочатку в один бік, а потім в протилежний. Бляха... Який же я повільний, хоч і викрутив свою судомність на максимум. Дякувати Богу, цього вистачило, щоб ухилитись від стрімкого випаду Калха. Всього кілька міліметрів відділило мене від потойбіччя. Під час цієї атаки я зрозумів одну річ: ми з Калхом як інь і янь. Його реакція не встигає за його ж тілом. Він не зміг вчасно підлаштуватися під мій маневр. А отже єдиний спосіб перемогти – йти в атаку.
Тим часом Калх зупинився та повільно обернувся в мій бік. Його уста почали розширюватись. Глухий бас наповнив повітря.
- Ааааааааааааааа... ттттттттииииииииии.... ддддддддооооооосссссссссиииииииттттттттььь... (От же ж блядь. Ця навичка прискорення мислення дуже геморна.) шшшшшшшшвввввввввиииииииддддддккккккккииииииииииййййй.......... Ззззззззммммммііііііііііігггггггг (Якось не зручно його перебивати, але може поки він триндить я нападу?) ууууууууххххххиииииииллллииииииттттттииииииссссссяяяяяяяя... (і що це за звичка така? Я тут, між іншим, за своє життя б'юсь. Віднесись до цього серйозніше!) ввввввввііііііііддддддддд... мммммммммооооооооггггггооооооо... (може слід відкючити баф? Еммм... Ні, не хочу з ним базікати. Все одно він нічого цікавого не скаже. Вангую щось типу: «Не кожен пацан на районі може ухилитися від моєї короночки...») уууууууудддддддааааааарррррррууууу......... Ннннннннннееееееееее... кккккккоооооооожжжжжжннннннноооооммммммуууууу (ну от, як я й казав. Ну, добре, добре, хвали мене.) пппппііііііііідддддддд (я тут раптом згадав серіал про Флеша. Його там часто просили щось зробити, бо він типу дохріна швидкий. Так от, щоби так швидко рухатись він мав би так само швидко думати.) ссссссссссииииииииилллллллллуууууу... (виходить, що швидким він був тільки відносно інших. А по власних мірках він витрачав на роботу так само багато часу, як і всі.) ззззззззрррррррррооооооооббббббиииииттттиииииии.... (Тобто, для нього тільки сповільнювався час, але на відміну від мене, він міг нормально рухатись.) щщщщщщщооооооооосссссссььь (звідси слідує висновок: чисто фізично у Флеша не могло бути друзів, інакше він би помер від втоми.) ппппппппоооооооо (Але то все просто фантастика, бо в реальності всі ті люди, котрих він врятував померли б від перенавантаження в мільйон G) дддддддіііііііііііііі (гаразд, поки він не закінчив речення треба глянути, що поробляють інші. Курва... Голова так повільно повертається) ббббббннннннеееее.... (А? Що? Він закінчив? Думав, він буде більш красномовним.) Тттттттттттттааааааааакккккккк ооооооооосссссссссььььь (А, все окей. І що цього разу? Я вгадаю цю фразу з двох слів! Отже: Так ось, що означає, ввійти через чорний хід...) яяяяяяяяякккккккккк... ттттттттттттииииииии (Нііііііт... На жаль ви програли, і тепер змушені покинути нашу програму.) ввввввввбббббббббииииииввввввв (Прокоментуєте свою поразку? Звісно. Це було дуже складне завдання. Із цих двох слів можна створити яке завгодно речення. Я ризикнув, та мені не пощастило. Тим не менш, дякую. Це була захоплива гра. Так, так, вали нахрін звідси.) ттттттттииииииииххххххххх... дддддддввввввоооооохххххх...( О, нарешті голова повернулась достатньо для огляду ситуації) ііііііііііііммммммммбббббббииииииццццциииииииииллллллллліііііііііііввввввввв... (Блін, ти можеш використовувати трохи коротші слова?) аааааааалллллллллллееееееее... (Німус продовжував ніжитись на сонечку, а Калід щось тихенько собі начитував під ніс. Схоже на закляття.) ззззззззііііііі мммммммннннннооооооююююю (Так, це мені не подобається. Він володіє водою. Це звісно круто, але... Може не варто його зупиняти? Я все таки про душ вже сімнадцять років мрію. От тільки з моєю вдачею...)
Сумніваюся, що прямий удар блискавкою завдасть йому багато шкоди, але багато мені й не треба. Поки він пиздить... десять відсотків мани. Об'єкт – Калх. Ціль – очі. Розряд!
- УУААААА!.... – Закричав демон в слоу мо.
Раніше я би не влучив у таку маленьку мішень з такої відстані, але тепер я довбаний Бьйорндален. Калх не став чекати з моря погоди і блискавично ринув в атаку, прикриваючи обличчя одною рукою. Мені потрібна всього мить. Цей покидьок повинен швидко відновитись. Я знову відплигую в бік, ледь-ледь ухилившись від пазурів, і роблю наступний крок. Крок номер два: найскладніший крок: божевільна авантюра: крикучий ідіотизм: я викидаю геть один із своїх кинджалів. Ідеально розрахувавши кожен свій рух, я відправив Валєру в напрямку Каліда, що читав закляття (надіюсь) створення пива. Я врахував кожну дрібницю: швидкість, оберти, напрям, можливу реакцію демона. В мене аж процесор закипів від обрахунків. Затамувавши подих між ударами серця, я спостерігав, як кинджал летів прямісінько в голову демона. Але влучити в голову недостатньо. Навряд чи я зможу пробити його череп. І все ж...
Бризки крові розлетілися на всі боки. Як я й надіявся... Калід – маг, відповідно реакція в нього не дуже. Валєра гордовито стирчав із його очниці, поки демон вив від болю. І останній штрих... Наскільки я зрозумів, в демонів існує певний антимагічний барьєр окрім аури, чи щось типу того. Це не дозволяє їм сильно нашкодити. Але якщо його пробити... Тридцять відсотків. Розряд!
Яскравий спалах вирвався із моєї руки і з'єднав її блакитним сяйвом з руків'ям кинджала. Голова демона вибухнула наче кавун. Мінус один.
- Нііііі!!!!! – Закричав Німус, дивлячись, як безголове тіло його друга тихо опустилось на землю.
Я діяв досить швидко, але цього виявилось недостатньо. Хоч Калх ще не відновив здатність бачити, він знав напевно, де я знаходжусь. І поки я виносив мізки його товаришу, він підібрався до мене надто близько. Я повинен рухатись в рази швидше! Максимальний розряд на ноги!
- ААА!!! Бффффф... - Удар прийшовся мені в груди. Я ледве встиг виставити перед собою руки, до того як відлетіти на добрих два десятки метрів, розприскуючи зафарбований кров'ю кисень, ніби слід від ракети. Добре, що м'ягенький тепленький камінь зупинив мій політ в своїх обіймах. Я не зміг ухилитися, бо порвав м'язи від перенавантаження. Звісно... Вони ж в мене не гумові. Отож – перелом рук в кількох місцях, та п'ять зламаних ребр. Супер.
- Ні.... – Поки я сповзав вниз, розгорнулася драматична сцена за участі Німуса та якогось безголового чувака. Не можу його впізнати по обличчю.
- Калід! Ні!... – Схлипував демон.
- Чого розкричався? Що там сталося? – Запитав Калх, намагаючись привести в порядок очі.
- Ні... Чому?... Чому так сталось?...
- Та стули вже рота! Так... А куди ділась його голова?
- ТИ ПОКИДЬОК! ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ!!! – На моє щире здивування, Німус накинувся не на мене, а на покидька.
- Заспокойся, дибіл. Це він зробив?
- ЦЕ ВСЕ ТВОЯ ВИНА!!! ЧОМУ ТИ НІКОЛИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ!!!???
- ТОМУ ЩО ТИ НАЇВНИЙ ІДІОТ! НЕ Я ЙОГО ВБИВ, ПРИДУРОК ТИ!...
- ЗАТКНИСЬ!!!
Між демонами зав'язалась бійка. Розгніваний Німус чіплявся пазурами, намагався кусати зубами, та все на марно. Калх був значно сильнішим. Він з легкістю відмахнувся від нападника, ніби той просто маленький хлопчик. Німус безсило впав на землю. Він плакав, продовжуючи стискати в руках зідраний з Калха одяг. Сумна картина. Виявляється, демони також мають почуття. Але мені насрати. Я занадто багато лайна в своєму житті бачив, щоб співчувати цим виблядкам.
- Ну все, сволото... Я розізлився не на жарт... - Це і так помітно по твоїх пульсуючих очах. Твоя жага вбивства ніби живе своїм життям. Вона наче радіація. Здається, що вона вже почала виконувати твоє бажання сама. – Я сам тобою займусь... Ти благатимеш про смерть. Ти навіть уявити не можеш той біль, що на тебе очікує.
- Пфффф АХАХАХАХА!!! – Вибачте, але я не стримався. Мене буквально накрило сміхом в перемішку із кривавим кашлем.
- Та ти повний шизоїд...
- Ой, ні, я просто уявив твоє розчарування. Мені на секунду навіть захотілося самому здатися в полон, щоби насолодитись твоїми нервами.
- Ну ж бо... Смійся, поки можеш... Тебе так веселить біль?
Калх повільно йшов до мене. Цього разу вже без слоу мо. Мій стан – повна срака. Якою б силою волі я не володів - битись я не зможу ніяк. А на порваних м'язах і ходити неможливо, не те, щоб бігти. Фініш.
- Ні, мене веселить дещо інше.
- ....
- Не знав, що в пеклі є панки.
- Геть дах поїхав...
- Ага, приїхав... Ти мені ліпше скажи, для чого тобі цей здоровий пірсинг на грудях?
- Шо?
- Капшо. РОЗРЯД!
- .....................
--- FATALITY ---