75 переглядів

Розділ 1.

Удача - неймовірно корисний параметр

Привіт, мене звуть Карен. Дивне ім'я, але не я його обирав, так що мені байдуже. В минулому житті в мене було інше, але оскільки я давно вже як там відкинувся, то немає сенсу про нього згадувати. Тоді я успішно, без особливих проблем дожив до двадцяти п'яти років. Але на той досвід в жодному разі не варто розраховувати, тому що життя звичайної людини в двадцять першому столітті і життя звичайної людини в середньовічному фентезійному світі, це як... Власне, це і так доволі очевидне порівняння. Дехто міг би зі мною посперечатись на рахунок правильності інтерпретації даної епохи, але особисто для мене, все що було до винайдення інтернету, залишається темними віками.

Тут, замість звичайних дитячих буднів, я з шести років, кожного дня гарую в полі. Загалом, життя в мене сповнене радості і веселощів. Ставлю розробнику п'ять зірок за геймплей. І за таких неймовірно комфортних умов мені все ж вдалось досягнути тринадцяти років н.п.ж. (нового прекрасного життя). Мені вважається це не аби-яким досягненням, тому що далеко не кожному тут так щастить.

Мої батьки дуже добрі і дуже бідні люди. Я досі не зміг визначити взаємозалежність цих двох якостей, але вірогідність того, що вона пряма – близько п'ятдесяти відсотків. Правда, батько мій достатньо суворий і прямолінійний. Коли я був зовсім маленьким і вирішив на зразок всіх переродженців потренуватись у володінні дерев'яним мечем, аби в подальшому стати крутим лицарем, він ніжно всмалив мені по загривку і замінив палицю в моїх руках на мотику. Що стосується матері – вона чуйна і лагідна, проте часто сумує через те, що не може завагітніти вдруге. З одним лише сином багато роботи не зробиш...

Наша сім'я із трьох людей живе в невеликому поселенні неподалік від володінь одного місцевого цабе. Власне, заради добробуту цього аристократичного паразита ми і гнемо спини в полі. Я довго думав над тим, як можна застосувати свої безмежні знання з майбутнього, щоб хоча б трохи облегшити собі життя. Але сувора реальність рішуче відкинула моє непогане володіння мовою програмування і досвід проходження всіх частин Дарк Соулз. Єдине, що мені вдалось отримати з цього – це прізвисько «Дивак».

Але все змінилося, коли до нас приїхали люди із міста. Мені тоді було одинадцять н.п.ж. Всіх дітей із селища зібрали разом, і кожного із нас по черзі оглядав один сивий дідуган. Літа його вже давно не йшли йому в користь, проте роботу свою він робив із особливим завзяттям. Багато дівчат, та і не тільки, виходили із шатра зі сльозами на очах. Коли черга дійшла до мене, дідуган підозріло усміхнувся, від чого мої сідниці мимоволі стиснулись в кулак. Однак, коли він заговорив, мій острах відступив, а на його місце прийшла легка радість.

- Відчуваю в хлопчині потік мани. Звісно не надто великий, але все ж краще, ніж нічого.

- Не густо... Всього один пацан на два селища. – Відповів чоловік в обладунках, що стояв поруч.

Власне, не знаю, на що він розраховував, оглядаючись на той факт, що тільки близько одного відсотка жителів країни мають здібності до магії. (Він сам це озвучив трохи раніше) Адже так воно і вийшло. Дивовижно те, що цим щасливцем виявився я. Хоча... Було б дивно, якби у переродженця не було магічних здібностей.

- Так, потік досить слабкий, але то нічого. Давай дізнаємося про твою схильність. Дай-но руку.

Я зробив, як мені було наказано. Дід ухопив мене своєю старечою кінцівкою, заплющив очі і почав щось собі бубніти під ніс. Раптом моє тіло огорнуло дивне відчуття. Якийсь незвичний рух всередині. Мурашки пробігли по долонях і після цього на світ вирвалось декілька блакитних спалахів. Тонкі яскраві лінії електрики рідким мереживом з'єднали мої пальці.

- Ого... Стихія блискавиць. Досить рідкісна. – Дід, безсумнівно, був задоволений результатом.

- От і чудово. – Відказав тип в обладунках. (досі не можу збагнути, з ким він тут воювати зібрався, що начепив на себе цю консервну бляшанку, та то пусте...) – Хлопче, тобі скільки років?

- Одинадцять. – Ледь не додав «н.п.ж.»

- Одинадцять... В академію поки зарано. Туди беруть з тринадцяти. Але все ж таки слід куди-небудь тебе прилаштувати до того часу. Як звуть?

- Карен Хіл.

- Добре. Я побалакаю з бароном, нехай забере тебе до притулку. Підеш до школи, хлопче.

Нарешті! Так! Цей день настав! Кінець моїм пекельним будням. Прощавайте, прокляті пухирі. Тепер я зможу робити те, що вмію. Я буду гризти граніт науки! Одного разу я намагався пояснити батькам всю важливість навчання, але тато неправильно мене зрозумів і навчив орати землю. Але тепер все зміниться! Тепер я зможу стати... Стоп, а ким, власне, я зможу стати?

- Емм... Вибачте, пане... - Я постарався створити вигляд найбільш тупого створіння на землі. – А що воно таке, ця ваша акаде-якось там?

- Військова академія. Там із тебе зроблять справжнього захисника Вітчизни. Станеш бравим і хоробрим воїном на службі нашого правителя. Будеш навчатись володінню мечем, списом, луком... І звісно розвиватимеш свої магічні здібності.

Військова академія... Курва... Одного разу у своєму минулому житті я здійснив прикру помилку, про яку я шкодую ледь не більше, ніж про те, що сів в авто до досить нетверезого приятеля на двадцять шостому році м.з.ж. (минулого звичайного життя) А саме – я не відкосив від армії. Якби я знав, до чого це призведе, то втік би кудись до лісу та сховався би у криївці. Але, що тепер вдієш... Прийшлось змиритися з долею.

Через тиждень я вже жив у маленькому притулку-школі для таких як я, та інших, більш багатих дітей, котрим пощастило стати на шлях науки. Притулок знаходився біля маєтку барона. Будинок в нього, звісно, був величавим, проте мене не вразив. Виглядав він дещо занедбано, що натякало про не надто хороший фінансовий стан власника. Сам же власник, котрого я бачив всього кілька разів, створював враження досить тупого індивіда. Не знаю як пояснити. Просто, коли його бачу, в голові вмикається асоціативний ланцюжок, що веде до слова «тупий». У нього також є син приблизно мого віку. Від того тупістю віяло іще більше. Я був радий з того, що нам не доводилось перетинатись.

До речі, життя в притулку було досить непоганим. Годували нас значно краще ніж то було вдома. Інколи навіть трохи м'яса перепадало. Чомусь переважна більшість мешканців села була вегетаріанцями, хотіли вони того чи ні. Роботи по господарстві було небагато. Тут я відчував себе ніби у відпустці. Дітей тут було дванадцять штук, і всі обов'язки між нами поділялись на диво справедливо. Що правда, навчання проходило не зовсім вдало, тому що приходилось вивчати всю цю релігійну нісенітницю і містичну маячню. Одного разу на занятті, я спробував просвітити темних невігласів цього закладу за допомогою свого багажу вищої освіти.

- Земля, насправді, має форму кулі. І я можу це довести. – Заявив я з гордою пикою. Результат себе чекати не змусив. Всі в класі заходились голосно реготати, а наш учитель більше всіх. Після цього він сказав, що в житті нічого більш недолугого не чув, а мені порадив зайнятись вивченням священного письма, замість того, аби вигадувати всілякі небилиці. Я раптом збагнув, яку дурість вчинив. Жарти із священнослужителями в середні віки нічим хорошим не закінчувались. Тобто, якби мене просто вбили, це вже було б неймовірно милосердно. В подальшому слід бути обережним. Слався Великий якось там... Бог життя та смерті! Володар нашої долі. Я, Твій раб, смиренно схиляю голову перед Твоєю величчю! Ну, десь, приблизно так...

Проте, було все таки дещо корисне, що мені вдалось дізнатись за ці два роки. Наприклад, про геополітичну ситуацію на мапі світу. Про горду позицію нашого величного королівства, розміри якого вдвічі менші ніж сусіднє королівство магів, і втричі менші ніж сусіднє королівство ельфів. Наскільки я зрозумів, нас досі не захопили, тому що ці країни постійно з кимось воюють, а на нас їм просто начхати. Бойова потужність нашої держави вимірюється хоробрими, доблесними і не надто корисними лицарями, непохитними священниками, що вмілі до зцілення, а також магічними мечниками (ММ), що на рівні із лицарськими навичками застосовують свої досить кволі магічні здібності. Напроти – королівство магів має в десять разів більшу кількість власне магів на душу населення. Відповідно і сил у них значно більше. Що ж до ельфів, то вони швидші, сильніші, живуть довше та й чаклувати теж не проти. Існує іще більше країн, але наша межує тільки із цими тому поки обійдемось. На заході наші береги омиває Криваве море. Жоден корабель вже сотні років не заходив у ці води, а все через велику кількість морських почвар, що постійно гризуться між собою. Кажуть, що побачити червоні припливи там зовсім не рідкість. Як ви розумієте, курорт там не збудуєш. Вся ця інформація була для мене новою, тому що, коли я розпитував батька про зовнішній світ, він чітко дав мені зрозуміти, що для мене той закінчується безпосередньо за межею зораного поля.

Також мене навчили деяким основам користування магією. Саме в цьому напрямку я вирішив зосередити весь свій ентузіазм. Якщо я закінчу академію – мене стовідсотково відправлять воювати з якимись дохріна сильними монстрами. Тому опанування магії – це пряма інвестиція в тривалість життя. Загалом магія в цьому світі поділяється на дві складові: утворення та контроль. Людина здатна перетворювати свою ману в матерію чи енергію в межах своєї стихії. Також вона може контролювати вже існуючу матерію рівну тій, котру може створити. Для цього зазвичай використовують різні заклинання. Чесно кажучи, я так і не зрозумів, як ця вся хрінь працює, але, напевно, завдяки моїм знанням фізики середньої школи, я навчився користуватись магією без причитань. Проблема тільки в тому, що запаси моєї мани мізерні. Їх за ледь достатньо, аби з'єднати руки струмом на відстані двадцяти сантиметрів. Якось вночі, я, ризикнувши власним життям, вирішив протестувати свої скіли на курці. Та залишилась живою, і дуже голосно виразила своє незадоволення моїми діями.

Вчитель казав, що нестачу мани можна нівелювати, тренуючи своє тіло. Тому в академії на мене очікують важкі, виснажливі, щоденні тренування до втрати пульсу. Я був неймовірно щасливим із цієї перспективи... До того ж, знаючи тутешню систему освіти, можна зробити припущення, що ці тренування будуть на 90% не ефективними. В мене колись був один знайомий бодібілдер. Він пояснював, що для повноцінного росту певної групи м'язів, достатньо одного тренування на тиждень. І робити це слід обов'язково правильно. Доводити це комусь немає сенсу, тому я вирішив за відведені мені два роки трохи набрати сил. Я напружив свої мізки і спробував пригадати все, що я почув у той єдиний раз, коли відвідав тренажерний зал. Я чергував великі навантаження з бігом та відпочинком, потрохи нарощуючи об'єми. Не знаю, правильно я це робив чи ні, але результат не забарився. Я став сильнішим. Це також відбилось на кількості моєї мани, але значно менше ніж я розраховував. Нашкодити курці поки не вдавалось. Тоді я вирішив піти іншим шляхом. А саме: тренувати контроль. Згідно з моєю теорією, тренуючи безпосередньо мозок, я зможу досягнути прогресу як в контролі магії, так і в її кількості.

Я поцупив дурнувату курку, що ніяк не хотіла помирати і попросив за неї місцевого коваля зробити для мене трохи мідного дроту. Із того я почав робити простенькі схеми і пускати по них струм в певному напрямку. Спочатку це здавалось неймовірно складним завданням, адже струм у провіднику рухається зі швидкістю світла. Мені знадобилась величезна концентрація, аби змусити заряд піти в необхідному напрямку на розгалуженні Т-подібної схеми. Для цього прийшлось, так би мовити, створити маршрут заздалегідь. Ці тренування мене сильно виснажували. Кожного разу, коли в мене закінчувалась мана, я відчував втому, ніби цілий день працював у полі. Також я приділяв увагу розумовій праці. Я тренував мозок, проводячи різні обчислення в умі. Через місяць підготовки мені вже вдавалось пройти маршрут з трьома розгалуженнями. Рівень моєї концентрації зростав. Іще через місяць кількість пройдених розгалужень зросла до шести. Як я і думав, кількість мани також зросла. Я вже відчував себе на пів шляху до становлення хокаге. Мені навіть вдалось оглушити свою нову піддослідну квочку. Проте я був на волосинці від того, що мене спіймають за цією мокрою справою. Тож я поки вирішив відкласти своє становлення вбивцею і зосередитись на роботі. Але уже через два роки, мені вдалось довести ефективність своєї методики на практиці, завдавши чималих збитків господарству. Тікаючи з хліву, я ледь не захлипнувся слиною від думки про свіженьку телятину на вечерю. Це була перша жертва моїх суворих тренувань і тепер я міг впевнено заявити, що мені під силу вбити людину.

Але я на цьому не зупинявся. Я продовжував навантажувати свій мозок обчисленнями і зрозумів, що той от-от досягне потужності калькулятора. Можливо, тренування по контролю магії вплинули на мій розвиток? Або я якось наблизився до стихії електрики... Адже відомо, що розумовий процес це всього лиш ланцюжок передачі електричного імпульсу по нейронам в корі головного мозку. Як би там не було, тепер я з легкістю вирішую в умі складні обчислення з шестизначними числами.

Я до кожної крапки вивчив те дурнувате святе письмо. Вчитель був у захваті. І, звісно, мої успіхи були помічені. Одного дня мене привели в маєток барона і представили його світлості. Його тупе пихате обличчя вдумливо розглядало мене з голови до п'ят, легенько коливаючи своїми незчисленними підборіддями. Виглядало це досить кумедно, проте я не подав виду. Життя дорожче.

- Як звуть? – Запитав він.

- Карен Хіл. – Невпевнено відповів я.

- Скільки років?

- Тринадцять.

Ось-ось вже мав наступити момент, коли я вирушу в академію. Спокійні та безтурботні будні невідворотно наближались до фінішу. Я загартував свої причандали на скільки міг, і був готовий до будь якої жесті. Як я дізнався пізніше, далеко не кожен міг закінчити академію. Ті, хто за якихось обставин вилітав, пізніше здебільшого ставали авантюристами. За невелику винагороду вони ризикували своїм життям, боронячи купців, збираючи шкури монстрів і так далі. Зізнатись, навіть не знаю, що краще. Хоч в армії і існує до болю ненависна мені дисципліна – з голоду там навряд чи помреш. На противагу життя фрілансера хоч і вільне, проте заробітку не так вже й багато. І пов'язаний він із значно більшими ризиками. Також існує третій варіант: зайнятись старим добрим бандитизмом. Але цього мені не дозволяють мої закоренілі моральні принципи двадцять першого століття.

- Володієш магією? – Продовжував тим часом барон.

- Так, трішки...

- Покажи.

Я підняв руки перед собою і пустив між ними заряд. Із нинішніми силами я міг підтримувати такий струм близько хвилини. Для демонстрації я вирішив обмежитись десятьма секундами.

- Без заклинань? Непогано... – Підсумував барон. Кілька секунд він мовчки про щось подумав, а потім додав. – Зачитай мені третю главу святого письма.

Чорт. Серйозно? Святе письмо? Чого ж ти від мене хочеш, тупий ти жирдяй? Я що, в монахи повинен піти? Чи без релігійного фанатизму світ на шматки розвалиться? Тоді я замислився: а чи варто мені взагалі вдавати із себе зразкового учня? Адже від цього може стати тільки гірше. Я досі не збагнув причин всього цього дійства. Фізія цього кнура хоч і виглядає тупою, але так це чи ні, я й гадки не маю. Його мотиви для мене загадка. Я на хвильку застив, та все ж вирішив, що вибору в мене особливо то й нема. Ех... Хрін з тобою.

Я швидко та впевнено почав декламувати вказану главу, але після кількох речень барон мене обірвав.

- Добре, цього достатньо. Тепер знімай одяг.

Курва... Так і знав... Я прямо дупою відчував, що щось тут не так. Середньовіччя і педофілія – це ж практично слова синоніми. Я от тільки не збагну, в нього на розумних тільки встає? Хоча моя теперішня зовнішність може це легко заперечити. В н.п.ж. мені дещо поталанило із мармизою. Я нервово роззирнувся на всі боки. Двоє кремезних охоронців стояло біля дверей. Ще кількох я бачив у дворі. І навіть якщо тікати, то куди? От і приходиться обирати між голодною смертю і анальною незайманістю.

- Чого забарився? Давай хутчіш. – Підганяв мене мій вчитель, що стояв поруч.

І ти, Брут? Теж захотілося ніжного філе від Карена? Чи, можливо, він якось дізнався, що це я вбив корову минулого тижня і вирішив зі мною розквитатись?

- Нумо, не бійся. – Підбадьорював мене він.

Мені срака...

Я повільно стягнув із себе своє лахміття. Піт стікав ріками по обличчю. Але штани я вирішив не чіпати. Раптом все не так погано, як я думаю. Так я і стояв із голим торсом, очікуючи своєї долі. Та барон просто сидів на місці.

- Обернись спиною .

Ні! Я не хочу почути другу частину цієї знаменитої фрази, будь ласка!

- Гаразд, виглядаєш достатньо міцним. Можете йти.

І все? Справді? Слава Богу! Слава тутешньому Богу! Слава організації по захисту дітей! Це, певно, був один із найстрашніших днів у моєму житті, але, здається, я даремно хвилювався. І чого це я собі навигадував? Барон, мабуть, просто хотів переконатись, наскільки я крутий перець, у порівнянні із його власним чадом.

На виході із маєтку мене зустріла мила дівчинка мого віку. Звуть її Енні. Ми разом навчаємось у школі. Вона дочка одного місцевого купця. І здається, її увага до мене обумовлена дечим більшим ніж просто дружба. Був би я і справді тринадцятилітнім, я звісно цього би не усвідомив. Але з віком це стає очевидним. Вона постійно поруч, хвилюється за мене, допомагає і так далі. Але проблема в тому, що нам по тринадцять років і я гадки не маю, що з нею робити. Так, так... Я знаю, що для середньовіччя це аж ніяк не проблема, але для мене особисто - це неприпустимо. Вона дуже мила і вродлива навіть на свій вік. Вірогідність того, що я в майбутньому одружусь із нею складає близько 60%. В м.з.ж. я був досить непримітним парубком, тому дівчину собі доводилось обирати так би мовити з другого прилавку. Звісно, розум, характер, талант – все це дуже важливо в людині. Я б навіть сказав, що важливіше всього. Але так чи інакше, першим критерієм завжди була і залишається зовнішність. Тому для мене, отримати таку дівчину як Енні, було б великою вдачею.

- Так що там було? – Запитала Енні, ледь стримуючи хвилювання.

- Та так, нічого особливого. Показав барону магію та й поготів. (Про пережитий мною стрес ліпше промовчати)

- І все?

- Угу.

- Якось це дивно. – Вдумливе обличчя дівчинки виглядало протизаконно мило.

- Я теж так думаю. Але дідько з ним... Що будем робити?

- Не знаю, а ти хіба не збирався сьогодні тренуватись?

- Так, але мені скоро прийдеться поїхати, тож чому б нам не провести більше часу разом?

- Не нагадуй... Я буду сумувати. – Її обличчя покрилось рум'янцем. І справді. Адже вона вперше говорить щось подібне.

- Ну, я надіюсь, що час від часу зможу тебе навідувати. Не хвилюйся ти так.

- Обіцяєш?

- Звісно. – Її яскрава посмішка у відповідь, на мить затьмарила саме сонце.

Ми продовжували йти і безтурботно базікати про всяку всячину, коли краєм ока я помітив синочка барона, що пильно за нами спостерігав. А точніше, він безвідривно витріщався на Енні. І погляд його був неймовірно жадібним. Холєра... А це досить велика проблема. Звісно, якби ми жили в моєму часі, у нього не було би і шансу з нею. Але тут зовсім інша реальність. Тут добровільний шлюб досить таки рідкісне явище. Так, гроші та статус і в двадцять першому столітті відіграють велику роль, але там є право вибору. Тут же - це неприпустима розкіш. Якщо синочок захоче отримати Енні, а його батько вирішить, що це досить вигідно – він її отримає. Все питання у вигоді.

Ці думки зіпсували мені настрій. Енні мені подобається, і оскільки мені всього тринадцять, мене неможливо звинуватити в педофілії. Тим не менше, фактор баронича скоротив мої шанси на майбутній шлюб до 15%. Це не так вже й мало. Я припустив, що жадібний барон захоче знайти собі багатшу невістку. Або когось знатного походження. Але статус серед вершків суспільства в нього був так собі. Не думаю, що хтось із знатних родин захоче віддати свою дочку заміж за це блакитно-крове порося. Шлюб же із Енні може принести невеликий прибуток, а батьку дівчини це дасть певний статус. Вигідна угода, проте не до кінця. Все ж таки її батько не настільки успішний бізнесмен. А ще не варто списувати з рахунків мене. Коли я закінчу академію – мій статус різко зросте.

Наступного дня вчитель знову привів мене до маєтку. Невже я надто рано розслабив сідниці? Цього разу в кабінеті також була присутня баронеса та її син. Якщо це не сімейка психопатів а-ля «будинок із тисячею трупів», то все добре. Але виключати дану імовірність було б необачно. Все ж таки вигляд ця жінка мала під стать своїй сім'ї.

- Хлопче, з сьогоднішнього дня я приймаю тебе в якості свого сина. Від нині ти носитимеш прізвище Зоріпупек.

Шо?... Ні, дякую. Ліпше вже зґвалтуйте. Як комусь взагалі прийшло в голову створити подібне прізвище? Ні, те, що мене хочуть всиновити мене не аби-як здивувало. А решту присутніх непогано так розізлило. Їхні пики прямо пихтять від гніву.

- Тепер ти член нашої родини. Твої батьки дали згоду. (Ага, звісно...)

- Через тиждень ти відправишся в військову академію, де мусиш стати одним із кращих випускників. Зрозуміло?

- Емм.... Так, пане.

Здається, життя моє кардинально змінилось. Тепер я аристократ? Байдуже, що із такої нікчемної сім'ї. Це все рівно ніби кар'єрний ліфт до самого місяця. Так... А розгнівана пика жирдяя меншого потішила мене іще більше. Тепер в нього немає переваги в боротьбі за Енні. Але очі його м'яко натякають, що тепер, мої шанси випадково випити отруєної водички виросли на 100%. Слід бути обережним.

- Якщо ти не впораєшся – ти і твої батьки дорого за це заплатять. – (Так, досить не двозначна заява...) – І ще: Віднині ти Зоріпупек, тож і вести себе повинен відповідно. – (Мені вже поглинати тістечка тонами, чи трохи зачекати? Я ж то тільки за.)

Загалом суть цього всиновлення, наскільки я зрозумів, полягає в тому, що кращі випускники академії можуть підняти престиж своєї сім'ї. А так як я володію рідкісною магією, та й загалом досить здібний малий, то успіх в мене майже в кишені. Звісно, діти знаті також вступають в академію, але достатньо лише одного погляду на гладку тушу синочка, щоб зрозуміти – йому там кінець.

Так і почалось моє веселе життя в якості аристократа. Цієї ночі я залишаюсь в маєтку. Мене провели в мою власну кімнату. Уявляєте? Власна кімната! Хоч вона і досить невеличка, проте вона лише моя. Цілий тиждень я зможу спокійно спати, не прокидаючись від чийогось сопіння. Я впав на ліжко. На м'якеньке ліжечко... Неймовірна насолода. Гаючи дні у цьому світі, я склав список із топ десяти речей, які створило людство, і, звісно, матрац зайняв у ньому призове місце. Я ще трохи порадів життю, як служниця повідомила мене, що ванна з гарячою водою для мене вже готова. Я в раю... Тепла ванна іноді може бути кращою ніж секс. Проте на цьому мій тур по закутках блаженства не закінчився. Мене покликали на вечерю. Їсти прийшлось на самоті, та це мене не знітило. Гадаю, сім'я Зоріпупек ще не готова до мого товариства. Ніби мені не насрати... Так навіть ліпше. Сам я зміг відірватись на повну, абсолютно не стримуючи свій апетит. В певний момент по моїй щоці пробігла сльоза. Так, це був найкращий день в моєму новому житті.

В кінці я щасливий рухнув у постіль і моментально провалився в глибокий солодкий сон. Розбудила мене чиясь сильна рука, що заткнула мені рота. Розплющивши очі, в сутінках своєї кімнати я помітив чотири дужих тіні з явно лихими намірами. Один із чоловіків всівся на мене згори, поки двоє інших зв'язували мої руки. З переляку я загатив блискавицею в одного з нападників. Той миттю впав на землю, втративши свідомість. Коли я вже був готовий використати для захисту рештки своєї мани, мені в живіт прилетів потужний удар. Здалось, що я от-от виблюю свій шлунок. Наступний удар добряче струсонув мою щелепу, а третім ударом по голові мені дали чітко усвідомити одну річ: опір марний. Мені зв'язали руки та ноги, заткнули рота якимось ганчір'ям та потягнули геть. Хто ці люди, і чого їм треба, залишалось для мене загадкою. В будь якому випадку нічого хорошого мене не очікує.

Мене занесли в якусь велику кімнату і кинули на підлогу. Наді мною своєю гладкою фігурою нависав барон. Вигляд він мав нервовий. Його пихата пика дуже активно виділяла піт. Проте він тут був не один. Напроти нього, в центрі загадкового кола, намальованого на підлозі, стояв якийсь таємничий тип. Він був одягнений в вугільно-чорний плащ, а його обличчя було приховане під каптуром. Від нього віяло дивною зловісною аурою, що змушувала моє тіло мимоволі здригатись.

- Ось! Це мій син. Все, як домовлялись. – Голос барона тремтів як листя на вітрі. – Тут всі відповідні документи.

- Документи? Шо таке документи? – Запитала темна фігура. Його тихий голос пробирав до кісток своєю неприродністю.

- Це доказ, що він і справді мій син. – Нервував барон.

- А... Он воно як... Добре, я відчуваю в ньому ману. Покладіть його в коло.

Двоє громил збентежено перезирнулись між собою, потім глянули на барона. Той мовчки кивнув у відповідь. Після чого вони обережно посунули мене до ніг таємничого гостя. Я спробував якось відповзти від нього, але той притиснув мене своєю ногою до холодної підлоги. Від того, що я побачив, мої очі вилізли із орбіт. Замість звичайної людської ступні, мене з небаченою силою утримувала кінцівка з копитом. Вашу бабцю, що це за хрінь така?! По моїй нозі пробігся струмінь чогось приємно теплого.

- Тепер контракт. – Сказала істота, і протягнула вперед лист паперу.

Барон тремтячими руками надрізав собі палець і залишив на листі кривавий відбиток.

- От і все. Тепер ми підем...

- Але коли ви це зробите? – Вирвалось в переляканого аристократа.

- Скоро...

Раптом мене огорнула дивна темна субстанція, а голова пішла обертами в швидкому ритмі вальсу. Знадобився певний час, щоби прийти до тями. Кімната, в якій я був ще хвилину тому, раптом зникла. Замість неї мене оточувала випалена пустеля з рідкими лавовими гейзерами та важкі, темно сірі хмари вгорі. Від землі здіймались стовпи чорного диму. Запах сірки різко вдарив по ніздрям. Навколо мене снувало декілька дивних створінь, з великим червоним тілом і довгими гострими зубами. Їхній лютий погляд змусив мене пригадати всі існуючі і неіснуючі молитви. Істота, що стояла поруч, нагнулась до мене ближче. Вона відкинула каптур і на світ з'явилось моторошне червоно-чорне обличчя справжнього демона із закрученими назад рогами. Його заповнений до країв гострими зубами рот вигнувся у зловісній посмішці.

- Чудово... Хазяїн буде задоволений.

Він зірвав із моїх грудей одяг і підніс розпечений шматок металу до моєї шкіри. Різкий нестерпний біль поглинув мою свідомість. До носа дійшов легкий запах горілої плоті. На моїх грудях красувалось тавро у формі спіралі. Одразу після цього перед моїми очима з'явилось дивне блакитне вікно, ніби оповіщення з гри. Рівень сраки в моєму житті і так перевалив за всі межі, та те що там було написано з легкістю все переплюнуло.


/ Вітаємо, ви отримали спеціальність! /

/ Отримана вами спеціальність не підлягає зміні. /

/ Ваша спеціальність: «Раб» /

/ Бонус спеціальності: Кількість отримуваного досвіду – 1% від норми. /


Ось так і закінчилось моє веселе життя в статусі аристократа.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 26
joipholk
Опубліковано: 02 кві. 2021. 18:38
Веб новела (або на японський манер: ранобе) про нещасного хлопця, котрому не поталанило переродитися в суворому середньовічному фентезійному світі. Думаєте, світ фентезі сповнений пригод, магії та різних цікавих казкових персонажів? Розкажіть це головному герою цієї історії. Він дуже зрадіє. Увага! Присутня нецензурна лексика та жорстокі сцени насильства! Не рекомендовано дітям! Якщо чесно, взагалі нікому не рекомендовано.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!