Дні змінювались ночами. Ночі змінювались днями. Десь... Напевно. Тут же картина була незмінною. Я, два демони, зграя блукаючих монстрів, випалена земля і тортури. Оволодівши власною нервовою системою, я більше не відчуваю болю. А завдяки моїм мазахістичним практикам, я можу перехоплювати больовий сигнал вже після його виникнення. Тепер мене більше всього бісить моє пробудження. Інколи навіть не сам факт того, що мені боляче, а те, що мені не дали поспати. В м.з.ж. сон був моїм улюбленим заняттям. Я це чітко зрозумів, будучи в армії. Тут же я з малих років працював у полі. А який поважаючий себе селянин не любить попрацювати о п'ятій ранку? Загалом, у цьому світі я був жорстоко розлучений із коханням всього мого життя. Тому в мене з'явились нові амбіції. А саме – навчитись спати під катуваннями. Не маю жодного уявлення, як це можна втілити в життя, але я іще над цим подумаю.
За весь час, проведений тут, в мене постійно виникали все нові і нові проблеми. Здавалося б: куди вже більше? Але ні, після кожного вирішеного питання з'являються нові. Так сталось і тепер. МЕНІ НУДНО.
Споглядати за тим, як двоє страшенних потвор мордують твоє молоде тіло - не надто цікаво. Тому я старався розважатись, як міг. Я вгадував спосіб, або інструмент наступних майстеркласів. Створював за допомогою магії комбінацію із трьох пальців на руці. (Маю на увазі «Свобода».) Відбивав ламані ритми м'язами грудей. Влаштовував гонки імпульсів. Ще я дав імена трьом черепам, що висіли на грудях Грока, і розігрував між ними різні сценки. Я назвав їх: Адольф, Йосип і Світлана Андріївна. Останнє ім'я не досить відоме в історичному контексті, але в історії нашого гуртожитка воно викарбуване золотими літерами. Крім того, коли поруч не було Ваєра, я трохи стимулював свої дітородні органи. Нє, ну а чьо? Нудно ж. Ваєр не повинен цього бачити. Хто-зна, що влетить в голову цьому допитливому придурку. Я не можу ризикувати і надіятись, що магія Грока поверне все на місце.
Одного разу його допитливість змусила його здійснити цікаве спостереження:
- Гроку.
- Шо?
- А шо він такий тихий став останнім часом?
Триндець, не пройшло і півроку, як ти помітив.
- Не знаю.
- Він часом не здох?
- Ні, живий.
- Ти впевнений?
- Ну да, я ж цілитель.
- Дивно якось, раніше він сильно галасував.
- А, це, мабуть, через одяг.
- Тобто?
- Він мені казав, шо якшо запхати йому в рота одяг, то стане тихіше. Не одразу, але і справді подіяло.
- А якшо достати?
- Я вже доставав, коли кормив його. Нічого не случилось.
В цей момент я вирішив вклинитись в розмову. Я тричі промугикав. Увагу я привернув, але тепер вони мовчки вилупились на мене як папуаси на двері супермаркету. Я повторив дію.
- Здається, він хоче шось сказати.
1000 балів Гроку за кмітливість! Демон підійшов і дістав обіссяні штанці із мого рота.
- Слухайте, пацани, ця тряпка більше не потрібна. – Почав я. – Вона вже своє віджила.
- Правда?
- Так, можеш її викинути.
- Ну ладно... - Демони були легенько здивовані.
- І ще одне. Для того, щоби ефект продовжував діяти, потрібно провести один обряд. Кожного разу перед тим як наносити мені травми, ви повинні промовити одне дуже просте заклинання. Слухайте уважно. Це потрібно робити не надто голосно, але чітко, і стоячи біля мене. Звучить воно так: Рота Підйом.
- Рота...
- Рота підйом. Запам'ятайте.
Демони кілька разів промовили найпотужніше із існуючих заклинань, поки я не був задоволений їх роботою. Чудово, однією проблемою менше.
Тепер, отримуючи свою долю тортуліна, я міг трохи побазікати з демонами. Вони були не надто розумними, але спокійними. Я спробував їх умовити відпустити мене, але на рахунок цього вони були незворушними як скеля. Деколи ми з ними навіть жартували. Збоку картина того, як дитина невимушено теревенить з двома страшенними демонами, поки ті зривають із неї шкіру, виглядала, мабуть, дещо сюрреалістично. Але це все лише акторська гра. Невже вони вважають, що я забув весь той жах, що вони вчинили? Не знаю як, але я обов'язково з ними розквитаюсь.
Моєю єдиною зброєю залишалась магія. Я би може й спробував би за її допомогою вбити демонів, але що далі? Що робити? Куди бігти? На всіх тих монстрів ніякої мани не вистачить. Плюс я не знаю, скільки взагалі тут цих демонів. А з моїм кволим тілом я довго не проживу. До втечі слід ретельно підготуватись.
- Слухай, Ваєре... - Запитав я між іншим, поки демон вивертав мої пальці під неможливим кутом. – А як ти мене сюди притягнув?
- За руки.
- Ні, я маю на увазі, як ти мене із маєтку забрав? Це була якась магія?
- Так, магія виклику. Інколи люди нас викликають, коли їм треба когось вбити. Самі ж бо вони якісь слабаки.
- Ясно, А ти хіба не можеш самотужки вийти?
- Можу, але на те потрібен дозвіл володаря і підсилення.
- Підсилення?
- Ворота покриті сильною магією, і слабкого демона вони уб'ють. Проте всі генерали здатні передавати частину своєї сили підлеглим. Так я і виходив кілька разів.
- А як же ви тоді на війну зібрались, якшо навіть вийти не можете?
- Скоро повелитель зруйнує ту магію. Тоді й почнуться всі веселощі.
Здається в мене з'явився шанс вибратись. Звісно, буде страшенна війна і таке інше, але краще вже спробувати втекти, ніж залишатися прикрасою для скелі. Я повинен приготуватись. Я повинен загартувати власне тіло і волю до того часу. Все ж таки електростимуляція розвиває м'язи. Також потрібно збільшити вмістилище мани. Не знаю скільки потрібно магії, аби вбити цих двох, але краще нехай буде з запасом. Хоча... Який там запас. Мені аби впоратись... Проте, можливо, існує ефективний спосіб для їх приборкання. Я з легкістю контролюю електрику у своєму тілі, але чи зможу я зробити подібне в чужому? Вчитель з притулку розповідав, що не можливо створювати, чи керувати магією в середині іншого організму. Він казав, що в кожної живої істоти є деяка захисна мембрана – Аура. Вона не пропускає чужу ману. Якби її не було, то будь-який більш менш вмілий маг землі міг би розірвати твою голову як кавуна, створивши всередині неї камінь. Але є виключення – Зцілююча магія. Вона легко проникає всередину. Можливо аура може якось фільтрувати позитивний вплив і негативний? Я схиляюсь до думки, що вона просто не здатна її зупинити. Стосовно моєї магії, то тут варто перевірити. Все ж таки електрика це енергія.
Коли мені вдалось доторкнутись до демона, я спробував відчути нервові імпульси всередині. Знову ж таки, все марно. Там наче темна завіса, що не дозволяє зазирнути за неї. Якийсь горизонт подій. Щось подібне вже траплялось зі мною, і, здається, я знаю вихід. Я послав слабкий сигнал по його тілу, і спробував його відстежити. Не надто вдало. Той швидко зник за кулісами. Однак я не здавався. Я посилав ще і ще... Намагався скласти карту нервової системи демона. До керування імпульсами мені ще далеко. Аура створює дуже сильні перешкоди. Мені потрібно багато часу, щоби пробитись крізь цей туман війни. Крім того я не певен, чи взагалі зможу цим шляхом завдати якихось пошкоджень. Я повинен працювати, не покладаючи рук. Кожного дня проводити тренування. Збільшити концентрацію. Збільшити кількість мани. Покращити контроль магії. Не можна гаяти жодної хвилини. До початку бойових дій, я повинен стати сильним.
- Слухай, Ваєре, а коли саме володар збирається починати війну?
- Не знаю. Десь через років двадцять – тридцять.
Ясно.
Отже: заходять якось Адольф, Йосип і Світлана Андріївна в бар...
