Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов

На воді ледь тримається човен : для чого розхитувать ? Про подій тебе хиби хіба я почав би розпитувать ? Хай хвилинне химерне нахлине просте запитатися : буде треба повідать - сама щиро скажеш і так усе . У думках не дай Боже чи прямо засуджувать поглядом там де листя опало з дерев - без опалення холодно . Наче здобич хижак до весни протриматися силиться й мій поволі зникає непевний запас агресивності . Хто маршрут подолав лабіринтами серця дівочого той чого воно хоче спромігся доперти і от чого : бо живим пощасливило вийти при глузді здоровому оминуть Самим Богом свідомо в пизду недороблене

На небі нам ниток напряли, щоб ми щось зіткати змогли, щоби ми на тім полотні залишились назавжди... Часом збиваюсь з маршруту, намагаюсь літати без крил, намарно шукаю баланс справедливості й правди… Ти – вітер, ти – витвір, ти – віра, яку я утратив давно, в моїх днях чорно - білих нарешті з’явились фарби… На життєвих дорогах горбистих втримати хочу кермо, й тримаю, лишень у дзеркала дивлюсь безпорадно… Травень тривожний від мрій і ілюзій ховає мене, а я безрозсудно втікаю від нього дворами… На небі нам ниток напряли, щоб ми зберегли все земне на полотні, що після нас буде жити віками

Весна гордо відкинула зелену накидку, і нарешті після довгої боротьби з холодною і суворою сестрою вона прийшла, привівши з собою тепле і ласкаве сонце. В руках вона несла, як завжди, букет з пахучих яскравих перших квітів. Посмішка ніколи не сходить з її вуст, така вже в неї — привітною до усього живого і цілого світу. Від неї віяло запахами квітів, дощів та молодої трави. Їй належить пройти важкий тримісячний шлях, але це вже звична справа для неї. Цій тендітній дівчині необхідно за короткий проміжок часу розтопити товсті шари снігу льоду, торкнутися кожної квіточки, гілочки, щоб все змогло