Лак на нігтях відшарувався і злазить, так ніби я йому остогидла і він хоче чим швидше здихатися мене. За таку неохайність мене можуть звільнити. Як шкода. Насправді не шкода, а страшно. Мені й роботу касира знайти важко було. Брудні купюри, брудні кнопки на комп’ютері такі ж брудні покупці. Всі в масках, дехто в рукавицях. Ніби той зовнішній бруд страшніший за внутрішній, той якого не позбудешся після двадцяти секунд біля рукомийника. Я чую її крик. Скиглення. Повторення знову і знову: “Куцєлку, мама купи куцєлку”. Але мама має список і забула вдома співчуття. Вони наближаються. Я пікаю
