Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур

Анотація Це — не наслідування і не переспів. Мені просто забракло їхніх голосів. І я спробував уявити, як би вони заговорили сьогодні. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Володимир Сосюра, Сергій Жадан — поети, чиє слово стало часткою нашої душі. Я не копіював їх. Я входив у діалог, іноді — майже в шкіру. Кожен вірш звучить так, ніби класик промовляє зараз, зберігаючи свій голос, але без музею. У «Човні правди» та «Степовій думі» проростає шевченківська гіркота. «Та, що з вогню» і «Я не скорилась» дихають лесиним вогнем. «Жінка в чорнім» — тиха, майже

Розчавлена суміш Натяків-дотиків, Розфарбована веселковість подихів, Вітбитком на склі. Мезозойського звіра облишки, Напівпосмішки, Й наче нишком Не дивись, Не питайся з якого впало. Недоглянуте, недокохане - лежить. Недоторкане, неспотворене - летить. А в мене від цього лоскіт. Фантомний лоскіт відтятого юнацтва. Яким ти був за віком? Авжеж, чудацтво - Збирати впавших з вікон. Світло на небі, Нас підберуть там.. Летимо! Тримай мене...

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002