Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги. Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом,

Монах не знає йти куди без церкви - душа лице втрачає : так і ти впіймала хвилю піни ніби серфер та робиш все щоб мить цю протягти . У сказі активуєш Супер-Еґо промацуючи ним слабкі місця . Лиш хуй мені слугує оберегом : чи вчинить спротив яйцями вівця ? Вирішую єбти й єбти на вдачу гасить пожежу скільки стане сил . Фортуна ледь всміхається ледачим : кінчай від страху головне - не сци . Заїб-таки аж стала заїкатись - забула взагалі про лютий гнів . Казав Господь : " Спасетесь люди кайтесь " : небесна церква ще стоїть з тих днів