Сонячним ранком у Каїрі пекар Ахмед без вагань подарує виснаженій літній жінці теплий лаваш з усмішкою “Альхамдуліллях”. На єрусалимській автобусній зупинці випадковий юнак допоможе незнайомій жінці з дітьми, звернувшись “адо́ні” (пані) чи “ахо́ті” (сестро), і це не викличе нічого, крім вдячності. Не через камери, не для піару, а тому що так треба. Бо віра так велить. Бо громада так живе. Там братство не в лозунгах – воно в діях. А тепер перенесемо сцену на український базар. Людина, яка ризикнула підійти до торговки з благальним: “Можна пиріжок? Грошей нема, дуже голодний”, – з великою

Коли сьогодні чуєш про обстріли прикордонних сіл Сумщини, дивишся на карту російських диверсійних груп, що намагаються перетнути кордон, або читаєш про героїв ТРО, які несуть службу в лісах під Глуховом, Сумами чи Конотопом, — виникає дивне відчуття історичного дежавю. Немов час згорнув спіраль і повернув нас на тисячоліття назад, коли ці самі землі населяло слов’янське плем’я сіверян. Історія повторюється не буквально, але її ритми – лейтмотивом стукотять у серцях прикордоння. І паралелі між їхнім способом виживання та нашим сьогоденням вражають своєю болючою точністю. Для сіверян VII-X