Це сталося в ті далекі часи, коли земля ще пам'ятала дихання льодовиків, коли дуби виростали до небес, а між їхніми коріннями ховалися стежки в інші світи. Тоді боги не цурались землі, а їхні коні залишали на траві срібні сліди, які люди називали росою. Серед небесних вершників найпрекраснішим був Білий Шепіт – кінь самого Дажбога, що возив сонячного бога від світанку до заходу. Копита того коня були викувані з першого зимового інею, що кристалізувався на зорях Великої Ведмедиці. Коли Білий Шепіт ступав небесними шляхами, за ним линув холодок вічності, а грива його сяяла, наче перша

Микола не спав тієї ночі. Сидів на порозі казарми на Зміїному, дивився на зоряне небо і курив сигарету. Море шуміло неспокійно, наче щось відчувало. Хвилі бились об скелі з якоюсь особливою настирливістю, а вітер свистів так, ніби намагався щось сказати. І Микола, прикордонник зі стажем, теж відчував – щось насувається. Не добре щось. Микола пам'ятав усі історії про цей острів. Ще дідусь його розповідав, а той чув від свого діда - як греки називали це місце Левкосом, Білим островом. Казали що тут стояв храм Ахілла, того самого напівбога, що брав Трою. Як його мати, морська богиня Фетіда,

Сонячним ранком у Каїрі пекар Ахмед без вагань подарує виснаженій літній жінці теплий лаваш з усмішкою “Альхамдуліллях”. На єрусалимській автобусній зупинці випадковий юнак допоможе незнайомій жінці з дітьми, звернувшись “адо́ні” (пані) чи “ахо́ті” (сестро), і це не викличе нічого, крім вдячності. Не через камери, не для піару, а тому що так треба. Бо віра так велить. Бо громада так живе. Там братство не в лозунгах – воно в діях. А тепер перенесемо сцену на український базар. Людина, яка ризикнула підійти до торговки з благальним: “Можна пиріжок? Грошей нема, дуже голодний”, – з великою

Коли сьогодні чуєш про обстріли прикордонних сіл Сумщини, дивишся на карту російських диверсійних груп, що намагаються перетнути кордон, або читаєш про героїв ТРО, які несуть службу в лісах під Глуховом, Сумами чи Конотопом, — виникає дивне відчуття історичного дежавю. Немов час згорнув спіраль і повернув нас на тисячоліття назад, коли ці самі землі населяло слов’янське плем’я сіверян. Історія повторюється не буквально, але її ритми – лейтмотивом стукотять у серцях прикордоння. І паралелі між їхнім способом виживання та нашим сьогоденням вражають своєю болючою точністю. Для сіверян VII-X