Вона не питає, чи в моді сьогодні, Чи в риму вплітається кожне ім’я. Вона розквітне у тиші холодній, І світ осяє, мов сонце, сама. Вона закохає у літери світло, у звуки, що серце, мов струни снують. В обіймах рядків нам буває так тепло, як ніби обійми ці, душу несуть. Поезія — зірка, що в темряві сяє, поезія — серце, що в людях живе.

Це місто мовчить у нічних кав’ярнях, де втома розлилася по гірких горнятках. Ти дивишся так, що стираються всі межі – між вчора, сьогодні й між «я» і «ти». Тримай мене ближче, допоки не зникнем. Між вулиць, що світять вогнями нічними, мов полум’я свіч, що горить до кінця.

Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов