в ці дні бабака спекотні, як пекло вологі, як губи нескінченні, наче ріка що вийшла з берегів чи пустилася берега чую, як торохкотять кулемети чую виходи, влучення й збиття чую, як поранене місто скориставшись вдалим моментом скинувши кайданки сум’яття промиває на тілі своєму абсцеси абсентом в ці дні, коли жахи лелеки марабу — це й твої жахи в ці дні, коли скрегіт металу об метал — це й твоїх зубів скрегіт найчіткіше відчуваю, що живу попри сни уві сні й наяву попри сонця беззвучний регіт в ці дні бабака липкі, наче паща мухоловки венериної брудні, наче спогади землі обпаленої прагнув

чинив так, як вчили: друзів подалі, ворогів якнайближче, тричі торкнутися клямки дверної, злочинцям медалі, героям — ватерлінії рівень і нижче і поки по небу хрущем повз шахед я не зчувся, як помер під джой дівіжн, розпаявся і воскрес під портісхед і поки не стало відомо про це з перших шпальт, я став райдугою в калюжі бензину, я став маком і мокрий пробив асфальт чинив так, як було написано в книгах: зношений компас моральний полагодив, принципи сталими стали, сталевими, чорними, тихими і поки стіни сірі, бетонні зводились навколо мене, стискали груди в замок, я заснув і коли відкрив очі,

сансари колесо деформувалося від часу й тертя волоцюги дгарми змінили на піксель джинси подерті колись я ненавидів фейсбук через дописи про фальшиве життя тепер я боюся фейсбук через дописи про реальні смерті змішалися в спеці світанки, зеніти, брехня диких псів і виписав бог на відправку повістку вульгарним верлібром колись я боявся, що буду живим у свої двадцять сім тепер я молюсь лиш про те, щоби рідних не вбило калібром прорахував все до деталей, до кожної пилинки в куряві доріг відокремив бруд від золота, іржу від борошна, баги від фічей але коли переглядав фотознімки за сімнадцятий рік