Моя душа прогнила до дна, тіло розрубало до кісток. Була в мене ціль лиш одна, а отримав у відповідь вирок. Обіцяв я, благав довіряти словам, що вустами своїми кривавими, я казав, ледве вірячи у них сам. Схибив, так. То було правдою. Що маю робити я тепер? Куди мені податись? Чому не я тоді помер? Веліть вже і мені ви здатись...

На горищі баби Ганьки запаси їжі перетворювалися на потерть. Мішки з вермішеллю, гречкою та іншою крупою повільно старіли разом із бабкою. Вона мала десять дітей, і натовп онуків. Жодному з них спустити продукти на кухню вона не дозволяла. І навіть коли їстівність продукту зникла, бабця не скасувала недоторканність до темного кута під дахом. Там зберігався порятунок "на чорний день". - Баб Гань, ну який чорний день? - умовляла молодь - Хоч би худобі віддати, бо ці крупи вже ні в чорний, ні в білий день їсти не станемо. - усміхалися на старечу причуду. Баба відмовчувалася.

Не навижу себя за доброту Не навижу за горячее сердце Не навижу любовь Не навижу чувства Как доверчивы мы бываем Как хотим верить другим Судьба по своему решает И жажда использовать Всегда побеждает Не верте словам они лживы Не верте улыбкам они игра Не верте чувствам они обманут И ты останешься одна