Кожне дитя відчуває нестерпний цей біль, стискаючи в долоньках своїх маленьких улюблену ляльку, чуючи звідусіль, як вороги щодня руйнують нашу неньку. Кожен дорослий, що вже просяк журбою, бо не знає, як там вдома, як поживають батьки. Відібрала війна в нас однією зимою спогади, рідних, коханих і

Мої кістки пропахли тобою, мій хребет замінив твій сталевий дух, але ти зник і вирішив, весінньою порою піти назавжди, думав не знайду. Ти - немов сонце, ранкова роса, що її бережно розсипає ніч, не тривожачи сну. Та я навіть не місяць, не зоря, лиш подоба безтілесна. зів'яла квітка, нерозпущений

я ховаю сльози під маскою, не дивись на мене, будь ласка. черговий спектакль у нашій вітальні. нема потреби у зізнанні. і так ти знаєш. ти знаєш. знаєш все. ти чуєш тихії ридання, ти бачиш крові краплі в ванній. але вистава має продовжуватися. мій виступ йтиме до кінця. не зніму маски я з лиця. ні

Дивлюся я у твої бездонні очі, хочу зустріти й погляд твій, але ти мариш про липневі ночі, ти уникаєш дотик моїх вій. Немов примара по світу блукаю, прагну пов'язати нитки долі. Крізь вічність крижану тебе гукаю, ти - єдині ліки проти мого болю. Та я лиш тінь, химерна постать. Ти не можеш відчути

Хотів би я довіритись тобі, віддати душу, тіло й серце. Немає сенсу в моїй клятьбі, не буду вірним я до смерті. Я можу дивитись з тобою на зорі, кричати у полі до неба пісень, проте в темряві, глуші неозорій ти ніколи не знайдеш сонце і день. Тисячі "я люблю" не скажу я довіку. Можу лиш

Чому такий похмурий ти? Чому ховаєшся від мене? Я хочу зрозуміти твою душу. Відкрийся мені хоч раз. Я не вдарю, не скривджу. Клянуся своїм сонцем, яке вже закриває місяць. Дарую тобі своє проміння, останню надію і любов. Я помру раніше, ніж побачу твою щиру, широку усмішку. Живи заради мене, молю.

Скільки буду ще тікати від своїх думок в світ, який ними ж і створений. Скільки ще в щоденнику білих сторінок стануть чорнилами спотворені. Немає порятунку в королівстві мрій. Лиш повно жаху, страху й марних надій. Поглянь навколо, всі тут в масках, ховають безодні сліз в очах своїх. Признайся вже

Моя душа прогнила до дна, тіло розрубало до кісток. Була в мене ціль лиш одна, а отримав у відповідь вирок. Обіцяв я, благав довіряти словам, що вустами своїми кривавими, я казав, ледве вірячи у них сам. Схибив, так. То було правдою. Що маю робити я тепер? Куди мені податись? Чому не я тоді помер?

Мої сталеві принципи вбиває тяжка втома. Лишусь сьогодні вдома, немає сил кричати. Роби зі мною будь-що. Жорстокі покарання. З тобою до світання залишимось одні. Я витримаю все. Твій болісний удар. Таких як я нездар не має існувати. Душа вже мертва, немає в серці болю. Даю тобі я волю у каторгах

Метелик ластиться до неба, радіє сонцю і теплу. Може і я, свою гарячу руку в його обійми простягну. Та він стривожений тікає, барвисті крила береже. А я лишаюсь знов самотньо, по жилах моя кров тече. Все тіло полум'ям налите, я фенікс, ось нове життя. Я не боюсь спалити крила, боюсь пірнати в

Голосно. Темно. Димно. В голові лиш моя чорна тінь. Сніг розтанув, вже не зимно. Двигуни машин і листя шепотінь. У свідомості - порожній вулик, та на дворі все ж повно людей. Коли вже віднайду собі притулок, прийміть хвору душу в театр тіней. Дзеркала земні відображають небо, моє земне тіло