Безкрайні зорі, що ворожать душу, Світять з неба нам у кожну ніч. А людство вже давно забуло тишу, спокій, і кохання двох закоханих сердець. Забуло про безкрайні космосу простори. Запалили всі свічки і ліхтарі. Затьмарив штучним світлом красоту нічних небес. Прибравши всю романтику життя, Змінили спокій на постійний рух. Лише дитячі, незатьмарені серця, Дивлячись у темряву з під променів світил,

На фоні яскравих міських вогників, серед галявини перевдягалися дві темні фігури. Темними вони були від виховання до чорних мантій, що натягували на себе. – Ти чого труси зняв? – Юхим з явною підозрою запитав свого друга, колишнього однокласника та спільника Енея. – Щоб потім не возитися з ними, – відповів Еней, голосом людини, що все продумала і врахувала безліч факторів. – Чого б тобі потім

Випадкова зустріч нас тоді звела Ти була так чиста, ніжна і свята Я кохав і вірив у всі твої слова Ти була для мене вічність ціла Ти втікала й з нову вертала назад Я ж чекав і вірив що для тебе друг І ночами марив і хворів, любив Ти не розуміла а я промовчав Шляхи розійшлися, доля розвела Та для мене рідна ти завжди була Час стікає стрімко, в нас його нема Та в житті моєму ти була одна Я ночами