Безкрайні зорі, що ворожать душу,
Світять з неба нам у кожну ніч.
А людство вже давно забуло тишу, спокій, і кохання двох закоханих сердець.
Забуло про безкрайні космосу простори.
Запалили всі свічки і ліхтарі.
Затьмарив штучним світлом красоту нічних небес.
Прибравши всю романтику життя,
Змінили спокій на постійний рух.
Лише дитячі, незатьмарені серця,
Дивлячись у темряву з під променів світил,
Бачать справжню красу наших небес.
Гуляючи лісами, долаючи житні поля.
Під гру гітари, тріск багаття, співають з друзями.
Думають - життя не мить, і буде для них довгим.
Що все попереду, сховано в тумані часу.
Веселять богів - будують плани.
Знаходять час на безтурботність, кохають щирим серцем.
Будують дружбу, що пройде крізь роки.
Яку забудуть, зростаючи все далі,
Хтось - героєм для усіх дітей.
Хтось - звіром, між людей.
І уклавши між собою клятву.
Розійшлись, покинув рідний дім.
І через років двадцять,
Зібравшись знов разом, під світлом рідної луни, у забутій ночі тиші.
Згадують ті дні, коли кохали щиро,
Коли дружили безкорисно.
Як всі вони колись збирались у багаття,
Як грали на гітарі всім гуртом,
Милувались темними ночами.
Світлом нескінченних зорь, що у містах забулись.
Говорили про свої нові світи,
Про досвід дорослого життя.
Про те, як не збулися мрії, що були в серцях.
Про те, як клятви розлетілись в щент, хоча усі клялись сакральному камінні.
Про тих, хто не підкорив вершини, ідучи по вертикалі вгору.
Про тих, хто стрибнув вниз, під впливом слабкості моменту.
Згадали всіх тих друзів, що вже покинули цей світ.
Але назавжди зашились у полум'ї багаття.
Скінчивши вечір, загасивши всі вогні.
Друзі розійшлися знову, залишивши не молодий вже ліс,
Пообіцявши повернутися туди знову.
Але життя поглинуло їх знов, і ліс забувся.
І ось, минувши пів сторіччя.
Біля вогнища серед старих дерев,
Сидить лише сумний старий, сивиною вкритий.
Він плаче, дивлячись на зорі.
Тримаючи в руках, стару, від часу вже потріскану гітару.
Він згадував дитинство.
Зустрічі, між довгими роками.
Він дивився на луну, що холодним світлом зігріває,
Під вий вовків, грав ту мелодію, що тільки тремтячі руки пам'ятають,
Без сил він впав на землю, він подивився на вогонь.
Старий лиш добре усміхнувся друзям,
Що зустрічали його, в останньому вогні багаття.
